Сумська область
Конотопський район
с.Жовтневе

Біографічна довідка

Від автора сайту:

!!!На сторінці використовується Java-навігація та Flash-ролик!!!

Анатолій Гризун

 

На головну

До змісту творів
 

Зміст збірки "Віче":

Розділ
"РОЗВИДЕНЬ"

Україно!
ВІЧЕ
РІДНА МОВА
ГОСТИНИ
ЗАПОВІТНЕ
ДО ПИТАННЯ ПРО МОВЧАННЯ
ШЕВЧЕНКО
Хай пребуде Славута в найменні Дніпро...
ВЕРДИКТ
ОБРИВ
ЄСЕНІН
БІЛЬ ПАМ'ЯТІ
Електричка вечорова...
Біжать пришпорені світи...
Я люблю осінні акварелі...
Картоплі під осінь посивіли...
Село. Велосипед. Шорсткі колеса...
Порожні сквери
Червоне, розхристане гроно шипшини...
СВІТЛИЙ СПОМИН
Неба легка парасоля...
Рої непогамовних ос...
Усі дерева схожі на берізки...
ЛЮТНЕВА ЕЛЕГІЯ

Стоїть зима. Сніги замовкли...
СНІГ ДИТИНСТВА

БЕРЕЗЕНЬ
За ярами біла конюшина...
Капле дощ (так тихо грають гуслі)...
Плеса вужчі в озер...
Коли вража підлість засичить...
НІЧ У СЕЛІ
КОЛОСКОВІ ПОЛІЛОГИ
То є мистецтво — осягти кохання...

Розділ
ЩЕМЛИВОЇ СТРУНИ ЗВУЧАННЯ

ЕТЮД ПОЧАТКУ
Синій сніг, мов сині сльози...
Побачив тебе я вчора...
Цвітуть рожево яблуні...
...І все мовчать мої печалі...
Не озовуся — промовчу...
Натомившись од твоєї влади...
Хотів я з тобою полинуть...
Ти повільно пливла під вітрилом...
Виписана фарбами олійними...
Процокав трамвай...
Нахиляється до ніг трава...
Надвечір'я...

 


    Анатолій Пилипович Гризун народився 1948 року в селі Жовтневому Конотопського району Сумської області.
    Закінчив Сумський педінститут імені А. С. Макаренка та аспірантуру Київського педінституту імені О. М. Горького.
    Працював у пресі і на телебаченні. Старший викладач кафедри української літератури Сумського педінституту. Член Спілки письменників СРСР. Кандидат філологічних наук.
    Автор поетичних книг «Десниця» (1972), «Розкрилля» (1976), «Високосний рік» (1983).
    Виступає також як перекладач і критик.
    «Віче» – одна із збірок поета. Вона складається із двох розділів: «Розвидень» і «Щемливої струни звучання», які об'єднують філософську, пейзажну та інтимну лірику.
   



На головну

До змісту творів



Розділ
"РОЗВИДЕНЬ"

 

Україно!
    Б'є жага серпнева,
Маєво червоно-голубе.
В місті Кия і у місті
Лева Впізнаю тебе.

Україно!
    Квітне барвінково
Вся земля од стежки Кобзаря.
І свята задумливість Франкова
Нам нові століття озоря.




 

ВІЧЕ

Праслов'янське віче щохвилини
У душі моїй звучить подзвінно.
З ним вона життям тривожно лине...
Не впаду, не стану на коліна.

Якщо доля вистеле замети
Чи крізь лестощі проб'ється підлість,-
I в найтяжчий мент життя поети
Зберігають сподівання світлі.

Праслов'янське віче! Тільки правду
Можна було там тоді ректи.
Зневажаю бій за цифру справну –
Уславляю велич правоти.

Димом фіміаму таємничим
Ви не заворожите мене.
...Давнє віче,
    праслов'янське віче,
Першим дзвоном серце сколихне.

   



    
 

РІДНА МОВА

Владна муза моєї жури –
Наша мова нектарна й солона.
Як невгасно у ній горить
України зоря виногронна!

Поржавіли кольчуги й ножі,
І нашестя страшні позачахали.
А вона у цнотливій душі,
Як і перше, вогнем вибухає.

То дощем благовісним струмить,
То грімницею блиска раптово.
Я не смію тебе розлюбить,
Моє вічне кохання,
    о мово!


 

 

ГОСТИНИ У СТАРОГО ХУДОЖНИКА

Я бачив старого художника.
    Тягнулась рука до мольберта
й знесилено опускалася,
    і лячно було мені...
В безодні очей світилася
    наснага така уперта,
Що я за його картину
    сприйняв виноград на стіні.

Супроти скляної веранди
    закам'яніло осоння.
Здалося: олійні фарби
    стікають краплинами сліз.
А кроків за десять од ґанку
    жовтів незворушний сонях,
Останній пейзаж болючий,
    охоплений зором навскіс.

Оса продзижчала над вухом.
    «Агов, одчепися, триклята.
Лети собі швидше далі
    до інших квіток і дач».
Буяв стільниковий серпень.
    Був день обжинкового свята.
І кожне півслово митцеве –
    у серці моєму плач.

Хотілося чимось зарадити,
    пропонував допомогу:
Мольберта йому потримаю
    чи фарб розведу яснограй.
Тоді він поглянув свинцево
    й мені показав на дорогу
І видихнув аж захрипло:
    "Іди собі, хлопче, гуляй..."

Ховали художника в грудні.
    Оркестр розбивався об грудя.
Скорботно труна заходила
    за обрій людських плечей.
І серце моє шукало
    щоразу того підгрунтя,
З якого побачити можна
    розраду його очей.

Та видалася байдужою
    ненатля зими холодна,
І плакали наді мною
    ожилі його полотна...




 

ЗАПОВІТНЕ

Які в тебе очі, печаль моя?
Які в тебе руки, туго?
Роздмуханими печами
Горить надвечір'я за пругом.

Не зможу я знову побачити
Села мого стріховий овид,
Бо вже молодик необачний
Виходить до зір,
    як на сповідь.

Не встигну пройтися я росами
Удруге, в чеканні світання,
Коли, себе вчувши дорослим,
Тополям махнув – на розстання.

Вертався шляхом телеграми я
До тебе, далекого літа,
Коли ти проводило в пам'ять
Мого щиросердого діда.

Летів я до тебе так тужно,
Коли, у серпневу годину,
Горнуло ти землю натужно
На батькову домовину.

Вітаєш мене, як до матері
В суботу-неділю залину.
У вересні – виставиш ватри,
У травні – волоття жасмину.

Зіркі твої очі, печаль моя,
Важкі твої руки, туго...
Роздмуханими печами
Згаса надвечір'я за пругом.

   
 

 

ДО ПИТАННЯ ПРО МОВЧАННЯ
Тополі плачуть цілоденно –
Хай літо, осінь чи зима.
Куди шляхами цими йдемо? –
Себе питаю крадькома.

Що там, у далях? Радість стрічі
Чи друга похорон сумний?
І мовчки дивиться у вічі
Байдужа позелень весни.

Дощем проколені стежини,
Хмарин пустельні міражі
І вічні роздуми ожини
Над вихилясами вужів...

Підступна врода мухомора
І смуток білого гриба...
Що це – чекання чи покора?
Це стишеність чи боротьба?

Одні – байдужі,
Інші – рвійні. .
Але риторика оця
Поволі сповнює по вінця
І спраглі душі, і серця.

      
 




ШЕВЧЕНКО

Триптих

1. Доля

Із кріпака – академік!..
У долю йому –
    царський тесак захромлено.
Молодість, сподівання
    розчавлено казематом.
І сьогодні у вічність іде він
    так натомлено –
Століттям двадцятим.

2. Над «Кобзарем»

Чаруюсь криничністю слів
І чую: з високих речень
Бунтарський невичахлий гнів
По ницості креше і креше.

3. Лебедин. Шевченків сквер

Темнавість дощових годин –
Весна надовго забарилась,–
І щемно пахне Лебедин
Бруньками, котрі не одкрились.

Примовк холодний часоплин –
Тарас задумливий одвіку.
Я вірю: чує Лебедин
Ту думу
    мудру і велику.


   
 

 

       

Хай пребуде Славута в найменні Дніпро
І перейде в майбутнє Франкове перо,
А кохана земля крізь імлу роковин
Пронесе і мій день – я також її син.

Я сприймаю цей світ у його множині,
Як сприймають букет у коштовнім вині,
Як сприймалось Чумацького Шляху крило
В полиновім дитинстві, що вже відбуло.

Я проміряв цей тлумлений світ навпрошки
І пізнав, мов кохання у пізні роки,–
Так стрічає душа споловілі жита,
Коли збіжжя хитається та обліта.

Діалектика днів помічає красу
Крізь сльозину мою, крізь серпневу росу,
А в росі тій проблиснуть-просяють слова
Од любові моєї, що ніжно співа.


   
 

 

ВЕРДИКТ

Слова безкровними були
Іще під лемешами пер,
Ніхто не відає, коли
Поет у них помер.

Можливо, тихо, як і ми,
Про невмирущість мріяв...
А час нещадними крильми
Усі слова провіяв.

Так, що поцілив гострий дих
В сонети і верлібри.
Страшний поетові вердикт –
А нікому жаліти.

Ні, він чужих словес не крав,
Не мав од віршів гендля.
Та переходить мовчки в прах
Життя його трагедія.

   
 

 

ОБРИВ

У мене батька відтепер не буде,–
Мну телеграми тютюновий лист.
Сльозини повертають призабуте.
Літак реве, здійнявшися увись...

Внизу – хмаринок попеляста вата,
Ще нижче – замусянжені лани.
Шикуються тополі, ніби варта
Біля його соснової труни.

Він прямо йшов і правди не стидався,
Було життя такої глибини...
О батьку мій! Чого ж ти не діждався
Своєї п'ятдесятої весни?

Прийшли твої знайомі, добрі друзі,
Аби тебе востаннє провести,
їх скроні у гранітовій напрузі –
Вузькі між поколіннями мости...

Мовчить земля, волога і рахманна,
Твої тепер – і глина, і пісок.
Закрилась домовина, як омана,
1 понад нею – зболений мій зойк...

О батьку мій! Оця гірка могила,
Що так тебе негадано взяла,–
Чуття мої безжально загострила,
Безмовністю торкнувшися чола...

   
 

 

ЄСЕНІН

Хотілося життя своє промаять
Серед жінок звабливих і вина,
Але душа помчала над трамваями
В село, де огирі й горобина.

Тепер його вуста в кленових вітах
Вишіптують мелодії-дива,
А в тих дивах пустує синій вітер
З очима золотого божества...

   
 

 

БІЛЬ ПАМ'ЯТІ

Замовкають в небі літаки,
Коли море піниться свинцеве.
Тиша.
    Губляться мої роки,
Та не вгамувати біль серцевий.

Щось його посилює, гойда,
Не береться він свинцем і льодом.
Лютий.
    Скута холодом вода,
Тепла течія шумить під сподом.

   
 

 



Електричка вечорова
Протинає далину,
І звучить латиська мова –
Кожне слово з бурштину.

Час ніколи не поборе
Силу мови латиша,–
В ній – життя його суворе,
Голуба його душа.

   
 

 



Біжать пришпорені світи,
Тремтять омріяні слова,–
І починаю знов на «ти»
Із вами, вічні дерева.

Тобі, берізонько, несу
В малій галактиці сльоаи
Свого кохання тихий сум,
Повитий в колір бірюзи.

До тебе, дубе, підійду,
Аби повідати щораз
Важку, як сто пудів, біду,
Нурти невичахлих образ.

На «ти» до гострих явори,
До в'язів, кленів і до вільх -
Цих свідків літ моїх, годин,
Гарячих буднів і дозвіль...

   
 

 



Я люблю осінні акварелі
Споглядати у затоках Псла,–
Пропливають хмари, мов тарелі,
Побіля веселого весла.

Я люблю осінні зарисовки
Зустрічати побіля Десни.
Білий берег...
    Хмари-парасольки...
Тьмава бронза вічної сосни...

   
 

 



Картоплі під осінь посивіли.
Човен біля берега мов гість.
Понад річкою котеджі біло-білі.
Сторожко шелеснув падолист...

Тут така устоялася тиша,
Що з травиці скапує роса.
Вересень.
А річка стала глибша
І впадає мовчки в небеса...

   
 

 

       

Село. Велосипед. Шорсткі колеса.
По листяному килиму – хрум, хрум.
Дуби схилились від високих дум,
І крицею німують чисті плеса.

Усі мої пориви – в піднебесся,
Де журавлиний невимовний сум.
Трава проводить холод, ніби струм,
Трава, що переходить в гостролеззя.

Та зупиняється чомусь велосипед.
Торкаю пальцем дивні ліки-роси.
Знімаю мимоволі я берет,

Замислений стою, простоволосий...
У тебе, осене, і стан, і силует
Того кохання, що у серці й досі...

   
 

 



Порожні сквери.
    Осінь.
        Тиша.
Калюжі, схожі на мішені.
Дощі притлумлено колишуть
У серці мрії задушевні.

Оманливо...
    За містом – скирти,
Гасає вітер пустотливо...
Ну, як цю пору не любити,
Не споглядать одвічне диво?..

   
 

 

       

Червоне, розхристане гроно шипшини
Здається сузір'ям, що впало у гай.
Минаючи осінь, синіють машини,
Останні копиці запахли, мов чай.

В холодній замрії поля і вокзали,
Спадають шовки на мости, на стерню...
А в ніжному серці з нічними сльозами
Незвично вживаються зблиски вогню.

   
 

 

СВІТЛИЙ СПОМИН

Пам'яті відомого українського
поета-байкаря Павла Ключини

Про вас би не писати, а співати,
Така сонценаповнена душа.
Надворі осінь, у садочках – ватри,
Накинете пальто, сіренький шарф.

І я зустріну незабутні скроні
На березі правічної Сули,
Де лиш туманів шатра безгомонні,
Як образи холодної імли.

...Ви прочитаєте небавом срібні строфи,
Ласкаво прошепочете: «Пішли».
І лагідно стріпнеться рідний профіль
На хвилях незбагненної Сули.

   
 

 



Неба легка парасоля,
Юний мороз – на порі.
І зацвітає красоля
У надвечірній зорі.
Мила моя планета –
Ніби шовковий прибій,
Щирість у неї – Фета,
Ніжність Шопена в ній.
Сосни зажурено-сині
У незбагненні стоять.
Бачу: в манюній сніжині
Радість тремтить моя.


   

 



Рої непогамовних ос
В поля витрушує імла.
Зима. Засніжило. Мороз...
Історія мого села.

Думки прибрали форму хмар,
А хмари – незабутніх стріх.
Оддалеки – димить димар,
Немов ковальський сивий міх.

   

 

   

Усі дерева схожі на берізки –
То почерк лютого.
    Перо зими.
Ланами і гаями – зблиски, зблиски
Мов горлиці похитують крильми.

У далечінь прослалася дорога,
Вгинаються посріблені дроти.
Од маминого чистого порога
Колись пішов я в зоряні світи.

Давно пішов.
    Тепер хіба що спомин
До серця долинає і гука
В село, де снігурів червоний гомін
З-під снігу променисто виника.

Отам моя любов стоцвітно-злотна
Не загубилася за плином літ.
...Уся земля вгорнулася в полотна –
То ніжністю проткався білий світ.


   

 

ЛЮТНЕВА ЕЛЕГІЯ

Повдягалися скирти у заяче хутро.
Залізницю дорога продовжує санна.
Я до тебе, село, повертаюся хутко,
Щоб душею тобі проспівати осанну.

Я сьогодні вертаюся гостем зальотним,
Всім знайомим даруючи потиск правиці.
Тиша ставу щемливо похрускує льодом,
Ніби лютий фехтує рапірами з криці.

Сиві хмари в блакиті обтрушують крила,
І вітрець обережно те пір'я здійма.
Чистим снігом дитинства мого забіліла
Неодцвітно-музична селянська зима.

   


 

 

   

Стоїть зима. Сніги замовкли.
Од слова – хрускає повітря.
Раїни –
    як мечі дамоклові –
Нависли німо над подвір'ям.

Під льодом стихли ріки-ринви,
І мов екран – безмежжя неба.
Раїни –
    свічі стеаринові –
Не загоряться без потреби.

Питають одна одну: «Де ми?
Чи тут, між нами, ще зима є?»
Раїни –
    рідні сестри демонів,–
їх сила по весні замає.

   

 

СНІГ ДИТИНСТВА

На крутосхилі сивому бальчини
Мов римські цифри –
    контури лижні.
І остраху немає за плечима,
Бо черга – стрімко з'їхати – мені.

Та настроєвість сніжно-оркестрова
Весь день мені звучала і звучить,
Допоки неба голубінь шовкова
Не змусила замислитись на мить.

Співають щемно лижі під ногами,
А ми довкіл розсипались, як ртуть,
...Далекого оркестру дивні гами
До мене сніг дитинства донесуть...

   


 

 

БЕРЕЗЕНЬ

Земля вдягається в каракуль,
Бо сніг поплив, бо сніг поплив...
До мене дзвонять крізь фіранку
Веселі зграї журавлів.

Здіймаю ніжно пасмо ранку,
Що провисає з далини.
Земля вдягається в каракуль,
Тремтять пергаментом лани.

   

 



За ярами біла конюшина
Біло-набіло перецвіла.
Скільки ти для мене залишила
Ніжного нектарного тепла!

Рідні конюшинові обруси...
Міниться у барвах далина...
І щодня перебуває в русі
Цей сувій живого полотна.

   

 



Капле дощ (так тихо грають гуслі)
Пахощами повняться луги.
Понад плаєм прохурчали гуси –
У воді відбилося:
    гиль-гиль...

Зорі розспівалися мрійливо,
Срібно розтинаючи імлу...
Вечора іскристо-ніжне мливо
Переходить повагом в золу.

   

 



Плеса вужчі в озер,
стали рідкістю крижні.
Сіроманці сьогодні –
реліктовані звірі.
Де шуміли віками
ліси дивовижні –
Протяглися квартали у повному ширі.
Я не проти, мій часе,
твого антуражу^ –
Космольотів швидких,
електронного мозку,
Але ти не повинен
звести на пропажу
Ані вивірку-блискавку,
ані чайку приморську.
Наше поле без жайвора –
то вже не поле,
А лугів не буває без пахощів сіна.
Чуєш, тундра волає:
– Синочку мій, оленю!
Час в думках,
а Любов – незмінна...

 



Коли вража підлість засичить,
Щоб тобі вчинить
смертельну рану,-
Батьківщино! Ти мене навчи
Вогневіти силою вулкану.

 

НІЧ У СЕЛІ

Червнева ніч ішла до мене
У запашний дідівський двір,
І все вітались поіменно
Високі чола владних зір.

Поклавши голову на сіно,
Я шикував рої думок
І посилав їх тихо-мрійно
До омузичених зірок.

Коли травиця нахолола
0 передранішній порі,
Роса засяяла довкола,
І в кожній краплі –
    по зорі.


   

 

КОЛОСКОВІ ПОЛІЛОГИ

Туманець тремтить біля дороги –
Жниво виграє до небокраю.
Тихі колоскові полілоги
Серце моє спрагло наслухає.

Дивні звуки.
їх нема в санскриті,
І в латині – також не звучали.
Тільки хліборобові одкриті
Голоси надії і печалі.

Лиш його душа пізнати мусить,
Збуджена од першої тривоги,
Найніжнішу, найсвятішу з музик
Тихі колоскові полілоги.

 

   

То є мистецтво – осягти кохання,
Така у нім незмірна глибина.
Воно свої вітрила напина
У гаванях юнацького чекання.

Тебе раптово сповива весна
У ніжних почуттів ясне буяння.
Для тебе сходить в тиші передрання
Зоря надій, чарівна й голосна.

Захочеш раптом землю обійняти
І притулити до коханих рук,
Але замість екзотики і свята

Тобі всміхнеться далечінь розлук.
І знов душа чеканнями потята,
І знову серце у полоні мук.

   

Розділ
ЩЕМЛИВОЇ СТРУНИ ЗВУЧАННЯ

 

 

ЕТЮД ПОЧАТКУ

Я шукав тебе, ясна зоре,
В сизім небі, у ріках снів.
Я чекав тебе...
    Але скоро
Дивну річ, далебі, зрозумів:

Образ твій по планеті розкиданий,
Ніби зодчество Ле Корбюзьє,
І мені не з'єднати тих віддалей,
Що відтворять видіння твоє.

Я в чеканні вуста свої зціпив,
Я б, напевно, навіки затих,
Та настало нечуване зцілення –
Мов легенда, з'явилася ти...


 



Синій сніг, мов сині сльози.
Телефони під морози
Нашу вірність пробалакали.

Синій сніг у березолі
Стане шерхлим і драглистим,
Тільки сльози бірюзові
Мерехтітимуть над містом.

Сині сльози скам'янілі
Глибини небес дістануть.
А як сніг втече змарнілий –
Сльози пролісками стануть.

 



Побачив тебе я вчора -
Комірчик у білім горошку
Неначе із неба зорі
Осипалися потрошку

На плечі твої ласкаві,
На груди, хмільні і жагучі.
У славі своїй і в неславі
Кохаю тебе я болюче.

Волосся сумне колихання
Нагадує землю відталу.
Моє весняне кохання
Заходить до серця помалу.

І вже в золотому польоті
Душа моя заголубіла,
І в цій незвичайній роботі
Відчув: пробиваються крила.

 

Цвітуть рожево яблуні –
Аж віддає морозом.
У неба вічній глибині
Десь причаїлись грози.

Учора снилася мені –
Я брав рукою коси.
І очі, карі та хмільні,
Зволожували роси.

Горта душа за днями дні
Так пахнуть днів покоси.
Цвітуть рожево яблуні –
Аж відчуваєш грози.

 

...І все мовчать мої печалі,
І все тремтять твої замрії.
Я в тому тихому причалі,
Де спомин – про вуста і вії.

Де все потрощено на друзки,
Усе побито до осколка.
Не вороги –
та вже й не друзі,
А на вустах гірка оскома.

Тоді не мовила й півслова,
Півподихом не осіяла,
Зоря була така бузкова –
Тьмяніла, доки не зів'яла...


 

Не озовуся – промовчу,
Коли засвітишся вишнево.
Твоєї постаті свічу
Так чітко вирізьбило небо.

Пройду сумирним віддалік,
Твоїм милуючись волоссям,
І заберу собі навік
Сумну ясу дзвінкоголосся.


 



Натомившись од твоєї влади,
Часто-часто думаю собі,
Що серпневі чисті зорепади
Схожі на сльозинки голубі.

І у тому є гірка спокуса,
І у тому вся моя печаль,
Що твої вуста й волосся русе
Зупиняють цей шалений час.

 



Хотів я з тобою полинуть
Аж ген за Великий Віз,
Під вечора тишу полив'яну..
А потім ці квіти приніс.

Хотів із кленовим я соком
Тобі наточити й зірок,
Хотів появитись високим
І трохи печальним, як Блок.

Хотів я до тебе, кохана,
Дитинство своє донести,
Щоб тиша тебе колихала,
Як річка понтонні мости.

 

Ти повільно пливла під вітрилом,
Мовчки воду розкреслював кіль.
І відчув я себе стокрилим,
Позабувши затаєний біль.

Човен мій попливе – і трісне,
А вітрило твоє впаде,
Лиш заграє у щирій пісні
Ця любов, як вино молоде...

 

Виписана фарбами олійними,
Повна голубої висоти,
Стегнами округлими й коліньми
Образ сонця повторила ти.

Я писав про тебе дні і ночі
Молоді верлібри і сонети.
Та світилися лукаво очі –
Щирістю не бавила мене ти.

Я не скоро в нелюбові впевнився..
Але нащо ти, неговірка,
Проміняла на грайливість пензля
Сонцебризний шал мого рядка?

 



Процокав трамвай –
    доміно
Згадалось мені по тій хвилі.
Накинула ніч кімоно
На вулицю, повну ідилій.

Поволеньки місто засне –
Уже споночіли театри.
Кварталів крило кам'яне
Нагадує здалеку Татри.

Червоні і сині вогні
Попадали зорям в обійми.
Троянди, красиві й сумні,
Виказують росами біль мій..


 



Нахиляється до ніг трава,
Пагінці її – мов диво-крильця.
І так щемно серцю відчувать,
Що тобі давно уже за тридцять.

Глухо в тишу промовля ріка –
Тільки серце відгуки приймає.
І далекий човен – все чека,
А тебе і досі ще немає...

 



Надвечір'я...
    Ватра палахкоче.
Кожне слово зайчиком тремтить.
Зацвітуть морозом твої очі,
Щоб мене довіку холодить...

   

 

На головну

До змісту творів


Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru

 Роботу над сторінкою розпочато  19 березня 2006 року



Hosted by uCoz