Сторінка української поезії, додайте власні вірші, поетичні твори

На головну сторінку сайту української поезії
Повернутись до поетів, прізвища яких вишикувані за місцем проживання
Біографія поета. Скачать біографії українських поетів
Поетичний форум, поетична спілка, обговорення творчості українських поетів
Залишіть свої враження від прочитаних віршів в книзі відгуків та побажань
Друзі, поети, постійні відвідувачі поетичного форуму та книги для гостей
Мїх земляків - жителів Баштанського району Миколаївської області запрошую відвідати сайт "Моя Баштанщина - мій рідний край". З повагою, Василь Гонта

ІГОР ПАВЛЮК

 

Фото Ігоря Зіновійовича Павлюка, поета з міста Київ. Народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині. Сторінку підготував Василь Гонта. Фото - Ігоря Павлюка. Дизайн сторінки - перероблений шаблон

Київська область
місто Київ

Від автора сайту:
!!!
На сторінці використовуються
Java-скрипти та Gif - анімація
!!!

ОБГОВОРЕННЯ ТВОРІВ АВТОРА

 


Титул на сайті української поетичної спадщини

ЗМІСТ

І. ВІРШІ ПРО ВЕСНУ ІІ. ВІРШІ ПРО МОРЕ ІІІ. ВІРШІ ПРО ПОЛІССЯ

Синій весняний ліс...
Це золото сріблить моє волосся... Чудовий твір!
ПРОРОК Чудовий твір!
Любов напала навесні...
Ти тілом читала вірші мої... Чудовий твір!
ВЕСНА І ВІЙНА
Жилава пісня і не мілка... Чудовий твір!
Видно, на роду мені назначена...
ВЕСНА
Весна – як революція мені...
І знов весна... Чудовий твір!
ВЕСНЯНЕ
Напиши мені морем велику поему про вітер... Чудовий твір!

Море. Ніч. І дельфіна голос...
В рожевій мушлі море привезу... Чудовий твір!
Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло...
Давай-но, море, вийдем з берегів...
Вона хотіла зустріти море...  Чудовий твір!
МОРСЬКА ЕЛЕГІЯ Чудовий твір!
ПОЛІТ НАД ЧОРНИМ МОРЕМ. ІСТАМБУЛ. ПОВЕРНЕННЯ.

 

Синє молоко мого світання... Чудовий твір!
Опале листя… Чудовий твір!
Як чорні дзвони білих церков... Чудовий твір!
Калинове небо моєї вітчизни тернової...
ПОЛІССЯ Чудовий твір!
ВОВКИ
ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ
ПОЛІССЮ Чудовий твір!
Коли я вийшов зі злого міста...
ОСТАННЯ МАВКА
 

 

 

На початок інтернет-сторінки української поезії

 


Титул на сайті української поетичної спадщини

БІОГРАФІЯ


 
Ігор Зиновійович Павлюк – письменник, науковець. Кандидат філологічних наук. Лауреат всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, Міжнародної літературної премії „Тріумф”.
    Народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині 1 січня 1967 року.
    Закінчив із золотою медаллю Доросинівську середню школу Рожищенського району Волинської області.
    Вчився у Ленінградському вищому військовому інженерному училищі, яке залишив на другому курсі, коли почав писати вірші, за що був висланий у забайкальську тайгу, будувати автомобільну дорогу із в’язнями.
    У 1986-1987 рр. – кореспондент Ківерцівської районної газети на Волині.
    У 1987 році вступив на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який закінчив із відзнакою у 1992 році.
    Після закінчення працював у релігійній пресі, робив передачі на радіо.
    З 1987 року мешкає у Львові.
    З 2003-го – у Києві.
    У 1996 р. захистив кандидатську дисертацію на тему “Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз” в Інституті журналістики Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка.
    Працював науковим співробітником Науково-дослідного центру періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України (1993-2004 рр.), викладачем Львівського Національного університету ім. І. Франка, старшим науковим працівником Інституту франкознавства Львівського національного університету ім. І. Франка, керівником літературної студії «Франкова кузня» при ньому.
    У 1999 та 2000 роках був у творчому відрядженні у Сполучених Штатах Америки.
    Учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей – у Грузії, в Росії, Білорусії, Польщі, Ірландії…

Фото Ігоря Зіновійовича Павлюка, поета з міста Київ. Народився в селі Ужова Рожищенського району на Волині. Сторінку підготував Василь Гонта. Фото - Ігоря Павлюка. Дизайн сторінки - перероблений шаблон    Ігор Павлюк - нині старший науковий працівник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, доцент Національного університету «Острозька академія» (м. Острог).

    Ігор – автор до 300 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 18 окремих книг:

    1. Лірика – “Острови юності” (1990), “Нетутешній вітер” (1993), “Голос денного Місяця” (1994), “Скляна корчма” (1995), “Алергія на вічність” (1999), “Стихія” (2002), “Чоловіче ворожіння” (2002), „The angel (or) English language?” (вірші Ігоря Павлюка англійською мовою) (2004), компакт-диск „Лірика...”: Поезія Ігоря Павлюка у виконанні Народного артиста України Святослава Максимчука (2004), “Бунт свяченої води” (2005), „Магма” (2005).
    2. Проза – “Біографія дерева племені поетів” (2003).
    3. Книжечка-п’єса для дітей “Літаючий казан” (2003).
    4. Анотований покажчик „Українські часописи Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя (1917-1939 рр.) (1997).
    5. Монографії: “Митець – Влада – Преса: історико-топологічний аналіз” (1997), – “Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917–1939, 1941–1944 рр.” (2001).
– “Діагностика і прогностика брехні: екскурси в теорію квазікомунікації” (2003).
– „Українська преса Волинської області 1939-1941, 1944-2000 рр.” (2004).
– “Хрестоматія української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917-1939, 1941-1944 рр.” (у співавторстві з Миколою Мартинюком) (2005).
    6. Пісня над обелісками: вірші різнонаціональних поетів, якіґзагинули у війні: хрестоматія (у співавторстві з Дем’яном Григорашем) (2006).

    Підготовив до друку нові збірки поезій, книги драм і прози, публіцистики, книжку для дітей.

    Член Національної Спілки письменників України (з 1997 р.).

    Окремі твори перекладені за кордоном.

    Коло подальших наукових інтересів – масова комунікація (квазікомунікація) та література (див. дослідження І. Павлюка „Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз”, „Діагностика і прогностика брехні”, його книги з історії журналістики).
 

На початок інтернет-сторінки української поезії
 


Ігор Павлюк

ВІРШІ ПРО ВЕСНУ

-ПРОРОКІВ ЗАВЖДИ Ж ЗГАДУЮТЬ ПІД ОСІНЬ- *
 

 


Титул на сайті української поетичної спадщини

На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.

Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттям степового звіра.

І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.

Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...

Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Це золото сріблить моє волосся,
Мов ласка дурно куплених жінок.
І гнеться скло. І знову довелося
Покластися на вірші і вино.

Все як в Парижі.
Але не в Парижі.
Все – як раніше.
Але друзі де?
Під запорожців дешево підстрижені,
Шукають степ.

А я бреду колгоспними дорогами.
Вони найбільш у світі нічиї.
І кожна доля під хрестами строгими
Ще сорок доль в журбі своїй таїть.

Нові вкраїнці і нові колгоспниці...
Хтось наверху зове елєкторат.
Московка юна: “Госпадзі і Госпадзі!” –
На тиху й сильну течію Дніпра.

Щоби умерти, батьківщини досить вже…
Але не досить, щоб перемогти.
Коли вже завтра наїмося досита,
Тоді і будем ворога трясти!

Але наразі...
Молохом і мотлохом
Рослинний біль біліє навесні.
І гнеться скло.
І непотрібно подвигу.
Й пташки летять –
Щасливі
Та сумні.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ПРОРОК

Де той, хто вдарить райськими дверми,
Великим серцем пекло відсторонить?!
Проріже час із птицями й людьми,
М'який, мов хліб, мов камінь, – безборонний.

Його волосся травами росте,
А нерви сиві, як поетів очі.
Як прийде він, ви скажете: "Не те!
Той хрест в долоню вбито не пророчо...

Коли багатств для себе не бере,
То як для нас їх відвоює в інших?!"
Так – неба синь під корами дерев.
Так – з тіл душі летять останні вірші.

Так із літами глибшає любов...
Несправжнє – всохне, справжнє – плодоносить.
Життя – весна: зацвів – і відійшов...
Пророків завжди ж згадують під осінь.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Любов напала навесні –
Як Божа кара.
Писала кров’ю по вині
Сумна і кара.

Здавалось – чесна, як вогонь,
Як вітер – гола.
Хотіла імені мого
І вийти з кола.

Ліпила слово-пластилін
Без рими в стовпчик,
Немов один на всій землі
Той сивий хлопчик.

Немов від Змія всі були,
Не від Адама.
Розтяті вени, як стволи,
Як телеграма,

Що треба їхати кудись –
Удвох, від світу.
Любов напала назавжди,
А ми ж до літа...

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Ти тілом читала вірші мої –
Худенька, немов весна,
Ті, що від світу в жилах таїв,
Наче ковток вина.

У божевільно-блаженну ніч
Падала в прірву слів,
Бо відчувала
(А може, й ні…)
Як я тебе любив.

Сонна, мов сонях, була мені
В танці душі, десь там…
Де я для інших віддаленів
За горизонту шрам.

Там, де так холодно
Аж-аж-аж,
Аж закипа вино…
Ми шепотітимем “Отче наш” –
І закипить воно,
Ніжне й безумне,
Як і любов,
Задля якої був.

Ти тілом читала знову і знов
Те, що я серцем чув.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ВЕСНА І ВІЙНА

За Родину горсть умирает, за свободу – десяток.
А вся остальная война для кого?..
Із пісні В.Оксіковського “Махно”.

1.
Цвіт рожевий, весело танцюючи,
Падає з п’яніючих дерев.
Вік – як віск, –
Тепло своє кочуюче
На погані долари дере.

Театральний Місяць над левадою.
Сік блистить вікном у інший світ.
Серце, мов обличчя, що пригадує,
Як воно стогнало у траві.

Пахне тілом жінки високосної
Ця земля космічно-весняна,
На якій із шаблями і косами
Юні весни… і стара війна.

І війна, стара та неодружена…
Тяжко воювати навесні…

Блиснуло.
І з голосом простудженим
Сам Перун пронісся на коні.

Дві сестрички-кулі обіймаються:
Тій на Захід, ну а тій – увись.

Десь над серцем хлопчик усміхається
Той, що на війні не народивсь.

2.
Старе, набридле предкам нашим небо…
Сіряча правда.
Золото церков.
Весна й війна,
Якої всім не треба, –
Як сік і кров.

Весна й війна.
І цвіт, і бинт рум’яний…
Безкрилий ангел душу обійма,
А ж поки окаянно-покаянна
Засне зима.

І златосрібне молоко із медом
Захлюпає, розбестить далину.
Весна й війна.
Вони усій планеті
Складуть ціну.

І після того вірити у поступ?
І після того людство прославлять?..

Липке, набридле… з молитвами й постом…
Як в церкві… тать.

Та серед людства –
Мама і кохана.
Та серед людства –
Діти і діди…

І я впаду поранений, весняний
У їх сліди.

3.
Дурна війна поза межею слів.
Багдад гуде молитвами імамів.
Я, в людстві розчарований, змілів,
Немов дитя під бомбою без мами.

Своєї зірки голос загубив,
Який вже чув, мов дзвін своєї ж крові.
Повстали рабовласники.
Раби ж
Були і так завжди й на все готові.

Печаль космічна.
Бойня ще земна.
Хоч не за землю, не за честь…
Куди там…
В мою весну просочилась війна,
Немов ковбой з повадками бандита.

Тож замість птахів зверху літаки,
Немов розп’яття срібні в золотому…
Чом людство не людніє за віки,
Відомо тільки Богові.
Одному.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Жилава пісня і не мілка,
Довга, немов Дніпро…
Предків далеких голос в кістках.
Друг – мов сумний Харон.

Так от живемо.
Така весна.
Капає сік зі свічок.
Вітер старенький.
Хвилька вина.
І не болить ніщо.

Небо на крилах, кайдани – теж.
Запах і дзвін звізди.
Мат і молитва… і все святе –
З вітру, вогню, води.

Місячним світлом розмита Вісь.
Даль, що пройшла крізь сон…
І надпочата серцями вись
Тьохкає в унісон.

Мокро-червоним шнурком піску
Рветься чарівний час
З тим, що любилося навіку
Перший-останній раз.

Зараз до Шляху тягну себе,
Як до ріки човен.
Зорями плаче печаль небес –
Наче з розтятих вен.

Вугільна темінь бандурних душ…
Тята струною кість.
Так і чекаєм в старім саду
Тричіблагую вість.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Видно, на роду мені назначена
Та печаль з переходом в любов.
Мезозой… весняна Русь… козаччина…
Звідки вийшов і куди прийшов.

Мед солоний осені вечірньої
І кропивний сік щолітніх злив…
Видно, на роду мені з повір’ями
Біль білити пращурами слів.

Юним льодом пуповини спогадів
Різати й колиску колисать.
В жінку вірить більше, аніж в Бога тут,
Ту, що не воскресла від розп’ять.

Кулями весну будити в яблунях,
Ту весну, що, як війна, стара.
Що ж… по світу і по цвіту я блукав,
Наче нерв блукаючий Дніпра,

По якому у дитинстві сонячнім
Бігав без апостолів Перун,
І калини підлітали, стоячи,
Небо запустивши під кору.

Звиклі до кохання й революції,
Соку в жилах, крові у цвіту,
Що пташиним голосом проллються
В тишу золотіюче святу.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ВЕСНА

Весна. Гриміло. Осипався цвіт.
Стара ріка темніла, мов солом’яна.
Ніщо вже не збиралось у політ
І не була ніяка доля зломана.

Лиш кров текла із Сонця золота
Й лягала спати, піснею здивована.
А хтось шукав коханої уста,
Яка була зорею зачарована.

І сонна, мов артерія, ріка
Іще кудись несла тривожні хмарища.
У самоті хрестилася рука.
Душа ж хотіла вірити у чари ще.

Біліло аж боліло вишнякам.
Росли церкви хрестаті, аж барвінкові.
Темніла, мов солом’яна, ріка.
І верби продавалися на ринкові.

Старенькі рани скоро зажили.
І теплий час потік…
Його не шкода нам.

А журавлине у душі “курли” –
То власну старість згадує природа.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Весна – як революція мені.
Зима пішла у землю, мов кровина.
Немов стріла на вороній струні,
Дніпро лежить і нитка журавлина.

Цей світ вишневий кольору луски –
Мов сон коріння, що літати вчиться.
Як у червонім молоці вінки,
Відбилися в сльозі іконні лиця.

Тим часом світ – то смерті біла тінь.
Нема нічого.
Я не жив.
Здалося.
Весна не любить вина золоті.
Весна не хоче те, щовідбулося.

Хоча вінчальне плаття теж сумне…
І тягне дощ на сон глибокосердний.
Сезон громів.
Небесне і земне
Зійшлось в мені
І пам’ять генів сердить.

Лиш синій бинт падучої зорі
Прикриє рану різано-душевну –
Мов напис на березовій корі
Залишений прибульцями, напевно.

То ж Всесвіт мені яблуками пах.
Нелюдське щастя стукало у шиби.
Отак-от все й замерзне у віках –
І наше все і вже й не наше ніби:
Блискучі нерви рейок, суєта…
Зелений сніг, божки вертепно-хатні…

І сорочина біла на свята…
І дві зорі –
Такі,
Немов останні.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

І знов весна.
І знову все так само...
Високовольтні струни, гул мостів...
Печаль глибока, як могила мами,
І тихий сон – мов голос у воді.

Твоїм волоссям даль моя прошита.
Тече по шаблі вітер золотий.
І чайки крик, і океан, і жито...
Лиш я і ти...

Громи підземні і небесна тиша.
Лиш чути райських яблунь передзвін,
Які колись, ліричні ми, залишили
У час цвітінь.

Й полин цвіте, немов зоря поетова.
У небі Місяць – хліб на рушнику...

А знов весна...
Цілуємось в наметові.
Слова, як рибу, кутаєм в ріку.

І ждем плодів... і спокоту, і спокою...
Весна ж, як грішна молодість, мине.

І ми підемо білою дорогою...
І там заснем...

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ВЕСНЯНЕ

Тісно.
Чорна, як мармур, ніч.
Не тісно лише в польоті.
Стогнуть жінки і кричать півні.
Кіт, мов білий глечик, на плоті.

Весна, як повстання, прийшла сюди.
Заплескали крила ангелів п’яних.
Мов куля крізь душу, крапля святої води
До самих себе кличе тумани.

Гнізда сумні. Журавлиний крик.
Самі журавлі золоті, як листя.
Святе і просте щось, до чого звик
За років тридцять чи, може, триста.

Зірки падучої шрам золотий,
Невидимі нерви вітру.
Кам’янобаба Мавка, Лукаш худий,
На все готовий за ту ж „півлітру”.

Пузата провінція.
Пихатий центр.
Сліпий скрипалик на перехресті
Пісню продасть за хліба цент.
Курва стоїть.
До болю себе запестить.

Яблуні юні ось-ось зацвітуть.
Розцвітати важче, ніж засинати.
Весна.
Підіймається навіть ртуть.
Тісно навіть літати.
5 квіт. 05.
Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Напиши мені морем велику поему про вітер.
Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули,
Доки я іще вмію летіти і вмію горіти,
Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи.

Доки близько до серця беру я кургани і прірви,
Й пуповину ріки, що єднає солоне й просте.
Холуя і раба у собі я із коренем вирву,
А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте.

Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи,
І воскресла весна, молода і легка, як Христос.
Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи,
І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось.

Сам я славу на ласку міняю і гроші – на волю.
Грішно й широко жив, приберігши святе на свята.
А тепер я… тепер я кохаюся з долею.
Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа.
13 груд. 05.
Світлина на сторінці української поезії


На початок інтернет-сторінки української поезії

* цитату взято автором сайту "Анумо знову віршувать!", з вірша І. Павлюка "Порок" як лейтмотив, чи девіз збірки поезії "Вірші про осінь"

 

 

На початок інтернет-сторінки української поезії

Ігор Павлюк

ВІРШІ ПРО МОРЕ

-Справжні вірші по-виноградному
На солоних хрустять губах.- *

 

 


На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Море. Ніч. І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдох.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце – одне на двох.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз–чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

В рожевій мушлі море привезу.
Печаль мою, захвилену і пінну,
Доповню я гаданнями зозуль,
Зітханням вітру в полі тополинім.

Мене солило море недарма:
Я буду довго в себе зберігати
І даль, і сум, і те, чого нема,
Але за що не шкода помирати...

Там – голос чайки гріється в човні
І скелі – посивілі від загару...
Морське чоло наморщив добрий гнів,
А вітер вітру замовляє чари.

...Лежить та мушля в мене на столі.
У ній шумить моє далеке море.
Ідуть та йдуть крізь мене кораблі
І, як печаль, стають комусь прозорими.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло.
Я постарію різко.
Ну так – ніби зовсім вмру.
І море нічне затопить душі півстепу.
Безкора калина вислизне з мокрих рук.

Я постарію різко.
Ну так – ніби зовсім мертвий.
І друзі не встигнуть позаздрити, а чи допомогти.
Але збаламучена доля гратиме в карти вперто.
Смерть програватиме.
Плакатимуть чорти.

І море нічне затопить душі півстепу,
Холодним кипінням зоставшись на самоті.
Під сивим волоссям, неначе під снігом, – тепло.
Безкора калина...
Безрука Венери тінь.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Давай-но, море, вийдем з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Із піни ти народжуєш богів,
Солониш пілігримам прісність волі.

Душа у душу, море, заживем.
На що тобі затоки, де так мілко?
Давай себе в собі перепливем:
Наскільки нас зосталося – настільки.

А ці шторми...
У мене їх не менш.
Ти мені віриш.
Тому ми зустрілись.
Мої річки течуть по трубах вен,
Твої зігнулись, та не надломились.

Лише одне – від себе не втечеш
(Хоч у собі втопитися і можна), –
Ми чуєм вдвох...

Життя не має меж.
Хоч має межі наша хвилька кожна.

Отож, давай – виходим з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Народжувало з піни ти богів,
Саме ж несеш вагу людської долі.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Вона хотіла зустріти море –
Холодна й ніжна, немов сніжинка, –
Весняність пінну, яку повторить
Хіба що жінка,
Прикрита небом з дощем червоним,
Що йде, як голос…
Так чорнодзьоба біла ворона
Цілує колос.

Вода джерельна (аж з Того світу)
Її тверезить,
Аж видно серце, аж видно душу
В дзеркалах-лезах.

Полин корінням її обніме, її обмане.
Вона тілесна, вона щемлива.
Вона з туману.

Як Сонце сиве –
Це непокірне її волосся.

Вона хотіла…
Вона зустріла.

Все відбулося.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

МОРСЬКА ЕЛЕГІЯ

Вогкі зорі, червоні свічі...
Трави моря в косі твоїй.
На фарфоровому обличчі
Промінь космосу сам не свій.

Я засію тебе пісками
В час незбутого сну води.
Розхвилюється теплий камінь,
Пригадавши сліпі сліди.

Чи для нас ресторанна радість
І з очима котів журба?..
Справжні вірші по-виноградному
На солоних хрустять губах.

Ми умиті вогнем світання, –
Чи випадок, чи задум чар?
Парус біло просив повстання
У червоного воску хмар.

Мов багаття, шуміло море...
В напівсні усміхався біль.
Нас не стане...
Не стане горя...
Тільки космосу чорна сіль.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ПОЛІТ
    НАД ЧОРНИМ МОРЕМ.
        ІСТАМБУЛ. ПОВЕРНЕННЯ.


1.

Тихий ранок.
Білий сад над морем.
А вода прозора – мов нема…
Мед із сіллю – небо.
Сонце морить…
І русалка… плаває… сама…

Вийду в море.
Дихання затрима…
В глибині коралові церкви.

І сміються чортики незримо,
Зримо плачуть ангели з трави.

Їхні крила, підняті до Сонця,
Ввечері блищать, як лемеші.
Ну а хтось в дурній столичній гонці
Розплескав усю росу душі.

І тепер її сльозою манить,
Півнем кукурікає вночі.
І тремтить, велика, як тумани,
Синя тінь небесної парчі.

2.

Ось турчанка з чайними очима.
І Айя-Софія… інший Бог.
Муедзин голосить, мов причинна.
Тяжкокилимово. Древньо, бо
Крові тут слов’янської багато…
Роксолана… зорі… козаки.

І під крильми хмаровиння ватне.
І над крильми далечі віки.

Істамбул…
У нім немає тіні.
А базар – як п’ять століть тому.

Літо, літо… а душі осінньо…
І самотньо.
Хочеться в корчму.

Тож немов з повітряної ями
Я мовчу, хоч голос – як вино.

На солонім морі чорні шрами.
Біле дно.

Закінчення вірша на сторінці української поезії


На початок інтернет-сторінки української поезії

* цитату взято автором сайту "Анумо знову віршувать!", з вірша І. Павлюка "Морська елегія" як лейтмотив, чи девіз збірки поезії "Вірші про море"
 


На початок інтернет-сторінки української поезії

Ігор Павлюк

ВІРШІ ПРО ПОЛІССЯ

-Тільки те, що смертне, те і вічне- *
- Предківський Боже! Куди ж ми, мобільні, ідем?..
- **
 

 


На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Синє молоко мого світання...
Полиновий голос журавля.
Так от від повстання до повстання
І живу, приспавши переляк.

Так от, як важка сльоза по крилах,
Потерплю як всі, хто переміг...
Сіли. Тихо, мовчки закурили,
Мов перед Дорогою доріг.

Зліва церква, справа торговище,
Далі, далі цвинтар на горі...
Тільки те, що смертне, те і вічне,
Ці от руки.... ті он снігурі.

П’яна весняна вода і коні
Срібні-срібні мов роса кипить.
Дід і баба наче на іконі.
Далі космос... те, що не купить...

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Опале листя…
Осінь по коліна.
Кагор попівський.
Брудносиня мла.
Сідаємо, важкі, біля каміна –
І пісня в нас виходить щира й зла.

Про домонгольські предківські могили,
Про молодість, кохання, журавлів,
Які в душі такого наробили –
Мов правда затонулих кораблів.

А там, в кутку, безсовісний комп’ютер
І потойбічні лиця золоті,
Яких я, може б, і хотів забути,
Але ж вони язичеські святі –
Від радості заплакані і сиві,
Прості-прості, а серцем неземні.

Із ними я здаюсь собі щасливим,
Як в ножнах ніж.

Без них попи, грубечі, наче дзвони,
Пасуть розп’яті душі на гробах.

Чорніє листя.
Золоті ворони…
Чумацький Шлях…

І невеселі вишні край дороги.
І монастир жіночий вдалині.
Все, кажуть, – сон, який ще сниться Богу,
А Бог – мені…

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Як чорні дзвони білих церков –
Граки на березі юній.
Час мій іде – наче з носа кров,
Зойк по дорозі струнній.

Вовчого серця пекельний дим
У світі оцім неріднім.
Але коли я був молодим –
Був я з усім незгідним.

Я по Землі, мов земля, літав,
Мав я жінок і друзів.
Кров моя, наче граніт, густа,
Горіла, як сіно в лузі.

А вже тепер я пишу роман!..
Люблю минуле і зорі.
Можна вважати – мене вже нема,
Чи ще нема?..
Я такий прозорий.

Прозорий такий – мов тоненький хліб
Чи лід весняний на Бузі.
Дякую небові, що на землі
У мене діти, кохана, друзі…

Дякую друзям і ворогам.
Цьому і Тому світу,
Квітці осінній – що наче храм
Літу.
Вовчому серцю і разом з тим
Вербам смертельно рідним…

Тому, із чим, коли був молодим,
Був я не згідним.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у стареньких церквах.
І зорі небесні шепочуть пташиною мовою.
І зорі морські нам піратських танцюють гробах.

Вселенський полин солоніє на темному золоті,
А сніг повз калину – від рани відірваний бинт.
Всі плани на вічність прожиті ще мною ізмолоду.
І ніби вже й жити не треба,
Не діти якби...

Очей чорнокнижжя, вовки і вітриська задихані,
Поранені птахи бездимних бездомних сердець.
І смерть моя ходить стежиною тихою-тихою,
Мов хмарка заблудлих овець.

Тоска водяна віддає муравою печерною.
За сивим вікном – білі коні й сніги, і сніги…
Дитинство згадалось…
Як я у бабусі вечеряю –
В Баби Яги.

Кохання приснилось –
Дитинно-звірина оказія.
Дівочу сльозу цілував на устах і кругом…
А потім у долі були і Європа, і Азія,
І Америки ром.

Калинове небо моєї вітчизни тернової.
Березові лиця святих у церквах молодих.
Отут мені добре. Отут і проситиму знову я
Полежати вічність… і знову нежданно прийти.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ПОЛІССЯ

Цикл

1.
Вовчий запах Полісся…

Тут поїзд – як черга за хлібом.
Рвані струни річок –
Наче змії лозяться в імлі.
Тут жили колись
Древні древляни
Й дрімучі дуліби.

Їхнім криком крізь осінь
Сумують до зір журавлі.

Мене тягне сюди –
У ялинову тугу озерну,
Де піщані ґрунти,
Море ягід, грибів. полину…
Ночі з мавками в сіні –
Як вина із терну –
Через кілька століть
Повертають луну.

Темно-сині ліси
Пам’ятають ще море далеке,
Що було тут колись
І на рибу ловило орлів.

З допотопних вітрів
Ліплять біло мальовані глеки
Ті, хто жити умів.

Ну а той, хто не вмів, –
Зостається сосною, калганом…
Крізь казки і легенди
Дорісши до сивих пісень.

Вовчий запах Полісся…
І – Сонце, як рана.
І – як рана – усе.

2.
Тут папороть цвіте.
Гніздяться райські птахи.
Червнева ніч тут чорна як земля.
Придумали тут плуг крилатий, а не плаху,
Криничного сумного журавля,
Що загляда у саме потойбіччя,
А потім в душу
І скрипить про все.

А я дивлюсь у небо – як в обличчя.
Я думаю про смак буття, про сенс…

Що ж.
Половина вже життя прожита,
А поетичне може все уже...
Діди лежать, мов оберемки жита,
І бродить в небі Місяць, мов блажен.

Роки летять – як пір’я проти вітру,
Над кінським серцем сильним і легким.
Стоїш у церкві а чи п’єш “півлітру”
Яка різниця їм?
Вони роки...

У них обличчя довгі і лимонні,
Ще й голос кришталевий, наче дим.
Тут папороть цвіте.
Пасуться вічні коні.
Русалки голі родяться з води.

І босяком Христос іде по душах.
І молодий Перун підносить дух.

І небо за землею кровно тужить,
Даруючи то душу, то звізду.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ВОВКИ

Очі їх калинового полиску,
А сліди хрестаті, корінні.
В них по ночах березневих проліски
Щось танцюють, п’яні і сумні.

Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.

Тільки що вони убили оленя,
Тільки-но учили вовченят
Рани як зализувать оголені,
Як на Місяць вити чорним голосом
І жаліть крилатого коня.

Вітер і ріку любити ребрами
І минати, як чортів, людей.
Золотіти восени із дебрями
І біліти там, де сніг іде.

Кланялись дуби на захід сонячний,
Як перед іконою ченці.
Димкою, різким крилом воронячим –
Крові калинові прапорці.

Вовчий бог стояв над лісом праведним
І мисливські кулі відвертав
Тих, плитких, що хочуть світом правити
Для забав.

Мов намисто з вовчих ікол шабельних,
Клавіші комп’ютерні блистять.

А вовків – нема…
Лиш очі жаб’ячі…

І Париж…

І – сита благодать.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ВЕСНЯНО-ПОЛІСЬКЕ

Наче сіль у крові,
Юні зорі туманно моргають.

Зайчик сонячний спить.
Виє місячний вовк в глибину.
І дерева самотні
Зеленим вогнем обростають,
І сніжок золотий
Театрально вмира за весну.

У продиханих шибах
Дитячі задумані личка.
Знать, остання зима
Працювала на совість і тут.
Я – за те, що в крові,
Те, що пташку із вирію кличе,
Мов сльозу, підіймає
З калиновим відсвітом ртуть.

Тут моя батьківщина
Й пісні мої з коренем віщим.
Не за порами року люблю їх…
А все ж навесні
Білі храми беріз
Нам здаються задумано-вищими,
І бажання літати сильніше
Десь там, в глибині…

Вовчі маски озер полотніють
Від першого грому.
І собачиться даль,
Що сміється –
Аж видно кишки.

Добре вільним, отим,
Що не мають
Ні диму, ні дому, –
Тим, кого вже нема,
Тим, кого ще нема і не буде…
Хто пройшов через біль…
Білий біль сніговію, цвітінь.

Не самотнім хто був
Ні у свято, ні в будень
І кому не здавалась вербовою
Клена поламана тінь.

Хто життя не боявся
І вмерти також –
Як заснути…

Десь береться печаль –
Мов пилюка на вербах старих.
Білим вовком зими
І лисицею осені крутить
Той, мисливий, згори…

А душа моя – відьма –
До Стіксу літає напитись,
Де кричить, наче пташка,
Самотня падуча зоря.

Розуміти не треба…
А просто потрібно любити
І вогонь, і вітрисько, і землю, й моря…

Навесні особливо…
Вмирати – мов сніг на барвінку.
А цвісти – наче терен.
Чекати себе – як гніздо.
Устами із меду виловлювать
Хліба шкуринку.

А пісню – як стежку –
Почати із вищої «до».

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ПОЛІССЮ

Поїздом їду в описане мною Полісся.
Вітер красивий – не зрікся своєї душі.
І очерет попід зорями мрійно розрісся.
Видно, найбільший тут Місяць, що не кажи.

Пише по камені золотом пісню тягучу,
Древню, як осінь, сльоза, а чи смерть від вогню.
Але із плеєра чути «Без сала мучусь, без сала мучусь!..» –
Хтось так співає –
Мов ріжуть свиню.

Ці дисонанси епохи й лелечого лету!
Предківський Боже! Куди ж ми, мобільні, ідем?..
Крутиться поки що нами ж підбита планета.
Піниться й міниться в душах пекельний едем.

Мучить поліську траву золота безконечність.
Кленів розкрилля подібне на перших пташок.
Мавок зґвалтованих погляд осінньо-лелечий
І від політики – шок.

Пізньоосінність беззахисна тут, наче море.
Папороть мерзне. Тому вона в корінь цвіте.
Миле Полісся…
Не знаю, де щастя, де горе.
Все тут святе.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

Початок вірша без назви. Поезії без назви

Коли я вийшов зі злого міста,
Як сходять з орбіт планети,
Береза в той час розсипала листя,
Мов п’яний поет монети.

Тополя куталась в листя клена.
Діди й журавлі молились.
Мов білі прокляття у чорних венах,
Зорі складали крила.

Душі готові були летіти,
Але куди – не знали.
Гільзами грались мисливські діти,
Художньо гули вокзали.

Вино червоне пили ми з пляшки
І цілувались дико,
Доки з твоїх соромливих ляшок
Не розцвіла гвоздика.

Коли ішов я зі злого міста
У степ, на курган і вище…

Вітер був Моцартом, дощ був Лістом.

А потім…
Вовчим капканом
Стояла
Тиша.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії

ОСТАННЯ МАВКА

Умирають ліси.
Не вмирає лиш вітер... поети...
Мавка тілом гнучким
Мені душу свою розповість.

Вона зв’яже із трав,
З того вітру смарагдовий светр
І мені подарує, хоч я в її лісі лиш гість.

Мавка з кленом кохалась,
Допоки мені не зустрілась.
Знала зір голоси і коріння підводних рослин.
Синій терен проріс, де мисливські кохалися стріли
Ще тоді, коли мавка була однією з людин.

Тайну світлість отого, що зветься душею одвіку,
Не згубила вона – як не губить береза гніздо.
Що ж змінилося тут, що мені віддалась, чоловіку,
Який тільки й уміє –
Вірші писать, як ніхто.

Її трепетна плоть
Журавлиним прощанням стогнала,
Мов хотіла порадувать Бога –
Що файно створив.
Їй здавалось:
Мене вона в цілого світу украла.
А мені не здавалось:
Я свято її любив.

...Після того минуло уже дев’ять років і місяць.
Я давно був у лісі.
Все більше в метро, в НЛО...

А як час перелітний крізь кров мою гірко пронісся –
Сумне вербенятко над серцем моїм розцвіло.

Закінчення вірша на сторінці української поезії



На початок інтернет-сторінки української поезії
 

* цитату взято автором сайту "Анумо знову віршувать!", з вірша І. Павлюка "Синє молоко мого світання..." як лейтмотив, чи девіз збірки поезії "Вірші про Полісся"

** цитату взято автором сайту "Анумо знову віршувать!", з вірша І. Павлюка "Полісся" як лейтмотив, чи девіз збірки поезії "Вірші про Полісся"


© Павлюк (2007)
Автор проекту "Анумо знову віршувать!":
В. М. Гонта.
Поштова адреса:
virchi@yandex.ru
Адреси веб-проектів: http://virchi.narod.ru    http://bashtanschina.narod.ru
НОВІ ДИЗАЙНИ ПОЕТИЧНИХ СТОРІНОК - 2007 !!!
Дизайн сторінки (на основі шаблону, перероблений) © від 30.01.07 вер. 2.0
Протестовано браузерами Microsoft Internet Exploer v.6.0.2 SP2, Opera v.9.00. Помилок не виявлено
Роботу над сторінкою розпочато 6 лютого 2007 року
На початок сайту української поезії
  Перейти до творів українських поетів. Можете теж додати свої твори на поетичний сайт
  На головну сторінку поетичного сайту "Анумо знову віршувать!"
  Біографія автора сайту української поезії Василя Гонти
Український поетичний веб-ресурс
Hosted by uCoz