Леонід Кльосов 

Збірка "Біля храму каяття"

Частина 2

Миколаївська область
м.Баштанка

На головну

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

Твори /частина ІІ/:

Твори /Частина І/ (перейти до творів)

На головну

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

Дві долі
Ти знеболь мою рану кохання воскреслого,
Поцілунком п'янким у обіймах жагучих.
Нехай руки твої перев'ють перевеслами
Дві віднайдені долі - два птаха співучих.

Ти вгамуй моє серце рясним поцілунком,
Хай спочине душа у ночі на плечі.
Дай втоплюся в очах, перехмелених трунком,
Як не можеш сама, то воскреснуть навчи.

Щось шепочуть мої неціловані губи
Про обскубану долю забутого щастя.
Ми застигнем святі, якщо губи пригубим,
Раз в житті може більше не вдасться.

Відхлюпни в моє серце краплину надії,
Щоб воскресла сподівана, радісна мить.
І не згаснуть до скону юначі замрії
Що неправдою вбиті, здавалось повік.

Од любові-любові не можна втікати,
Не рахують літа, якщо щастя знайдеш.
Буде серце у серця мовчазно питати:
„Чи зустрінемось ще?
Чи ти знову прийдеш?".

Стоїмо лиш удвох на розгіллі двобою,
На кого переважать шальки терезів?..
Крок ступити навстріч, ми безсилі обоє -
Ніби станеться вибух у розрядах грози.

Навкруги спалахнуть громовиці іскристі,
Кривоплітки страшні, пересуди думок.
Перемиють кістки наші, брудом із хистом,
Під зловтіхи лихі, і п'яненький димок.

Ти вгамуй моє серце міцними обіймами,
Не зважаючи, що про нас скажуть людці.
Ми занозу зловтіхи у недругів виймемо,
І розквітне усмішка на твоєму лиці.

     

Де знайти для дівчаток-сиріт
Квіти з Чумацького Шляху сірого?
Щоб пошити платтячка, дітям на виріст...
Може й батька зустрінуть з воєнного вирію.
              
         

Де тобі посадити калину на згадку?
Де зручніше поставить місток?
Щоби ти квіточки колисала на грядці -
Й над тобою у спеку буяв холодок.

   

Доля
Де тебе гойдає, моя доле.
На яких сполоханих вітрах?
Мені й досі василькове поле
Розсіва духм'яність по дворах.

Заколисуй, вітре, ностальгію,
Доки сум розвіється в очах.
Розгубила доля мою мрію —
Росами розбризкала за шлях.

Визбираю іскри-пелюстини,
По зернинці з кожної травинки,
Може мудра осінь ще відчинить
Двері на запізнені обжинки.

        Жалобна до матусі

МАТИ. Ой, матінко, горлиця сиза.
Чую, по Вас мої болі січуть.
В нашім подвір'ї он вогник із хмизу -
Діти, що вмерли, картоплю печуть.

Хрускіт до серця. Горить кураїна...
Досі терпіння моє у журбі.
Тужить і б'є в моє серце Вкраїна.
Кров'ю померлих синочків твоїх.

Мало життя мого, мало любові —
Вистелить кожному під кісточки.
Нехристи ставлять тенета на слові,
Щоб оббрехати на вічні віки.

Ще пам'ятаю слова ваші вірні:
„Будеш бідою побитий, синок...
А на землі цій усіються злидні,
Брехнею обсмалять, немов казанок".

Котяться в стогоні роки неправди -
Ґратами, підлістю і наговором.
Світ озвірів під наклепами зайдів,
Ложно схрещують недруги „вором".

Ви ж мене вчили любові до праці.
- „не вкради", „не убий", сину мій"...
Ниці - не цінять багаж цей «дурацький».
У зграю потрапив - по-вовчому вий.

Голос Ваш чую у стогоні чайки,
Горлиця плаче над Вами щодня.
Поміж людей - порожнеча з відчаю,
З вітром гуляє - мені не рідня.

Слухайте, мамо, цю пісню журливу.
Я для живих залишу від живих.
Долю між болями, так не щасливу
Я відболію за Вас і за Них.    

    Зазимоване свято

Ти приходиш земна і свята,
У моє зазимоване свято.
Вії, вітер надії спліта -
Поцілунком моїм розіп'ята.

От і вчора, ти знову була
В моїм сні, одягнута в червоне.
Де ти сукню таку взяла?..
Зупинилась в моїм підвіконні.

Я байдужий (не вірю собі),
Споглядав чомусь так здичавіло.
У роботі якійсь... Як завжди
Щось про „ніколи" буркнув, несміло.

Стрепенула плечем і пішла
В синю темінь, червоною цяткою.
Я дивуюсь тим снам, спроквола -
Що зосталась надовго загадкою.

А казала ж колись, що я був.
В сни твої якось також приходив...
Може сни наші зводять на глум...
Сон і.яв наші - - нарізно ходять.
Справжнє літо від мене втікло.

Я ввійшов у своє зазим'я.
Де заклечене снігом вікно,
А ти в ньому смієшся, гординя.

... Хоч би раз ти прийшла наяву,
У моє зазимоване свято.
Щоб побачив я постать живу,
Відболів би твоїм завзяттям.       

Заповітне

Заспівай мені, мамо, бабусину пісню,
Хай на щоки спадає жагуча сльоза.
Щоб до щему проймала заквітчана вишня,
Й на тополі високі, не впала гроза.

Повертається спомин з батьківського поля,
У юначе безсоння і мрії святі.
Де в криниці глибокій, як мамина доля,
Оживають потерті із фронту листи.

Заспіваємо, мамо, бабусину пісню,
Щоб живильне коріння не згасло повік.
Заповітну цю іскру жалів і горіння,
З українського лану достигаючий хліб.

Покладемо окраєць, край столу, на кухлі.
Хай прилинуть всі душі, на прощу, діток.
Пом'янемо усіх, що в безхліб'ї опухли
Й відійшли за Вкраїну, за волі шматок.

      

Запрошення

Прийми моє запрошення різдв'яне,
Жадана, несподівана любов.
Хай поміж нас надія не зів'яне
І не схолоне відданості кров.

Прийди в мій світ довірою й наснагою,
Розкриллям рук здіймися над плечем.
Полинем ластівчиною ватагою,
Хай мить кохання в губи нам пече.

Із чаші неба запозичим сині,
Що мати твої очі фарбувала.
Переберу твій сум по волосині,
Щоб над тобою бід не бідувало.

Ввійди в мій світ, де Віра і Довіра,
І невичерпного буяння джерело.
Ти з нього питимеш, черпатимеш без міри
Той струм, якого в тебе й не було.

Навколо бурі стихнуть, безпорадні.
А ти захищена глибинами очей,
Коханням і довірою, принадно,
Зігрієм блиск сполоханих ночей.

Верни мій сон. Відкинь холодну впертість.
Відкинь пліток з'яложену оскому,
Лише нам двом розкрилиться відвертість,
Твоїх таїн не розданих нікому.

Поглянь в мій світ закохано і строго,
Коли сніжок, як яблуневий цвіт,
Спада з небес, немов листи від Бога -
Так ніби ми закохані сто літ.

Знайдеш мене - й себе зустрінеш,
На тій забутій у роках стежині.
Де мої очі виснуть на шипшині -
Та цілувати їх - вже не зумієш.

І біль, і пам'ять - незгасимі,
Коли весна приходить в поле.
Ховають вдови у стодолі -
Забутий спомин в небо синє.

Іду босоніж по м'якій траві,
Земля озвалася, як мати, ніжно:
„Не поколи, синок, не поколи,
Свої від юні вистраждані ніжки".

 

Істина
Ні, не складаю віршів „по задуму",
Самі лягають на світло зошита.
Сама поезія з серця проситься...
Чому ж базікати, анонімно шкрябати?

Тримаю совість на пульсі буття:
Фіксую голос радарів - нерву.
Проходить крізь мозок сама відвертість
Біль людська, помисли і відчуття.

Чому б ото мислити проти
Від істини такого положення -
Як, хтось перестав боротись -
Він уже переможений.

Чи варто доводити кожному і зокрема,
Якщо істини переможеної нема.

Кохання вітер. З-за якого тину
Задмухав ти: з проспекту, чи алеї -
Щоби зустріти тут, оту - єдину
Дівчину з степової Громоклеї.

Той голос дзюркотливий досі чути,
Поглянути б у чорні очі-сливи.
На довго бути зустріччю щасливим,
Не зважувати: „Бути, чи не бути"?

Ще хочеться в автобусних дверцятах
Зловити поглядом. Впізнати ту хустину,
Не виказать років своїх провину,
Коли виходять гомінкі дівчата.

Як час краде сподівання безжально:
Ступаю крок - - розкрилились дверцята.
Гойдає вітер крила-оксамити...
Іде Вона - - в усмішці, ніби свято.

  

            Листопадний

Осіннім листям плаче в саду небо
І чорним ротом груда роси п'є.
У осені завжди п'янка потреба -
Вона врожай майбутній нам кує.

В опалім листі бачиться життя:
Весни буяння й плодовите літо.
А в нім вирує долі майбуття -
Таке палке, таке несамовите.

В опалім листі - зоряні світи,
Слова матусі - мрії предковічні.
Бо кожна осінь - віха до мети.
Хоч на землі усе таке не вічне.

Візьму листок і припаду щокою
До золотавих і пришерхлих жил.
То відчуваю сурми неспокою,
Так ніби я на світі ще й не жив.

Спадають стиха мудрі ЛИСТОПАДНИЙ,
То золотавий кружеляє рій.
Пливуть дерева, ніби на оглядини,
Щоб в сукні нареченій стати в стрій.

Осіннє листя обліта безжально,
На наші плечі, плечі матерів, -
Відлік часу вкриває злотошаллю -
І п'є Земля сльозу з-під гілок-брів.

  

 

Лише поезія - душа моя,
Поглянути посміє в твої очі.
Вона не викаже, що я
В твоїх зіницях викупавсь охоче.

     Літо на грядці

Усеньке літо кланяюсь землі,
Молюсь щоденно, аби щось вродило.
Чабанський син, що виріс у ріллі,
З любові до землі зростають крила.

У грядці риюсь, мрію долілиць.
І, колінкуючи, осота викорчовую.
Весна подала доленосний клич,
Тож кожну грудочку пучками відціловую.

Щоранку випасаю злих жуків, -
Під пахви їх, рябесеньких, лоскочу,
Легеньким віничком,- охоче-не охоче,-
Щоб розсмішити товстих жерунів.

Вони стрибають у сачок поскоком.
(Ви так набридли, капосні жуки)
Нині, без вас ніхто не робить кроку
На наші,1 захімічені грядки.

Усеньке літо кланяюсь Землі,
До болю вигинаю свою спину.
Змиваю піт, що в очі ллє мені,
І дякую Дажбогу неодмінно.

 

            Мелодія мови
„Та й не дала тому козакові, ні ща...
Ні щастя, ні долі". (Укр. народна пісня).

В надвечір'ї вслухаюсь у згуки привітні
На околиці свого малого села.
Мати встигла з роботи й корівку здоїти,
Ще тепленьке мені молочко налила.

Сонце сіло за обрій. Теплінь доокола.
У садку щебетують веселі птахи.
І стоїть серед поля обідрана школа,
А за нею скучають її дітлахи.

Швидко день сутеніє, чорнявіє небо.
Вже й пасуться на ньому ріденькі зірки.
Виглядає півмісяця, в шепоті верби.
І курінь на баштані пасе огірки.

Десь віддалено ніжиться мова-мелодія,
Молодих голосів то зроста, то згаса.
Лиш усміхнений місяць на вечірньому обрії
Пектораллю віків на гілках зависа.

А тут школа мовчить, в бур'яні, скособочена,
В неї діток не вчать - водять в інше село.
Тут усіх вчителів за наказом скорочено,
Щоби рідної мови в селі не було.

А сусідка веде у садку колискову
І я чую виразно із пісні слова:
„Та й не дала ж тому козакові-і-і..."
Бо що дасть? Як і школа уже не жива?

Моїй музі

Ти завжди поруч, подруго дитинства.
Яким би не пекли мене жигалом,
Скільки собак на мене начіпляли,
Що там свиню - підсовували... свинство.

У розпачах, шаленій недовірі,
В фатальні ночі, при сліпому дні,
З тобою залишались ми одні.
Пошились друзі у зрадників і звірів.

Лиш ти, рідненька, була за плечима,
Вслухалася у гнів мойого серця.
Снаги вливала для палкого герця -
Підтримуючи праведність очима.

Лише тобі завдячую до скону,
Моя ти МУЗО, ти свята ікона.

            Молитва
Веди мене у світ Свята Дорога,
Від Виласа у наш прадавній світ.
Пізнати Віру Мудрого Дажбога,
Через рубіж окрадених століть.

Окрадені ми всі чужою вірою.
І в помислах – пощерблення й зола
Осіла в душі чорною зневірою – 
Тавром ганьби криваво залягла.

ще прийде час, розвіються тривоги,
Та підростуть онуки – ще малі.
Ми осягнем молитвою Дажбога
На воскресіння рідної землі.

Не поспішаю на Парнас,
Бо за роками ще „Зелений".
- Там обійдуться і без Вас, -
Так дід Панас" казав про мене.

 

            Однолюб

Дай припаду до губ твоїх, кохана.
І залишусь навіки — однолюб.
Моя кохана стисла в дотик губ -
Єдина ти, що „котиком" назвала.

Відвертістю, чуттям в мені сія.
Ще й досі бачу блиск очей жагучих,
Одна-єдина моє серце мучиш.
Гукаю в простір: „Ти моя, моя".

Ще припадаю по думки до губ...
Хоча давно тебе уже не бачу.
Безслізно, тремтячи душею плачу,
Що залишивсь навіки однолюб.

То де ж ти є? Із ким кохання п'яне?
Що потай утікла в холодний клуб...
В мені жага до тебе не зів'яне,
Хоч ти відкинеш знову слово „шлюб".

Одріжем од місяця скибку любові
І повторятимем щиро молитву.
Ти не кропи нашу скибу сльозою -
Я поцілунком сльозинку ту витру.

Ніжність надії, сподівань і зиску -
Не розгуби, моя мила, за вітром.
І не гойдай передчасно колиску -
Вітер жбурне її десь на дровітню.

Будеш самотня, як я самотинець.
Перебродив на безбожній олжі.
Ти мій останній жебрацький гостинець
Навколо нас он схрестились ножі.

 

Повернення в Україну

Вертають в пам'яті пенати;
Через дроти, через літа
Прийми, Вкраїно золота,
Синів окрадених, уярмлених до хати, -
Живих чи мертвих - все одно.

Вони вертають звідусюди:
Із-за морів, та із гулагів...
Хто в домовині, хто у колимазі -
Ледь скинувши ярмо облуди...
З живих чи мертвих - все одно.

Вертає Плужник синьоокий,
Руденко - весь у сивизні.
І Стус в заквітченій труні,
Що вже не ступить бруком кроку...
Усі додому - все одно.

Лише мені немає змоги
Вернутись на довіри шлях.
Несу колодку на вустах...
І перетято всі дороги,
Бо формуляр ще на плечах -
Стирчить, наче оленя роги...
Та все ж повернусь, прийде час.

    Подаруй, Дарино

Д. М. Л-ській

Подаруй мені квітку, Дарино,
Що розквітла в твоєму саду.
Хай духм'яність до серця долине,
Ніби чаша на стиглім меду.

Я вкладу у долоні красу ту,
І нестиму в нестямі, тендітну.
Крізь кохання п'янкого палітру -
У юначій душі - смолоскипом.

Хай позаздрять відлюблені юнки,
І, забуті, як сни, парубки.
Півстолітні - закохані в'юнко -
Шал любові проносять роки...

Ще й дарують жагучу таїну:
Доброти й шанування ЧЕСНОТ -
Навесні, чи у морось осінню
Надприродним жаданням щедрот.

Поезія - то постріл нерву,
стиснутий касетою нової фрази.
Лиш той, що висловить першим, -
Стає поетом відразу.

        Понеділок печалі

Зачарована ти понеділком печалі
У такий помаранчевий день.
Чи тому, що кохання корабель наш відчалив,
Та ні смутку на серці тобі - нітелень.

Може я цим рядком твою душу спокушу.
І себе піднесу перед тебе в очах.
Ти пробач - незбагненна, трястимуть, як грушу,
Щоб ніколи не висвітивсь зоряний шлях.

Просто жити і тліти - ніколи не зможу.
Кожен крок, кожен день - боротьба.
Щоб усмішка твоя пломеніла як рожа
У бузковім садку, де зустрілась судьба.

Вже давно той садок від людей скорчували,
Щоб не було побачень і зустріч, і мрій.
Я шепочу і досі: „Ти моя до печалі"...
А ти й раз не шепнула жадане: „Ти мій".

Сорок літ у мені - Понеділок Печалі.
Переквітлий бузок і троянда одна.
Вже другодні, тоді, корабель наш відчалив,
А ми так і не спили свій келих до дна.

    Реліктова коса

З плечей додолу зависа,
Неначе в мавки лісової.
Така реліктова коса
У переливчатім сувої.

Де ще зустрінеш тайноцвіт
Темно-каштанової хвилі.
Краси казкової політ -
Відвести погляд світ не в силі.

Боюсь, що смуток западе
До глибини, крізь біль солоний,
Якщо така коса впаде
Перукареві на долоні.

О, модо, модо! Обмини!..
Не руш коси цеї Лілеї.
Святу красу не обмани,
Не сотвори релікти з неї.

            Самотність

„А все-таки самотність - розкіш Божа,
Якщо вона перемагає біль".
Марія Людкевич.

Повір довірливо самотності її.
Бувають в світі щирі однолюби.
Кохають потаємно ваші губи,
Але вночі кусають лиш свої.

Отак переливають часоліт
У горделиву самотинність.
Не презентують на гостинність -
Миттєвостей поверхніх гніт.

Живуть і поміж нас гордині,
(Ми це сприймаєм, як буденне).
А в тім - вбивається натхненне -
Жіночість відмирає у людині.

Тож сотвори свою єдину повість,
Де позитивно ляже власна совість.

 

Так у серці розжарено ватру,
Ніби в ньому ковальське горно.
Якби знав, що кохання - вино? -
І до губ прикладати б не варто.

 

Така шкідлива і брудна оцінка
Твого життя в твоєму терему:
Дзвенить кришталь, - як ключ в тюрму…
Кімната-камера... Ось чорна стінка...

 

     Тріолет долі

Викупана в горі полиновім,
Доленька засніжена моя.
Знищена народжена сім'я,
Викупана в горі полиновім.

Вже не бачу для душі онови,
Хижо розпач груди розтина.
Викупана в горі полиновім -
Доленька обскубана моя.

     У літах верховіть

Розродилась черемховим маєм,
Тепер маєшся все життя.
Як ми, подумки душі лякаємо
За розгублений шал безпуття.

Знов у стрісі .зірки цвірінькають,
Знов у лісі сичі ячать.
Розгойдалося літо стеблинками,
Але квіту не сила зачать.

Пересаджую і не зраджую
Черемху, як святу любов.
Ще знайшлося в мені наснадження -
Відцвітаючий болеголов.

Розгойдалась любов під калиною,
З щирим смутком біжить у слід.
Ти зросла у мені стеблиною
Й шаленієш в літах верховіть.

Усе життя на заздрісниках їду,
Що тягнуть ревно воза недовіри.
Самі ж впряглися - чесність перевірить.
Гукаю їм: - Весь світ на вас об'їду!

         Хресна доля

Несу свій хрест, а кажуть: „хресна доля".
Тягар важкий - солодка втома б'є.
А я несу від батьківського поля,
Допоки сили і жаги стає.

Від пращурів несем під небом синім,
Нам заповів пронести прадід Фрол.
Повзла й тоді біда по Україні,
Мій дід Петро був прозваний „хохол".

Їх дорікали злісно „малоросами"
З сокирами за поясом несли
Ту хресну долю України босої,
І за чепігами в чорноземі пливли.

Несли той хрест полями Возсіятського -
Села кріпацького, під спекою і зливою,
Їм мріялось здобути кола братського,
А завершилось братською могилою.

За Хресну долю Богові віддячуєм,
Щоб пити воду з батькових криниць,
Півсотні літ, я сам за це відплачую,
Щоб праонуки не схилились ниць.

Ходімо діти Хресною дорогою,
Крізь зла замети й бруду завиття.
І дякуймо цій долі і ДАЖБОГОВІ,
Що нам послав прозріння до життя.

    

         Чарівниця

Ти моя, і згуба, і похмілля -
Розплата за Довіру і Любов.
Мені за спину приростила крила,
Щоб я летів до тебе стрімголов.

Але я й досі у вінку терновім,
І на твою жагу не відповім. .
Бажаю для душі твоїй онови.
А ти про мене думай: „Лихо з ним".

Такі ми різні, як ділити щедрість,
Такі відмінні на добро і зло.
Для тебе кожен, хто відчинить серце -
Лише простак, якому не везло.

Ти моє і горе, і похмілля...
І як я враз того не зрозумів.
Твоя жага - підсипати чар-зілля,
Щоб я носив неспокій своїх снів.

Шануймо, діти, волю України

Від роду прадідівського, до нині,
У всім прадавнім корені землі,
Шануймо, люди, долю України -
Її ми діти, зболені й малі.

Розвіються хай хмари нелюбові,
Прилине в душі мудрість доброти.
І сам Дажбог почує наше слово
І зросить квіти, де росли хрести.

Вкраїно-Ненько, мила моя казка,
Здійми до неба руки твоїх віт.
Гаїв зелених і полів квітчастих -
Всевишній зніме спрагу твою в мить.

В ім'я любові до святого сина,
Ім'ям усього трудного життя
Шануймо, діти, волю України -
Щоб їй воскресла доля золота.

На головну

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

Роботу над сторінкою розпочато 9 квітня 2005 року