Біографія,
опис творчості
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується
JAVA-навігація,
JAVA- та GIF- анімація!!!
|
|
Біографія, |
|
До цієї збірки поезій відомого українського композитора Олександра Івановича Білаша
увійшли вірші, пронизані світлим почуттям любові до Батьківщини,
до рідного краю, до Матері. Автор створив гарні взірці
пейзажної лірики, пише про покликання і обов'язок
митця, славить трудящу людину, виступає як сатирик
і гуморист.
Збірка поетичних творів під назвою
"Ластів'яні ноти" опублікована у 1984 році Київським видавництвом
"Радянський письменник". Редактор П. П. Засенко, Художник Є. В. Шуляк.
Одеська книжкова фабрика РВО «Поліграфкнига».
Батьківщина – це і я, і ти,
Що готові одвернуть загрозу.
Батьківщина – це сердець мости,
Що побудував їх світлий розум,
Батьківщина – це не тільки спів.
Це дідів страждання і розп'яття.
Батьківщина – це із серця гнів,
Зрадникам на голови прокляття.
Батьківщина – це сльози вогонь,
Що не замерзає на морозі.
Батьківщина – це тепло долонь
На твоїй засніженій дорозі.
Батьківщина – це святе ім'я,
Щит наш – багатомільйонні груди.
Батьківщина – це і ти, і я,
І увесь народ мій – вільні люди.
Тарасовими думами засіяний,
Піснями переповнений крилатими,
Мій рідний краю, славою овіяний –
Копитьми топтаний і стріляний гарматами.
Був цькований панами, як вовками,
Що рвали хліб твій разом з тілом, кров'ю,
Ти був придушений кривавими руками,
Обманутий дешевою любов'ю.
Зірвав із себе ти волячу шкуру,
Спалив її у гніві до останку.
В оркестрі націй вистроїв бандуру,
Заграв зорю в червоному світанку.
До слова «дружба» я іду щодня.
Немає вищого для мене слова.
У ньому правди золоте зерня,
А не пустих словес полова.
В нім сила честі, й море доброти,
І трав шовки, і волі блискавиця.
Тож найлютіше сплетені дроти
І недруги в залізних рукавицях
Спотворити не зможуть його зміст,
Його ніхто не в силі задушити.
Воно поміж народами як міст –
По нім людині у віки ходити.
Я вмер би того ж дня,
Коли б сказала мати,
Що я не зможу заспівати
Бодай одну з своїх пісень
Про Україну й нею заклечати
Ту землю, що мене благословила,
Із діда-прадіда, і всю судьбу мою.
Яка б мене спокуса не ловила,
Які б чужі вітри навкруг не вили -
Я вистою, бо на своїй землі стою,
Огроме рідний,
Краю мій радянський! *
* примітка автора сайту:
хоч і є згадка про часи радянські,
та я залишив цей вірш
ДО ДНІПРА
Ріко моїх найкращих літ,
Я з тебе знявся у політ. -
Довірившись твоїм вітрам,
Я збудував у серці храм,
Щедрота в нім добра й надій,
Праславний Дніпре, батьку мій.
Від Нестора до наших днів
Гуде в твоїх глибинах гнів.
Угамував на смерть не раз
Ординців лютих дикий сказ.
І ненаситне їх нутро
Своїм піском набив Дніпро.
Через степи, через луги
Пливуть і в'ються береги.
Зігнувши хвилю, як ребро,
До моря стугонить Дніпро
По тій землі, що нам сповна
Дала і сили, і зерна,
Де запорізькі козаки
Пливуть у наші у віки.
І злото, й срібло, далебі,
Струмлять живими у тобі.
Ріко моїх найкращих літ,
Я з тебе знявся у політ.
Довірившись твоїм вітрам,
Я звів під хмари серця храм,
Щедрота в нім добра й надій,
Праславний Дніпре, батьку мій.
ХОРАЛ ЖИТТЮ
Я народився разом із весною,
Щоб все живе будить від сну:
І перший пролісочок під сосною,
І пісню в небі голосну.
Усе, що холодом було прибите,
Зігрієм щирості теплом.
Щоб листя ожило, в бруньках сповите,
Ми сонцю вдаримо чолом.
Нехай своє проміння золотаве
Позичить нам на кілька днів...
І оживуть гаїв, лісів октави
Серед розцвічених огнів,
Що зійдуть між зеленою травою
І затремтять серед роси,
Коли моргнувши блискавка бровою
Громів покличе голоси.
Нехай звучить хорал життю новому
Мажорно, на усі лади.
А ми, з весною загубивши втому,
У літо підем наливать плоди.
ГОРА ПИВИХА
Коли і хто назвав тебе Пивихою,
Не знають люди в нашому селі.
Промчались роки над тобою вихором,
По-запорозьки хвацько у сідлі,
А ти стоїш, покраяна яругами,
Укрита запахущим чебрецем.
Прийшли до тебе із хорошим другом ми
За першим вересневим вітерцем.
Прийшли до тебе запашними луками
Своє дитинство звірити тобі,
Аби вертати з радістю і муками,
Що між людьми надбали ми собі.
Ти нас вела таємними стежинами
До схованого в скелі джерела.
О, скільки раз у спраглі дні
тужили ми
За тою прохолодою села!
Як до матусі, до гори припали ми,
Пили з криниці та й не напились,
На двох купальське вогнище розпалене
Загоготіло ранком, як колись.
Коли ж і хто назвав тебе Пивихою,
Не знають ні діди, ні вчителі,
Та все життя для нас ти будеш віхою
На цій великій батьківській землі.
Я народився у такім дворі,
Що мимоволі виростеш поетом.
Тремтіння ночі при ясній зорі
І поля таїна з пташиним злетом –
Усе тут рідне, миле та близьке:
І яблунь молодих тремкі хустини,
І стеженя у вишняку вузьке
Під ніженьками теплими дитини.
Безсмертя тзпг заховане в траву,
Дитинство з неї кониками скаче,–
Я тут і оживаю, і живу,
Моя душа отут сміється й плаче.
Здрастуй, моя прадідівська хато.
Скільки б не зажив я новосіль,
Ти для мене довгождане свято –
Спогадів моїх солодкий біль.
А тому й спішу до тебе в гості
Так, як ні до кого не спішу.
Стану на порозі, в першім тості
Від душі скажу – проголошу
Слово вдячності за стіл і лаву,
Перші схованки мої – кути,
Де ховав гріхів дитячих славу,
Щоб ніхто не міг їх віднайти.
Я твою долівку лепехою
Застелю, як в юні дні колись...
Як до тебе йтиме хто з пихою,
Ставнями спокійно затулись.
А мене приймай, як небо сонце;
Загуби для всіх свої ключі,
Лиш мені відчинене віконце
Залиши, як місце для свічі.
Старі чотири груші в молодім саду
Ще й досі родять – де в них сила,
звідки?
Стоять, як ветерани, у однім ряду
Моєї юності далекі свідки.
Немає матері, без батька двір давно...
Від кленів клененята вбились в крони.
На сливу виповз виноград – ґуля вино,
Наповнюючи хмелем стиглі грона.
Під ноги тепло стелиться спориш,
І подорожник тулиться до хати.
Стоїш, мовчиш, і в спогадах гориш,
І ждеш, що скрипнуть двері й –
вийде мати...
У матері любов свята.
В робочі будні і в свята
Вона однаково струмить
І кожен час, і кожну мить.
Ти пам'ятай про це, дитя,
В якім би не жило краї,
Впродовж всього свого життя,
Що ти – кровиночка її.
На сотні метрів дуб коріння-вужаки
У землю запускає.
В небо рветься.
Стоїть перед негодою – не гнеться.
Вростає у чорнозем, у віки.
І там, де він закоренився в глибину
Й гойдає в кроні сонячне проміння,
Земля прийма його туге насіння,
Що не летить бездумно вдалину...
Сумує день. І тихий дощ, як сльози,
Поволі падає на жовтий лист.
Стомилися вітри, замовкли грози,
І тільки зрідка чуть синичок свист.
Благословенний час, коли природа
В задуму поринає вікову...
Так часто_м.атерів пригасла врода
Нагадує нам свічку воскову.
Вже в котрий раз ви не прийшли
До мене в гості, горлице матусю...
Я й досі крилами об землю б'юся,
Об землю, у яку ви відбули.
Не віриться мені, що вас нема –
Веселої, бувало й мовчазної.
Я так невміло ваші рани гоїв...
Простіть мені, що все було дарма.
Я тільки нині зрозумів до сліз,
Що ви вже не повернетесь до хати..
І слово тихе й сумовите – Мати –
Цвіте в мені, як сивий верболіз.
У всі часи споконвіків
Були спокуса і розплата.
Солодка лжа і правди гнів,
Підступність хижа срібла-злата.
І совість, що не знала сну,
І сором, що умів мовчати,
І дух євшану-полину,
І, як ікона,– вічна мати.
Дощем постукала в моє вікно хмаринка,
Щоб відчинив його і сонечко впустив,–
І вмить промінчик, мов жива стеблинка,
Мою кімнату й пам'ять освітив.
Чека мене на призьбі батько сивий.
В селі моїм так сонячно щодня,
Як тільки в полі хмарка дощик сіє,
На хмарку сяде сонце, наче на коня,
І заїжджає в гості,
в двір старий, до мене,
Де вулик батьків мудро так гуде...
Де все, таке незаймано-зелене,
Весною й восени жде сина, жде.
Неправда, що батьки мої померли,
Я чую, як вони в мені живуть.
їх образи у пам'яті не стерлись...
З полів, лугів вечеряти зовуть.
І шлях прямий підказують щоразу,
Коли мене зневіра осідла,
Чи зрадить друг, чи недруга образа,
Чи прийде слава велемовна й зла.
Неправда, що батьки мої померли,–
Вони безсмертні, доки я живу.
їх образи у пам'яті не стерлись –
їх іменами правнуків назву.
Подруго Петрівко,
На моїм причілку –
Чи були щасливі весни –
Пам'яттю воскресни...
Чи були літа наруги,
Розкажи, як другу.
Розкажи мені, як брату,
Як ти доглядала хату,
Коли я бродив по світу,
Скільки ти згубила цвіту,
Скільки діток-грушок мала,
Чи мене чекала?
Ой братику-друже,
Чекала, ще й дуже.
Кожну весну,
кожне літо
Чекала привіту.
Білим цвітом до дороги
Стелилася тобі в ноги,
А зав'яззю і плодами
Ждала я тебе годами...
Ровеснице-грушко –
Сестро і подружко,
Чи була щаслива,
Як шуміла злива?
Небо наді мною
Те, що й над тобою.
Спали в моїм гіллі
Вітри щонеділі.
Горлиці гніздились,
Солов'ї любились,
І зелені віти
Бавились, як діти.
Шаленіли грози,
І сікли морози,
Моє листя почорніле
Падало, як сльози.
З отецької волі
Однакові долі,
Брате, в нас з тобою...
Одною журбою
Наділила мати,
Як навіки вийшла з двору
Батька виглядати...
Є у мене вулиця,
Що до серця тулиться,
Як про неї згадую навесні.
Цвітом вишень встелена,
Зеленню захмелена –
До травинки бачиться уві сні.
Є у мене вулиця,
Що до серця тулиться,
З веселими хатами у селі.
В ноги м'яко стелються
Спориш і метелиця
При самій землі, при моїй землі.
Є у мене вулиця,
Там мій коник журиться –
В'ється вітром-гривою в юні дні..
Було мене несено,
Гіллям чуба чесано,
Десь літа розгублено в далині.
КРИНИЦЯ
Кринице моя сіроока,
Якої води б не пив,
Одну лиш тебе любив,
Пречиста моя й глибока.
Куди б не закинула доля
Мене від мого коша,
Співає моя душа,
Як бачу криницю край поля.
Думки підіймаю на крила –
І я на своїй землі.
Джерельця твої малі,
Та сила у них стосила.
Кринице моя сіроока,
Якої води б не пив,
Одну лиш тебе любив,
Пречиста моя й глибока.
Стоять у батьковім саду
старенькі груші.
На стовбурах порепана кора
Нагадує мені зболілі людські душі,
Що не зазнали на віку добра.
Ми дітьми гралися в війну,
Бо все було в нас під руками –
Окопи, дзоти й просто ями,
Що перерили царину.
В гаях сплюндрованих, в ярах –
Снаряди й міни скрізь валялись,
Ми крові й смерті не боялись,
Бо нас уже не страшив страх.
Хоч розривало нас на шмаття,
Ми з смертю гралися всліпу...
Не раз ховалися в степу
І там розводили багаття.
І нерозряджені патрони
У нього кидали, й бігом
Займали тут же, за горбом,
Позицію для оборони.
Десятилітні вітрогони...
Визнаючи свою вину –
Ще довго грали ми в війну,
Хоча батьки й зняли погони.
ВДАЧА
Мій дядько наче цвях погнутий..
Його усяк товкло життя.
Він до землі навік прикутий
Правічним щедрим завзяттям;
У праці одержимий, лютий –
Усе доводить до пуття.
Нема часу на теревені –
То пізно ліг, то рано встав.
Водою окропивши жмені,
Омиє очі і вуста,
Розгніва тютюном легені –
І тільки диму віть густа...
Його у спокої не бачу:
Зірвавсь на хід – і не спинить.
Таку вже має дядько вдачу –
Шукать роботу для ледачих
І спати не давать тому, хто спить.
Стою в дворі під липою,
В душі тихенько схлипую –
Не хочеться прощатися з теплом.
За ворітьми прив'язана
До молодого ясена
Мене заждалась осінь під сідлом.
Поїду в серці з тугою
Долиною-яругою
Шукать свої загублені літа,
Що весело губилися,
Коли щоночі снилися
Твої непоціловані уста...
Щоб урожай земля могла давати –
У цих словах така звичайна суть:
Простих людей, таких, як моя мати,
Із того світу треба повернуть.
Щоб совістю і працею своєю
Нам показали – поле як любить...
А отого сховати під землею,
Хто в декого байдужістю своєю
Від матері-землі любов зумів відбить.
Заночував у липі вітер
І ледве ранок не проспав.
Гойднув спросоння верхні віти
І на траву легенько впав.
Потерся об вишневу гілку,
Гайнув, як хлопчик, у бузок,
Торкнув калинову сопілку,
І в ній почувся голосок.
А звідти – в озеро з розгону,
Сіпнувши чайку за крило,
Порушив плеса тишу сонну
І десь подався за село.
На морелі акварелі
Кинула весна.
Зачепила в небі трелі –
Ожила Десна.
Перелиском-переблиском
Риб'ячих забав,
Перегуком-пересвистом
Захмелілих трав,
Комашиним стоголоссям
В заливних лугах,
Кленолисторогим лосем
На струнких ногах,
Первопвітом-дивоцвітом
Росяних світань
Тече річка в тепле літо –
Повен світ жадань...
РОЗДУМ
Живу, як і усі живуть.
Живу в житті, а не існую.
І літа жду, як люди ждуть,
І весну, як вони, весную.
Та думку думкою жену
(Так хвиля хвилю підганяє).
Чи все засіяне пожну?
Бо літо вже моє минає...
Лишились осінь і зима,
Що повні золота і срібла.
Та я їм говорю: дарма –
Моя палітра ще не зблідла.
Не вицвіли ще кольори,
І ясени стоять зелені.
Моїх мелодій прапори
Витримують вітрів шаленість.
Тож осінь хай ще зачека.
Зима – на іншого чатує,
Доки моїх пісень ріка
Биття мойого серця чує.
Сонце в небі плавало,
Темні хмари плавило,
Як торкалось променем вогняним.
І в зеленій ярості
Розпрямились парості,
Викупані дощиком весняним.
Розлилось п'янке тепло,
Налилось струнке стебло,
Мерехтіло маєво на полях.
Волошки збиралися,
В пшениці ховалися,
Поглядали боязко на шлях.
Розвеснилася весна
Від верхів'я аж до дна,
З вітром обнімається молодим.
І дзвенить на ній чисте
Солов'їне намисто,
Над полями стелиться білий дим.
Нахилилася верба
Низько над водою.
Не одна прийшла журба,
А удвох з бідою.
Як зайшли до мене в двір –
Стали на порозі,–
Погасили сльози зір
На моїй дорозі.
Час прийшов, минувся сум
Я уже не плачу.
Та завжди у плині дум
Свою долю бачу.
Ви чули, як плаче знесилений вітер,
Упавши на груди осінньому лісу?
Розбившись до шереху,
крила зламавши,
Не в змозі піднятись,
він в люті безсилій
Ховається й нишкне
під листом опалим.
І тільки, як спогад,–
між вітами легіт.
Ще в мені не зазвучала пісня,
Ще не зазвучав такий мотив,
Що немов любов остання, пізня
Як одне в житті з останніх див.
Коли мене вже розпинають звуки,
Коли від них аж стогне голова,
Від розпачу тоді здіймаю руки –
Прошу, щоб врятувать прийшли слова.
Так і живу між звуками й словами,
Немов між небом і землею я живу...
Не встигнуть звуки скласти крила в гами
Як я вже слово кличу, ще й зову.
Мене запитують, як я пишу пісні...
Від кого в мене це, від тата чи від мами,
Чи правда, що сиджу над ними ночі й дні
Та клавіші знай мучу до нестями?
Гуртуються в осінній вирій ластівки,
Живими нотками сидять поміж дротами,
Я розділяю їх на верхні й нижні гами –
І... вже готова пісня залюбки.
ПІСНІ
В мелодії нота, як буква у слові.
Мелодія в пісні, як слово в рядку.
А пісня алмазом виблискує в мові,
А мова у музиці – травнем в садку.
Лісні, як і люди, сміються і плачуть.
Пісні, як і люди, і родяться й мруть.
Одні на козацькому огирі скачуть,
Волами з чумацькою сіллю бредуть,
Вдовинням кигичуть, сивіють з дідами,
Калинами тужать на білім снігу,
Настояні радістю й горем, віками
Розрадоньку людям несуть і снагу.
А інші, зумівши на світ народитись,
Метеликом кволим з'явились на день,
Встигають у власному крику втопитись.
Куди їм у небо, до справжніх пісень?!
РОЯЛЬ
Стоїть старий, облуплений рояль,
Уперся в діл потрухлими ногами,
Зів'яли струни, поржавіла сталь,
Мовчать мажорні і мінорні гами.
Тягло натруджені в роботі
струни-жили,
Як спини молодицям після жнив.
І він щасливий був і повносилий,
Усе своє життя мистецтву прослужив.
Дивлюсь на нього й згадую ті дні,
Коли він в залі, ніби на параді,
Приймав на себе люстр м'які вогні,
Виблискуючи ними на естраді.
І вже за мить гримів, стогнав рояль,
Запряжений рапсодіями Ліста,
Він мчав на звуках в безкінечну даль,
Підкорюючись пальцям піаніста.
Дивлюсь – і серце повниться теплом,
Легенький смуток обіймає душу.
Блищить на деці золотом диплом,
Здається, час його лиш не порушив.
Як пам'ятник, стоїть старий рояль –
Співавтор багатьох лауреатів...
Немов на пенсію пішов... І жаль,
Що він мовчить в чужій холодній хаті.
ЖАРТ
Ходить кіт по клавішах роялю,
М'яко подушками лап стає,
Витиска мелодію, що жалю
І душі, і серцю завдає.
Занімів здивований маестро
І притьма накинувсь на папір,
Записав почуте в темпі prеstо –
І тепер кота... не випуска надвір.
Та це ж не спів,
а крик, мов з переляку,
Що в залі виклика ажіотаж.
Немов пірати кинулись в атаку,
Щоб слухача узять на абордаж.
Вокальна нісенітниця на сцені,
Ґвалтує графоманія слова.
Ґуля талант, що умістився в жмені, -
Його благословля новий ВІА*.
Розставивши на сцені батареї
Підсилювачів, взявши мікрофон,
Неначе коні, впряжені у шлеї,
Влаштовують гітарний марафон.
* Вокально-інструментальний ансамбль.
Уміти з слів зібрать нектар
То божий дар.
А із нектару мед узять –
Ото вже божа благодать...
Нечутно, незримо
За римою рима,
За думкою думка
Повільно сплива...
Вродилася пісня,
Весела і грізна,
Що плаче, й сміється,
І зло розбива.
СОЛОВ'ЇНА ПІСНЯ
Соловей, співаючи, заплющує очі і не поміч
що робиться навколо. Знаючи це, деякі люді
ловлять пташок у момент їх найвищого
натхнення.
В соловейка до співань охота,
Я любив ті співи і люблю...
Між кущами чалиться підлота,
Щоб зловити пісню у петлю.
Голосні змагання вечорами
Над Десною линуть до води...
Солов'ї, захмелені піснями,
Не помітять власної біди.
Геній співу в пастці стрепенеться –
Волосінь на горлечку міцна...
На високій ноті обірветься
Віртуозна пісня неземна.
Не змовкають хори понад гаєм,
Знов гніздечко соловейко в'є...
Хто на пісню петлі накидає –
Власна совість хай того поб'є.
На полотні, білішому від снігу,
Хтось цяточку чорненьку посадив
І диво з див –
Ніхто про полотно не говорив...
Мужі учені серед зали
Про чорну цятку мудрували.
До скульптора якось заговорила глина
Він зачудовано на неї подивився
І волю дав своїм рукам і мислям...
Від несподіванки вона вчинила опір,
Та потім вірою до нього пройнялася.
Тепер вона, йому навіки вірна,
Всміхається дівочими вустами.
ДО ОСТАННЬОЇ СТРУНИ
Там, де сходить сонце, – рай,
Де заходить – пекло.
Грай, моя бандуро, грай,
Поки ще не смеркло.
До останньої струни
Тебе не покину.
До білої сивини,
До скону, до згину.
У тобі і сміх, і плач,
Радість, і засмута.
Не страшний тобі палаш –
Ні паля, ні пута.
Все, що сховано в тобі,
З денця я дістану...
Занімію у журбі,
Як грать перестану.
Там, де сходить сонце, – рай,
Де заходить – пекло.
Грай, моя бандуро, грай,
Поки ще не смеркло.
Восени у Києві-столиці
На каштанах між пожовклим листом
Метушливі молоді синиці
Бавляться тихеньким пересвистом.
Восени у Києві-столиці
Теплий вітер на деревах грає
І здіймаються листочки-птиці
І кружляють, мов пташині зграї.
Восени у Києві-столиці
Трави пахнуть свіжою весною,
Гарно, наче в прибраній світлиці;
Гасне день за Княжою горою.
Я люблю відвідати куточки,
Де сліди свої лишив Ярило...
Де, колись розбите на шматочки,
На шибках спалахує світило.
Хтось прийшов, хтось пішов:
Рух – велика сила.
Хтось не стер підошов,
А комусь – могила
Зупинила ходу,
Підітнула крила.
Хтось сюди, хтось туди:
Рух – велика сила.
Хтось залишив сліди,
Хтось – в копиці вила...
Хтось від щедрості вмер,
Когось жадність вбила.
Хтось почув, хтось сказав:
Слух – велика сила.
Хтось на когось писав,
Як свіча чадила...
І загавкало зло,
І брехня завила.
Хтось прийшов, хтось пішов.
Хтось десь заблудився...
Хтось, як місяць, зійшов –
Людям засвітився,
Хтось стомився життям,
А хтось не нажився...
ДІДИ
Сидять під клунею навпочіпки діди,
Немов старі ціпи, спрацьовані на житі,
Немов човни, на берег кинуті з води,
Що штормами і вітрюганом биті.
Скупі слова, як яблука доспілі,
Злітають з уст і входять у вуста.
На руки голови схиливши побілілі,
Пливуть діди, як лебеді, в літа.
КАДРИ ЗА ВІКНОМ
Диригує поїздом дорога,
І звучить мелодія проста.
Та чим ближче до свого порога,
Тим тривога більша нароста.
Відбивають чітко ритм колеса,
Кадри за вікном, як у кіно,–
Озерець красивих чисті плеса
Чи пшениці золоте руно...
І такі на серце котять хвилі,
І така розвихреність в душі...
І земля в щасливому безсиллі
Завмира в крутому віражі.
І дорога вічною здається,
І тривога тихо погаса,
Сонце так по-доброму сміється,
І такі блакитні небеса...
БОГДАНІВ КІНЬ БІЛАШ
Біліший снігу кінь Богдана –
Білаш– підняв в жорстокі дні,
Поніс у бій свого гетьмана,
Коли панків сваволя п'яна
Втопить задумала в багні
Козацьку вольницю і силу,
Козацьку гідність орача.
До хрусту гриз Білаш вудила,
Коли рубав Богдан з плеча
Зухвалу шляхту в нашім полі
Своєю шаблею навкіс.
Народ устав на бій за волю,
Узявшися до вил і кіс.
Біліший снігу кінь Богдана,
Зірки у гриві Білаша...
Розквітла воля довгождана,
Живе козацька в ній душа.
Зажурилась молода калина,
Листям притулилась до вікна,
Кетяга не втримала стеблина,
І тепер, надломлена, кона.
Вже гудуть осінні перші грози.
Заморозки скоро упадуть,
А за ними молоді морози
Вирушать у заметільну путь...
Ти не бійся, сестро, хуртовини,
Будь думками у весняних днях.
Ягоди, замерзлі як сльозини,
Люди обігріють у піснях.
Ой зібралися дощі
У велику зливу.
Та й упали уночі
На зелену ниву.
Потовкли живе стебло,
Вимили коріння –
Ніби в ниви й не було
Зернятка-насіння.
Потовкли та й розійшлись
Ліньки, без охоти.
Встали люди. Узялись
Знову до роботи.
ЛЕБЕДІ
Летіли в парі лебеді понад моїм селом –
Такого дива, мабуть, більше не побачу.
Я, зачарований, дивлюсь і ледь не плачу -
Як він то прикрива її, то обніма крилом.
Летіли вони зріднено понад роздоллям нив.
Летіли низько, ніби дві хмарини білі.
Лиман Святилівський їм очерети простелив,
Щоб відпочили їхні крила занімілі.
Почесне коло, тихий трубний клич, бринить вода...
І засвітилося прозоре люстро плеса,
І вже гойдається на хвилях пара молода –
Він ніби принц із казки, а вона – принцеса.
Віднині з нетерпінням я чекатиму весни.
Іще б хоч раз побачить вас у гордім леті,
Мої два лебеді, два лебеді, неначе білі сни,
Над тихим спокоєм великої планети.
ЧЕКАННЯ
Я так чекаю сонячної днини,
Як мати першої в житті дитини,
Як навесні стурбована земля
Чекає серцем зерня-немовля.
Я так чекаю сонячної днини,
Як сіно в лузі доброї години,
Як небо влітку жайворонка спів,
Як хворий – на підтримку добрих слів.
Я так чекаю сонячної днини,
Як ласки від найближчої людини,
Як проліска, що став понад сніги,
Звільнившись від зимової нудьги.
Я так чекаю сонячної днини...
Стрижі над нами,
Мов по неботреку
Завившись у круту спіраль,
Неслись по колу –
Розганяли спеку
І вгвинчувались в неба синю даль.
Я дні шаную тільки кольорові,
Коли у них палітра непроста,
Коли у мавок ніжних чорнобрових
До пісні розкриваються уста.
Коли пташине тремоло високе
Стає органним вибухом ночей,
І небо голубе, золотооке
Купається на дні моїх очей.
В людини є два точних почуття
Ненависть і любов.
І їх коріння
Однаково дає плодам життя...
Я зберігаю з другого насіння.
Хто забуває злочинне минуле –
Приречений знову його пережить.
Пізно чи рано, живе, що заснуло,
Мусить проснутись бодай хоч на мить.
Скільки не в'ється мотузочка, кажуть,
Кінчик не можна її загубити.
Добрі діла у житті не обтяжать,
Вчинену підлість не можна втопити.
Хто забуває свідомо минуле –
Приречений знову його пережить.
Бо пережите – це тільки заснуле
При совісті нашій, що вічно не спить.
Коли твоя рука невпевненість відчула
І затремтіла, зброю беручи,
Від розпачу не закричи,
Щоб смерть душі твоєї тремоло не вчула.
Коли твоя рука невпевненість відчула,
Спіши їй швидше силу повернуть.
Нехай не зможуть ноги підітнуть
Тобі ні відчай, ані тупорилі дула.
Коли твоя рука невпевненість відчула,
Перебори в собі нікчемний страх –
Таке буває з кожним попервах,
Якщо відвага у тобі заснула.
Якщо ж твоя рука невпевненість пізнає,
Зусиллям волі гідність віднайди.
І голіруч на ворога іди...
І безоружність твоя дух йому зламає.
Я б дику гуску вполював,
Вона б мені упала в ноги.
Важкі були її дороги,
Важкі... рушниці не підняв.
І не підніметься рука,
Коли журавку стріну в полі.
І страшно бачить пір'я долі,
Як журавель з небес гука.
Мене вже били тисячу разів...
Брехнею, що була зі щирих слів.
Та я не падав, навіть не хилився,
І стоячи із недругами бився.
У їх очах кипіла чорна лють.
Здавалося, ще трішки і... доб'ють.
Та кожен раз, коли мене так били,
В мені ще більше прибувало сили.
І я, як меч, гартований в огні,
Не гнувся й не ламався у борні.
При місяці на зорі
Глухарі токують.
Наче шаблями – крильми
Трави атакують.
Роз'ятрилися півні –
Хай бачить глухарка.
Які вони легіні
Й через кого сварка.
А вона така мала
І така сіренька...
Чим приворожить змогла
Півників дурненьких?
«Історія цього нам не простить...»
«Історія цього нам не пробачить...»
Ще трохи – і оратор закипить,
Хвилина ще – і він уже заплаче.
Отак, бува, людину понесе –
Осліпне від пихи і вже не бачить:
Чим дужче він історію трясе,
Тим менше сам для неї значить.
На конференціях чи зборах,
На з'їзді, пленумі, декаді,
Очей не зводив з фотокора
І позував, як на естраді.
Таке було у нього хобі –
Пролізти в перший ряд і сісти.
А як ніхто не дасть по лобі,
То й далі, до трибуни лізти...
Така собі проста натура
З сором'язливими очима.
Непоказна в миру фігура
Зате... із гострими плечима.
Був чоловік – хоч прикладай до рани.
Тільки й того, що крила не ростуть.
Незадоволено дружина гляне –
І він уже – як в градуснику ртуть:
То різко вниз, то швидко лізе вгору,
То посередині як стій замре.
Таку вже виявляє він покору,
Така вже непорочність з нього пре,
Що всі жінки на нього, як на бога,
Молилися: «Не курить і не п'є»,
А власна, ледь допустить до порога,–
Не лає навіть – мовчки б'є...
Людина має право на життя –
Це значить: і на сонце, і на небо,
І на нові незнані відкриття,
І на усе, що їй на світі треба.
Людина має право на життя –
Це наймудріший із усіх законів,
А в ньому найкрасивіша стаття,
Серед відомих досі нам канонів:
Людина має право на життя –
Так просто це звучить і так велично.
Прожить би всі хвилини до пуття,
Щоб у кінці поставить знак окличний.
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 30 липня 2006 року
