| |
День розкушує сонце, мов стиглий лимон,
Його присмак – корисність і труд;
Окуляри жалобні – немодний фасон,
Лиш хвилинну полегкість дають,
Дикі готи хот доги за рогом жують,
І ллють кетчуп на спраглий асфальт,
І обгортки – їх вітер жене в глухий кут
І розстрілює з криками: „Хальт!”
Філістери-мурахи, у нірках тісних
Сплять й заміну собі плодять дні,
Що вигадують злобу, як манію псих,
Руйнівну, як попсові пісні,
В ночі власні обмови і чари, і рай,
Карнавали у сні навісні,
І звірячу личину ти як не здирай,
Лиш зі шкірою здіймеш її,
Пес, що гострою мордою тицяв в смітник,
Після всіх конкурентів-людей,
Вовкулакою жилавим в темряві зник;
До котів прилетів Гіменей.
На даху ти, сновидо, утриматись зміг?
Ти боявсь? Як Петро, жалкував?
І байдужий будильник – цей півень міських –
Кукурікнув, щоб ранок настав.
ДО МУЗИ
Ти гладиш кучері мої,
І зазираєш в очі;
Троянд, кохання, солов’їв, -
Чого ти, німфо, хочеш?
Ось думка вирина нараз,
Стискають пальці ручку:
Я маю статус - віршомаз,
Немов ношу обручку.
О музо лагідна моя,
Чарівна і ласкава!
Підземна Полтви течія:
Людське життя лукаве;
Куди брудний прямує плин,
З жахливим вмістом хлору?...
Благенький фільтр стоїть один, -
Сумління тихе й хворе;
Та аркуш біль мій збереже,
Що в строфи тісно вбганий;
Ну досить. Спати ляжу вже:
Вставати завтра рано.
КАРМЕН
- Постріл глухий самогубця, грім барабанів при страті,
Хрускіт меча, що зламався, доки закінчився бій,
Хрест на стіні у кімнаті: Бог, що за нас не розп’ятий;
Ось моє щире кохання, біль потамований мій.
- Кажеш, що любиш? Не вірю! Я наче бранка у тебе,
Руки – гарячі кайдани, душать обійми мене,
Порами тіла вдихаю сірий полин твого неба,
Товчене скло твого сонця, степ, де і тінь не майне.
- Губи закушу до крові. Води зі скелі, з полону,
Костур пророка, мов доля, - сила старечих рамен.
Тореадор в позолоті дражниться сонцем червоним,
Б’є в чорну бичачу шкуру твого волосся, Кармен.
МОНОЛОГ ПЛЯМИСТОГО ЛЕОПАРДА
Шляхи сіріють, бубнявіє день,
Немов срібляник, що пожбурив Юда,
Щербатий місяць покотився – дзень!
На денці кава, ти ласкава – буде!
Застиглу гриву сонце кам’янить,
У шорах місто – огир мій сталевий.
Трамваї крешуть іскри з-під копит,
Під’їзди позіхають, наче леви.
Пусти, вже мушу йти. Схрестились знов
Шаблі знайомі – герць провулкам сниться;
Фарбовані русалки… Ха! Любов,
Мавки… Кривавогубі упириці;
Хтозна, хто з них! П’янкий калейдоскоп;
Тонке дівча… Бал-маскарад… Джульєтта!
Під три чорти! Чи той… У монастир,
Офеліє! Регочуть кастаньєти.
Я – серед гострооких пікаро,
Тут вітряки глузують з Дон Кіхотів,
Недопалками в попільницях площ
Бомжі й старці: утілена скорбота.
Щоб вижить в місті сонячнім і злім:
Зміїний розум, ікла леопарда;
Любити й жити хочу! Ну, а ти –
Засохла квітка в грубім фоліанті.
Замкнись, Офеліє, в монастирі,
Ще стрінемося, може… Будь щаслива!
Ліанами вібрують угорі
Дроти… Насвистує хижак-мисливець:
«Будь здорова, моя мила! Я не твій.
Розлучила нас жорстока сила!»
СІРНИК
Кривий ятаган світанку, і тінями впали коси,
Острижена ніч мігрує, а місяць біжить услід;
Від буйного літа нині щедрішою стала осінь,
Вона – в ловеласа-сонця коханка спізнілих літ.
В шерензі, немов солдати, Деметри дари від рана,
Сповита, і на базарі капуста городом снить,
Розмова шумить у кухні, неначе вода із крана,
І зчищую з картоплини я темних ілюзій гніт.
Вже терка, мов леді Макбет, в крові уся буряковій;
А він ще лежав спокійно в коробці - тісній труні,
Крізь сльози кришу цибулю – вже все до борщу готове,
Крізь бурю гучних овацій на сцену ступив сірник.
Один диригента помах, аутодафе коротке –
І ось у вогні ясному ущент єретик згорів;
Тобі нагорода вища – не лестощів шум солодкий:
Червоний борщу Везувій на нашім пашить столі.
Вином багряним сонце розлилося,
Вінок із хмелю, буйство вакханалій,
Грім юності! Твій поклик стоголосий
Немов із пращі камінь, в груди вдарив.
Та вдень чи спаде з почуттів заслона?
О ноче, таємниць священних мати!
Лиш ти од заздрих поглядів Верони
Зуміла двох закоханих сховати.
Найглибша мудрість – у піснях вагантів,
Скорбота і туга тут недоречні,
Не брили з каменю, а юні ці Атланти
Світ неозорий вдержали б на плечах.
МРІЙНИЦЯ
Муркочуть ситі кам’янії леви,
Потоки сонця змили пилу шар,
Мов келихи мережані, дерева,
І неба в них кипить п’янкий нектар.
В полоні мрій Шекспірової мови
Назустріч вітрові спішить дівча,
І на одній із людних вулиць Львова
Її поет закоханий стріча.
Волосся в неї – воронові крила…
В канву життя вплела химерні сни;
І за любов’ю книжною тужила,
Тому й байдужі радощі весни.
І дивні, непрочитані сонети
Тремтіли болем в серці й на устах.
По Площі Ринок йшла Смаглява Леді,
Злітав волосся вгору чорний птах.
Розтала сива ночі каламуть,
В зіницях неба рожевіють хмари;
І промені веселі морок п’ють:
Блискучі іскри золотого жару.
Ти – край вікна. Дарує сон душі
Таємних мрій метеликові крила.
Ці спогади неясні – залиши,
Немов розквітлі орхідеї білі.
А денний шум брутально двері рве,
Нахабно в очі, у свідомість влазить;
Замкни в мовчання слів гучних себе,
І що тобі наснилось – не розказуй.
СФІНКС
Залізна гнучкість людського ума,
Розп’явши сумнів, миє руки зразу;
В пісках лише смертельна сонця тьма,
Та обрис сфінкса – сторожа оази.
Злочинних душ безжалісний фетиш,
У мареннях буває частим гостем,
І погляд сяє зліше і палкіш,
Ніж відблиск хвиль чи скла уламки гострі.
Мовчить, скривив зневажливо уста,
Пігмеїв люд навкруг метнувся пилом,
А загадка – одвічна і проста,
Та відповідь знайти нам не судилось.
З подихом змагається
Свічечка хистка,
Темрява ховається,
Шурхотить в кутках.
Захистить метелика
Мур моїх долонь,
В них, неначе в келиху,
Плещеться вогонь.
Золотобагрянії
Крильця тріпотять;
Твоє світло тьмянеє,
Мов саме життя.
ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ
О.КОБИЛЯНСЬКОЇ
Міняться хмари полум’ям багряним,
І золото смереки коронує:
Західне сонце ліс благословляє,
Востаннє променем ясним цілує.
Додолу згук спадає хижим птахом
І б’ється крильми об зелені мури,
І дух пройма побожним майже страхом
Твоя краса, велична і понура.
Чи це струмок сміється і шепоче,
Чи бродять нявки стежками гірськими,
Озера – таємничі лісу очі,
Милуються смереками стрункими…
ПОЕТИ
Ми споконвіку – плем’я кочове
Та Ізмаїла-глузія нащадки,
Бродячий люд, що од меча живе,
Позбавлений оселі, миру, спадку.
Немов блискуча зброя у руках,
Бунтарська думка розітнеться вголос;
Мед правди гіркне завжди на устах,
Та лицемірства в нас – ані на волос.
Ми – марево, блаженний, дивний сон
Землі старої, дикий цвіт пустелі,
На шальках вічності – легкий пісок,
Без затишку, спочинку, без оселі…
ЦЕЗАР У ПІРАТІВ
Мов вартовий, невтомний і суворий,
Край табору блукав та гомонів:
Щита в лівиці міцно стисло море,
Блищали перші промені на нім.
Я відпочив тут тілом і душею,
Складав промови, трохи віршував,
З пенатами новими, із «сім’єю»…
Декламував. Сміялись. Я змовчав.
Там Родос, Рим. Всім буде їм наука:
Ще сіль сипну, щоб не росла й трава;
Після купання гнеться тіло луком,
Напнулася душа, мов тятива.
Я сам – пірат. В полоні моя доля,
А викуп – не таланти, цілий світ,
І жити їй на березі, в неволі,
Аж поки Клото не обріже нить.
Заграва горло переріже морю,
Сконають з ним і власники галер,
Моя остання – лиш для них – промова,
Спокійний я. Завжди був. І тепер.
Стихії грубий жарт – уся пригода,
Солоний ляпас вітру і води.
Їх розп’яли. Мене чекає Родос.
Риторику вивчать пливу туди.
Нависли низько небеса над нами,
Землі торкнулись брудно-сірі хмари;
Змела вже осінь листя табунами:
Розтоптаних романтиків-Ікарів.
МОРЕ
Із серця-сонця кров злотиста лине,
пролилась з неба жару буйна злива,
І тавра багряні горять на спинах
В рабів-утікачів із міст шумливих,
Де пнуться кам’яні Лаокоони,
У кільцях спеки з болю занімілі;
Цілунки роздаєш, гіркі й солоні,
І пестощі – холодне й пружне тіло.
Нас вечір змиє, мов тяжку образу,
В твоє свічадо темне небо гляне,
І випнешся напруженим ти м’язом,
На велетенськім тілі Океану.
DЕ AMORE
Це байка, що Ерос сліпий. Він же найманець-кілер.
Твій внутрішній космос занурить в безодню хаосу,
Як «зніме» мішень, щойно влучно у серце уцілить,
Й «контрольним» розбризка навкруг самовпевнений мозок.
Своє кожен має. Концтабір на двох такий милий,
Замовкни-бо, ratio! Досі у простір белькочеш?
Могутній Зевес обернувся биком сніжно-білим,
Щоб звабити «тьолку». А що ти од смертного хочеш?
Я мушу зізнатись: живу в романтичнім полоні,
І, може, боротись із цим навіженством не треба.
Пояснення зайві. Поставить нам марш Мендельсона
Обкурений ді-джей в пронизливо-синьому небі.
МИСТЕЦТВО
ЯК ВИД САМОЗАХИСТУ
Знов панікую. Врешті знати будете:
Нікчемний я, дурний і нещасливий;
Всі ваші фрази, праведно-осудливі
Тавром ввіп’ються в плоть мою вразливу.
Я ліра, Лірів блазень. Засторогою
У королевих вухах жарт мій свище,
За ним спіши думками! А дорогою
Не думай, що у мене на “горищі”.
Творіння власні, - лайтеся і смійтеся, -
М’ячем пасую у юрму шалену.
Не жду хвали. Їх копайте, не бійтеся,
Лише не озирайтеся на мене.
ЗНАЙОМОМУ САМУРАЄВІ
В гіллястім гамаку гойдався вечір,
Іще гули у сакурах хрущі;
Ти йшов сягнисто, розпрямивши плечі,
Ніс гордо два невидимі мечі.
Горлянка наче спухла від ангіни:
Мовчу. Собі б довбешку прохромить,
Й сарказм мій збройний, лютий, мов Афіна,
Твій образ стре на порох лиш за мить.
Що ж… Саєнара, любий мій. Не варто
У майбуття тягти образи гніт,
Помчать обох нас потяги та авта
В чужі міста, у дивний новий світ.
О саєнара, друже, саєнара,
Банальність це – розлуки зі слізьми,
Вже, сподіваюсь, в жодній аватарі,
Лобами знов не зіткнемося ми.
КУРЕЦЬ
Кохали файки дужче за жінок
Ще козаки, відомо нам з пісень;
Ти, злобний, кидав стільки цигарок,
Гноїв їх трупом площі день у день.
- Тебе це може вбити! – хлипа С.К.А.Й.
Із ніздрів сизий випускаєш дим,
Янтарні зуби щириш: «Що ж, нехай,
Хіба ж не класно вмерти молодим?
Хоч Мавзолей зробив давно з легень
Я «Примам», убієнним без вини,
Та найпильніший не знайде рентген
Гріхів душі, огидних і страшних.
Що ж, совісте, давай, мене спиняй,
У груди вбий осиковий кілок,
Що б не пророчили Мінздрав і С.К.А.Й.,
Я – невмирущий вогнедишний смок».
КУБИК РУБІКА
Я – кубик Рубіка, люблю порядок і сталість
В цьому відносному і безхребетному світі,
Логіку вчинків, події із вдалим фіналом,
Грані реальності – в Розуму пальцях крутити.
З ранку до вечора лиш підганяю я грані:
Друзі, робота, - і кожну за кольором власним,
Куля більярдна, лечу уперед без вагання,
В лузу, у смерть, у природою створену пастку.
МИРОТВОРЕЦЬ
Ти, сонечко, пролаза і нахаба,
Життя схопив би у ведмежі лаби;
В петлиці орден: Кавалер Амбіцій,
І любиш все щоб veni, vidi, vici.
Б’єш на ураження в живі мішені,
Peacemaker-кольт – і світ в твоїй кишені,
Вагомі в барабані аргументи:
Для опонентів особливо впертих.
ДО N.N.
Ніч містом мандрує – старчиха весела –
У рам’ї з полатаних хмар,
І зорі блищать в її темній тарелі,
Скупі, наче твій гонорар.
Мітла у кутку замашна – хоч літати,
Знайти б Маргариту мені!
Сів на держаку тарганище вусатий,
Немов на баскому коні.
На газовій плитці ромашки розквітли –
Веселі і сині вогні,
Як хоч, ворожи на пелюстках їх світлих,
Чи любить нас Бог, а чи ні.
Он щось в баняку. Повечеряти можна.
Відчуй себе Моцартом з цим!
А твій холодильник давно вже порожній,
І миша повісилась в нім.
Сидиш за столом ти і пишеш – бо мусиш,
До ранку не склепиш очей.
Аналізу розтин із текстів, як з мушель,
Витягує сутність речей.
І після борщу нескоромного, й натще,
Мереж на папері слова,
Не думай – кому. Не замислюйся – нащо.
Ти пишеш – ти, отже, жива.
Автор проекту "Анумо знову віршувать!": В. М. Гонта.
Поштова адреса: virchi@yandex.ru
Адреси веб-проектів:
http://virchi.narod.ru
http://bashtanschina.narod.ru
Дизайн сторінки
© від 18.11.06 вер. 1.3
Роботу над сторінкою розпочато 29 листопада 2006 року
додайте вірші, опублікувати поезії, додати власні
вірші, розмістити вірші, веб-сайт української поезії, поетична
майстерня, майстерня української поезії, поетична сторінка, для
розміщення власних віршів, колекція віршів, твори видатних поетів
України
|
|
