Володимир Базилевський
Черкаська
область
м.Городище
Біографічна довідка
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується JAVA-навігація, JAVA- та GIF-
анімація!!!
|
Володимир Базилевський Черкаська
область |
|
Володимир Олександрович Базилевський народився 14 серпня 1937
року у селищі міського типу Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської
області. У 1962 році закінчив філологічний факультет Одеського університету ім.
І.Мечникова. Живе і працює у Києві.
Володимир Базилевський - український поет, критик, публіцист.
З 1999 року - член комітету Національної премії України ім. Т.Шевченка. З 1972
року
Член Спілки письменників України. У 1996 році став лауреатом Державної премії України ім. Т.Шевченка,
літературної премії ім. П.Тичини.
Володимир Олександрович є автором багатьох книг. Ось деякі з
них:
"Поклик простору", "Допоки музика звучить", "Труди і дні",
"Колодязь", "Вертеп",
"Вокзальна площа".
Збірка "Чуття землі небесне".
Один із мотивів цієї збірки - не зачерствіти душею, не
втратити в повсякденні гостроти сприйняття мінливого плину життя. Збірку склали
ліричні роздуми про рідну країну, про кохання і природу, вірші про Болгарію,
людські долі минулого і сучасного.
Приємного ВАМ перегляду!
ВЕСНА ЗАПАХУЩА
Весна запахуща!
Останній спускається лижник.
Впаде й розіб'ється на друзки бурулька крихка.
Ти вийдеш із дому – просвітлений віршник і
книжник:
– Весна!–захлинешся.– Весна запахуща яка!
Інгул опритомнів, зірвав ще удосвіта кригу,
громадить тороси – і шерех,
і скрегіт,
і тріск.
Весна запахуща несе планетарну відлигу,
кора набрякає на вербах тужава, як віск.
Нікого не ждеш, і ніхто не чекає на тебе.
Та стільки обіцяно щастя – лишень позови.
Весна запахуща!
Безмеж золотистого неба.
Розбурканий степ вагітніє лісом трави.
Я й сам як трава, що жива дивовижею світла,
та хмелем повітря, та дотиком-чаром тепла,
Весна запахуща!
Вітрів розкуйовджені мітли
гуляють довкола і тонко бринить бугила.
У те незабутнє, усміхнене літо
мене омивала вся музика світу.
Ще й зараз пливу на отій бистрині –
вся музика світу звучала мені.
Я в ближньому лісі блукав на світанку,
я слухав дерев Негучну колисанку.
Бентежило тишу густу, волохату
завзятого дятла бадьоре стаккато.
І слуху торкалось над плесом ставка
піано трави і піано листка.
А в тому куточку, де юні берези,
чекали на мене бемолі й дієзи
веселого цвіту, пахучого цвіту –
мене омивала вся музика світу!
Вся музика світу мене піднімала,
удачу на довгі літа обіцяла.
А ті, що в турботах одвічно ходили,
були ще живі і мене ще любили.
А ніжно з приморського міста до мене
листом озивалося щастя щоденно.
Засліплений сонцем, я брів навмання
під небом ласкавим ласкавого дня.
І серце добром промовляло до світу
у те недосяжне, усміхнене літо.
І вигін той, і круча, серцю мила,
і тих санчат кирпатих срібний спів,
і ще ніким не займані білила
хіба що ледь підсинених снігів –
було в якому році? Не згадаю.
В якім столітті все оте було?
Від захвату я руки піднімаю:
– Аге-е-ей! – І сніжна віхола в чоло
та галас лихом битої малечі,
в якої тільки й радості щодня –
пісний наїдок, теплий подих печі
та лет оцей наосліп, навмання,
з падіннями і завмиранням духу,
напружено тремтячого, як лист.
О, ця зухвала безоглядність руху;
вітрів свавільних молодечий свист!
Як весело, як повнокровно й тонко
дзвенить душа і тіло підніма!
А десь уже позаду похоронка –
зловісний знак, що тата вже нема...
Чому ж це я сміюсь, а не караюсь?
Чому не схаменусь бодай на мить?
Чому так безнадійно захищаюсь
від розпачу, що завтра осліпить?!
ПОЛЯНИ
...бяху мужи мудри и смнслени,
нарицахуся поляне.
«Повесть временных лет»
Жили здавен в полях, тому й поляни.
Пили досвітню брагу тих полів.
Крилом небес печальних над полями
туман лляний бентежно попелів.
В пахучім травостої мимоволі
чманіла плоть і зупинявся час.
Поляни мої любі!
Люди з поля!
В нічному місті думаю про вас.
Ви з тих полів ішли в поля навіки.
В чорноземлю, в суглинища старі.
Гули вітри.
Котили воду ріки,
і буркуни цвіли на пустирі.
Який там к у дідька городянин!
Хоча й нема назад мені путі.
Я звідти теж – потомствений полянин.
І герб полянський на моїм щиті.
Замкнулась ланка роду-родоводу,
шумить в мені густа полянська кров.
І генетично в лабіринті коду
оця запрограмована любов.
Тому й тремчу від радості і муки,
і спомином, що серце звеселя,
цілую грубі, найніжніші руки
моїх великих пращурів – полян.
Тому усе вслухаюся в сум'ятті
опівночі, коли не треба слів,
як бродить неприкаяно в кімнаті
ромашкова жива душа полів.
ДЕРЕВ'ЯНА СКУЛЬПТУРА
В. Коржу
Цей корінь спочатку був берестом, буком чи грабом,
та річка гірська його вирвала з грубої тверді.
Трощила його і тіпала – німого незграбу,
у вирвах крутила і кинула в море по смерті.
Там хвилі скажені штовхали той корінь плечима,
ламали,
жбурляли,
тесали, як тесля колоду.
В морській каменярні по скелях його волочили
й зіпхнули на берег –
хай сонце довершить роботу!
Продублений вітром,
пронизаний вістрям проміння,
подібним він став до металу дзвінкого гатунку.
Беру його в руки і чую: зітхає коріння,
душа дерев'яна благає рятунку.
Мисливським ножем я її виручаю терпляче,
дарую їй форму, дарую їй погляд і – диво:
у кореня доброго – добра душа, голуб'яча,
у кореня злого – жорстока вона і злостива.
Та перша – то птаха, та друга – драконяча паща,
роззявилась хижо й завмерла в напрузі секунди...
Я тільки співавтор і, маю підозру, не з кращих,
а скульптори – море і сонце Піцунди.
Я з коренем добрим і сам аж добрішаю наче.
До кореня злого не можу ще звикнути й досі.
Коли прокидаюсь, дракона і голуба бачу,
Але не шкодую, що їх примирити не в змозі.
У метушні, гризотах, шумовинні
днів клопітних, в тягучім погодинні
ще випаде не раз колись прозріти:
О як нестримно підростають діти!
Дивлюся я в дорослі очі доньки –
здається, вчора крихітні долоньки
зворушливо тягнулися до мами,
засипало околицю снігами,
кректав мороз, крупою било зранку...
А нині ось стоїть вона на ґанку,
щось цокотить, кучериком лоскоче,
а в тих очах – лукавинка жіноча,
її й сократам розгадать незмога.
Яка вона в своїх оцінках строга!
Яка розсудлива! А як сміється дзвінко!
Іще ж дитя, а вже майбутня жінка.
Дивуюсь, прозріваю запізніло,
зітхаю, а чому – незрозуміло.
І чайки стогнали, і вітер гримів,
і глухо шуміли припливи й відпливи
і пляж піднімав парасолі грибків,
немов рятувавсь від незримої зливи.
Я слух нагострив і приборкав чуття,
минущі марноти розсунув, як віти,
щоб плутану мову із Книги буття
не тільки почути, а ще й зрозуміти.
Та чайки стогнали і вітер гримів,
та глухо шуміли припливи й відпливи,
та пляж піднімав парасолі грибків,
немов рятувався від лютої зливи.
Тонша від звуку печаль, а зруйнована радість.
Щастя, важке, як пісок, а так легко нести.
На парадоксах, на суперечностях долі
день непогідний, світлом осяяна ніч.
Перехворію!
Досадами вдарю об землю.
Рвучко розсуну портьєри і все поверну:
темній печалі – усмішку світлу надії,
радості скороминущій – легку гіркоту.
СЕКУНДАНТИ
Убивці сонць, нікчемні франти –
на них давно тавро вини.
Мене цікавлять секунданти.
Вдивляюсь пильно – хто вони?
Мороз. Вітри, як менестрелі.
Та невблаганно плине час,
і Пушкін пада на шинелю,
що простелив йому Данзас.
Невже таки нічим поету
він більше помогти не міг,
ніж зарядити пістолети
і притоптать дуельний сніг?
Невже б не зміг не допустити,
коли б, переборовши сплін,
збагнув, що Пушкін мусить жити
тому, що Пушкін, Пушкін він?
Та вдруге бризне куля клята,
справік беззахисний талант!
Мартинову ж за адвоката
став Лєрмонтова секундант.
Нарзан він пив, служив зразково,
мазурку хвацько танцював
і зрідка правду дріб'язкову
журналу вроздріб продавав.
Чини,
маєтки,
аксельбанти –
схилявся перед ними ниць...
Які там в дідька секунданти,–
сліпі поплічники убивць!
З ЦИКЛУ
"ВІДКРИТТЯ БОЛГАРІЇ"
МАЙСТЕР СИЛУЕТІВ
Біля пластмасових букетів
в закличнім сяєві вітрин
веселий майстер силуетів,
як човен в затінку вітрил.
Над ним висока хвиля грає
різноплемінної юрби.
Немудрий скарб його гойдає,
та майстер звикнув до плавби.
Затисне ножиці в долоні
і привселюдно – не секрет! –
увічнить на нічному фоні
ваш світанковий силует.
І, зрозуміло, за готівку
округлим вимахом руки,
коли бажаєте, листівку
підпише ближнім залюбки.
Та претендуючи на більше,
промовить скрушно – суєта.
І театрально власні вірші
вам на прощання прочита.
Як мильна піна – бакенбарди.
До нього липне дітвора.
У нього слава Леонардо
в масшабах власного двора.
ПРОВІНЦІАЛЬНІ ЛІТЕРАТОРИ
Ну що, здавалося б – слова.
Слова, та й годі!
Т. Шевченко
Провінціальні літератори –
громоподібні, як вібратори.
Естрадна поза, змах руки –
читають вірші – ну й читають,
як вікові дуби хитають
чи валуни біля ріки.
За віршем вірш, за словом слово
скандують гучно, а проте
щось оживе в тобі раптово,
і, певна річ, невипадково
і проясніє, й зацвіте.
Слова, здавалося б, та й годі!
Та щось в душі на самім споді
бринить і ніжно промовля,
немов на світло вийшов з хащі,
і сам собі здаєшся кращим,
неначе в березні– земля!
ЧУТТЯ ЗЕМЛІ НЕБЕСНЕ
1.
Відлига у січні, відлига у січні,
штовхають замети вітрища навстрічні.
Конають бундючні горби поодинці,
шмат неба немовби розбавили в синьці.
А де ж це морози, куди ж це морози?
Бурульки зі стріхи сміються крізь сльози.
І поле – ви бачите? – навіть парує,
немов хліборобу себе пропонує.
А ще – помічайте – на яблуньках вранці
кора зайнялася легеньким багрянцем.
І це недаремно, ні-ні, недаремно,
коли серед січня аж сяють дерева.
А сонце, а сонце з небесного глибу
прямою наводкою лупить у шибу!
Дороги скресають, і півні співають,
на щось вони, певне, таки натякають,
гай-гай, промовляють, аж лускає крига,
відлига у січні, у січні відлига!
2.
Коли чорнозем скресне
і небо як топаз –
чуття землі небесне
пробуджується в нас.
Тіснить замети спритно
у вибалки весна.
Вітрила днів блакитних
зухвало напина.
Гукне у дзвони яро –
всяк суще ожива.
І золота кіфара
в руках її співа.
Отак би і стояти
на косогорі десь.
Так хочеться обняти
сердечно світ увесь.
Таке життя чудесне –
помовч, здоровий глузд:
чуття землі небесне,
як дотик любих уст!
Усе, що гнуло й било,
минуло, мов зима.
Весни небесна сила
навиліт нас пройма.
І крила за плечима,
і пахне далина.
І поруч Батьківщина –
на цілий вік одна.
Звертається до тебе
тривогою вітрів,
їй небагато треба –
твоїх правдивих слів.
Ти їй довірся чесно,
коли жива душа
й чуття землі небесне
тебе не полиша!
3.
День починається з бунту трави.
Після снігів і сезону мокви –
неба усміхнені тони.
Рветься трава, замурована вглиб,
взята в облогу байдужістю плит,
грубим свавіллям бетону.
Пнеться трава з небуття і пітьми,
глухо підважує камінь грудьми,
площа – в горбатих шоломах.
Стрілами стебел дірявить бетон,
товщу асфальту лама, як батон,
і торжествує в розломах
Я зупинюся над нею – живи,
сило велика малої трави.
Вчитимусь жити у тебе!
Сойки кричать і гудуть ясени,
день починається прямо з весни,
з доброго розсміху неба.
4.
У театрі планети вистава-парад:
розсувається ночі понура завіса.
Починається дійство весни – світлопад,
золота колісниця вже котить з-за лісу.
Мерехтять її спиці в долині небес,
крешуть іскрами в очі з воскреслого степу,
де від захвату вітер захекавсь, як пес,
що зірвався неждано удосвіта з цепу.
У безтямних очищах – черемховий чад,
осокори та берести плещуть в долоні.
Світлопад, наче сонячний душ, сон-це-пад!
Пєрекати-перехлюпи по оболоні.
Це сезон запальних неприкаяних снів,
чудернацьких ілюзій і помислів рвійних;
це пора здичавілих і п'яних вітрів,
що закоханих кинуть в жагучі обійми.
В сподіванні трава і розкошланий сад,
кожна віть яблунева так ніжно розквітда.
О, зухвалих бажань золотий світлопад,
співпричетність душі до небесного світла!
Набрякає кора – і в розгоні пера
озивається спрагло бажання віддачі.
Це пора для засіву, пора для добра,
це невтоленість вуст молодих, нетерплячих.
Нумо ж думу почнем на урочистий лад!
Не такі ми старі, щоб любить не зуміти.
Світлопад на землі!
Проливний світлопад!
Час великої злагоди серця і світу.
ТАМ, ЗА ЛІТАМИ...
...Там вибирали плоскінь. Брали льон.
Відбілювали полотно на сонці.
Смолили дратву. Деревій сушили.
Там в ткацькій арфі птахом пурхав човник.
Там тісто завдавали на опарі.
Товкли ячмінь у ступі. Молотили
снопи ціпами. Гнали скаженівку.
Капусту шаткували восени.
Там устеляли травами долівку –
горошком, чебрецем та васильками,
щоб добрий дух природи постеріг
і відвернув усі лихі напасті.
Чорнило там робили з бузини.
Там вишивали хрестиком і гладдю.
Клепали коси. Лати нашивали.
Довбали глину в глинищах рудих.
А ще коржі пекли на маковія.
Пили узвар на покуті. Саман
важкий на вигоні ліпили.
Пісень співали жалібних, протяжних.
Світили тьмяну лампу-восьмерик.
Там – хлопчик десь. Він ловить ящірок.
Пасе корову. Рве пирій і шандру.
Блукає в лісі. Лазить по деревах.
Полохає у стрісі горобців.
Він має лук і стріли з очерету.
Він ховрашків у балці виливає.
І, нехтуючи строгу заборону,
стріляє з самопала в небеса.
В подряпинах його коліна гострі.
В синцях обличчя. На вузькім плечі
розірвана сорочка. Сірі очі
зухвало сяють, наче світлячки.
Листок, травинка, деревце гінке –
він плоть від плоті цих рівнин безмежних.
Живе життям ромашки й звіробою,
не відаючи грізних потрясінь.
Вони ще всі попереду, і хлопчик
про них анічогісінько не знає.
Летить як навіжений по дорозі,
здіймає попелясту куряву.
Той хлопчик – я. Хоч і повірить важко,
що то насправді я, а не хтось інший,
бо, власне, й світ отой напівзабутий,
химерний,
дивовижний,
таємничий,–
здається нині зітканим з туману.
Легенда. Казка. Вигадка. Кіно.
В стародавньому храмі, де скарживсь орган,
де він схлипував, гнівався, як океан,
щебет ластівки мирний причувся на мить.
Я напружився слухом, та ні ж бо – звучить!
Як орган дорікав,
проклинав,
рокотав,
голос той на якусь там хвилину вмовкав.
А як Бах знемагав під вагою чуттів,
о, як цвів десь над нами дзвінкий солоспів!
І почув оту пісню сумний органіст,
і подумав, що є в тім прихований зміст.
Після бур і циклонів, як після недуг,
прагне злагоди й миру спустошений дух.
Меморіали пам'яті гортаю.
Подзенькує там ланцюжок імен.
Забув жорстоких. Добрих пам'ятаю.
Хай буде їхній день благословен!
Коли долав я важко перевали
усіх твоїх немилостей, життя,
не раз прийдешній день мій рятувало
від розпачу їх щире співчуття.
БУНТ РІКИ
Терпіла ріка
залізяччя й стару мішковину,
крутий кип'яток смертоносний
із труб заводських,
відстійників сморід,
мертвотні розводи бензину,
страшні хімікати,
повзучий смітник приміський.
А тут ще накинулось люто
засушливе літо,
розорані схили
намулом гатили її.
їй руку б подати,
подати, як хворому ліки.
Натомість глушили
пляшками її гультяї.
Ріка знемагала,
закута в бетонну сорочку,
припавши устами
до майже безмовних джерел.
Яка там ріка!
Тонюсінька цівка струмочка.
Повільно вмирала
під скрушне зітхання дерев.
І все ж– не померла.
Обклалася в січні снігами.
Неначе бинтами
себе сповивала сама.
Як рання весна
зацвіла над її берегами,
гукнула на поміч
дзвінкі ручаї нишкома.
І десь опівночі,
коли її кривдники спали,
зібравши до гурту
струмків незліченні полки,
ріка стрепенулась!
Заграла!
Свавільно повстала!
І рушила в наступ
на труби,
череп'я,
пляшки.
Змітала з дороги
замети паліччя і бруду,
відстійників сморід
і ті хімікати також.
Немов повертала борги
легковажному люду,
від щедрості тої
околицю кидало в дрож.
Тріщали опори,
мостів прогинались каркаси,
ганебно змалівши,
сахались німі корпуси.
Ріка штурмувала!
Влітала в підвали і лази!
Роздерті вітрами,
метлялись людські голоси.
До самого ранку
запекло вона бунтувала.
Коли ж озирнулась
на власні труди довкруги –
«Оце вам за все!
Оце вам за все!» – прошептала.
І знову покірно
вляглася в свої береги.
ПРИГОДА
Все сталося якось нагально:
він скочив навпроти й завмер.
І різко натиснув на гальма
лукавий проноза-шофер.
Потер свою голову лису,
рукою провів по щоці,
нахмуривсь – оце дожилися:
уже самовбивці-зайці.
А заєць завмер на асфальті,
коли ж поспішив чоловік,
здалося – поглянув несхвально
і злякано кинувся вбік.
Ріллею помчав без оглядки,
як пращур його від орла.
Дірява затула посадки
ніяк захистить не могла.
Напевно, він сам розумів це:
присів, мов отямився враз...
В сусіднім селі Розумівці
ревів з репродуктора джаз.
І можна б принишкнуть за лісом,
коли б через степ – навпрошки.
Та поряд гриміло залізо –
«Ікаруси» й грузовики.
Піднявши локатори-вуха,
він власний обнюхував слід.
І довго розпачливо слухав
горластий знервований світ.
Маленький дивак зизоокий,
о, як він сумирно притих
в отій борозні неглибокій,
відкритій для добрих і злих!
Ми знову на обрій помчали,
у далеч, від сонця рябу,
засвідчивши силу металу
й безсилля своє чи ганьбу...
Химерний солонець немов налитий кров'ю,
безсмертника рясний веселий фіолет –
гойда мій вільний дух плескате Приазов'я.
лиманський пах рівнин, пташиний вільний лет.
Спитаю сам себе: «Ну як тобі живеться?»
Травинку на зубах задумою торкну.
І вчується мені, як степ цей стрепенеться,
як вісь земна скрипить, лякає дичину.
Ногам потрібна твердь, очам потрібен простір,
аби розкошувать при вранішній зорі,
як очерет мете султанами півострів
і ситий морок плес вовтузиться вгорі.
Як тягнуться на схід чирки, лисухи й крижні,
дратують цілодень мисливські почуття.
Як чаплі у воді напружились нездвижні,
мов затялись гуртом збагнути сенс життя.
Напевно, тут і я, і я щось трохи значу,
все думаю, ходжу і толочу траву.
Я так це все люблю – від радості заплачу,
від смутку засміюсь і все переживу.
І хто ще дорікне, і хто мене осудить?
Належу сам собі і цій землі також.
І навіть дощ сліпий мій захват не остудить,
грядущі біди всі не кинуть злісно в дрож.
Ще повернусь сюди!
Візьму та й заночую,
цупкий бур'ян озер відчую під крилом.
Я доти молодий, допоки бачу й чую,
хоч ковила волось видзвонює сріблом.
Ну що ж – нехай дзвенить: срібло осяє темінь,
коли в ній вгрузне плоть і щезнуть небеса.
І викреше мій дух кресалом слів об кремінь
пелюсточку вогню того, що не згаса.
ОЗЕРО УРГУН
Я двері в ніч штовхнув, зіщулившись від страху.
Сліпучо різонув і згаснув світла жмут.
І голосом глухим невидимого птаха
озвався ліс німий і підступив з усюд.
Подавсь на голос я, та він змістився вправо,
в пітьму гущавини, де морок перечах.
Хапали за рукав, мов знавіснівши, трави,
а батоги кущів шмагали по плечах.
На берег я продравсь. І крижнів зграя дика
ударила крильми, аж сколихнувсь валун.
І зойкнула душа, і вознеслася криком,
припала долілиць до озера Ургун.
Воно пекло мене своїм студеним оком.
Міфічне, як циклоп. Реальне, наче плоть.
Той гіпнотичний зір гострішав з кожним кроком,
усі чуття мої зацупивши в оброть.
Торкнулася вода – чистішої не бачив!
Прозірливо зірка, прозора, мов кришталь.
Я нею окропивсь і схаменувсь – неначе
відсунулася ніч і просвітліла даль.
За пагорбом крутим зоря ледь-ледь займалась.
Туман розтуманів, і я мов скинув з пліч
такий тягар гризот, що серце б підірвалось,
коли б не ця вода в цю ворожбитну ніч.
І я відчув тоді, що знову молодію,
день пломенів, бринів на сотнях струн.
І хлюпала в лице жива вода надії
з живого джерела, із озера Ургун.
Багряно-лимонно-лілово
здригнувся німий небосхил,
й сахнулася тиша раптово,
сполохана шурхотом крил.
Знекровлений лист осипався.
Сніжок під ногами скрипів.
І маятник сонця гойдався,
як в неводі, в сітях птахів.
То галич зі сходу летіла
у тисячі крил довкруги.
Зайшла з повороту і сіла,
накрила, мов ковдра, сніги.
А потім знялася зловісно.
Примітило око здаля:
як в небо морозне навскісно
зметнулася чорна рілля.
Птахи лаштуються в путь.
Сплачують мито городи.
Осінь – це підсумок. Суть.
Роздум – не розпач природи.
Отже, пишноти – з плеча!
Все до листка без боління.
Тільки б в землі не прочах
пал ворушкого коріння.
Є необхідність така
в кленів, дубів та акацій –
виявить, що не зника
світ цей з вогнем декорацій.
Пурпур і золото геть!
Все, що буяло,– в облозі.
Пауза це, а не смерть
напередодні морозів.
Лютий вітрище зімне
осені царську корону,
та збережи головне –
корінь живлющий і крону.
Є необхідність така
в птахів, людей та акацій –
виявить, що не зника
плоть із вогнем декорацій.
Що нам ця охра й кармін?
Будуть ще весни і літо.
Схований зміст перемін –
в тому вогні не згоріти.
Лісу непишного щирі запросини,
на косогорі мурахи дрібні.
Ця недокрівна, ця лагідна прозелень
світлом неждано озветься в мені.
Слухай пташиний концерт на замовлення,
в лоно ставків зазирни, як в трюмо.
Для незбагненного щастя оновлення,
власне, на світі ми й живемо.
До суєти повертаєм, не каємось.
Та, схаменувшись,– о радість терпка! –
як порятунку, бентежно торкаємось
жадібним зором травинки й листка.
І вирубали ліс, і річка висихає.
Де жайворонок цвів – одна рілля грузька.
І нікого спитать, і винного немає,
а як шумів той ліс, а як несла ріка!
Там, на глухих стежках мій спогад молодіє.
Там ящірка прудка, ковил і дереза.
Простіть, онуки, їм, не відають, що діють!
Це добрий дух землі. В очах його – сльоза.
ТРАВА ДОЩУ
День зарядив невидиму пращу,
сердито вдарив громом раз і вдруге.
І вже шумить, шумить трава дощу,
навскісно заступивши виднокруги.
Та вийде сонце – золотий косар,
при корені зітне її рішуче.
Проллється світла життєствердний дар
на вмиті доли, на горбаті кручі.
І радісно, і сумно, що зника
все в просторі і часі невсипущім.
Трава дощу була густа й гінка,
а вже шуміла, наче дика пуща.
В досвітній час врочистості природи
довкола мертві оживають води.
В яругах ніжна пружиться трава,
рішучий холод владно омива
солодкий сон долин, у полі колос,
і ранній птах свій власний чує голос.
Пливе туман, зникає в безвість мрев
і важкуваті профілі дерев
на схилі прорізаються широкім,
хоч і самотнім, та не одинокім.
Бо всюди дух врочистості панує,
дух злагоди, що не минає всує.
Ще буде день.
Ще загримлять мотори,
прокинуться турбот буденні хори
і знічено замовкнуть солов'ї.
А нині час природи. Мить її
найкраща й загадкова,
коли невладне над мовчанням слово,
коли реп'ях шарпне тебе за полу,
і ця безмеж, ще наливна, не гола,
ніч заступає, світлом переймає
і твердить щось, а що - й сама не знає.
Строгим холодом диха рівнина,
осінь круто забрала права.
І ледь чутно бринить павутина,
і безживна сріблиться трава.
А на дачах, як усмішка майстра,
що пізнав глибину таїни,
дивовижна мозаїка – айстри
під зорею своєї весни.
Я люблю це німе повнокров'я
обважнілих плодами садів.
Молодою снагою здоров'я
наливаюсь в сезон холодів.
Тільки жаль мені, брате, до болю
цю сирітську задуму рівнин.
Та веселого соняха в полі,
що край шляху сміється один.
Ах, не чув він сьогодні прогнозу
і змагається з сонцем, дивак.
Треба ж так – в передднину морозу
розцвісти необачно отак!
Щоб самота не засушила,
іди по першому сніжку
вивчать санскрит слідів пташиних,
відвідай поле і ріку.
Безмірна втіха – по коліна
шугать у борошно снігів,
благословивши переміну
після нудьги безбарвних днів.
І відчувати кожним нервом,
чолом черкаючи зеніт,
що в юності нема перерви,
коли тобі й за сорок літ.
Не називай життям ту суєту,
що в ній давно твоя загрузла сила.
Знеславивши пожитком висоту,
хіба не сам собі обтяв ти крила?
Поважчало і тіло, і хода.
Ти навіть в снах літаєш неохоче.
Сліпець єси: в твій дім прийшла біда,
хоч у біди твоєї ситі очі.
Опівночі спиться – не спиться.
І часом крізь порох імли
побачу освітлені лиця
людей, що давно відбули.
Чому б то? – не знаю, не знаю.
Та раптом, бува, схаменусь,
що з мертвими я розмовляю,
про все їм одним зізнаюсь.
Це їх голоси за стіною,
це їхній відлунює крок.
Неначе між ними і мною
незримий
існує місток.
Що скажуть – мені не байдуже,
жахаюся їх правоти.
У чомусь важливому дуже
боюся я їх підвести.
Дубовий гай біля лікарні.
Дуби в пожухлому вбранні.
Щоденні роздуми немарні,
дні повносонячні і хмарні,
відлуння міста вдалині –
усе це в пам'яті. Не знаю –
на день? На два? На довгий час?
Але щодня, щодня блукаю
і несуєтно помічаю
те, що раніш не помічав.
Старих дерев святкові будні,
крикливих сойок втіхи шлюбні,
химерні березня дари,
тривожну тишу пополудні
і ледь відчутний дух кори.
Ще так не думалось ніколи,
надія знову молода.
Щось діється в мені й довкола,
і все нікчемне, дріб'язкове
стікає стрімко, як вода.
Ну як ти влежиш у палаті,
коли вітри кричать затяті
і гук пташиний долина?
Стою в казенному халаті
в гаю дубовім, як на святі.
Весна, кажу собі, весна!
Цвіте мороз – осіння квітка,
хоча морозно диха день.
Аж подивуєшся – ну звідки
оте буяння молоде?
Отак і щастя ніжні маки
розквітнуть раптом восени,
явивши світу всі ознаки
двадцятилітньої весни.
Я пам'ятаю тишу непробудну
у балочці глибокій степовій.
Здавалося тоді – повільно й трудно
вагітний світ ворочається в ній.
Такої тиші зараз не існує.
Світ, зачаївшись, не вщуха й на мить.
І навіть птах, що на гілках ночує,
впівока спить, а впівкрила летить.
Побережися трубих помилок,
коли життя пішло за середину.
Гіркий похміллям необачний крок,
чесноти серця схожі на провину.
Високими словами не назви
осінній запізнілий трепет крові.
Це ніби друга молодість трави,
коли вже листопад напоготові.
Це – усміх, у якім бринить сльоза,
нектар удачі з присмаком отрути...
Хіба не переконливо сказав?
Де ж сили взяти, щоб тебе забути?
Підтвердить розум незалежний
в жорстоку пору перемін,
що світ безмежний – не безмежний,
обмежений суворо він.
Коли незатишно й убого,
коли сльота сліпа січе,
це щастя – мати за підмогу
два сонця відданих очей.
Закохані сліпі й щасливі сліпотою.
Ти тільки подивись: ось на пероні двоє.
Ось він, а ось вона, обличчя – до обличчя,
в скорописі їх днів цей день, як знак окличний.
Спізнавши молочай розлуки і розпуки,
мовчать вона і він, та розмовляють руки.
Вони себе лишень, вони себе лиш бачать.
Благословенна будь видющість їх незряча,
що нас не поміча у захваті й покорі.
Вони як соло тут, в людськім строкатім хорі.
Щось лопотять своє, беззахисні, як діти.
Два серця, два життя у круговерті світу!
Шумить, шумить життя безсмертна проза.
Не гайся й ти, впрягайся знов у воза
залізної крутечі-метушні.
Хай бродять, як вино, шалені дні.
Нехай летять! Не нарікай затято.
Тут головне – ганебно не проспати.
Аби колись збагнути саме вчасно –
і все-таки життя оце прекрасне!
ДВІ ВЕСНИ
Дві весни переймали, аж дві.
Дарували безкрилому крила.
Перша знищила дні снігові,
друга в серці сніги розтопила.
Дві весни в непорочній красі,
та не в березні – в лютому грали.
Перша звично належала всім,
друга двом, тільки двом чаклувала.
Дві весни оточили теплом,
календарні порушивши строки.
Перша, рання, іскрила чолом,
друга, пізня, зітхала нівроку.
Я їй руки на плечі кладу,
я пригадую музику Гріга.
І чогось неприкаяно жду,
і боюся повернення снігу.
РАЙСЬКІ ЯБЛУКА
Шелестіла полою болоньї,
і коли мій суперник притих,
простягнула мені на долоні
двійко яблучок наливних.
Райські яблука!
Матовим глянцем
чарували округлі боки.
Пломеніли веселим рум'янцем,
ніжноквітом щоки.
Ти покликала словом і станом.
Зблід суперник, як дерево, всох.
Третій зайвий отут, над лиманом,
райські яблука – тільки на двох.
Відчай доторку, пал поривання –
все пройшло. Пам'ятаю однак:
райські яблука з древа пізнання
гіркувато-солодкі на смак!
Гуляє море рукотворне,
геть почорнівши на виду.
Рулони хвиль уперто горне,
а я все жду чогось, все жду.
Ну що ж – це осінь, осінь, осінь
розмиті твердять небеса.
На бетонованих укосах
присіла чайка й не щеза.
Тут стежечка така вузенька,
не розминутись аж ніяк.
Тут ліхтарі, мов карамельки
на паличках... солодкий знак
того, що літо пролетіло,
що скоро пахолодь війне.
Чому ж так гостро диха тіло
і непокоїть щось мене?
Чому, чому – хіба я знаю?
та все ж, як порох, спалахну
і несподівано впізнаю
у пізній осені весну.
О, як тоді світилось листя!
Аж нині відблиск на чоло.
Я жив колись у цьому місті,
коли ще й міста не було.
Одні ліси, високі дюни,
над кучугурами дими.
І та гордячка юна-юна,
весна, слова її – це ми.
Вона напевно помилилась:
у листопад гребуть літа.
Але навік в мені лишилась
її наївність непроста.
Я пам'ятаю хвилю чорну
її крила, її ходу...
Гуляє море рукотворне,
геть почорнівши на виду.
Красою вересневою пропащою
руда земля приречено цвіла.
І жінка намагалась бути кращою,
вродливішою, ніж вона була.
За те її лукаве намагання
я вдячний був їй, хоч і розумів,
що зараз, у хвилину розставання,
вона моїх не потребує слів.
Бо прижмур ока міг сказати більше,
а дотик рук – вагоміше від них.
Я зволікав, і необачний біль ще
в передчутті тривожному притих.
Учись, учись умінню розлучатись –
так твердив я, леліючи журу.
Та вкотре вже хотілось ошукатись
і знов почати небезпечну гру.
Осені осінь грушок принесла.
Вузлик цупкий розв'язала.
– Ледве, голубко, до тебе дійшла,-
осені осінь сказала.
– Світе мій милий, то ж то було
наче учора, їй-богу:
пішки гайнеш у сусіднє село
тридцять верстов – і нічого.
Осені осінь зітхає й кива.
Тихо ворушаться тіні.
І шелестять у садочку слова,
наче листочки осінні.
Цей сухостій в сирітськім лісі,
дубів римовані рядки.
В осіннім лісі на узліссі,
де сухо скрапують листки.
Помітно вивищилось небо.
Примерхло плем'я полину.
І дух занурений у себе,
неначе риба в глибину.
Щодень – напливи тьми і світла.
Непогамовний світ притих.
Забиті наглухо всі вікна
на дачах темних і німих.
Заспіває сніжок, засміється.
І душа, що в трудах загрубіла,
звеселіє також, стрепенеться,
співпричетна до розквіту тіла.
їй, крилатій, багато не треба,
щоб, як степ, облетіти планету.
Тільки мирного-мирного неба,
тільки вільного-вільного лету.
Наша юність спливла за водою,
але є ще надія невбита:
білий цвіт сивини молодої
з білим цвітом зими примирити.
Тягнуться вгору сосонки: хочеться стати соснами.
Квапляться жити підлітки: їм би хутчіш – дорослими.
Хвацько крізь зуби чвиркають, бавляться сигаретами,
нехтують раритетами, навіть авторитетами.
Голосно заперечують, з викликом посміхаються.
Не поспішайте, любі, все це не повертається:
люстри лимонне сяєво в актовім світлім залі,
та, що у платті білому на випускному балі.
Навіть контрольна з алгебри, навіть бездумний галас:
стане святковим завтра те, що буденне зараз;
стане розлука –драмою, усмішка мила – ніжністю
нутле дівчисько – дамою, скороминуще – вічністю.
Скептик, авжеж, примружиться, скаже комусь:
«Можливо»,
нізьме когось за ґудзика: «Врешті не це важливо».
Може, він має рацію?
Мрії, бува, збуваються.
Тільки у пізніх споминах присмак сльози лишається.
Свист голубиних крил у приміськім гайку,
живучий дух засніженої хвої,
і галас безтурботний на катку,
і на дубах луска кори старої,
і цей місточок через Інгулець,
що скований байдужими льодами –
такий мій день. Димами дмуха ТЕЦ,
і чути звук високий з пилорами.
...Я тут живу і все оце люблю
надійно, несуєтно, некрикливо.
Тому ще зранку жадібно ловлю
скупого світла ніжні переливи
і срібне сонце січня на кону,
де нині декорації убогі,
бо ж вилиняли геть. І не збагну,
чому мене хвилюють до знемоги –
свист голубиних крил, печаль полів,
чому бентежить мирний слух первісно
вимова горожан-степовиків
в моїм напівселі чи напівмісті.
Цей парадокс заслуговує осуду,
хоч і нема в тім прямої вини:
в юності серце тягнулось до осені,
а восени – до весни, до весни.
Квітнем осяяне, як озирається,
як озивається спрагло воно.
Молодість вдруге, чи що, повертається,
та що, гай-гай, промайнула давно?
Вкотре присядемо в затишку з музою
під небесами краси і добра.
Славної,
світлої,
ніжної музики
десь там останній акорд завмира.
Відштормила душа. Знову стишений плин.
І життя починається знову.
Наливаюся світлом пахучих долин –
чую музику степу ранкову.
Та прокинеться пам'ять, шарпне-заболить
і злостиво підніме на глузи.
Як сахнеться душа!
Як відчує на мить
неминучі свої землетруси!
Мужносте,
дай мені сили,
зором торкнувши блакить,
навіть за крок до могили
землю цю не розлюбить.
Як на ній дзвінко сміялось
навіть у пору сльоти!
Як на ній славно страждалось,
плакалось до німоти!
Сам здобував, без принуки
це, щонайважче з усіх –
право на радість і муки,
право на сльози і сміх!
Я ЇХАВ ПІД ГОРУ...
БАЛАДА
Я їхав під гору, з вершини ти мчала.
Дорога, як пісня весільна, звучала.
Шляхи наші різні на мить перетнулись.
І я зупинився, а ти озирнулась.
«Дай руку,– сказав я,– дай руку, неждана,
коли не міраж ти, коли не омана».
Ти кинула погляд здивовано й строго:
«Невладні ми наші змінити дороги.
Вам, любий, під гору, з вершини лечу я,
б'є вітер в обличчя, ваш голос не чую.
Шляхи наші тільки на мить перетнулись,
і я випадково на вас озирнулась».
КОХАНА, ЗАЖДИ...
(З. О. Решетова)
Кохана, зажди, не клянись:
все одно
хтось клятву порушить,
злукавити просто.
Та я тебе кину,
як птаху, у простір.
А ти мене кинеш,
мов камінь, на дно.
В березневу пору потрясіння,
тіньових позбавлене ознак,
ти, життя, у захваті цвітіння,
як солодка ягода на смак!
Хто його знає – хто його знає – як нам з тобою?
Сад відлітає–крилами має – над головою.
Осінь в зеніті – простір розчинено – пахне димами.
Хто з нас в одвіті – в чому причина – що поміж нами?
Може, з тобою – прикро спіткнулись – сад відлітає.
Може, з судьбою – десь розминулись – хто його знає.
Я не злукавлю – ти не промовчиш – незрозуміло.
Тільки руками – розпач продовжиш–не відболіло!
Нота осіння – жест потрясіння – клятви недбалі.
Нерозуміння – чи невезіння – як же надалі?
Простір розчинено – під небесами – дружим з вітрами.
Небезпричинно – осінь над нами – згіркла димами.
Вищої милості знак –
знак твого благовоління.
Чи зрозумієш, однак,
звідки ця радість осіння?
Серце – як мушля морська
в щільному панцирі світу,
доки торкнеться рука
чаром тепла і привіту.
Ось ти й торкнулась, прийшла
з гомону, блиску та гулу.
Будні мої вознесла,
світло надії вдихнула.
Не відцурайся! – молю
подумки тихо й бентежно.
Так необачно люблю.
Так довіряю безмежно.
Темних дельфінів тугі плавники,
біла бавовна прибою,
драглі медузи на жовтім піску,
солод медвяної дині,
чорної мідії панцир дзвінкий,
пломінь креветок вусатих,
світло планктону, гуркіт води,
колесо сонця на прузі,–
все переплуталось! Не розділить.
Все воєдино, як трави.
Тільки окремо дві карих сльози.
Світе мій, завтра не буде!
Ось і нема високосного літа.
Теплого вітру подих останній.
Те, що замерзне, не відігріти,
може, хоч в цьому ми одностайні?
Не сподіваюсь більше на чудо.
Світ в больову переплавиться якість.
Як не забуду, то перебуду,
а перебуду – виживу якось.
Стукнеш у двері, візьмеш за руку.
Всі мої свята заступиш собою.
Тільки й лишишся в пам'яті звуком -
схлипом чаїним в шумі прибою.
Приснилося: сказала ти – вмираю.
Я взяв тебе на руки і поніс.
Куди я ніс, того не пам'ятаю.
Хитався світ. Вертала мама з гаю.
Я ніс тебе, не стримуючи сліз.
Прокинувся. Як темінь вод, стояла
монументальна тиша світова.
Калачиком зібгавшись, ти ще спала,
всміхалася, щось мирне надивляла,
і схлипнув я, і схаменувсь – жива!
Коли мій дух спокійний і нема
причини жодної для втрати рівноваги,
чому я все ж бентежусь нишкома,
втрачаю смак до певності й відваги?
В щоденному напливі суєти
чому так гостро промовля сумління,
що неминучі, як там не крути,
за спокоєм грядущі потрясіння?
Як тобі вчора жилося на світі?
Що там лишилося, що промайнуло?
Вперше зустрілись в осінньому літі.
Смішно тепер докоряти минулим.
Я й не питаю, не докоряю.
Тільки зітханням тишу бентежу.
Хто ти насправді? Нічого не знаю.
Знаю – запізно гасити пожежу.
Краще помовч, листопадове свято,
непередбачена радість остання.
Може, це й краще – нічого не знати:
ранять запізні розчарування.
День за днем – турботи, поривання.
Як належить – світло і пітьма.
Та приходять пізні запитання,
відповіді на які нема.
Налягають брилами на плечі,
вислизає із-під ніг земля.
І душа в космічній порожнечі,
як небесне тіло, кружеля.
Вже сад чудес потроху обліта,
Г райських яблук наче й не бувало.
Дорога все під гору заверта,
позаду – блиск і гомін карнавалу.
О досвіду невелемовний дар!
З наївних марень – свіжа потеруха.
Все зважуємо мовчки календар.
1 кількість днів. І строгий графік руху.
Нагадають вітрища, безприв'язні пси,
що' змінилася різко картина:
що кінчається рік, що худіють лісп
і тремтить ледь жива бадилина.
Біля ставу забутого стишивши крок,
я вдивляюся в зморщені води
й відчуваю нутром драматичний зв'язок
з неприкаяним світом природи.
І схиливши задуми осіннє крило,
усвідомлюю майже щасливо,
що й життям заплативши за все, що було,
розірвати його неможливо.
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 8 квітня 2006 року
