Анатолій Таран
"Житло Душі"
Частина ІІ
Біографія,
опис творчості
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується
JAVA-навігація,
JAVA- та GIF- анімація!!!
|
|
Анатолій Таран "Житло Душі" Частина ІІ |
|
Дитинний світ. Кохання. Рідний край.
А потім вже – суспільні землетруси.
Ти водночас вселився в пекло й рай –
в князівство серця і в думок улуси.
Вітчизна це. Інтим не для ікон.
Розділена на всіх і неподільна.
І навіть смерть – всесильна, а не вільна
порушувать її земний закон.
І навіть прах не звіється в вітрах.
Минуле діє радіоактивно –
нехай воно не ввергне в страх і в крах
все те, що жити на землі повинно.
Ти поселивсь одразу в пекло й рай.
Ти розхитав суспільні землетруси –
сердець князівства і думок улуси.
Дитинний світ. Кохання. Рідний край...
Якісь маленькі відзначав свята:
і снігу першого, краплин дощу і сонця
і не ходив за ними, а літав,
куди заманеться, куди тобі захочеться.
Вечірня сутінь голубих снігів,
зірок іскріння, що летять в століття,
і свято нестолочених лугів,
й таке безмежне свято верховіття...
О світла доле свят дитячих всіх,
ціна яким століття і хвилини!..
Немає в серця більш дорослих втіх –
як святкувать ясні свята дитини.
Зима прощається з народом -
тепленьким посіва сніжком,
іде тихеньким перебродом,
не на хурделицях – пішком.
Зима прощається з народом...
І як би вже там не було,
що й відгуло, й перемело;
й весни на серці насолода,
і не бере й не шарпа зло,
а йдеш тихенько пішоходом,
і серце сумом узяло –
зима прощається з народом...
ВИШНЕВА БАЛАДА
Спиляли вишню ми серед зими.
І наш хлоп'як із наміром поета,
поки цурпалки напиляли ми,
собі з галузок назрізав букета.
Ми поскладали і поліна, й хмиз –
в паркій роботі мали насолоду.
А він дубці у кулаці затис
й поніс у хату, щоб поставить в воду.
Дійшла вже черга і до тих дровець –
від дров сухих займались помаленьку.
А наш рідненький хатній горобець
явив у вазі квіточку біленьку.
Старенька вишня – повний дім тепла
у грубі стала раптом золотою.
Й цвіла галузка – вишенька мала,–
старої вишні гріта теплотою.
І дивне щось в хлоп'яти на лиці:
хоч ти на нього глянь – і помолися,
мов під снігами вишні корінці
невимерлі у нім переплелися.
А де ті птахи, що співали там?
А де ті люди, що ті вишні їли?
А де вітри, що в листі шелестіли?
У золото гаряче відлетіли?
Лише хлоп'я світилося життям...
Сніг розтав. І знов лежать стежини
між зелених споконвічних трав.
Лиш берези білі, мов крижини, –
хоч і сніг давно уже розтав.
Сосни і зелені, і щасливі –
травам колір в зиму зберегли.
І дуби, у верховітті сиві,
змовчазніли. Чи такі п були.
А у небі, чистім і високім.–
гуси, і лелеки, й журавлі...
З святом вас березового соку –
з днем пробудження солодкої землі!
Кують зозулі не у лісі – у селі.
Задовго до схід сонця прилетіли
і на подвір'ї ранку тихо сіли,
щоб щастя накувать за всі жалі.
Ах щедрувальниці малесенькі-малі!
Кують зозулі не у лісі – у селі.
А небо світанкове, як вода,
між берегами всіх садів хлюпоче.
І сонце виплива тихенько з ночі.
І вітерець сади перебріда.
Кують зозулі в берегах – в садах.
А небо хлюпотить, немов вода.
Сивоброві сосни зимові.
Такі сивоброві – в інеї стоять.
У снігу, у тиші вечоровій
і тишею говорять і болять
сивоброві сосни зимові...
– Що ж ти, пташе, прилетів зарано
з вирію, від теплої землі,–
сплять іще і трави, і тюльпани
і дрімають проліски малі?
– Що ж, хіба немає порятунку?
Не страшна минуща самота.
Полечу проклюну першу бруньку,
щоб було над чим защебетать.
ПІЦУНДСЬКІ СОСНИ
А сосни шумлять, як море.
Та в сосон подовжений шум.
як безконечна хвиля в прибої.
А море потекло в небо –
зелене море в небі
на золотих стовпах.
Спасибі тобі, ліс, за добру твою справу,
що ти все ріс і ріс, не думавши про те;
і не претендував на винятковість, славу,
а справу ти творив могутньо-величаву:
єднав ти землю й сонце золоте.
Рукавом зеленим лісу
ніби погляд вдаль протру,
мов загляну за завісу,
мов повірю, що не вмру.
В кожнім шумі відчуваю
я майбутні голоси,
втаємничені від гаю
і блискучі від роси.
Що ж ти, матінко зелена,
що ж ти, діво лісова,
не приховуєш від мене
всіх надій своїх слова.
А вони над головою
все шумлять. І їхня суть –
щоб верхів'ям і травою
все шуміти у майбуть.
Лебедівка тоне у житах –
ах, яка прадавня дивна повінь.
«Пливе човен – води повен»,–
птах випливає з неба, як з любові.
Лебедівка тоне у житах.
Жито вишумовує на дах.
«Пливе човен – води повен»...
Тоне у житах, як у літах...
Відгриміло, відшуміло, відгуло
й погуркотіло десь за дальні гони.
Таке ласкаве по землі пройшло,
що довго ще земля не охолоне.
Із сонця промені течуть, як з картуза
текла із дядькового дощова водиця.
А промені такі, хоч би й напиться –
така солодка ця була гроза.
Люба моя, найлюбіша,
сонце моє золоте,
скільки раніше у віршах
згадував сонце я те;
просто воно сідало,
просто воно було;
серце моє не знало,
де оте сонце жило,
де воно спати лягало,
в світлій одежі вінчань,
як воно сльози ховало
в роси, в ранкову печаль;
скільки раніше у віршах
згадував сонце оте;
люба моя, найлюбіша –
сонце моє золоте...
МИТЬ БЕЗСМЕРТЯ
Кохана, погладь сорочку.
щоб смуги були вогняні.
щоб в дальнім життя холодочку
враз гаряче стало мені,
коли я тебе згадаю
у сивім своїм забутті
за тою десятою даллю
в останньому серцебитті.
в останнім повітря ковточку,
всміхнувшись останньому дню,
твою одягну я сорочку
з твого золотого вогню;
здолавши закони всі вперті,
зітхнувши в зелену траву,
в сорочці твоїй після смерті
безсмертним ще мить поживу.
КОЛИСКОВА
На добраніч, кохана,
йдуть холодні дощі.
Осінь в золото вбрана.
Вечір в мокрім плащі.
На добраніч, кохана.
Опускається ніч,
в непроглядні тумани
все хова увсебіч.
На добраніч, кохана.
Йдуть холодні дощі.
Ти у золото вбрана.
Я – у мокрім плащі.
І не думав я досі
про холодну біду:
ти лишишся, як осінь,
я, мов вечір, піду...
На добраніч, кохана...
Я одяг твій цілую, як осмуту;
я тебе не бачу вже давно;
тих зітхань хвилину, як покуту,
п'ю нектар впереміш з полином –
подихів хвилину незабуту;
я тебе не бачу, а вікно
все темніє і темніє – в смуту,
в чорну ніч впадає, як в отруту;
я тебе не бачу вже давно;
я цілую одяг, мов незрячий,–
поцілунок навсібіч гарячий;
я тебе не бачу вже давно;
і твоя звичайна одежина,
лебедине платтячко – пір'їна,
відліта і відліта в літа –
і нечутно щось мене пита:
«Що для любові – вірші чи любов?
Слова очей? Долоні тиха мова?
І мовчазна у подихах розмова?
Що для любові?..»
Є лише любов!
Посидіти я хочу біля хвиль,
щоб там був шторм, а не солоний штиль.
Той шторм, який думок не оглуша,
щоб там були бунтарство і душа.
Щоб шторм камінням кидав увсебіч,
щоб зорі з хвиль злітали в небо, в ніч.
Щоб шторм не знав – де небо, де межа.
І ти сиділа поряд, як душа.
ВАША СВІТЛІСТЬ ЛЮБОВ!
Ваша світлість Любов! Найсвітліше світання.
Найчистіша яса. Найясніше тепло.
Ваша світлість Любов, Ваша святість Кохання,
Мати божа душі – найсвятіш не було!
Ваша світлість Любов! Між дощів, серед хвищі,
як навкруг насува і пітьма, і пітьма,
все здолають чуття і підступні, і хижі,
коли Вас між людьми, серед людства нема.
Ваша світлість Любов! Голубе і зелене,
золоте і рожеве – Вам усе до лиця.
Крапелинку роси – найдорожче, що в мене,
Вам у синь опущу, піднесу до вінця.
Ваша світлість Любов! Щастя й ніжності влада
та, що підданих всіх піднімає з колін,
вимагає літать, і ніщо не завада,
навіть смерть в ній безсмертя, бо життя в ній не тлін
Ваша світлість Любов!
Політаємо за птахами по світу –
тільки крила, крила шурхотять...
Відшукаймо ніжністю зігріту
для гнізда високу благодать.
З висоти пташиного польоту
роздивись навкруг вдалечину
і відчуй малесеньку щедроту,
рівноцінну щедрому зерну.
І відчуй той поклик і той подих
в висоті високій, де зірки.
І впади з-за хмар усім на подив
до її коханої руки.
Ми з тобою тихо переїдем –
містом на волах везем свій крам.
Будуть заздрить нам міські сусіди,
як по-хутірському гарно нам.
Буде пахнуть сизими ярами,
буде пахнуть сивим полинцем –
буде пахнуть Підопригорами,
із дитинства явленим сільцем.
Як тут не радіть, не дивуватись:
долею куди нас завело –
в'їхало на поверх на дев'ятий
невеличке затишку село...
Не змалюєш кохання з натури.
Тільки начерк. Одна лише мить.
Не слова, лиш абревіатури.
Можна фарби лише підпалить.
Не змалюєш кохання, як спогад,
як його біля тебе нема.
Не влаштуєш житло біля бога.
Барви літа – а в серці зима.
Не змалюєш кохання. А може,
той портрет і без барв, і без слів
змалювати ВОНА допоможе
із зітхання, із погляду й снів?..
Надходить затишок, надходить і печаль;
закличний сум очей твоїх – причаль!
І губ твоїх незаймані свята.
Долонь твоїх ласкава самота.
Ти вся – молитва, що ніхто не зна.
Ти – в осені захована весна.
Не зроблений природи перший крок.
Захований під кригою струмок.
О світе мій, невже без таїни
народжуєш троянди й полини?
А ось кохання вічна таїна:
полин-троянда – квітка це одна.
Сумуйте надвечір, закохані люди.
Не щезне на світі ніщо – як труха.
Лишиться навіки, допоки ми будем,
кохання – божественне свято гріха.
Я не знаю, що зі мною сталось.
Припаду губами до колій,
упаду грудьми на власну жалість
і чолом – до всіх холодних стін.
Покладу долоню я на небо,
покладу, як на твоє плече.
І сльозою кожною до тебе
притулюсь, аж небо обпече.
Повне серце накидав я болю
із вуглин, із жарин, із вогню.
За вітрами ходжу я по полю.
І нікого я в тім не виню.
А все думав, що вітер остудить
і розвіє той біль серед піль.
Та все дужче пече мені груди
той роками обпечений біль,
що збирав по маленькій жарині,
не губив тих жарин я ніде,
що під вітром здіймається нині
і у серці тепер аж гуде!
Такі думки вечірньо-полинові
схилились головою до плеча:
любов – з печалі чи печаль – з любові?
Чи, може, так: любов-печаль...
Відшуміло літо за осіннім яром.
Облетіло листя – і гілки, як лід.
Тільки сонця захід крижаним пожаром
душі наші палить, дим тече на схід.
Я тебе не знаю. І себе не знаю.
Долю не зустріну – дим перетече.
Тільки захід сонця сходить в серці скраю.
Тільки серце в сонці сумом так пече...
ВОДНОБІЧ ВИРІЙ
Втонув у вирій чи в квартирі.
Горять мости у снігопад.
Життя людське – воднобіч вирій,
нема повернення назад
самітнику, ватагу, магу,
той шлях накреслений один.
З кохання не робіть розвагу,
то міст з останніх соломин.
Помножене життя і – на життя.
А вітер за вікном, немов серцебиття.
І пада дощ у вальсі наготи.
Усе це – ти...
В ласкавім затінку морських могутніх хвиль.
А там – печаль. Печаль – як штиль.
А тут вітри, немов серцебиття.
Твоє життя. Моє життя.
Помножене життя і – на життя.
Поділене життя і – на життя.
А лист осінній на усі ліси,
немов пташок недавніх голоси,
відлуння їх і їх серцебиття.
Я головою на твоїх колінах.
Безмежний світ. Листків серцебиття –
і їх печаль і світла, і нетлінна.
Твоє життя. Моє життя.
Поділене життя і – на життя.
Моє життя...
Прощай, житло стількох моїх невдач.
Прощайте, стіни, що мене любили.
І ти, маленький радіосурмач,
що вранці кликав до життя щосили.
Прощайте, вікна всіх моїх надій.
Прощайте, двері, що замків не знали.
Прощайте, краєвиди, що з-під вій
на мене тимчасово поглядали.
Уже не прийде більш сюди вона.
Чия вина, що так між нами сталось?
Моя вина? Ні, не її вина,
що щастя входило, а потім і прощалось.
Житло кохання, йду я назавжди.
Моє страждання, не дивись вороже.
Вітай усіх, хто явиться сюди,
терплячим будь, як всі віки, пороже!..
Тут ательє? Тут виготовляють крила?
Хто останній? –
Чергу займає дівча.
А скількох контора ця одурила?
Мовчать...
Завтра вихідний? Неділя...
Всі майстри і ательє вихідні...
Мені хоч не крила. Хоча – надію...
Надію на крила мені...
Озвався дід. Ходжу вже сто років.
Дефіцит – не завозять якихось гвинтів.
Все життя – про крила морока:
ні сім'ї, ні кохання – полетіть до кохання хотів.
Іди, онуко, надійніше – пішки.
Або на авто,
а то
зістаришся тут трішки –
років на сто...
Ні, дідусю, нема ні дороги, ні стежки. Були крила –
я ж літала. А це – нема.
Стала коханню не мила –
небо не трима.
Буду чекати хоч тисячоліття.
Може, з інших планет майстри прилетять. Будуть тут.
Мені хоч злетіти в те верховіття,
де айстри цвітуть...
Мені не; треба поміж зірками,
моє кохання зовсім земне.
То я, дідусю, у черзі за вами –
не забудьте, люди безсмертні, мене...
Ні вороття, ні каяття.
Синдроми переляку.
У кут загнати почуття,
як тигра, як собаку.
Заґратувать. Замурувать.
Від днини. Від людини.
І все чуття сконцентрувать
у крапельці сльозини...
Але ж таке в житті бува,
й ніхто не обороне:
людина в морі вишшва,
а у сльозі потоне.
Тут не життя, а місце стріч.
Кімната – роздоріжжя.
Готель. Вікно. Холодна ніч.
Як упряж – звичне збіжжя.
Прощальний вакуум оцей
готельної кімнати.
Л за вікном – лице. Лице –
то ніч сумна, як мати...
СТАРА ДІВА. ПОРТРЕТ
Чому життя – її в'язниця
в мільйон пустель у довжину?
Чому то кохта і спідниця
немов відлиті з чавуну?
Світів загаслих Аеліта?
Невже душа – майдан для страт?
Чому ж то визирають діти
з-за чорних вій, як із-за ґрат?!
Проводжають раненько зозулі
із села до столиці її.
Зустрічають сади призаснулі,
і в вечірніх садах – солов'ї.
Все із щирості, все із привіту,
мов не світ, а природи душа.
А вона пробігає по літу
і в контору міську і поспіша.
Звикла так: на роботу, з роботи
все життя ніби з криком «ура».
А село, крім неділі й суботи,
то для неї – немовби нора.
Ні, не буду я їй дорікати,
розпікати її самоту...
На воротях стоїть її мати,
у журби, як солдат, на посту...
Одмучилась. Затуркана була.
Ходила по селу курчам підбитим.
Сама в труну, як у траву, лягла.
Труна – мов латка гола серед жита.
Вона була стара і нестара.
Та на виду у всіх, бо – некрасива.
Сміялася з рудої дітвора.
А тепер побачили, що сива.
Не лишила по собі дітей.
Помин не сумний і не багатий.
Та чомусь набилося людей
до її скаліченої хати.
А над латкою схилилися жита.
І над нею зажурився кожен.
Бо на її скалічене життя
у кожного були години схожі.
Дорогі ви мої українці,
переповнений вами світ,–
вже пісень і вже сліз по вінця,
як і вашій Вітчизні літ.
І куди я по світу поїду –
де вас тільки по світу нема!
Може, з вас починається літо?
Чи кінчається вами зима?
Хмарочоси, хатини, оселі...
Земляки ви мої, земляки...
Повсідались ви на паралелі,
як ув осінь на дріт ластівки.
У хустках, піджаках і спідницях
входять в місто – у шовк і кримплен
дві старі-престарілі ялиці
із сімейства поліських Олен.
Між помади, і пудри, і лаку
йдуть ялиці – стара і стара.
Чорні руки у них, мов гілляки.
І лице, мов здубіла кора.
Йдуть ялиці повз автомашини,
тротуари гримлять, мов жалі.
Десь пеньки у лісах залишили,
і коріння їх там у землі...
Дай тобі поворожу, циганко,
про твоє невеселе життя,
про твою легковірну обманку,
що ніколи не зна каяття.
По руці ворожити не стану,
зворожу я тобі по очах,
як заплачуть вони без устану
по ночах, при свічах, при сичах.
Як сичі тебе ті запитають,
нагадають про ті солов'ї,
про циганів, які відлітають,
ніби птахи, у теплі краї.
Дай тобі поворожу, циганко,
тільки ти заспокойся, не плач
і свою легковірну обманку
у сльозині ти переінакш.
Може, хай вона піснею буде,
тільки пісня та стане сумна.
Бо такими не знають вас люди,
як зна осінь, як знає весна.
Добридень, хати, вас уже нема.
Куди поїхали, де ділась ваша доля?
У срібло не нарядить вас зима
й не прилетить вітрець до вас із поля.
Добридень, хати, тут був дід Левко,
а тут Уляна, мабуть, чи Горпина
несла до столу тепле молоко,
а тут, де зорі, колисала сина.
Добридень, хати, вже нема й сліда,
лиш бузина та престарілі груші.
І не збагнеш, чи щастя, чи біда:
мов не вода – ані сліда на суші.
Добридень, хати, ви куди пішли –
далеко, що й забрали кладовище?
Хороми, може, царські десь звели
чи хмарочоси, що нью-йоркських вищі.
Добридень, хати, о ясному дні
здалось: не магма під землею наче,
а там під хатами в правічній глибині
тепло від печі чи від ніг дитячих.
Життя прожить – не поле перейти...
А поле те не перейти ніколи.
Через усі і мрії, і світи
прослалося життя безмежне поле.
І кожен день орач ти і сівач.
Щодня свої ти доглядаєш сходи,
щодня збираєш урожай удач,
щодня свої рахуєш недороди.
І в день один – весна і літо там,
і осінь, і хурделиця зимова –
все одночасно сплетено життям,
так подих, з подихом і слово, і до слова.
Йдеш крізь усі і мрії, і світи.
І рік, як мить. І мить – рокам подоба.
Життя прожить, як поле перейти
з турботами і щастям хлібороба.
Вже нема. Час опустив завісу.
І хоч як я вдалину дивлюсь,
вже не вийдуть з поля а чи з лісу
ні одна із трьох сестер-бабусь.
Вже нема ні в хаті, ні в палаці.
Троє... Мов сто сотень чоловік...
Бо вони переробили праці,
що всьому селові б на весь рік.
Вони троє – невелике місто:
ступа, прядка – фабрика, завод...
А напряли тих ниток, як істин...
Хліба напекли на весь народ...
Вже нема... Уже не дочекаться.
Той туман нікого не верта...
Все минуще – та лишилась праця
і очей, і серця доброта...
Це подвиг – жить на хуторі в ці дні.
На ферму йти (і що там кажуть – вранці)
в полярну ніч, на позивні півнів,
Горпині-бабі а чи бабі Маньці.
Бо ж треба дать народу молока.
Ото й живуть, як за полярним колом,
дві зарплатні: і пенсія, й така –
і все твоє, що в темряві навколо.
І наїжджа правління і район
у світлу мить, а не в полярні ночі,
щоб бить бабам, як тим святим, поклон,
від тих ікон у бік відвівши очі.
Во Сочі чи столиці не для всіх.
І там робочі – та нові закони.
А тут – мов літописний перебріх
чи Атлантида, що повільно тоне.
Старі баби, і істина стара,
і хутори давно вже застарілі,
цивилізація стира їх і стира
у поступі до головної цілі.
Та ніч зимова ця болить мені.
Чи щось не так. Забули. Не відчули.
А кишлаки маленькі і аули?
То подвиг – жить на хуторі в ці дні.
Ми не самітні, мами, з вами,
бо то іще не самота,
коли над нами, наші мами,
ваш спів самотній ще вита.
І він то плаче, то щебече,
немов луна далеких днів,
немовби забавка малечі,
немов зітхання для синів.
Ми не самотні, мами. З нами
та ваша пісня золота.
Ми не самотні: з нами – мами,
бо з нами ваша самота...
Всіх зустрічали хлібом-сіллю..
Для всіх співалися пісні...
Не всі веселі йдуть з весілля.
Чому з весілля йдуть сумні?
Чи налякали, може, калли,
що квітами колись були?
Чи у майбутнє заблукали,
чи у минуле забрели?
І вже забувши про застілля,
ідуть задумливі вони,
мов не додому йдуть з весілля
самі до себе, здалини...
СІЛЬСЬКІ ПРИНЦЕСИ
І ростуть же такі дівчата
на вкраїнській моїй землі.
що принцесами б їх величати,
тільки жити ж їм треба в селі.
їм би з днів – лиш неділю й суботу.
їм би шовк голубий на стан.
А вони – у найважчу роботу.
А вони – у заміжжя туман.
Вже й з мозолями. Й слізьми умиті.
Як було їм. І буде ще десь...
Помарнілі жінки працьовиті
знов народжують нових принцес.
Із забавки все почалось – любов!..
Та іронічно поглядала доля:
«Наївні, думають – на все є божа воля...»
Всміхнувшись, відвернулася, либонь.
Коли ж ізнову погляд ізвела,
то мало доля з подиву не впала:
у тих у двох дітей було чимало –
до чого забавка людей тих довела.
Й подумала: «Нехай же буде так,
нехай і далі забавка триває...»
Прекрасно буть на світі двом, однак
коли їм доля жить не заважає...
Як у юність несходимую
рушив, думав у ту мить:
«Не прожити з нелюбимою,
нелюбимим не прожить».
Потім в зрілість опалимую
міркував, як ворожбит:
«Ні, не жити з нелюбимою,
нелюбимим можна жить».
А вже в старість незборимую –
цим себе хоч побожи:
«Краще жити з нелюбимою,
аніж нелюбимим жить».
Живе людина, ніби кінь.
У молоді роки
летить ускач, галопом він –
ще молодий поки.
А як змужніє чоловік
і починає жить:
дається взнак середній вік –
рівненько він біжить.
А прийде старість – не спита
ні коней, ні тебе.
Опустить голову в літа,
і ледве кінь човпе.
Кіноартисти грають нас –
робітників і комбайнерів,
доярок, вчених і прем'єрів,
з лампасами і без лампас –
кіноартисти грають нас.
А ми – то любим, то страждаєм,
малюєм свій іконостас;
в житті своїм артистів граєм,
коли артисти грають нас.
Бог милував від зла. Бог нам не дав кохання.
І ми так прожили, що дай бог всім прожить.
Печалі не було. І не було страждання.
І досхочу було і їсти нам, і пить...
Виліз з печери машини –
з черева благополуч...
Знав я його з дитини –
з онуч,
із повоєнного збіжжя,
з суму вдови;
знав я його з босоніжжя
пилу, стерні і трави...
Слухав його я, слухав –
що за Ісус-Магомет?!
Святість – у келіях кухонь?!
В сотах квартири – мед?!
ЛЮДИНА,
ЯКУ НІХТО НЕ БАЧИВ
Роздум про вічну людську Печаль
над нічним морем в Сухумі
І ніч. І моря шум – грудей могутній подих,
мов десь у темряві там велет-чоловік
аж по морському дну ногами вперто ходить,
шукаючи когось уже которий вік.
Все ходить між глибин, все ходить без упину
і аж хитає ніч, немов як у грозу.
Кого він загубив? Дружину? Чи дитину?..
А вдень його нема – хова глибінь сльозу...
Тут остовпіть від тих стовпів,
що вдерлись в ліс, мов яничари,-
всіх нищити, хто ріс і цвів,
й самі стоять, спинивши хмари.
Стоять заціплені самі
бетонні мертвячинні дрова.
Стоять вони глухонімі,
і в них ні звуку, ані слова.
Дерева, родичі мої,
скосили вас залізні кулі.
На стовп не сядуть солов'ї.
Від нього геть втечуть зозулі.
І я, запікшись у собі,
дививсь, коли пронісся вітер,–
навкруг дерева не в журбі,
а в гніві піднімали віти.
Спочатку з дерева впаде зів'ялий цвіт.
А потім скотиться сльоза – останній плід.
За ним і листя облетить із віт.
Змертвіє гілля, стане ніби дріт.
І струхне стовбур – смерті крайня з міт.
І на коріння ляже нова стріт.
Як в'яне вірш на древнім древі роду –
то думаймо над долею народу.
Люди заклопотані правами –
хочуть від природи все узяти:
що сія у них над головами,
що руками її розумом дістати.
Як же тих людей не розуміти,
що, зламавши еволюцій грати,
до природи тягнуться, як діти,
і природа дозволя, як мати.
А у неї щедрості й довіри!
Щоб свою вблагать дитину милу,
рідна мати без числа і міри
віддає усе – здоров'я й силу.
Для любові не готуймо тари.
Хай подовжать серце наші руки.
Сонце, небо, і зірки, і хмари,
ліс і річка, і поля, і луки –
шелестіння, шепіт, шум і плескіт
не до шлунка, а до серця лине...
Ти вселюдський нам створи, ЮНЕСКО,
комітет обов'язків людини!
...Я не співець чудової природи...
П. Грабовський
Дивлюся з жахом на мої дерева –
у них була моя душа жива:
дуби на мене рвуться з риком, ревом,
верби нейтронна бомба дотліва.
О квіти, квіти – вас не дожаліти,
ваш цвіт пече трутизною вогню.
Трава незримі залишає міти,
бо вся вона з пекельного жалю.
З якої все це виверглось утроби?!
Собі явили істину лиху.
А вітряки гуркочуть на Чорнобиль,
і жорна душу трощать на труху.
Пробач мені, щаслива рідна мово,
що серед слів тужливих і живих
не можу я знайти для болю слово –
від давньоруських до письмен нових.
Та десь поетики, що спокою не знають,
що не вмовкають й на єдину мить,
всі паші болі в пісні оспівають
й розкажуть нам, як нам воно болить.
ЗАПИС БІЛЯ ЗНАКУ -
СИМВОЛУ ГАЛИЧА
Щоб наші дні не розбрелись по міфах,
щоб хліб на попіл не розвіявсь в млі,
наш древній меч завжди у наших піхвах
у нашій нержавіючій землі.
У ЦЕРКВІ В РОГАТИНІ
БІЛЯ ВИТВОРІВ МАЙСТРІВ
НАРОДУ
XVII СТОЛІТТЯ
Мов повернувсь на батьківщину
у той далекий, давній час –
у давню ту, першопричинпу,
як у старий іконостас.
І слово предка на амвоні
серцебиття не заглуша.
І на потрісканій іконі
моя потріскана душа.
В душі відчувши Батьківщину,
благаєш у хвилини ці
лиш перевтілення в сльозину
ту, у нащадка на щоці.
ОРЕОЛ НАРОДУ
Вогонь куиалля вже давно загас,
розвіявся по кабінетах попіл,
згас щедрий вечір, маковій і спас,
і розговляються щодня по всій Європі.
Вогонь купалля? В кого запитаю,
ні, не у всіх опечалене лице.
Дикунський, може, ритуал оце?!
А ми ж цивілізовані до краю...
Весілля, певно ж, варто відмінить,
порятувать від п'янства і від бруду.
Лиш а похороном важче, певно ж, буде.
Чи й той у креманації згорить?..
Сплануєм ритуальність обласну,
на звітність наполяжем по аналах!
А що ж веснянка, що несла весну,
й щедрівка та, що рік нам починала?
Життя бюрократичний примітив –
у протокол записаний цифіром!..
Невже ми будем заздрити і звірам,
живе в яких доісторичний див?!
О диво дивне – аж до забуття –
людини, що освітлює природу!
Ясна романтика народного життя
і таємничий ореол народу!
Той ореол – на душі молоді,
отой вінок, що між зірок літає,
що по купальській проплива воді
і в нареченій на голівці сяє!
Народу таємничий ореол!..
ГЕНИ ВІКІВ
Голуба ріка Тюменської півночі дає
щодня сотні мільйонів кубомотрів
природного газу.
«Правда», 2 січня 1986 р.
Я писать не буду панегірики
про тепло холодної землі,
хоч у цім каратів стільки лірики,
що й слова, напевне, замалі.
Чоботи геологів змузеєні...
Піт замерзлий у буровиків.
А далеко – між цвітіння й зелені –
йде тепло їх для материків.
Я радію, як гуде мартенами
та ріка вогню тії землі,
що своїми віковими генами
зберегла те світло ув імлі.
Доуклінно дякуючи долею
рідних нам і братніх нам земель,
я дивлюсь на цю кур'єрську колію,
як реве цей поїзд крізь тунель.
Всенародною давайте радою
звірювати по країні крок,
бо чомусь про світло те я згадую,
що іде від згаслих вже зірок,–
щоб в ріці джерела не замулило,
щоб текла не в графіку хотінь,
щоб тепло і світло йшли з минулого,
щоб майбутнє не лягло, як тінь!
ШІСТЬ БОЛІВ СВІТУ
Все притихло. І ніч, як зажура,
вколисала людські голоси.
Запитала в гітари бандура:
«Як живеш ти в новітні часи?»
І в гітари озвалися струни,
за одною – одна і одна:
«Віддала я усю себе юним –
кожним болем у мене струна.
Біль великий, біль всеплапетарний
уміщається в кожній струні,
ніби кодекс всесвітній, всекарний
уселився у душу мені.
Ось струна – в ній всі болі природи,
друга ось – в ній людини весь біль,
а у третій – всі болі народу,
біль в четвертій – народів двобій.
Б'юся з ворогом клятим, затятим,
що аж деки тріщання, як стрес.
А у п'ятій розщеплений атом,
а у шостій – війна із небес».
І зітхнула бандура, зітхнула,
мов озвалася древня душа,
ніби струни їй ніч сколихнула,
ніби тіло душа залиша.
І бандура озвалася стиха,
до гітари плече до плеча:
«Між віками було того лиха,
що і струн на той біль не стача.
Тільки нащо ділити ті струни,
тільки нащо ділити той біль,
хай акордом звучить многолунним
між сердець, серед міст, поміж піль».
І зітхнула гітара під небом,
за струною звучала струна,
називаючи болі для себе,
що вібрала їх в душу вона.
І озвалася кобза дуетом,
їх пекучий акорд оглуша.
Що ж ти, наша єдина плането,
не звучиш, як єдина душа?!
МАДОННА СХОДУ
На Хайборському проході пуштунців
до Афганістану
Нейтральна зона – посеред боїв?
Чи зона бою – між нейтралітету?
Неважко розібратись тут поету,
а дипломатові – тому і поготів.
Вони ж не відають, пуштунські племена?
В них поділ клановий і родове діління?..
Але у них надія теж одіта:
на мир, на воду, на ясне зоріння.
Та, не письменним, зрозуміть як їм?
Не знають літер? Хай коран там, може...
Негоже, боже! Він їм допоможе?!
У цьому світі, доброму і злім?
Так неписьменні! А читають все
по всьому, що оточує віками:
по зморшках гір і мудрими думками
їм істину та грамота несе.
Нейтральні пасовиська – для боїв?!
Водоймище – для караванів танків?!
Й чужинець – в кипариси, між світанки,
як тінь їх смерті, тут ракети вплів.
Ні, не віддати ні життя, ні воду;
скажи – вода, а чується – життя:
а неписьменність – це не набуття;
нехай безлітерпе, але – життя народу!
Тримайся, мій Хайборський цей прохід:
по ньому йде не з вбитим сином мати –
Мадонна Сходу! їй погляньте вслід:
у XXI вік іде XX!
ГЕНІЇ СВІТАННЯ
Що ж, поети – генії світання,
ведемо себе, як дітлахи?
Віршування, ніби вшанування
власної гордині і пихи?
Ситості душі і недороди –
все сприймаємо не в серці – на столі.
Ні, не лоскотунчиком народу –
наше місце на оцій землі.
Не проспати все і не приспати –
день сумлінням власним розбудить.
Бо поета лиш Вітчизна-мати
для народу може народить.
В душу глянь своїм пекучим оком,
не отверзи для олжі вуста –
стань на мить хоч на одну пророком,
крок зроби і попереду стань.
Що там буде – слава чи зневага,–
не за те хай плоть твоя тремтить.
Ніч є, день, щоб зважувать на вагах.
А світанок – щоб вперед світить!
Що ж, поети – генії світання,
ведемо себе, як дітлахи?
Віршування, ніби вшанування
власної гордині і пихи?
За всіх, кому на світі важко жить,
не батько винуватий і не мати.
Печаль на серці на моїм лежить –
я винуватий.
За тих, кого і щастя обійшло,
немає хліба і немає хати,
не звинувачуйте якесь всесвітнє зло
я винуватий.
За тих, кого там у труні несуть,
за тих, кого нема кому ховати,
в тім не природи фанатична суть –
я винуватий.
І знаю я лиш істину одну,
що треба серце задля інших мати.
Тож розділіть поетів всіх вину:
я – винуватий.
Тобі не вперше голову втрачать.
А голову втрачать – тому не вчать.
Така печаль, така твоя печать –
все розуміть і голову втрачать.
Кричить, вола до тебе сивина:
«Ти ж не втрачай, бо голова одна,
чи ж, втрачена, повернеться вона?!»
Вона всміхнеться й скаже: «Ні!» – сумна.
Вже скільки їх було нагальних страт!
Вже втратив голову раз і навіки кат,
уже зіржавів вщент його булат.
А ти живеш, добра сумний солдат.
А ти живеш. І сива голова
печаль всіх ста смертей своїх хова
у ті негучно мовлені слова,
які почула плаха вікова –
всесвітня совість в тих словах жива.
За Десною всі осінні хмари
піднялись, мов гори вікові.
Десь над ними чи між них Ікари –
давньовічні, але ще живі.
В зреченні все крила приміряють,
вже про людську і забувши плоть.
І не падають, а все вони літають,
тільки хмар ніяк їм не збороть.
Тільки ж їх політ був не для того –
не для власних, а для людських крил.
Що захмарна вічна доля бога
Краще смерть – в безсмерті людських сил!
І коли осіння блискавиця
явить обриси огненного лиця,
то – Ікари. То – Ікарів лиця.
їхні розриваються серця.
А добрі душі скрізь, по всій землі:
в країнах сонячних і у туманній млі,
у місті гамірнім, у тихому селі,
де радість світиться, де в сутінках жалі
є добрі душі скрізь, по всій землі.
Великі душі й лагідно малі,
з Телесиком на втомленім крилі,
з окрайцем хліба й сіллю на столі,
в соняшниковім радіснім брилі –
великі душі й лагідно-малі...
Є сонце в небі. Чи його нема.
Сховали хмари чи нічна пітьма.
Не гріє сонце – крижана зима.
Тим не злякати, то усе дарма.
Не для душі прибутки й бариші
й посад холодне світло, як в паші.
А гріє нас завжди, товариші,
незгасне сонце доброї душі.
Не одне спинилось в світі серце.
А секунди кожної щодня
це маленьке дивне веретенце
заповільнить час і зупини.
Не про те, що вже нема людини.
Не про те, що слава їй, хвала.
А про те, щоб кожної хвилини
веретенце не крутило зла.
Ну й наївний ти, поете, скажуть –
ти ж не раз планету перебрів:
як же так, щоб не крутило пряжу –
дріт колючий для концтаборів?
Тільки ж світ творивсь не для напасті.
Гляньте, осьде вічні і святі:
місяць-серце тче нитки сріблясті,
сонце-серце – нитки золоті.
Як би ми походами ходили
тричі миролюбної війни!
Як би замість однії могили
мати три веселії жони!
Як би мати сто вусатих друзів!
Й сто мільйонів мати матерів!
Щоб калина все горіла в лузі
й селекційний космос не горів...
Рідна земле, мати-Україно,
що ж це я стою одинаком,
на твою сумуючи калину,
і сльозу стираю кулаком?..
Л учора у московськім гурті,
де пісенно мовились слова,
враз згадав, як у гобійській юрті
нам монгол кумису наливав,
і мене його вжалила доля –
стокілометрова самота...
А чи стокілометрова воля,
що літа і шляху не пита?!
Що ти хочеш, душе, що ти хочеш
на шляху людських миротворінь?
«Тільки ночі, золотої ночі –
сонячних між ночі озорінь;
а іще – майбутнього людині,
що не мріяв цар а чи паша;
а іще – сто барв в одній росині...»
Невситима ти єси душа!..
Предсмертний час. О проклятий єси!
Навіщо в світ народжена людина,
коли вона, свята і безневинна,
щеза із насолоди і краси?!
І скільки їх уже перебуло
па цім піску, на цьому чорноземі,
хурделицею часу замело
в життєвій нелогічній теоремі.
Ну що там бог і що всі лікарі –
служителі чи бога, чи не бога!
Бо вже хвороба – то пересторога:
на смертнім одрі будеш о порі.
Але ж чому за кожний тихий звук,
за кожний подих, за одне зітхання,
за шерхіт губ, за порух кволий рук
ми боремося крізь усі страждення?
Чому така і сила, і жага?
Чому, коли в тобі свинцевий трунок,
жага життя й ту смерть перемага,
хай ненадовго – на один цілунок?!.
Як заговорять пошепки в лікарні,
як затьмяніє сонце у вікні,
як будуть лікування всі вже марні –
приходьте, сміхотворці осяйні.
Нам за життя ще поборотись варто,
за ясне сонце й небо голубе.
Розправим плечі в силі дивній жарту.
І громом сміху ствердимо себе.
Поет живе не роки – а печалі.
Поет живе не дні – живе любов.
І чим іде в житті він далі й далі,
тим все сильніш кипить у серці кров.
З печалі першої і першої любові
без відпочинку в серці пломенить
отой вогонь, що чути в кожнім слові,
що між громів сльозиною бринить.
До смерті залишилось дві хвилини.
Що б ти робив, предсмертний чоловік?
Не міряв би тканини па аршини
й грошам своїм не вів нервовий лік.
До смерті залишилася хвилина.
Вважати можна, що померлий ти.
А ти в благанні ще чекаєш сина,
якому за хвилину не дійти.
До смерті залишилось півхвилини.
Але ж гуде і не вмирає світ.
І ти лежиш серед ясної днини,
і ще надії на десяток літ...
До смерті не лишилося нічого.
Останній подих і останній біль.
І ти помер, перетворившись в бога,
який літає вітром серед піль.
Ти в тім мене, мій друже, не вини,
що все моє життя таке веселе...
Замість троянд лелію полини
під вітряком, який всіх перемеле.
І все махають крила вітряка –
все на землі, а хочуть полетіти.
Моя ти доле, ти також така:
вітряк і квіти, полинові квіти.
Чи я сміюсь, чи плачу крадькома,
чи шквалом вітру сльози витираю...
Вітряче рідний, вже прийшла зима,
і я для млива тільки душу маю.
Всього за літо днів моїх було –
сіяло сонце і дощі росили,
і я дивлюся на твоє крило,
що на землі від неба має сили.
Що те безсмертя?! Хоч було й штиком
своє життя я малював на брилах.
Та на землі лишусь я вітряком,
його крилом або хоч вітром в крилах.
Сам собі я зраджувать не стану –
буду я писати, як писав,
за лугів зеленим тихим ставом –
чорної землі широкий став,
а над ставом плавають хмарини,
що зібрались в ірій до весни...
Ніжна хвилька рідної травини.
І могутня хвиля борозни.
Всі пташки співають на гіллі.
На льоту ніколи не співають.
І навіть жайвір як співає в небі,
то крильцями тріпоче-тріпотить –
висить на гілці сонця
і співає.
А галки й ворони щозими
співають на льоту.
Та чи співають?
Ні, мабуть, говорять,
про щось поміж собою розмовляють,
про невідкладне,
конче необхідне.
Бо вже ні які пісні,
як холод,
як зима?!
НА ЮВІЛЕЙ ПОЕТА
Позбиралися в коло корови.
Ах яка це свята благодать,
коли можна посеред розмови
ще й ромашку суху пожувать.
І згадати коров'ячим словом
молодого, як цвіт, косаря.
І зітхається світло коровам.
І зітха на півнеба зоря.
Запливає зоря за лісами,
мов за обрій іде позіхать.
Мовчки місяць бреде небесами,
щоб сінця і собі пожувать.
Ах поете – ясний побратиме...
Між чужих зазіхань і пихи
кожен з нас за зорею ітиме –
ми пісень золотих пастухи.
А під місяцем зримо побачу,
там, де слід у далеке проліг,
знову падають очі собачі
золотими зірками у сніг.
Мандрує поїзд в квіти. З хуртовин.
Через дощі спішить і крізь тумани.
І біля квітів у задумі стане,
коли лишиться він один-один.
Побігли в квіти всі провідники –
дівчата юні, радісні і милі.
Затихли пасажирів каблуки –
прогуркотіли до морської хвилі.
А він стоїть. Нікуди не руїна.
Лише одне, тендітне і несміле,
стоїть дівча, як поїзда душа,
що за момент в вагонах опустіла.
Проводжаючи друзів до Києва,
із весни – у можливу сльоту,
на вокзалі столів не накриємо,
а тим паче – в аеропорту.
І цілуємось тричі, як водиться.
Дивно так улаштований світ,
що рідню проводжати доводиться
чужих і до рідних воріт.
іти ми себе проводжаємо
з тим. хто їде, летить чи пливе,
з тим. кого ми навік поважаємо
і хто нашим життям поживе.
Залишишся. Та будеш бродити сам
там в батьківській омріяній млі –
бо найвище в тім щастя: зустрітися
сам з собою на рідній землі!
Досліджуй іскру на долоні.
Лови оту коротку мить,
поки не згасла, ще горить –
досліджуй іскру на долоні.
Отак і іскрами – думки,
не світять іскри на припоні;
дави думки – горять поки:
досліджуй іскру на долоні.
Отак життя – без вороття,
що не було і мить в полоні;
виміряй іскрами життя –
Досліджуй іскру на долоні!
КАЗКОВИЙ МОТИВ
Прекрасний був у нас спеціаліст.
Ласкавий. У тоненьких окулярах.
А як прекрасно він літав на хмарах,
хоч був не фантазер, а реаліст.
Він хмару видував із окуляр,
й летів собі кудись у Нар'ян-Мар,
і через Африку надвечір повертався,
в пилюці весь, як чорний негр, з'являвся.
І відпустивши на ночівлю хмари,
додому йшов, сховавши окуляри.
Яблучком в автобусі поснідав,
ввечері і так переговів...
Ой ви діду, полотняний діду!..
Сивиною дід між нас розцвів.
Борода старим вже не на моду –
то селекція для молодих.
Дід таким явився для народу –
ніби хмара біла серед них.
І куди зібрались мандрувати –
адже думки світ ваш не вузький.
Вже, здається, вмієте літати,
а в автобус сіли міжміський,
їде дід, що яблуком поснідав,
на обід у нього сухарець.
Мудра легковажність котить діда,
ніби хмарку гонить вітерець.
ІПОДРОМ
Ах іподром, шалені коні
летять по колу вздовж небес.
А люди ляпають в долоні –
чудес прадавніх інтерес.
Жага і пристрасть – все сплелося
ж сплетіннях древніх і нових:
і сивина в людськім волоссі,
і вітер в гривах вогняних.
Летять, летять, куди – не знають,
і коні, й люди, й небеса,
Переплітають все, сплітають,
що аж кипить навкруг роса.
Ах іподром, звучать литаври.
Дзвенять захоплені слова...
Я ставку ставлю на кентавра –
у нього людська голова...
СТАРІ ПІРАТИ
Передуріло море, перешаленіло,
немовби юність знов пережило.
Притихло враз і ніби поміліло,
невже й воно на пенсію пішло?
Човни розбиті в молитвах жаліти -
йому тепер лишилось лиш оте –
до себе по-дідівськи бубоніти,
безсонно спать і забавлять дітей.
На березі сидять пенсіонери.
У карти грають. Курять. Реготять.
Дратують море ці старі Гомери.
Чи в одіссею вирушить хотять?!
Старезний дух у юній непокорі –
до цих піратів придивімось ми
і будем знати: звідки в тому морі
беруться неприборкані шторми.
БАЛАДА ПРО СМІХИ
Запрошення отримав на парад –
мене його величність запросили.
І от повз нас ідуть за рядом ряд
полки і індивіди сміхосили.
Ідуть майданом реготи живі,
хіхікання, смішки і сміхотіння.
З блазенським ковпаком на голові.
З соняшниковим на губах насінням.
Крокує сміх з гвинтівкою в руках,
з трояндою – устах-губах дівочих,
З кастетами в свинцевих кулаках
і з кастаньєтами
ідуть з одної ночі,
Ідуть сміхи –
гі-гі,
хо-хо,
хи-хи!
Мов з жебраки, поети чи солдати.
Йдуть жалюгідні й дуті від пихи.
Беззубі, синтетичні і зубаті.
Ідуть сміхи. По-різному ідуть:
крокують і летять, повзуть і шкандибають.
Любов, злобу, захоплення і лють –
свої чуття сміхи у серці мають.
І мають душу не смішну свою,
життя і смерть або безсмертя мають...
Я на порозі реготу стою
і не сміюся – сльози витираю...
Такі цікаві лікарі –
урівноважені і вперті.
Такі старі і нестарі –
не старші від життя чи смерті.
Вони говорять про своє,
десяте, може, вже століття,
про те, що все ж на світі є
короткочасне довголіття.
Колись казав один сільський мудрець,
що пас овець, таку й таку скотину:
що сотворив так званий бог вітець
нічого з тварі – а лише людину.
А потім люди вже отак жили,
що довелося їм переродиться:
з тих барани пішли, а з тих осли,
з одного вовк, а з іншого лисиця.
Отож дивіться, хлопці-пастухи,
хоч ви й не вірите ні богу, ні аллаху,
щоб роги не росли у вас з пихи
і щоб хвости не виросли від страху.
Телятниця з далекого села
живе у закордонному готелі.
Вона така тихенька і мала,
як той горобчик, в цій чужій постелі.
Та вимкне світло – місяць зазирне,
і світять перса – в дивнім сяйві стіни.
І упаде раптово на коліна
моє натхнення, що не зна мене.
Освітить сяйво стіни від примар,
вона лягає лебедятком спати.
Скінчився день у гуркоті між хмар,
щоб завтра знову з тріскотом палати.
Муркоче тихо слово – «будуар».
Зітхає місто, як вночі телята...
Сократ це мовив а чи ні,
але вчувається мені:
«О судді, я старече тіло
хоч зараз вам віддам – беріть:
зі скелі скиньте, отруїть.
А дух мій, думи осудіть
не зараз, через сотні літ.
Щоб доля на суді звела –
мій дух і ваші всі тіла.
Та ви ж вмрете, ваш час мине,
як, мертвим, вам судить мене?!»
Не цар казав і не паша,
бо у царів звіріло тіло,
народ казав, мов і несміло,
що міру зна у всім душа.
Як тихо сказано і вірно:
ота міру, а сама безмірна.
Народ ніколи не кричить –
він мудрий навіть, як мовчить.
Такий вже рок. І прийде строк
и не чи нове покоління –
і явиться до них пророк
та наготовлене каміння.
Було завжди в віках того –
дрібне каміння й пудове,
й чи ним закидають його,
чи разом візьмуть на будови?
Не грими словами, як громами.
Надворі тихенька літня ніч.
Стань в саду під добрими зірками
в колисковій з глибини сторіч.
Заспівай тихенько в тихій тиші –
як талант співця тобі дано.
Солов'єм пісні свої запишем
на залите місяцем вікно.
Не грими словами, як громами.
Колисає ніч, як дивна мить.
Побажаймо добру ніч для мами –
хай Вітчизна струджена поспить.
Україно, дівчино моя –
шовк трави і шовк твойого тіла,
шепіт губ словами солов'я
і цвітіння маків ошаліле –
Україно, дівчино моя!..
Вітчизно – вечорова і ранкова,
Вітчизно – і стара і молода.
тебе тихо промовляєм слово,
мов лісу шум, мов плюскотить вода
таке до тебе вимовляєм слово,
як на коліна сонечко сіда
тобі, Вітчизно,– вечорова і ранкова.
Білорусь ти далека моя,
й недалека – десь там, за березами,
чи за співом того солов'я,
чи будинками цими тверезими?
Білорусь у цій хаті живе,
і зелене ясне Підмосков'я
над тобою в хмаринах пливе
і пульсує росою і кров'ю.
Є віків і сердець далина.
Є закони і світу і миру.
Давня гуторка хат долина
в білоруську московську квартиру...
Жовтіють дерева потроху.
Й ніхто того не поміча,
як осінь вповзає в епоху
й листочки епоха втрача.
Не до історичного жалю,
як осінь покаже свій хист,
бо вічно збирають врожаї
і палять спрацьований лист.
СПОВІДАЛЬНА МАТЕРІ
1. Роса вдячності
З Дашдоорова
Чи ж кепкував із мене древній дід –
йому на жарти часу вже замало:
із люльки думка сизо димувала,
а зморшки на чолі – як наш прадавній рід.
А я – хлоп'я, мале і нетерпляче,–
я те робив, що лиш очима бачив.
А лід сказав: «Цілюща в нас роса,
збери для матері ізрання ці краплини,
з них чай звари, у вдячності хвилини,
щоб додались їй сила і краса».
Коли світанок падав у полин,
я вбіг з піалою в колючі наші роси
й пішов до сонця безнадійно босий,
збираючи перлини крапелин.
Але для мами з тих цілющих див
я чай з роси в дитинстві не зварив.
І все ходжу й ходжу вже скільки літ...
І як віддячить босоногим сином
тим материнським молока краплинам,
роси краплинами, що нам дарує світ?!
Усе для матері – хоч безнадійно мало –
моя, з росинками поезії, піала.
2. Скарби душі
Матері Дашдоорова – Даш-гуан
Даш-гуан, монгольска мати,–
рід гобійських стебелин –
дозволя поцілувати
руку їй, хоч я й не син.
Ну а син зі мною поряд –
степовий цей морин-хуур *–
їхні погляди говорять,
а моя душа – не мур,
а моя душа далека,
а моя душа – близька,
прилетіла, як лелека
від розквітлого бузка.
Морин-хуур в серці грає –
дні струни, а як орган.
Хто з берези срібло має,
тим за золото – харган**.
Кожна мати – просто мати,
з роду вічного добра:
хоче мати вшанувати
сина матері Дніпра.
Я їй кухлик кришталевий
з рос краплинами приніс
й срібло-золото від древа,–
із харганів і беріз.
Даш-гуан, знов день на сході,
з ваших, матері, уклінь
до скарбниць ідем народів –
в чисту совість поколінь.
* Музичний інструмент.
** Деревце в Гобі із золотистою корою.
СТАЛАКТИТ
Спадає з брили крапля кам'яна
в печери темний морок, як у долю.
Століть згукнеться тиша мовчазна.
Луна зітхне, як давній спогад болю.
За краплею краплина опада...
Чого у мороці жадаєш, сталактите?
Куди спадає кам'яна вода,
мов незгораючі метеорити?
На сто віків стача тобі надій.
Тисячоліттями проміряне терпіння.
Дрібним камінням пада роздум мій
на це печерне вічності каміння.
Я знаю вже: ти твориш сталагміт –
тисячолітня незбагненна праця.
А нам із Вами?.. Руку простягніть,
І можемо навіки поєднаться.
І можем миттю доторкнутись губ.
І пригорнутись – морок запалає.
І двох сердець однопричинний згук
заб'ється тихо, а гучніш немає.
Печера долі. Морок нависа.
На кам'яному небі – сталактити.
І тихо-тихо скапує сльоза
на пролітаючі метеорити.
Веде нерідко доля нас –
і ми їй підкорятись мусимо –
із Сумщини йдем на Кавказ,
йдуть прикарпатці – під Ельбрусами.
Яка б гостинна не була
земля черкеса, осетина,
та не забудемо села,
де мати народила сина.
Той вишні цвіт, той шум тополь,
де першосвіт явивсь дитини.
І скільки не було б в нас доль –
с доля рідної хатини!
Вітчизпонько – у пригорщі земля.
Вітчизнонько – у пригорщі планети.
Заколисай мене, немов маля,
поміж дерев і трав зелених плетив.
Вітчизнонько – полин і кропива.
Вітчизнонько – троянда і пшениця.
І чує кров, що ти моя, жива.
І б'ється серце, мов твоя столиця.
Як тримати гору – теорему
у грозу вивчають явори.
Підопремо гору, підопремо:
ми ж з поріддя – Підопригори.
Ми на себе беремо немало
у віках і кожну ніч і день.
І село тому тут заснували,
щоб не впали гори на людей.
І радіє вікова тополя.
І сміються листом явори.
І село стоїть посеред поля,
де немає жодної гори.
Вже над серцем тут гори не буде.
Де ж гора ота поділась, де?
За віки так потрудились люди,
що гора ніколи не впаде.
І як ночі спуститься завіса,
мов легенда дивна і стара,
бродить садом полотняний місяць
сивоусий Підопригора.
Дитинство стражденне і юність похмура,
а ще ж було далі – за тим і за тим...
Ми звикли: Шевченко – це гнів і зажура.
Невже він ніколи не був молодим?!
Між наших дідів, і батьків, і між нами
на всіх п'єдесталах і біля сердець
іде він і піде і там між синами,
усе сивоусий, борець і мудрець.
Він дивиться мудро край рідного поля
на плем'я нове молодо-молоде.
Він батько навічний, така його доля,–
він батько народу, він батько людей.
І, предку, послухай. Нащадку, озвися
до нашого батька, бо він серед нас.
Такий молодий у нас прадід Тарас –
його ж ще ровесник й на світ не з'явився...
Благословенний труд життям, а не ухвалою.
Майбутнє в нім – віщуй чи не віщуй.
Благословенний стіл, який накритий хмарою,–
чекає праці, як земля дощу.
О наше слово у ріллі сповитеє,
в щедротах літа, в холоді завій.
Благослови нас, ниво плодовитая,
щоб наш засів був вічний, як і твій.
Дорогий, прекрасний мій народе,
це найперше і найбільше з див,
що мене міні тисячної вроди
не отверг, мене ти народив.
І нарік великим словом сина.
І віддав усе, що мав єси.
І казав: «Живи, бо ти – людина,
і знання це гордо пронеси».
Як же можна це усе забути,
те, що народився ти, забуть?!
Чи ковток повітря, чи отрути
ти вдихнеш, коли скінчиться путь?
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 18 вересня 2006 року
