Наприкінці п'ятдесятих років на українському поетичному небосхилі зійшла нова зоря... Дивно, що й досі астрономи не назвали одну з планет її ім'ям - Ліна Костенко. Народилася Ліна Василівна 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині у вчительській сім'ї. Закінчивши середню школу в Києві, вчилася у Київському педагогічному інституті, а згодом у Літературному інституті імені Максима Горького в Москві, який закінчила 1956 року. Тоді ж, наприкінці п'ятдесятих, одна за одною вийшли друком її поетичні збірки «Промені землі» і «Вітрила», а в 1961 році - «Мандрівки серця».
    Затим добрих півтора десятка літ у літературному житті України мовби й не існувало Ліни Костенко. Сьогодні таке диво - мовчання пояснюють безкомпромісною громадянською позицією поетеси. Зрештою, так воно й було. Щоб упокорити свідому непоступливість письменниці, високі компартійні мужі через видавництва все робили, аби гостре слово мужньої жінки не дійшло до читача. Тільки Ліна Костенко не зрадила ні себе, ні поезію. Вона ненастанно, одержимо творила й піднеслася до висот такого духовного подвижництва, що її феномен в українській літературі залишиться неперевершеним і вічним.
    Від «Першого вірша, написаного в окопі» і до історичного роману «Маруся Чурай» - саме Ліна Костенко у всій багатогранності продовжила жіночий поетичний родовід. І не слід її порівнювати з Лесею Українкою. Вона сама по собі - збагненна і незбагненна!
    Роман «Маруся Чурай», як і драматичні поеми «Скіфська одісея», «Сніг у Флоренції», поема-балада «Дума про братів не-азовських», - це жагуче минуле в сучасності, без якого народ не може повнокровно існувати, претендувати на безсмертя. А ось:

Мене сьогодні голуб розбудив,
Він прилетів і плакав на балконі.
Я не прошу поблажливості Долі.
Хіба це мало - незабутня мить?

    Незабутні миті - в кожному вірші Ліни Костенко. І всі вони наші - українські. Після вимушеного мовчання, окрім роману «Маруся Чурай», світ побачили збірки «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), книга «Вибраного» (1989).
    Безперечно, аналізувати поезію - справа неймовірно складна. А тим паче поезію Ліни Костенко. Тут довелося б більше вдаватися до переказів і цитувань - такий високий регістр її музи.
«Вибране» Ліни Костенко завершується такими рядками:

Не любить слово стимулів плечистих,
бо п'є натхнення тільки з рік пречистих.
Народ шукає в геніях себе.

    Українці можуть пишатися, що знайшли себе в геніальності поетеси.
    Ліна Костенко - лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка.

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро - водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря! -
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав - осипалась стіна.

ПАСТОРАЛЬ
    XX СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
    А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
    - Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте - мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
    

 

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова...
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки.

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно.
Він богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески, і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях -
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля мстилися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки.

Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив, і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
«В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...»
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік -
лише ази! - ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів,
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
    На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.
 

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
        

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
    

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
  

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

    І не знецінюйте коштовне,
    не загубіться у юрбі.
    Не проміняйте неповторне
    на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.

    Любіть травинку, і тваринку,
    і сонце завтрашнього дня,
    вечірню в попелі жаринку,
    шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!

    В епоху спорту і синтетики
    людей велика ряснота.
    Нехай тендітні пальці етики
    торкнуть вам серце і вуста.

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
    я залишуся в серці твоєму
    на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн,-
    на сьогодні, на завтра, назавжди!-
    ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
    То все разом, а ти - окремо.
    І сьогодні, і завтра, й навік.

ПРОВОДИ

Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
своїх солдатів поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
ой, затужили вдови, затужили!

Що мій лежить за Віслою, далеко.
Якби землі хоч рідної на труни.
А ті ж обличчя - як скрипкова дека,
що вже на скрипці порвані всі струни.

А мій пропав десь безвісти, не знаю.
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
щоб і мого десь люди пом'янули!

А я ж нічого в бога не просила,
мені ж тоді було хоч в ополонку,
що я ж дитя під серцем ще носила,
а вже мені прислали похоронку.

Великий день... Великдень Перемоги..
Все ж наче вчора. А літа минають...
На проводи, в степу біля дороги,
своїх солдатів вдови поминають.
  

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!
Великий світ, холодні в нім вітри.
У нас ще й досі круппівське залізо
виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси - чи гримлять у Відні?
Як доктор Фауст - бореться зі злом?
У нас навіки хлопці наші рідні
живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.
Твій, може, теж загинув на війні.
За що він бився, Магдо, проти кого?!
Він не кричить «Хайль Гітлер!» на стіні?
      

ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
    зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: - Ось вона,
    та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця - сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася - як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
    дружиною Полетики,
годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
    Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,
    царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно - генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
     

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.
 

Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
  

Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип'ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі!
Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
   

ПЕЙЗАЖ ІЗ ПАМ'ЯТІ

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю -
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу - дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.

Пейзаж, котрому років, років, років.
    

Коли поетів буде, як машин,
вони вже не ходитимуть ногами.
Тоді старі критерії вершин
покриються навіки вже снігами.

І буде форма, буде навіть зміст,
шасі, таксі, готелі і мотелі...
Благословен останній альпініст,
що буде вгору дертися по скелі!
  

Недобрий жарт зіграла з нами доля.
Стояли дні у черзі ні за чим.
А це прийшло - як спалах, як сваволя,
без дозволу, без права, без причин!

Ця непритомність розуму і серця,
цієї казки несходимий ліс...
І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.
Летить душа над прірвою навскіс.
   

Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?! -
такі вже рідні і такі чужі.

Ця казка днів - вона була недовгою.
Цей світлий сон - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.
   

Не треба думати мізерно... 
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно, 
У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород, 
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ, 
Тоді вона уже людина.

Страшні слова, коли вони мовчать, 
коли вони зненацька причаїлись, 
коли не знаєш, з чого їх почать, 
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів, 
із них почав і ними ж і завершив. 
Людей мільярди і мільярди слів, 
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність. 
Усе було: асфальти й спориші. 
Поезія - це завжди неповторність, 
якийсь безсмертний дотик до душі.