ВІДЛУННЯ ДЕСЯТИЛІТЬ

Відлуння десятиліть

До поетів-класиків

На головну

  ДМИТРО
ПАВЛИЧКО


Біографія

Від автора сайту:
на сторінці використовується
JAVA-навігація
JAVA- та GIF- анімація

Фото Дмитра Павличко

 

ГРАНОСЛОВ
СКОВОРОДА
Чудовий твір!
ГОЛГОФА
Коли помер кривавий Торквемада...
«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО
Якби я втратив очі, Україно...
Чудовий твір!
У дитячому серці жила Україна...
Чудовий твір!
Іду по рідному селу...
Чудовий твір!
ДОБРИЙ ДЕНЬ
ПТИЦЯ
ШАХТАР
ЯБЛУНЯ
Чудовий твір!
СМЕРЕКИ
Коли ми йшли удвох з тобою...
Ніч була ясна, я стежками біг...
Я стужився, мила, за тобою...
ЛЕЛЕЧЕНЬКИ
ДВА КОЛЬОРИ
Чудовий твір!
Дзвенить у зорях небо чисте...
ПРИТЧА ПРО СЛАВУ
ДЕ НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ
Чудовий твір!
КОЛЯДКА
Чудовий твір!
Там, де Лючка круто в'ється...
Як діамантова сяйлива грань...
РУБАЇ
Вірш, опублікований у березні 2005 року
Ти зрікся мови рідної
 



На початок

   
В українську літературу Дмитро Павличко увійшов як поет тонкого ліричного мислення й глибокої інтелектуальності. Його філософські роздуми й інтимні зізнання, публіцистичні декларації й пейзажні замальовки, образи героїв і портрети конкретних людей - все це, до всього, позначено жагучою громадянською пристрастю. Найяскравіше ця пристрасть проявлена у ставленні до рідної Вітчизни і мови. Рідна мова для поета - найвищий критерій людської моральності. В сонеті «Якби я втратив очі, Україно» він зізнається:

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови -
Ото була б загибель-смерть моя.

    Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині - тоді ця територія була під Польщею - в селянській сім'ї. Вчився в Яблунівській школі з польською мовою викладання та Коломийській гімназії, де навчання здійснювалося німецькою. У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету.
    Того року вийшла друком перша поетична збірка Дмитра Пав-личка «Любов і ненависть». Затим побачили світ - «Моя земля» (1955), «Правда кличе!» (1958), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960).
    Слід сказати, що не всі речі в цих збірках оцінювані однозначно. Не обійшлося в них без віршів про Леніна, компартію, комсомол. Та до честі поета - він один із перших українських письменників швидко збагнув, що накоїв сталінізм і на що здатні примасковані послідовники «вождя усіх народів». Уже в збірці «Правда кличе!» він вміщує сонет «Коли помер кривавий Торквемада», в якому відтворює суспільну насторогу, непевність і нерішучість після смерті Сталіна-Торквемади:

Вони самі усім розповідали,
Що інквизитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

    Наступні книги «Пальмова віть» (1962), «Гранослов» (1968), «Таємниця твого обличчя» (1974), «Вогнище» (1979) - їх близько двадцяти - збагатили українську поезію, як і чекав Андрій Малишко ще від молодого Павличка, справжніми скарбами квітучої папороті щастя, що захована в тайниках Слова.
    У своїй творчості поет вдається до найрізноманітніших форм віршування - сонета, епічної поеми, рубаї, притчі. Багато його поезій покладено на музику.
    Дмитро Павличко - автор книг для дітей: «Золоторогий олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі?». Він також автор збірок статей, есеїв, виступів з питань літературознавства - «Магістралями слова», «Над глибинами», «Біля мужнього світла» та сценаріїв до кінофільмів «Сон» і «Захар Беркут». Відомий поет і як талановитий перекладач творчості Хосе Марті, Николи Вапцарова, Шекспіра, багатьох інших майстрів слова. Твори ж самого поета публікуються багатьма мовами зарубіжних країн.
    Дмитро Павличко - лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, премій імені Миколи Островського та Максима Рильського.




На початок

ГРАНОСЛОВ

На вічну пам'ять
Максиму Рильському


1
Немов тремтіння зляканих осик,
Що затуляють листям сиві очі,
Коли сокири сплющений язик
В щелепах пил прицмокне на обочі,

Немов жіночий відчайдушний крик,
Що кличе порятунку серед ночі,
Немов червоної гадюки сик,
Що в серці загніздилась, як у клоччі,

Ношу в собі я найтемнющу вість,
Що з київських примчала передмість,
Постукала у двері спозарана...

Виходжу з хати й чую вже здаля -
Голосить в Голосісві земля:
- Ой синку мій, велика в мене рана...

2
Не плачте, Ярославно, їде князь -
Тепер його вже не беруться стріли.
Лакузи Кончакові подуріли,
Перед полоненим упали в грязь.

Обличчя в нього тільки помарніле -
Не легкома доріженька далась.
Від іскри із підкови зайнялась,
І коні, ведучи вогонь, летіли.

Дивіться, Ярославно, на щитах
Його несуть хоробрі побратими,
Та ви лише скажіть йому: «Максиме!..»

І він прокинеться, як вічний птах,
Із попелу сивин своїх воскресне,
Щоб знову вам життя віддати чесне.

3
Він дні свої, як сосни злотокорі,
Для нив будущини спалив дотла.
Його душа у слово перейшла,
Повставши в працьовитій непокорі.

Та коли він востаннє з-за стола
Підвівся в першій і смертельній зморі.
Гули не пізнані ще нами зорі
В згасаючому всесвіті чола.

На скелях болю в чорній порожнечі
Вони померли... І його труна
Нам обривала руки молодечі.

Від мертвих сонць така була вона,
Що й тінь її врізалася у плечі
І гнула нас, як брила кам'яна.

4
Залізний нелинь чорними руками
Давив у нетрях туч, немов гаддя,
Палючі блискавиці все життя,
Згораючи над юними дубками.

У нього переймаючи знаття,
Вони росли й міцнішали з роками,
А з нього листя падало зірками
Від радості за їхнє майбуття.

Вогненні ручаї текли по ньому,
Клекочучи, шугали у траву.
Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали - в темінь грозову.
Та він і мертвий береже від грому
Свою родину, в зелені живу!

5
Була у нього усмішка дитяти -
Блакиті української тепло.
Любов'ю серце зроджене було,
Як пісня - чесне, як бджола - завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло
У сяєві Франкової посвяти.
І, панською сокирою потяте,
Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,
Що світ у слові залишили нам,
Де з подиву і гордості горів'я;

Його, як ластівки у небі слід,
Червонокровий не пійма граніт,
Ні мармур, що слабий на білокрів'я.

6
Стояв і плакав я коло труни
Максима Рильського в печалі темній.
І сам себе у марноті нікчемній
Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,
Що смерть іде по стежці потаємній,
Щоб мозок твій перетворити в кремній,
А кість - у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,
Воно встає з колиски до вікна -
В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,
Щоб так, як він, свою верстати путь,
А помирати можна вже як-будь.

7
Він вийшов з хати в млисте передрання,
Зачувши, як гуде мисливський ріг
Далеких друзів... До дітей своїх
Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя
Його туди, звідкіль нема доріг.
І досі він шукає мовчки їх.
Соромлячись безсилого волання?

Ні! Він стріляв драпіжників-вовків
І спить тепер у курені з вінків
Так тихо, ніби Україна сниться.

Дерева бовваніють навкруги
В тумані надвечір'я, мов стоги, -
Між ними ходить слави олениця.

8
Колись мій батечко учив мене,
Як за столом тримати гарно ложку.
Я, слава богу, вивчився потрошку,
Хоч діло це (не смійтеся!) складне.

Один бере ту ложку, мов Явдошку
За руку, і викручує, і мне,
А другий візьме, як смичок,- і тне,
А третій допаде - як в морі дошку.

Навчіть перо тримати, друже мій,
До спазм, до зомлівання, до каліцтва,
Щоб видати всю силу чоловіцтва...

А там його в запеклості німій
Прив'язувать мотуззям до зап'ястя,
Писати і писати, доки вдасться.

9
Я голос чув його в сумному залі:
«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,
Що з ваших книг обдмуха пил століть,
І вам начистить ордени й медалі,

І підоллє епітети зів'ялі
Підхлібників старих, що навдогідь
Вам золотом назвали вашу мідь,
А стежечку - стрілою магістралі!

Вона повзе, як ворог, з темноти;
Якщо з мечем назустріч їй не йти -
Життя від вас тікатиме, як обрій!

Той смерть свою навіки поборов,
Хто на її ненависть мав любов,
Хто рівня їй, але у силі добрій!»

10
Любити свій народ і в тій любові
Ходити, наче кінь у хомуті,-
Дарма що день у день гризе до крові,
Здуває горб на гордому хребті.

Не скаржитись на пужална грабові,
Ні на шляхи безводні і круті,
В драбиняку тягнути густоброві
Снопи надій на паски золоті.

Не оглядатися в сумній тривозі,-
Хоч би й півсвіту склали на гарбу
І вигнули в зеніт рубель на возі,

Копитами впиратись у журбу -
І не розбити бджілоньку слабу,
Що впала в дощ і сохне на дорозі.

11
Стоять вінки червоні, як щити,
Поет лежить, як воїн у зброярні.
Чи рани ті незримі і безкарні,
Що він їх мусив у душі нести?

У варті біля нього став і ти,
Як біля сонця чорний ґніт ліхтарні.
Ти віршики пописував бездарні
І геніальні наклепи-листи.

Падлючності й страху брудний байстрюче,
Йому ти серце пробивав могучс
І виливав на нього власну гидь...

Але твоя вже вибила година,
І мимоволі добра ця людина
Тобі своїм безсмертям відомстить!

12
Учіться в нього, юні гранослови,
В незграбній брилі думки віднайти
Ясні і вперті лінії плити,
Придатної для вічної будови,

Приєднувати геніїв світи
До володінь Тарасової мови;
Коли ж похвал насунуться димове,
Від їх трутизни очі берегти!

Шануйте коми кожної пір'їну
В розкриллях білих ста його томів,
Що піднімали з урвищ Україну.

Він так її любив і розумів,
Що не загубиться у пітьмі тліну
І на світанку вернеться домів.

13
Моя душа в розколинах, мов скеля,
Тумани смутку сплять на дні проваль.
Та сходить сонце, і ясніє даль -
Виходжу з туги, наче з підземелля.

Не перетре піском своїм пустеля
Моєї мови голубий кришталь.
Переростає в твердь м'яка печаль,
З путі зникає постать Азазеля.

Тікає дух пустині... Я іду,
Хоч він мені будує на біду
Високі - до небес - перегороди...

Веди мене, дорого правоти,
Як не мені, дай іншому дійти
На тихі зорі і на ясні води.

14
Він не робив з пера громовідводу
І не осліп в обіймах блискавиць.
Його не бачили лежачим ниць -
Хіба тоді, як пив з потоку воду.

Він України мав чарівну вроду.
Носив її наймення гордолиць.
Він виріс від суниць аж до зірниць.
Великий гранослов свого народу.

Йому призначено і далі йти
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости,

Що не бояться толу, ні гнилизни,
В сивинах сонце нинішнє нести
В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

15
В його житті ще раз вони страждали,
Ще раз пройшли чистилище вигнань,
І їх поем щонайтонкішу грань
Він в українські переніс кристали.

На мить вони в липневу ранню рань
Покинули високі п'єдестали,
В почесній варті біля нього стали,
І плечі їх здригались від ридань.

Та він із ними перейде межу,
Де не питають паспорта, ні мита -
Пускають правду, завертають лжу...

Світитиме народам із пітьми
Зоря Максима Рильського, умита
Міцкевича і Пушкіна слізьми.




На початок

СКОВОРОДА

Хвала і слава сонцеві і росам,
Що розсипають по мураві день.
Ганьба розледачілим малоросам,
Що не достукався до них Монтень.

А як прийшов у чорному жупані
Козацький син з чолом у небеса,
Вони його з маєтків і плебаній
Прогнали, як заразливого пса.

І, виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов
Кріпацьким дітям викладать латину,
Бентежити думками рабську кров.

Де хата димом і добром зігріта,
Ставав у дверях, величав і сив,
Притулку для Платона й Демокріта
І хліба він, соромлячись, просив.

Збиралися статечно, як лелеки,
Навколо нього тихі мужики.
Він голови єпископські, як глеки,
Словами розбивав на черепки.

Не відшукати щастя для вітчизни,
Як в немочі проказній людський рід.
Він біблію, немов ріку пустизни,
Пересікав не раз уплав і вбрід.

Він риб шукав - знаходилися змії,
Чіплялися до рук і ніг вужі.
Святому сину покритки Марії
Пробачити не міг святої лжі.

Малого більший тузає й тусає -
Правдиве це і вічне, як трава.
А серце в серце гляне й замерзає:
Там звір лежить з обличчям божества.

Чи звіра брав мудрець на поворозку,
Чи бога брав мудрець на воловід?
Мала частинка світу в людськім мозку,
А в кожнім серці людськім - цілий світ.

Живем і помираєм ненароком.
Шукаєм правди, хоч вона страшна...
Над людством нахилявсь, як над потоком.
В якому видно воду аж до дна.




На початок

ГОЛГОФА

Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.
А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.
Одна Голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.




На початок

Коли помер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада -
Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!




На початок

«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО

Нема в Рабів облич, лишень тіла,-
Страшні створіння ці безумислові.
Чому ж творець покинув на півслові
Свій труд - Рабам не вирізьбив чола?

Невже забракло генію тепла,
Щоб оживити очі мармурові,
В камінні мозки влити світла й крові,
Збудити мисль із темного живла?

Ні, все в них є: слізьми промиті очі,
Думками й потом спалені лоби -
Про це говорять руки їх робочі.

Я чую ваше дихання, Раби,
Закуті в брилах крики боротьби,
Як рокотання грому в надрах ночі!




На початок

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, паче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я,

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови -
Ото була б загибель-смерть моя.




На початок

У дитячому серці жила Україна -
Материнські веселі і журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,
Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

І померла з гризоти вона молодою.
Залишився назавжди без матері я,
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене далі Вкраїна моя!
 



На початок

Іду по рідному селу...
Яке то щастя - хто збагне...
Дивитись, як вечірню млу
Пронизує тепер ясне.
Могутнє світло з хат, домів,
Де каганець колись димів!

Яке то щастя - свій народ
У світлі бачити! Мені
Оце найбільша з нагород
За всі страждання і пісні,
За все, чим жив і що творив,
За кожен молодий порив!

В оселях тих смачніший хліб
І голосніший спів дівчат.
Лиш хто на серце вже осліп,
Кого струїв минулий чад,
Мойого щастя не збагне,
Не зможе зрозуміть мене!




На початок

ДОБРИЙ ДЕНЬ

Хто б не йшов, і хто б не їхав
По дорогах кременистих
Через прикарпатські села,-
Всіх вітають словом тут.

Вам поклониться дитина,
І дідусь сивоголовий
Скине шапку перед вами -
Чи знайомі ви, чи ні.

Ось мене стрічає жінка -
Сиві, як повісмо, коси
З-під хустини виглядають,-
Каже «слава Ису» мені.

Не дивуюсь - я так само
Теж вітав усіх прохожих.
Перший раз в п'ятнадцять років
Людям «добрий день» сказав.

У киптариках біленьких
Школярі ідуть зі школи.
Діти йдуть мені назустріч,
Кажуть «добрий день» мені.

Не дивуюсь я, радію,
Сльози радості втираю.
- Добрий день, мій рідний краю,
Вольний, добрий день тобі!




На початок

ПТИЦЯ

Тріпоче серце спійманої птиці,
В руках моїх не чує доброти.
- Я дам тобі водиці і пшениці,
Моя пташино, тільки не тремти!

- Хіба потоки загубили воду,
Хіба в полях уже зерна нема?!
Пусти мене, мій хлопче, на свободу,
І все, що треба, я знайду сама.

Я ж лагідно тебе тримаю, пташко,
В своїх руках, легеньких, як вітрець.
Хіба неволя це? Хіба це важко -
Від мене взяти кілька зеренець?

Пусти мене! Мені, дитино мила,
Дорожча воля, ніж зерно твоє!
Страшна, хоч навіть лагідна, та сила,
Яка розкрити крилець не дає!

- Лети! Співай у небі гомінкому;
Хоч і маленький, зрозумів я все.
Моя рука ніколи і нікому
Ні кривди, ні біди не принесе!




На початок

ШАХТАР

Попід землею ходить повзкома.
Але в душі покірності нема.

Він пробиває кам'яні пласти,
Видобуває сонце з темноти.

Таким я завжди бачу шахтаря.
Ліхтарик над чолом,- немов зоря.

Низеньке небо, та високий лет,
Бо він трудар, мислитель і поет.

Горить не кожен твій рядок, либонь;
А в нього кожна грудочка - вогонь!

До рівня отакого ти зумій
Свій поетичний піднести забій!




На початок

ЯБЛУНЯ

Юрію Якутовичу

Щаслива яблуня! Надовкруги
Ті яблука, мов золоті собори,-
Живло добра, яке ніхто не зборе,
Шаленство материнської снаги.

Але від непомірної ваги
Галуззя рветься, падають підпори;
І вибуха вона, мов серце хворе,
Скидаючи плоди, мов ланцюги.

Як мати і робітниця стражденна,
Вона кладе поламані рамена
На землю і без слова помира...

Якби дерева й нас також навчили
Ламаться лиш від безуму добра,
Від щедрості, що понад людські сили!..
  



На початок

СМЕРЕКИ

В пень загнана сокира татова
По топорище.
Смереки в наляку - задихані -
Тікають вище.

Пила, як риба, прогинається
В кільце зубате.
А батько: - Ну, показуй дерево
Котре зрубати?!

Я розглядаюсь, мов на ярмарку;
Я вибираю.
Здається, краща та смеречина,
Котра не скраю.

- Ось найстрункіша! - Ні, мій
    хлопчику,
Шкода стрункої!
- Тоді та гарна, що виблискує
В сріблястій хвої!

- Тієї жаль! - Тоді та смалена,
В мохах від споду!
- Е ні, небоже, тим сподіємо
Велику шкоду!

- Тоді та чорна, перекручена
В смолі, як дратва!
- Тієї жалко! Підростатиме,
Та й буде платва.*

- А та, що ніби свічка скривлена
Із парастасу!**
- Е ні, вона ще буде рівною,
Дай тільки часу!

Так ми ходили між смереками,
Смішні злодії.
Гайда додому - та подумаєм,
Прийдем з неділі!..

Минуло сорок літ. Послухайте -
Шумить живиця,
Співає сонце, як відданиця,
А вітер гзиться.

Чого ж мені на цьому падолі***
Так сумнувато?
Стоять смереки та й питаються:
А де твій тато?!

* Платва - зрубаний стовбур великого
дерева (діалектн.)
** Парастас - заупокійна відправа.
*** Паділ - невелика долина.

   



На початок

Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена...

А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
I я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків.
    Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене - згадки
Про те, як на чужому полі
Давно колись, ще у неволі,
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате -
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.




На початок

Ніч була ясна, я стежками біг.
Стопи опікав кам'яний моріг.

Линула зоря на круті плаї,
Як метелика, я впіймав її.

Під вікном твоїм я відкрив кулак,
Показав зорю, мов червоний мак.

Та не вийшла ти, тільки у вікні
Стала й знак дала - геть іти мені.

Я назад помчав темним путівцем,
Біжучи крізь ніч, плакав я тихцем.

Я в руці стискав, наче бите скло,
Мертвої зорі неживе крило.

Ніч була ясна, я відкрив кулак,
Ах, моя рука - мов червоний мак.




На початок

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,
А в душі - печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.




На початок

ЛЕЛЕЧЕНЬКИ

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.




На початок

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
  



На початок

Дзвенить у зорях небо чисте,
Палає синім льодом шлях.
Неначе дерево безлисте,
Стоїть моя душа в полях.
Як надійшла щаслива доля,
Збудила весняну снагу,
Моя душа, немов тополя,
Зазеленіла на снігу.
Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,
Понад снігами зацвіла.
Як надійшла і засіяла
Та дружба, що живе в літах,
Моя душа над снігом стала,
Неначе яблуня в плодах.




На початок

ПРИТЧА ПРО СЛАВУ

Прийшла до поета слава
І тихо йому сказала:
«Перо вже тобі ні до чого -
Бери долото
І вирубай пам'ятник вічний собі
З граніту твердого,
Бо цього
Так добре зробити, як ти,
Не зможе ніхто!»
Трудився поет звитяжно,
Давалась робота тяжко.
Закінчивши, друзів покликав:
- Дивіться, це - я.-
Говорять вони:
- І схожості навіть немає,
Поглянь - голова завелика,
І зовсім вона не твоя.
Ми мусимо правду сказать -
У тебе чоло низеньке,
А тут же воно на п'ядь!
У тебе вузенький виріз
Очей, а тут широкий,
Кирпатий у тебе ніс,
А з каменя рівний виріс!
Скажи ж бо нам правду: а хто він,
Оцей молодець мудроокий,
Задуми великої повен? -
...І тут зрозумів славолюбець,
Що слава його обдурила.
Забрала життя у нього
Твердюща гранітна брила.
І молотом він розбив
Ту статую, що роками
В тупім забутті різьбив
Своїми руками.
А друзі поета збагнули
Тайну граніту:
Хто слухає нашепту слави,
Оббреше себе самого
І людям не лишить нічого,
Йдучи у могилу зі світу.




На початок

ДЕ НАЙКРАЩЕ
    МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ


Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:

- Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?

Сонце усміхнулося здаля:
- Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!




На початок

КОЛЯДКА

Народився Бог в стодолі,
На пахкім зеленім сіні.
Розлилася пісня волі
По широкій Україні.

Мати Божа пеленає
Сина в теплу кожушину,
Тішиться, бо ще не знає,
Що розпнуть її дитину.

В Божу честь та в честь народу
Три царі складають строфи,
Та вже викуваний з льоду
Сяє хрест з гори Голгофи.

Снігом куриться дорога,
Від морозу в'януть зорі,
Тулиться ягня до Бога
В здивуванні та в покорі.

Навіть звірі на коліна
Перед ним стають покірно.
Чом же Богу Україна
Дорога така безмірно?

Чом же ми, раби-пігмеї,
Кидаєм її в зневірі,
Чом же Людський син за неї
Має вмерти на Сибірі?




На початок

Там, де Лючка круто в'ється,
Де хати в садках,
Де мене носила мати
В поле на руках,

Там я знаю кожну стежку,
Кожен камінець,
Там узяв я пісню в серце
Із людських сердець.

Там земля скупа на жито -
Родить пирії.
Люди потом, чорним потом
Полили її.

Мусить хліб для них родити
Неродючий глей.
Добре мати в серці пісню
Від таких людей!




На початок

Як діамантова сяйлива грань,
Ятріє сніг на булаві Богдана.
І днина гріється благоуханна
Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань
Просвітлюються сонцем спонадраиа.
Тремтить моя душа, як та мембрана,
Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом
І загублюсь навіки в далині
За містом, за одвічним заповітом...

Та погляд мій не вмре на стремені,
А, на гетьманській мислі самоцвітом
Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
 



На початок

РУБАЇ

В Хайяма взяв я форму рубаї,
Вподобавши за лаконізм її.
Чи замалу, чи, може, завелику
Одежу матимуть думки мої?

Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, що не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялину.

Мене приніс на наш город лелека,
Що знов за мною прилетить здалека
І вже навіки віднесе туди,
Де книг крильми шумить бібліотека.

Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові,
Лишень краса людей навчає жить!

Не скаже Галілей, ні Архімед,
Чи буде то назад, а чи вперед -
Із Місяця вертатися додому,
З пустель жахних - на яблука і мед.

Життя - це шлях, що переходить в шлях,
Кінця не має ні одна дорога.
Смерть - тимчасовий міст, що на вітрах
Ледь-ледь стоїть і наганяє страх.

Мені нагадують людські серця
Крихке й тоненьке серце олівця -
Зламати легко, застругати важче,
Списати неможливо до кінця.

   

На початок
 

 

Відлуння десятиліть  До поетів-класиків  На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
 

virchi@yandex.ru

http://virchi.narod.ru/
http://bashtanschina.narod.ru/

Роботу над сторінкою розпочато
14 жовтня 2006 року



Hosted by uCoz