ТИ...

Ти навчив мене пізнати смак любові,
Відчувати радість і жагу.
Де кохались ми – там квіти веселкові.
Де розсталися, там трави у снігу.

Ти навчив мене терпіти і прощати,
Гордість зневажаючи не раз.
Де кохались ми – там ніжно-білі шати.
Де розсталися, немає барв для нас.

Ти навчив мене кричати від розпуки,
Виривати серце із грудей.
Де кохались ми, там тіні – наші руки.
Де розсталися, там сірий дощ іде.

Ти навчив мене повірити в самотність,
Обірвалась мрія голуба.
Де кохались ми – там сміх і безтурботність.
Де розсталися, там смуток і журба.

Ти навчив мене у сутінки ховатись.
Із слізьми куди я прихилюсь?
Де кохались ¬ – туди нічого вертатись.
Де розсталися, вертатися боюсь.

Ти навчив мене любити і … не смію…
Ненавидіти тебе я не змогла.
Де кохались ми, там квітне цвіт надії.
Де розстались, безнадія зацвіла.

МИТЬ РОЗЛУКИ

В моїх руках твої ласкаві руки.
В очах блакитних смуток і жура.
Чому?.. Чому так швидко в мить розлуки
Спливає час. Усе, мені пора.
Чекай мене, вернусь я, пил розлуки
Розвіє вітер, понесе удаль.
Держу в руках твої ласкаві руки
І тихо так відлунює печаль.

То злива, а то снігодощ…
То злива, а то снігодощ.
Пливуть по небу сивокрилі хмари.
Спадають на бруківку, як примари.
Вриваються у тишу сонних площ.
Дивлюсь на схід і плачуть мої очі –
Світанок, не світанок, судний день.
Все шкереберть – ні крапельки пісень,
Земля принишкла під покровом ночі.
Як холодно! А ще недавно літо
Котило сонце на зелені схили.
Викупувало чисто, як дитину.
Земля буяла променем зігріта.
Осіння злива… Краплі б’ють об дах,
Рокоче грім, лютує блискавиця,
Похмуре небо у вогні іскриться
І тільки одинокий сірий птах
З останніх сил летить назустріч зливі
І падає – та чути крик щасливий
У темряві холодних сірих площ.
Рокоче грім… Згасає снігодощ…

СЛОВО

Берегти слова… Стерегтися слів.
Бо слова, це ліки і пекучий трунок.
Слово – мить життя і печать віків.
Слово – крик зневіри.
Слово – порятунок.

Слово – щедрий дар.
Слово – фальш і лжа.
Слово – дар Богів, що дістали люди.
Чисте, як дитя.
Мудре, як життя –
Слово злом стає на вустах Іуди.

Кине до землі, здійме вище хмар.
Слово – оберіг, твоя суть і гідність.
Не цурайся слів і шануй цей дар.
Слово, це зерно, твій засів у вічність

МЕЖА РОКІВ

Переступлю років межу,
Погляну на минуле з болем –
Все, що було, чим дорожу,
Вже не повернеться ніколи.

Згасає щебет весняний,
У вирій відлітають друзі.
Мій спомин жалібно-сумний
На скрипці виграє у лузі.

І я заслухаюсь на мить,
Душа від болю заридає,
Від туги серце заболить,
Коли минуле пригадаю.

Усе було, було, було.
Те, що було, уже не буде.
Згадаю те, що відцвіло,
Й заплачу, хай хтось і осудить:

«Там стільки помилок гірких,
Там розпач, біль, невдачі, втрати.
Навіщо згадувать про них?
Навіщо серце шматувати?

Пора втекти від самоти.
Пора уже майбутнім жити.
Стежиною вперед піти
І те, що буде, полюбити.»

На ці слова зла не держу.
Я знаю – час іти в майбутнє.
Чому ж, немов дівча, біжу
У те минуле незабутнє.

Переступила за межу…
Від цих думок сміюсь і плачу.
Минулим свято дорожу.
Майбутнім?! Поживу – побачу.

МИ ВСІ ПАСАЖИРИ

По вікнах вагонних,
Мов рамах віконних,
Щось тихо й натхненно вистукує дощ.
Із смутком холодним
У серці знов спомин,
І ти в моїм серці – небачений ХТОСЬ.

Ми всі пасажири
В життєвому вирі,
Нехай без вагонів, купе чи плацкарт.
Ми всі пасажири –
Без миру й у мирі,
Хто фініш пройшов,
Хто став тільки на старт.
Життя – швидкий поїзд,
Проходить без збоїв.
А раптом зупинка –
Зупиниться хід.
І час переломів, затримок, застоїв,
Помилок чужих, щастя, горя і бід.
Усе це проходить…
На станції входить,
А, може, в життя новий зовсім цей ХТОСЬ…
По вікнах вагонних –
Він все не проходить –
Щось тихо й натхненно вистукує дощ.

СНИ

Я котилася в невідомість.
Снів моїх чорнокрилі коні
Із розгону збивали Совість,
Тупцювали копита червоні.
– Туп- туп-туп! – заридала жалоба.
– Туп-туп-туп! – і крізь сон застогнала.
– Туп-туп-туп! –чорнокрила хвороба
Чорним саваном огортала.
Що хотіла забути – раптово
Виринало із чорної втрати:
Під копитами ранене слово,
Що не сміла колись сказати.
Під копитами рідні, друзі,
Ті, кого вже повік не вернути.
Заметалась, забилась у тузі:
– Нічний тупіт не хочу чути!
Але коні, гривасті коні
Тупцювали несамовито.
І котилися сльози солоні
На завісу минулого збиту.
– Туп-туп-туп! – стугоніло над світом.
– Туп-туп-туп!– виривалось на волю.
І ридала душа розбита
Під копитами чорного болю.

ВІДЬМА

Я знялась вище гір і пішов поговір:
– Вона відьма, бо вміє літати!
Мої крила пісні. Я не винна в тім, ні,
Що душа, як пташина крилата.
Всі цурались мене, всі плювали услід,
Із осики кілочок точили.
Проклинали щоднини співучий мій рід.
Розтоптали б, коли б стало сили.
– Відьма!.. Відьма!... – Я чула це вдень і вночі.
– – Відьма!.. Відьма!.. – Крізь марево сну
Я молилась щоночі: «Не плач, не кричи.
А співай про квітучу весну!»

Я не знаю хто першим слова ці сказав:
– Запалити прокляте насіння!
Відьма!.. Відьма!.. – Весь натовп так страшно кричав:
– Запалити!.. Дотла!.. До коріння!..
Найдрібніші краплинки, зернинки ясні
Я в маленький клубочок зібрала.
Над землею мої задзвеніли пісні,
Я востаннє для всіх заспівала.
І хтось раптом прозрів: – Ні, не відьма вона!
Подивіться, душа білокрила.
Це не відьма!.. – У небі згасала луна.
Тільки пісня над світом дзвеніла.

«ЗА» і «ПРОТИ»

Є у мене старший брат,
Він – народний депутат.
Не цурається роботи,
Голосує «За» і «Проти».

«За» закриту демократію.
«За» свою верховну братію,
Друзів – покручів своїх,
Горезвісних холуїв.

Живуть в мами на селі
Брата дітоньки малі.
Не діждуться, мабуть, свята
В гості тата-депутата,
Бо у тата ой роботи! –
Голосує «За» і «Проти».

«Проти» жита золотого,
І минулого святого.
«Проти» кущика калини.
І майбутнього країни.

Мама плаче безупинно
І крізь сльози лає сина:
– Краще б, сину, не родитись,
Як перевертнем зробитись.
Мами син давно не чує:
«За» і «Проти» голосує.

«За» корупцію у владі,
Проституцію у Раді.
«Проти» нас усіх із вами.
Навіть «Проти…Проти мами».

МИТЬ СКОРБОТИ

Вона народилась з прозорого подиху весен,
З роси і туману, із срібного сяйву зорі,
Із співу птахів і мелодії тихого плеса,
Колисочку місяць для неї завісив вгорі.

Гойдали її хвилі ніжної казки
І кликали мавки щоночі в чарівні гаї.
Горнулась вона до землі віковічної ласки
І вчили її найдзвінкіших пісень солов’ї.

І вийшла вона до людей навесні так, як вміла –
У білій сорочці з туману, роси, чистоти.
І звісно, що натовп на неї дививсь очманіло.
Юрба зашуміла: – І як ти посміла прийти?

Чужа ти! Чужа! Ця земля не для тебе!
Іди геть, чаклунко, подалі втікай від біди!
Для тебе домівка, засіяне зорями небо.
Там місячна стежка, а тут – в сірих травах сліди.

Зірвав хтось вінок і пожбурив суцвіття під ноги!
Порвав хтось намисто, калини вогонь потоптав.
І впала вона на розчахнутий відчай дороги,
Вдоволений натовп над нею в цю мить реготав.

А пісня землі синьоока і чиста, як ріки,
Сльозилась в пилу, а над нею схилилася Русь.
І небо ридало, затягнене в розпач навіки.
І тільки юрба мить скорботи не чула чомусь.

ВЕСНЯНИЙ РАНОК

Весняний ранок ніжний, як вуаль
Світ огортає сонячним промінням.
Дзвенить роса срібляста, мов кришталь.
Блукають в травах тіні-сновидіння.
Рожевий цвіт прибрали пелюстки
І пишно так підноситься над світом.
Зеленим листям шелестять гілки,
Розчісує волосся вітам вітер.

І тихо так мелодія тремтить
У ніжних звуках сонячного ранку,
І ластівка взлітає у блакить,
І припадає крильцями до ганку.

А сонце прихилилось до вікна,
І покотилось небом над шемлею.
Над річкою схилилася Весна,
Милується чарівністю своєю.

ЦЕ НЕ ОСІНЬ

Пожовкле листя падає додолу,
Летить і гасне, як промінчик свічки.
А ще не осінь... Ген, за видноколом,
Гаряче сонце котиться до річки.

Спускається повільно в сонні води,
Занурюється глибоко промінням.
Ні, це не осінь, соловей виводить
Пропахлу літом пісню, не осінню.

А вже трава посохла у покосах.
А вже калина відшуміла цвітом.
А на піони впали теплі роси.
Ні, це не осінь. Але ще й не літо.

ВПАДИ! З НЕБЕС
        НАЙПЕРША БЛИСКАВИЦЕ

Впади! З небес найперша блискавице
На пагорби, що сплять спокійно.
Хай мертвий сніг заграє-заіскриться
Під ще прозорим сонячним промінням
Останніми потугами життя
Перед важким і довгим забуттям.

Стечи краплина кожна в чорнозем!
Зелу тугому, що аж пнеться вгору,
Дай сили, і погожим світлим днем
На грудді запалають світлі зорі,
Роса найперша – чиста і ясна.
В перлинці кожній оживе весна.

ЕТЮДИ ДОЛИН

Не потрібений землі сніговій?
Угамуйтеся, хмари кошлаті.
До озерних примружених вій
Припадають сніжинки кудлаті.

Вимальовують присмерки тіні,
Ходу втомлених літ і хвилин,
І тріпоче узорами іній
На просторих етюдах долин.

ТІНІ НА ВОДІ

Тріпоче місяць в річці, ніби птах,
До зір сріблястих горнеться грайливо,
Палає ніжним сяйвом на вустах
Несміло.

Ми тут одні... Хлюпочеться ріка
І піснею незнаною чарує.
Яка вона прекрасна і дзвінка!
Ти чуєш?

Напевно місяць нас причарував,
Загублені від всесвіту неначе.
Крилом своїм нас вечір обійняв,
Ти бачиш?

Ген, над блакитним дзеркалом води
Схилились тихо сутінки осінні.
Мережать сріблом зоряні сліди
Дві тіні.

Ви знаєте, як ніжно пестить вітер?
Ви відчували лагідні обійми?
О, як голубить! – Буйно і нестримно
Вуста цілує, радісно сміється,
Волосся гладить, рвучко доторкнеться
Тугих грудей, і раптом осміліє,
Цілунками гарячими укриє,
На вухо щось таємне прошепоче,
І зазирне закохано вам в очі,
І леготом погідним приголубить,
І знову, й знову зацілує губи.
Ви знаєте, як ніжно пестить вітер? –
Прихилить небо, розпорошить квіти,
Пелюстками тендітними укриє,
І подихом закоханим зігріє.
І хочеться збудити в серці мрії,
І хочеться сміятись і радіти,
І хочеться на крилах ввись летіти,
Слова признання ніжно шепотіти,
І хочеться так жити і любити!..
Ви знаєте, як ніжно пестить вітер

ЛЮБИТИ

Любити –
Дивитися в небо,
Милуючись польотом птахів,
Бачити граційний танець закоханих.
Любити –
Припадати до джерела,
Чути не плескіт води,
А пісню закоханого серця.
Любити –
Занурюватись у шовк трави,
П’яніючи від аромату зела,
Відчувати шовк волосся коханого.
Любити –
Вдивлятися в темінь ночі,
І посеред чорної темряви
Бачити сяйво очей коханих.
Любити –
Слухати голос власного серця,
Шепотіти під ніжну музику кохання
Без втоми і без спочинку:
„Люблю... люблю... люблю...”

КРЕЩЕНДО

Тривога і відчай вривається раптом у груди.
Із сутінків розпач виходить під аплодисменти.
О як я хотіла забути! Минуле не хочу вже чути!
Та звідки крик болю? – Крещендо!.. Крещендо!.. Крещендо!..

Облиш мене, я хочу чути тишу,
Я хочу в срібло місяця вдивлятись.
Облиш мене... Облиш, не хочу більше
У мареві минулого купатись.

Та знову й знову поряд крик розлуки,
І голос твій, і усміх, і цілунки,
Твої обійми і ласкаві руки,
Ночей кохання ніжні візерунки.

Навколо юрба... О чому, чому схожі всі люди?..
У черствих серцях не палає промінчик безсмертний.
Чужий ти бездушній юрбі, самотньо без мене тобі.
Я чую твій розпач. – Крещендо!.. Крещендо... Крещендо...

„Так” і Ні”

Ми з тобою одним-одні,
Але я в ці хвилини ясні
Не відкрию закохане серце,
Не скажу тобі „так” чи „ні”.

Не скажу тобі „так” чи „ні”,
Зазирну в твої очі сумні,
Візерунок думок розгадаю,
Що сховався в очах на дні.

Візерунок думок – на дні,
Сіють смуток осінні дні.
А любов, як зів’яле суцвіття:
Відпалало вже „Так”,
Ще не визріло „Ні”.