ВІН БАТЬКІВЩИНУ БОРОНИВ

Він біг вперед не озирався
Він намагався утекти
Та кулеметний дощ роздався
І він упав, не зміг іти

Йому всього сімнадцять років
Він Батьківщину боронив
Йому не вистачило кроків
Йому не вистачило слів

Колись маленький був і бігав
Матуся Павлушком звала
У річку вдень каміння кидав
Тепер свобода померла

Любив він молочко з корівки
Варенням легко мазав хліб
І зернятка збирав з долівки
Любив двох котиків своїх

В шістнадцять перший поцілунок
У день народження пиріг
І батька дивний подарунок
Залізний хрест, тм’яний як ріг

Тепер лежить Павлуша в полі
Весь у крові та ще живий
І він питає знов у долі
Хто в цьому світі неправий

Колись у день по полю бігав
Тепер світанок не зустрів
Він через річку часто стрибав
Та цього разу не зумів.

Побачить мати мертве тіло
Тьмяніє сонця яркий світ
Він ніс поважне чесне діло
Та не розтоплять сльози лід

Він біг вперед не озирався
Він вже й не мріяв утекти
Та білий ангел розсміявся
Й дух встав і вирішив піти.









На цій землі, у цій війні,
Нема того хто не страждає,
І зрозумів я, що життя,
Не шкодить, й не допомагає







ПОЛЮБИТИ ЛЮБОВ

Полюбити любов,
Врятувати її,
І розбити весь сум
Як розбити печаль,
Так прожити життя,
Навіть в пеклі не жаль!









Україна в серці,
Перемога й Воля
Доброта і вірність,
Українця доля!







ЗИМА І ТИ

Темна ніч, пора вже сну
Та не сплю я все одно,
Я чекаю знов весну,
Бо життя, було давно.

Непохитна темна тьма,
Темінь – забирай мене
Та у серці, лиш вона,
І зима в думках мине.

Розлюбити, полюбить,
Знов знайти тебе одну.
Як весь всесвіт осягнуть
Розірвавши враз струну.

Темна ніч, пора вже сну
Я кохаю, та зима
Не пускає в дім весну,
Та і нас давно нема.

Я тебе хотів знайти,
Не вдалося – вибачай
Це як море перейти
Вибач, зрозумій, прощай!

Твори з інтерактивного модуля

СИРОТА

Цей вірш не про житя, бо там багато бруду.
Цей вірш про дитинча - якого незабуду...

Вони залишили його,
Одного в роді - свого сина,
А він не розумів того,
І виріс дуб від того тину.

Але, встаючи по ночах,
Він все дививсь на свої лати,
Та бачив він в своїх очах
Не гроші, а уявну Мати...







ДО СТА

Знаєте в ночі буває не хочеться спати,
тому що ти кохаєш і думаєш лише про неї.
Ти намагаєшся рахувати, як у дитинсиві,
але марно, бо ти вже доросла дитина...

Я написав тобі листа,
І в ньому радості і болі,
Як рахував всю ніч, до ста,
Щоб не втопитися в любові.

Я б, написав тобі портрет,
Аби умів я малювати,
Та не спотворю силует,
Я краще, буду рахувати.

За перший час, до десяти,
Я числа мусив промовляти,
Щоб розібратися в собі,
Та і тебе, ще раз пізнати.

За другий час, до двадцяти,
У ньому радості і болі,
Ніяк не зміг я обійти,
Тієї сильної любові.

За третій час, до тридцяти,
Тріщало серце як морози,
Я б запросив тебе піти,
У зимній сад, де теплі сльози.

Четвертий час, до сорока,
І розривалося терпіння,
В моїй руці, твоя рука,
Таке незмушене видіння.

Вже п’ятий час і п’ятдесят,
Й нестримне у душі бажання,
Я бачу дивній літній сад,
Де Ти і Я, та невостаннє.

За шостий, до шісдесяти,
Мене бентежать твої очі,
Я б запросив тебе прийти,
І запалити мої ночі.

Вже сьомий час і сімдесят,
Не розібратися з собою,
Й чомусь так хочеться піти,
Та ні – зостатися з тобою.

І восьмий час пройшов як мить,
Я встиг згадати лиш про зорі,
Й про ту одну, що не згорить,
Що у моєму кругозорі.

Я рахував дев’ятий час,
І зрозумів, що я кохаю,
Що сонце світить лиш для нас,
Й тоді коли його немає.

І вже дораховав до ста,
Я зміг в цей час себе пізнати,
Всю ніч хотів лише одне,
Тебе тихенько обійняти.

Я написав тобі листа,
І в ньому радості і болі,
Хоч рахував всю ніч, до ста
Та все ж втопився у любові.

ПОДОЛАТИ СТРАХ

Встаючи розумієш, що все що тебе
тримає лише страх. Ті розумієш,
що це безглуздо.
І намагаєшся його позбутися, але...

Як важко подолати страх,

Коли в душі лиш зрада та обмани,

Нестерпно, відчувати крах,

І руки міцно скуті у кайдани.

Покинуть все, злетіти в небеса,

Розбити вщент – ці дикі сподівання,

Розправить крила, наче ти оса,

Та вжалити, нездійснені бажання.

Як важко подолати страх,

Але можливо, я це відчуваю,

Я знаю волю, яку любить птах,

Й від себе звісно правду вимагаю.

Він б’є і ранить, він з’їдає нас,

Спотворюючи споконвічні мрії,

І відбирає той безцінний час,

Вбиваючи, руйнуючи надії.

Але я вірю, що здолаю страх,

І стануть ближчими й моїми сподівання,

І знаю, що таке відчути крах,

Й позбутися цього моє бажання.

ІСТОРІЯ У ВІСНІ

Дія відбувається у вісні, коли юнак бачить
дівчину своєї мрії і наче знає її все своє
життя. Він мріяв про неї, він живе нею,
він житиме нею, він шукає її. Але все-таки
він прокидається, але так хотілось
залишитись у вісні... Тому що він відчув
самотність.

Він спить, він бачить дивний сон.
У ньому дівчина. Він не знає її, але...
Він неначе знає її все життя.
Їхні очі переплітаються у бентежному
коханні, вони довіряють один одному.
Але сон невічний...

Нічна дівчина:

О! Милий хлопче, я тебе,
Кохала все життя своє,
І твоя усмішка чарівна
Веселить серденько моє,
Воно кипить, воно палає,
До тебе жаром промовляє,
Й не я кажу оці слова,
А біль й любов кричить моя.

Хлопець

Скажи хоч хто ти, не тікай
Тебе я може й непобачу,
Мій бідний світ і тут є ти,
Чому ж я усмішки небачу?

Нічна дівчина

Ти ще незнаєш, та я тут,
Недовго буду й не побачиш,
Як я прийшла, та як втечу,
Гадаю вже пора – пробачиш?

Хлопець

І знов один, тепер без неї,
Не розумію, що і як
Седжу в пустій кімнаті, мрію,
В моєму серці просто склад,
Страшних ілюзій, мрій, поезій,
Великий звір напав і з’їв,
Залишивши лиш тіло м’язів,
А душу й серце не лишив
За що мені, за що – незнаю,
І думи в голові ламаю...

З цими думками юнак прокинувся,
випив чашку гарячої кави і знову
вийшов у вир життя, шукати її...

СПОВІДЬ ДОЩУ

Чому я так люблю дощі?
Чому на серці біль, тривога?
Коли мов рана на душі,
А дощ - остання моя змога.

Він льє, він не жаліє сліз
За мене плаче, я не в змозі,
Він робить райдужний ескіз,
Коли я їду десь в дорозі.

Він робить все, що я хотів:
Ласкаво пестить по волоссі,
І я іще не розлюбив,
Як дощ лягає по колоссі.

Неначе знає всі думки,
Неначе змиє все нечисте,
Й кохаю райдужні струмки,
Які утворює пречисто.

І взагалі люблю дощі,
Коли на серці біль, тривога...
Коли мов рана на душі,
А дощ - остання моя змога...

МОЄ ПЕРО

Моє перо, то є моя душа

Моє перо, то є душа,
Хмільними фарбами малює,
Перо, сильніше за ножа,
Усе життя мене хвилює.

З його чорнил, мої слова,

Вони лиш правди дивні струни,

Й чомусь, так мучить голова,

Вона пройшла безмежні дюни.

Не стримати їм дивних чар,

Чорнило ляже на папери,

То є безмежний, Вільний дар,

А не безсловесні дублери.

Я захотів прожити так,

Щоб і душа в мені співала

Хоч з виду я звичайний раб,

Та мене совість покохала.

Перо сильніше за ножа,

Воно лиш пише те, що хоче

Воно, як ранена душа,

Хоче кричати, та шепоче.

ВИР

Людина, яка літає в небі.
Думка якої вища за буденність.
Їм важко.
Але це краще ніж прикутість
до виру ілюзій.

Тримаюсь за лапу,
Поранений звір.
Затьмарений злістю,
Не хочу у вир.
 
У вир, де пустеля,
Неоновий блиск,
Зґвалтована правда,
Нестриманий тиск.
 
Усі там, артисти,
А сцена – життя,
Людей там не бачать,
Фальшиве буття.
 
Зґвалтована правда,
Кохання там спить,
Ненависть там пахне,
А справжність – смердить.
 
Тримаюся за лапу,
Поранений звір.
Прикутий до неба,
Не падає в вир.
22.07.2007

РОЗМОВЛЯЄ ВІТЕР В ПОЛІ

УКРАЇНО

Це мій один із перших віршів.
Здається навіть перший.
Не звертайте увагу на невеликий
рівень якості. Зате від душі.
Раніше був жорстким НАЦІОНАЛОМ.

Великі землі, пролита кров,
жах і нестерпний біль.
Ця земля бачила перемоги, поразки,
вона залита кров’ю наших
побратимів-пращурів.
Ви чули як реве Дніпро, це наче сила
та біль яку ми отримали у спадок...


Нападали на тебе татари,
Нападали на тебе війська.
Не здалася маленька Богиня,
Не розпалась в усіх на очах.

І той шум у Дніпра, як в могилі,
І тернистий прокладено шлях.
Через поле іде та долина,
Де кістки наших предків лежать.

Україно, моя Україно,
Я за тебе і душу віддам.
І пролившую кров побратима,
Вспоменемо по кожнім рокам!
21.09.2001

ПРАПОР УКРАЇНИ

Це прапор – вільної країни,
Це прапор – міста і села,
Це прапор мої Батьківщини,
І в ньому вічності добра.

Він майорить, як синє небо,
Безхмарний – символе добра,
А жовтий – золоте колосся,
Відбиток віри та тепла.

І він, величиться над нами,
Показуючи вірний шлях,
Блакитним й жовтим кольорами,
На небі й на своїх полях.

НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА

Незалежність, свобода, що може бути
краще, відчувати свіжість зимового
повітря з гордістю за свою країну.
Цей подарунок, зробили нам наші
Батьки, ми ж діти України, повинні
стати справжніми людьми...

Я вільний птах, як тая непорушність,
І у польоті небо ворушу.
І в Україні я є Незалежність,
Де чесність й вільності, сміливо бережу.
І хай народ наш занепав раніше,
Та ми відродим славнії роки.
Пройшовши через ріки та складніше,
Ми сміливіше будемо рости.
І хоч всі кажуть, що ми не спроможні,
Та край наш вільний, мужньо бережем.
Ми України чесні діти,
І в новий світ, ми вільними прийдем!

ВІН ДРУЖБУ ДО НЕБЕС ДОНІС

Біжить він сміло на той жах,
Господаря прикрило,
Поліно, що у хаті і вогонь,
І пса заполонило.
Пожежа, все горить до тла,
Господарю не встати,
Та пес неначе завола
Благаю встань мій брате.
Зчепивши зуби він потяг,
Крізь жах і весь палає,
Він витяг з відти, він герой,
Нехай господар знає.
Для нього краще відчуття
Хазяїн у безпеці,
І мляве тихе відчуття
Неначе щось стається.
Поклавши лапу на лице,
І ледь стуляє очі,
Він вже вмирає, ось і все,
Та через біль скрепоче.
Вже ранок, перед згаром хрест,
Поховано собаку,
На небі видно дивний жест,
Це Бог йому віддав подяку,
І небо кров’ю залилось,
Схилились білі квіти,
Він дружбу до небес доніс,
І опустились віти.

ВИШНЕВІ ХАТИ

Проїжджаючи через безмежні села,
вдихаючи на повні груди повітря,
радіти вітру і дощу, чомусь стало сумно.
Самотні хати, де раніше гралася дітвора,
збираючи маленькі вишеньки, радіючи
від цукерки яку тривожними руками
давала їм бабуся. Як шкода ту посмішку
дідуся коли він навчав мене збирати
скиби сіна. Яким безглуздим здається
життя. І як шкода старенького
вишневого саду, який неначе чекає
на молодшого господаря, але він тепер
ніколи не вернеться,
       до свого саду дитинства...

Хіба сади цвітуть не ясно?
Хіба не квітне вишні сад?
Отож селяни виїзджани
Не забувайте рідних хат.
Але, стоять на роздоріжжі,
Неначе просто бідний склад.
Сади, де просто квітнуть вишні,
Й забав чекають і розрад.
16.10.2001