|
ОДА РАДОСТІ
|
Літо. Ранок-рано. Тиша.
В нору лізе сіра миша.
Теплий стелиться туман.
По долині на обман.
Короп у ставку жирує.
Сторожу між ноги муляє.
Він уже четверту днину
Жінці не читає книгу. |
А навколо журавлі
Пісню радісну весни,
Переклали на ту мову,
Що давно усім знайома.
Кицька лащиться до брата,
Що без племені і хата.
Васька дивиться в сторонку,
Де щурець пішов у норку.
Миша там і миша сям,
В полі був гармидер, гам.
Цілу зиму сіроманці
Там весілля вигравали.
Вже сопілочка заграла,
Дівча очі затуляє.
Соловейко в лузі свиснув.
Вже розкидано намисто…
Коломийка старого імпресіоніста
|
Не дивись, що в мене мухи
В голові завелись,
Як ударю я в цимбали,
Ти уже не телись.
Приспів:
Оп-ля москалі на гілках повисли,
Скоро нашим комунякам жаби дадуть цицьки.
Файний хлопець я хороший,
Зуби майже цілі,
Тільки прошу я, не смійся,
Коли буду їсти.
Приспів
Не дивися, що хромаю,
Просто так вже сталось,
З двох у мене тільки того,
Що одне осталось. |
|
Приспів
Що й руки не подаю,
Не роби трагедій,
Ковирявся я у носі,
Там я їх залишив.
Приспів
Що я можу ще сказати,
В домі я згожуся.
З хати можу не виходить,
Бо і не мочуся.
Приспів
ЖУК І ДИНЯ
Якось раз в погожу днину
Жук заліз на спілу диню.
Розлютилася кума –
«Кум за нами підгляда».
Він лежить в тіні, де слива,
Неважненька господиня.
Все в ній падає із рук
І в дуплі сидить павук.
Бачить може він наш гріх,
Ти получиш на горіх,
А мені ж буде нудота
Умовляти абармота.
Він хоч рідний та важкий,
А буває і смердить.
Так що, жуче, вибачай,
Роби справу і тікай.
Та кума того не бачить,
Що кавун її лежачий,
Живучи на самоті
Має пестощі верби.
РАВЛИК
Равлик у багні купався
І до всього придивлявся.
Це мабуть так у раю,
Вже привидилось йому.
Тепла постіль і їда
Зразу тут мені дана.
Буду їсти, спать, кружити,
Думать треба з ким дружити.
Оглянувся він навколо
Рядом же сидить Микола.
Хоч не брат, а тільки свій
У багнючечці же тій.
А тому, ти витри ніс
Не лінуйсь і подивись.
Якщо хочеш бути павой,
Друга ти шукай з пошаной.
СПАРТАНЦІ
(додаток до бойового
статуту сухопутніх та
попутніх військ)
Пам’ятати будем браття
Ми поему про завзяття,
Як у Спарті якось враз
Прокотився дикобраз.
Страх скував би їхні груди,
Та з дитинства в них шелюги.
Спарта місто не слабких,
Для свободи страх - це гріх.
Всі гуляли веселились
І богам своїм вклонились.
Насувалася біда,-
Громадянам від гвинта.
Кинь ікону, йди до бою.
Льоня ходить, чеше зброю.
Ні, спартанці не такі,
Боги ближче, до мети.
З тих, хто більш любив домівку
Розіб’є москальську пику,
Леонід зробив боївку.
Хлопці – справжні козаки.
Розірвуть вони на клапті,
Перського царя всі капці.
У шатрі нап’ються вдризг,
Від шампанських буйних дризг.
У гаремі зроблять гомін,
Там вони поставлять комин.
Леонід їх зупинив:
«Хлопці, тихо ми сидим».
Може перси від душі
Перепутають мости.
З них попадають у воду
І тоді пливуть додому.
Ми їх в гості не звали
І не їхні ми свати.
Якщо біс їх перепутав,
Зв’яжем їм на ноги пута.
На коня дамо їм випить,
Табуреткою в копито.
Дупу нашу цілувать,
Ми дамо їм разів п’ять.
Взагалі то вже пора
Із-за столу нам вставать.
Сонце високо стоїть,
Шлях широкий нам лежить.
Залишайтесь браття божі
І сімейні, і небоги.
Ми ідем звучать в віках,
Вас забудуть зараз. Так!
Це вам не Сердючку слухать,
Хлопці йдуть вже порох нюхать.
Персам нюхати мечі
І освячені ножі.
Їх святили не в Афоні,
Там, де й досі стоять Броди,
Був святий день і удар –
Зрада підлая татар.
В Фермопілах менше пилу,
Став багаття, лиш без диму,
Десь вже поруч не біда,
Незлічених військ орда.
Дарій водить їх по світу,
Мов шукає він жар-птицю.
Чи пенсійний фонд формує
Або генофонд руйнує.
Так чи ні уже не взнаєм,
Хлопці п’ють канапки з чаєм.
З блюдець сьорбають остатки,
А на ніч почешуть п’ятки.
Тим, кому в ночі не спалось,
Персів декілька попалось.
Після цього в самохід
Зарічись ходити рік.
Так чи ні, але вже спать
Не дає ворожа рать.
Навіть під куща сходить,
Треба в Дарія спросить.
Хлопці гарно розсердились,
Перед боєм всі умились.
Кожен богу своєму,
Вилив душу наяву.
Все тепер за Русь святую
Замочив я кров’ю тую.
Кипариси теж червоні
До заходу були в крові.
Всі тепер в одній когорті,
Хлопці однієї крові.
За наш край, за рідне місто,
Кров дамо і боже тісто.
Ми не вмрем поки поганець
Не вернеться до коханець.
Не забуде цю дорогу
І благати буде бога.
Зброя наша не нова,
Командир – не голова,
Форма наша не кутюр,
Зробим банді манікюр.
Після всього цього гаму
Дарій захотів в Бергамо.
Бабки його причащали,
Яйцем порчу виганяли.
Дарій, щоб не йти додому,
Не тягнутися до сходу,
Вирішив через Дунай,
Наших скіфів привітать.
ПЕЧЕ І ДОСІ
Чого ти дивишся не добре
І не даєш накритись ковдрою.
Але ж були колись часи,
На райські схожі абриси.
Дівчата всі спочатку милі
Та і чого їм в самім ділі.
Весна ж гуляє в головах,
Це потім вже ти скажеш – «Ах»!
Вона чарівна і приязна
Тебе веде, куди хто-зна.
Мізки у тебе, як у дзиги
Йдуть в оберт від цієї ніги.
Метеликом летиш на свічку,
А коником стрибаєш в пічку.
Не скоро рожеве б’ється скло,
Щоб ти побачив, де пекло.
Кохання переходить в жар,
Що спалює навколо нас.
Воно уже горить не довго.
Не будить серце, нирки, ноги.
І ангелята вже не пляшуть.
Над нами вітами не машуть,
Бо рижий біс вже споглядає,
Та думку пристрасну гадає.
Тепер дорога нам у пекло
Так бісенятко повеліло.
Не перші ми і не останні,
Весь рід людський в такому стані.
Щоб ти уже все зрозуміла –
І ти в часи ті була мила.
А я сліпим не був ніколи,
Бо знав, яка мене чекає доля.
Все краще, то було колись.
В п’ять років це була колиска,
У десять років – повна миска,
В п'ятнадцять не давали лиски.
У двадцять в армії кіно
Було без фарсу не про то.
У двадцять п’ять, коли женився,
Той час був краще, як хрестився.
У тридцять все життя між ноги,
Позичте розуму, ви боги.
У тридцять п’ять все зрозуміло,
Біс у ребро, мовчи-могила.
А сорок відзначати зась!
Така традиція у нас.
Коли сорок чотири,
Це значить половина до могили.
|
|