Бордюр  

Тарас Шевченко

Біографія



За сонцем хмаронька пливе
Заповіт
Згадайте, братія моя
І день, і ніч іде
І золотої, й дорогої
І мертвим, і живим... 
Косар
Мені однаково, чи буду
Ми заспівали, розійшлись
На батька бісового я трачу
Не гріє сонце на чужині
Не для людей, тієї слави
Не додому вночі йдучи
Не завидуй багатому, багатий не знає

 

 

 

     
За сонцем хмаронька пливе, 
Червоні поли розстилає 
І сонце спатоньки зове 
У синє море: покриває 
Рожевою пеленою, 
Мов мати дитину. 
Очам любо. Годиночку, 
Малую годину 
Ніби серце одпочине, 
З богом заговорить... 
А туман, неначе ворог, 
Закриває море 
І хмароньку рожевую, 
І тьму за собою 
Розстилає туман сивий, 
І тьмою німою 
Оповиє тобі душу, 
Й не знаєш, де дітись, 
І ждеш його, того світу, 
Мов матері діти. 
[Перша половина 1849, 
Косарал]

 



 




          Заповіт 
Як умру, то поховайте 
Мене на могилі, 
Серед степу широкого, 
На Вкраїні милій, 
Щоб лани широкополі, 
І Дніпро, і кручі 
Було видно, було чути, 
Як реве ревучий. 
Як понесе з України 
У синєє море 
Кров ворожу... отойді я 
І лани, і гори - 
Все покину і полину 
До самого бога 
Молитися... а до того 
Я не знаю бога. 
Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров'ю 
Волю окропіте. 
І мене в сем'ї великій, 
В сем'ї вольній, новій, 
Не забудьте пом'янути 
Незлим тихим словом. 
25 декабря 1845, 
в Переяславі

      
    
 



 
Згадайте, братія моя… 
Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
І, певне, думали: "Коли 
На раду тиху, на розмову, 
Коли ми зійдемося знову 
На сій зубоженій землі?" 
Ніколи, братія, ніколи 
З Дніпра укупі не п'ємо! 
Розійдемось, рознесемо 
В степи, в ліси свою недолю, 
Повіруєм ще трохи в волю, 
А потім жити почнемо 
Меж людьми, як люде. 
А поки те буде, 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте. 
І його забудьте, други, 
І не проклинайте. 
І мене в неволі лютій 
Інколи згадайте. 
[1847, Орська кріпость] 





 
І день іде, і ніч іде. 
І, голову схопивши в руки, 
Дивуєшся, чому не йде 
Апостол правди і науки? 
5 ноября [1860, 
С.-Петербург]




 
І золотої й дорогої 
Мені, щоб знали ви, не жаль 
Моєї долі молодої: 
А іноді така печаль 
Оступить душу, аж заплачу. 
А ще до того, як побачу 
Малого хлопчика в селі. 
Мов одірвалось од гіллі, 
Одно-однісіньке під тином 
Сидить собі в старій ряднині. 
Мені здається, що се я, 
Що це ж та молодість моя. 
Мені здається, що ніколи 
Воно не бачитиме волі, 
Святої воленьки. Що так 
Даремне, марне пролетять 
Його найкращії літа, 
Що він не знатиме, де дітись 
На сім широкім вольнім світі, 
І піде в найми, і колись, 
Щоб він не плакав, не журивсь, 
Щоб він де-небудь прихиливсь, 
То оддадуть у москалі. 
[Перша половина 1849, 
Косарал]

 


     І мертвим, і живим, 
 і ненарожденним землякам 
моїм в Украйні і не в Украйні 
    моє дружнєє посланіє 

А ще кто речет, яко люблю бога, 
а брата своего ненавидит, 
ложь есть. 
    Соборно[е] послание Иоанна. 
    Глава 4, с.20 

І смеркає, і світає, 
День божий минає, 
І знову люд потомлений 
І все спочиває. 
Тілько я, мов окаянний, 
І день і ніч плачу 
На розпуттях велелюдних, 
І ніхто не бачить, 
І не бачить, і не знає 
Оглухли, не чують; 
Кайданами міняються, 
Правдою торгують. 
І господа зневажають, 
Людей запрягають 
В тяжкі ярма. Орють лихо, 
Лихом засівають, 
А що вродить? побачите, 
Які будуть жнива! 
Схаменіться, недолюди, 
Діти юродиві! 
Подивиться на рай тихий, 
На свою країну, 
Полюбіте щирим серцем 
Велику руїну, 
Розкуйтеся, братайтеся! 
У чужому краю 
Не шукайте, не питайте 
Того, що немає 
І на небі, а не тілько 
На чужому полі. 
В своїй хаті своя й правда, 
І сила, і воля. 

Нема на світі України, 
Немає другого Дніпра, 
А ви претеся на чужину 
Шукати доброго добра, 
Добра святого. Волі! волі! 
Братерства братнього! Найшли, 
Несли, несли з чужого поля 
І в Україну принесли 
Великих слов велику силу 
Та й більш нічого. Кричите, 
Що бог вас создав не на те, 
Щоб ви неправді поклонились!.. 
І хилитесь, як і хилились! 
І знову шкуру дерете 
З братів незрящих, гречкосіїв, 
І сонця-правди дозрівать 
В німецькі землі, не чужії, 
Претеся знову!.. Якби взять 
І всю мізерію з собою, 
Дідами крадене добро, 
Тойді оставсь би сиротою, 
З святими горами Дніпро! 
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, 
Щоб там і здихали, де ви поросли! 
Не плакали б діти, мати б не ридала, 
Не чули б у бога вашої хули. 
І сонце не гріло б смердячого гною 
На чистій, широкій, на вольній землі. 
І люди б не знали, що ви за орли, 
І не покивали б на вас головою. 

Схаменіться! будьте люди, 
Бо лихо вам буде. 
Розкуються незабаром 
Заковані люде, 
Настане суд, заговорять 
І Дніпро, і гори! 
І потече сторіками 
Кров у синє море 
Дітей ваших… і не буде 
Кому помагати. 
Одцурається брат брата 
І дитини мати. 
І дим хмарою заступе 
Сонце перед вами, 
І навіки прокленетесь 
Своїми синами! 
Умийтеся! образ божій 
Багном не скверніте. 
Не дуріте дітей ваших, 
Що вони на світі 
На те тілько, щоб панувать… 
Бо невчене око 
Загляне їм в саму душу 
Глибоко! глибоко! 
Дознаються небожата, 
Чия на вас шкура, 
Та й засядуть, і премудрих 
Немудрі одурять! 

Якби ви вчились так, як треба, 
То й мудрість би була своя. 
А то залізите на небо: 
"І ми не ми, і я не я, 
І все те бачив, і все знаю, 
Нема ні пекла, ані раю, 
Немає й бога, тілько я! 
Та куций німець узловатий, 
А більш нікого!.." - "Добре, брате, 
Що ж ти такеє?" 
"Нехай скаже 
Німець. Ми не знаєм". 
Отак-то ви навчаєтесь 
У чужому краю! 
Німець скаже: "Ви моголи". 
"Моголи! моголи!" 
Золотого Тамерлана 
Онучата голі. 
Німець скаже: "Ви слав'яне". 
"Слав'яне! слав'яне!" 
Славних прадідів великих 
Правнукі погані! 
І Коллара читаєте 
З усієї сили, 
І Шафарика, і Ганка, 
І в слав'янофіли 
Так і претесь… І всі мови 
Слав'янського люду - 
Всі знаєте. А своєї 
Дас[т]ьбі… Колись будем 
І по-своєму глаголать, 
Як німець покаже 
Та до того й історію 
Нашу нам розкаже, - 
Отойді ми заходимось!.. 
Добре заходились 
По німецькому показу 
І заговорили 
Так, що й німець не второпа, 
Учитель великий, 
А не те щоб прості люде. 
А гвалту! а крику! 
"І гармонія, і сила, 
Музика, та й годі. 
А історія!.. поема 
Вольного народа! 
Що ті римляне убогі! 
Чортзна-що - не Брути! 
У нас Брути! і Коклекси! 
Славні, незабуті! 
У нас воля виростала, 
Дніпром умивалась, 
У голови гори слала, 
Степом укривалась!" 
Кров'ю вона умивалась, 
А спала на купах, 
На козацьких вольних трупах, 
Окрадених трупах! 
Подивиться лишень добре, 
Прочитайте знову 
Тую славу. Та читайте 
Од слова до слова, 
Не минайте ані титли, 
Ніже тії коми, 
Все розберіть… та й спитайте 
Тойді себе: що ми?.. 
Чиї сини? яких батьків? 
Ким? за що закуті?.. 
То й побачите, що ось що 
Ваші славні Брути: 

Раби, подножки, грязь Москви, 
Варшавське сміття - ваші пани, 
Ясновельможнії гетьмани. 
Чого ж ви чванитеся, ви! 
Сини сердешної України! 
Що добре ходите в ярмі, 
Ще лучше, як батьки ходили. 
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, 
А з їх, бувало, й лій топили. 

Може, чванитесь, що братство 
Віру заступило, 
Що Синопом, Трапезондом 
Галушки варило. 
Правда!.. правда, наїдались. 
А вам тепер вадить. 
І на Січі мудрий німець 
Картопельку садить, 
А ви її купуєте, 
Їсте на здоров'я 
Та славите Запорожжя. 
А чиєю кров'ю 
Ота земля напоєна, 
Що картопля родить, - 
Вам байдуже. Аби добра 
Була для городу! 
А чванитесь, що ми Польщу 
Колись завалили!.. 
Правда ваша: Польща впала, 
Та й вас роздавила! 

Так от як кров свою лили 
Батьки за Москву і Варшаву, 
І вам, синам, передали 
Свої кайдани, свою славу! 

Доборолась Україна 
До самого краю. 
Гірше ляха свої діти 
Її розпинають 
Заміс[т]ь пива праведную 
Кров із ребер точать. 
Просвітити, кажуть, хочуть 
Материні очі 
Современними огнями. 
Повести за віком, 
За німцями, недоріку, 
Сліпую каліку. 
Добре, ведіть, показуйте, 
Нехай стара мати 
Навчається, як дітей тих 
Нових доглядати. 
Показуйте!.. за науку, 
Не турбуйтесь, буде 
Материна добра плата. 
Розпадеться луда 
На очах ваших неситих, 
Побачите славу, 
Живу славу дідів своїх 
І батьків лукавих. 
Не дуріте самі себе, 
Учітесь, читайте, 
І чужому научайтесь, 
Й свого не цурайтесь. 
Бо хто матір забуває, 
Того бог карає, 
Того діти цураються, 
В хату не пускають. 
Чужі люди проганяють, 
І немає злому 
На всій землі безконечній 
Веселого дому. 
Я ридаю, як згадаю 
Діла незабуті 
Дідів наших. Тяжкі діла! 
Якби їх забути, 
Я оддав би веселого 
Віку половину. 
Отака-то наша слава, 
Слава України. 
Отак і ви прочитай[те], 
Щоб не сонним снились 
Всі неправди, щоб розкрились 
Високі могили 
Перед вашими очима, 
Щоб ви розпитали 
Мучеників, кого, коли, 
За що розпинали! 
Обніміте ж, брати мої, 
Найменшого брата - 
Нехай мати усміхнеться, 
Заплакана мати. 
Благословіть дітей своїх 
Твердими руками 
І діточок поцілує 
Вольними устами. 
І забудеться срамотня 
Давняя година, 
І оживе добра слава, 
Слава України, 
І світ ясний, невечерній 
Тихо засіяє… 
Обніміться ж, брати мої, 
Молю вас, благаю! 
14 декабря 1845, 
Вьюнища

 




      Косар 

Понад полем іде, 
Не покоси кладе, 
Не покоси кладе - гори. 
Стогне земля, стогне море, 
Стогне та гуде! 
Косаря уночі 
Зустрічають сичі. 
Тне косар, не спочиває 
Й ні на кого не вважає, 
Хоч і не проси. 
Не благай, не проси, 
Не клепає коси; 
Чи то пригород, чи город, 
Мов бритвою, старий голить 
Усе, що даси. 
Мужика, й шинкаря, 
Й сироту-кобзаря. 
Приспівує старий, косить, 
Кладе горами покоси, 
Не мина й царя. 
І мене не мине, 
На чужині зотне, 
За решоткою задавить. 
Хреста ніхто не поставить 
І не пом'яне. 
1847 





  
Мені однаково, чи буду 
Я жить в Україні, чи ні. 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині - 
Однаковісінько мені. 
В неволі виріс меж чужими, 
І, не оплаканий своїми, 
В неволі, плачучи, умру, 
І все з собою заберу, 
Малого сліду не покину 
На нашій славній Україні, 
На нашій - не своїй землі. 
І не пом'яне батько з сином, 
Не скаже синові: "Молись, 
Молися, сину: за Вкраїну 
Його замучили колись". 
Мені однаково, чи буде 
Той син молитися, чи ні… 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ох, не однаково мені. 
[Між 17 квітня і 19 травня 
1847, С.-Петербург] 

 



   
Ми заспівали, розійшлись, 
Без сльоз і без розмови, 
Чи зійдемося ж знову? 
Чи заспіваємо коли? 
А може, й те... Та де? Якими? 
І заспіваємо яку? 
Не тут і, певне, не такими! 
І заспіваєм не таку! 
І тут невесело співали, 
Бо й тут невесело було, 
Та все-таки якось жилось, 
Принаймні вкупі сумували, 
Згадавши той веселий край, 
І Дніпр той дужий, крутогорий, 
І молодеє теє горе!.. 
І молодий той грішний рай! 
[Перша половина 1850, 
Оренбург]




   
На батька бісового я трачу 
І дні, і пера, і папір! 
А іноді то ще й заплачу, 
Таки аж надто. Не на мир 
І на діла його дивившись, 
А так, мов іноді, упившись, 
Дідусь сивесенький рида - 
Того, бачте, що сирота. 
[Перша полонина 1850, 
Оренбург]





 
Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені невесело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився богу
Та люте панство проклинав.
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
Нігде не весело мені,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде;
Отже, таки й на чужині.
Хотілося б... та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого,
Або хоч крихотку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого. Так-то, люде,
Хотілося б... Та що й гадать...
Нащо вже й бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.
(Друга половина 1847, 
Орська кріпость)

 


 
Не для людей, тієї слави, 
Мережані та кучеряві 
Оці вірші віршую я. 
Для себе, братія моя! 

Мені легшає в неволі, 
Як я їх складаю, 
З-за Дніпра мов далекого 
Слова прилітають. 
І стеляться на папері, 
Плачучи, сміючись, 
Мов ті діти. І радують 
Одиноку душу 
Убогую. Любо мені. 
Любо мені з ними. 
Мов батькові багатому 
З дітками малими. 
І радий я і веселий, 
І бога благаю, 
Щоб не приспав моїх діток 
В далекому краю. 
Нехай летять додомоньку 
Легенькії діти. 
Та розкажуть, як то тяжко 
Було їм на світі. 
І в сім'ї веселій тихо 
Дітей привітають, 
І сивою головою 
Батько покиває. 
Мати скаже: бодай тії 
Діти не родились. 
А дівчина подумає: 
Я їх полюбила. 
[Друга половина 1848, 
Косарал]





   

Не додому вночі йдучи 
З куминої хати 
І не спати лягаючи, 
Згадай мене, брате . 
А як прийде нудьга в гості 
Та й на ніч засяде, 
Отойді мене, мій друже, 
Зови на пораду. 
Отойді згадай в пустині, 
Далеко над морем, 
Свого друга веселого, 
Як він горе боре. 
Як він, свої думи тії 
І серце убоге 
Заховавши, ходить собі, 
Та молиться богу, 
Та згадує Україну 
І тебе, мій друже; 
Та іноді й пожуриться - 
Звичайне, не дуже, 
А так тілько. Надворі, бач, 
Наступає свято... 
Тяжко його, друже-брате, 
Самому стрічати 
У пустині. Завтра рано 
Заревуть дзвіниці 
В Україні; завтра рано 
До церкви молитись 
Підуть люде... Завтра ж рано 
Завиє голодний 
Звір в пустині і повіє 
Ураган холодний. 
І занесе піском, снігом 
Курінь - мою хату. 
Отак мені доведеться 
Свято зустрічати! 
Що ж діяти? На те й лихо, 
Щоб з тим лихом битись. 
А ти, друже мій єдиний, 
Як маєш журитись, 
Прочитай оцю цидулу 
І знай, що на світі 
Тілько й тяжко, що в пустині 
У неволі жити; 
Та й там живуть, хоч погано, 
Що ж діяти маю? 
Треба б вмерти. Так надія, 
Брате, не вмирає. 
1848, декабря 24, 
Косарал






Не завидуй багатому: 
Багатий не знає 
Ні приязні, ні любові - 
Він все те наймає. 
Не завидуй могучому, 
Бо той заставляє. 
Не завидуй і славному: 
Славний добре знає, 
Що не його люди люблять, 
А ту тяжку славу, 
Що він тяжкими сльозами 
Вилив на забаву. 
А молоді як зійдуться, 
Та любо, та тихо, 
Як у раї,- а дивишся: 
Ворушиться лихо. 
Не завидуй же нікому, 
Дивись кругом себе: 
Нема раю на всій землі, 
Та нема й на небі. 
4 октября 1845, 
Миргород




Роботу над сторінкою розпочато 30 березня 2005 року



Hosted by uCoz