Черкаська область
Біографічна довідка
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовуються
Java анімація та скрипти, Gif -
анімація!!!
Володимир Рутківський |
|
|
|
|
Черкаська область |
|
||
Рутківський Володимир Григорович народився 18 квітня 1937
року в селі Хрестителевому на Черкащині. Навчався в Одеському політехнічному
інституті, працював на суперфосфатному заводі. Нині – на журналістській роботі.
Друкується від 1959 року. Автор поетичних збірок "Краплина
сонця" (1966 рік) та "Плоти" (1968 рік).
Нова збірка Володимира Рутківського – ліричний монолог з
наскрізною темою відданості рідній Батьківщині й народові, високим ідеалам
людяності й кохання. Поет шукає слова, в якому б органічно злилися грані
особистого і громадського.
|
|
ГОСПОДАР
ДНЯ
ВСТУП
Закружи мене, доле,
Тими днями, яких я ще не пережив,
В неозорому полі
Незбагненною радістю закружи!–
Щоб віддати цю радість.
Так, як зветься вона:
Радість –
шляху, якому не бачиться меж.
Радість –
вірі, що ти недаремне живеш.
Що на скроні твої недаремне впаде сивина, -
Повертаю сповна!
За вікном на світанку
Прогріваються зоряні «ТУ»,
Прочищають горлянку
Перед тим,
як іти в висоту.
О, як крила натруджені
Перед летом в найвищу з доріг,
О, як мислі напружені –
Від первісного Я
До найвищої думи про всіх!
Доле, сядем на хвилю.
Нам таки пощастило:
Травень думу леліє,
обрій знявся на крилах,
Б'ється вітер весняний в його груди тугі,
І комоні світанків
летять навздогін!
РОЗДУМ
День у день
Позивними Землі
Вилітають у Всесвіт армади мірил.
Проектують мене –
Кожен рух,
кожен крок –
На високому й вічному фоні.
Літо, осінь і рік,
І десятки років –
То моє, то в мені,
То для тебе,
мій Розуме.
О найвищий владарю!
Над тобою немає нічого,
Тільки зорі бажань,
Тільки простір мети.
Тільки Вічність –
Вічність краплі дощу.
Вічність серця й трави...
День у день,
Слід у слід...
ПРОБУДЖЕННЯ
Я прокидався і вслухався в себе...
Спочатку
на краєчку моїх вій
Усілось військо сонячних зайчиськів.
На їх тільцях пухнастих ще бриніли
Зелені й сині промені роси.
А потім я відчув,
як мої руки
Вітально до чола мого торкнулись,
І це я розумів, як спільне свято –
Єднання мого розуму і рук.
І ще сказало серце:
«З днем народження!»–
...А зайчики стрибали і стрибали,
І гамір в серці був,
немов у лісі.
Який вітас серце з дмем пойми.
І з тими, ще не щичіт. словами.
Які сьогодні з
І на уста присядуть відпочити...
СОНЦЕ
Господарю дня!
Господарю,
Ти ходиш в такій вишиванці.
Що боляче глянуть на неї!
Як важко тобі –
щодня свято,
І треба іти, як на свято.
Завжди у новому іти!
Господарю дня!
Ти ходиш
Щоранку з мітлою світлою,
Зганяючи темряви пил...
А господиня твоя,
зірниця.
Виносить у двір підрешітку
З курчатками – жовтими й білими.
І я розумію, від чого
Кричать мої півні щоранку
Отак голосисто і мужньо,–
В твоєму дворі з підрешітки
Вискакують світлі курчатка
І щось войовниче вигукують,
Розшукують недометені
Зернятка пожухлої темряви.
МІСЯЦЬ БЕРЕЗІЛЬ
На гальку сиплеться вода,
За нею сутінь прогляда.
А як вгадати, хто проходив
По цих, розмитих вже, слідах!
Тут я проходив, ти і люди,
І син – і мій, і твій – тут буде.
А хто розкаже їм про хвилю,
Що раз впізнає, три – забуде!
Тобі, і нам, і їм усім
Брести в прозорій цій росі.
А хто розкаже, що за лютим
Є славний місяць березіль!
...На гальку сиплеться вода
І спочиває у слідах,
А в морі хвиля, інша хвиля,
Мов шлях далекий, прогляда.
ВЕСНА
(З Аткая)
Неначе теплий вітер,
Зітхає синій день.
Не спи, мій білий світе,–
Весна іде!
Стрічають хлібом – співом
Із кожного гнізда,
А в небі йде весілля,
Там жайвір – тамада!
Теплом все суще марить.
Лягаю горілиць –
І хмари вже не хмари –
Сукенки випускниць.
Всі мрії, всі надії
Вкладаються до ніг,
І пролісок синіє
У кожному вікні!
ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗЕМЛЯ
Матері космонавта
Добровольського
Несподівано і озонно
Протрубив з вишини лебідь.
Починається земля – з сонця.
Починається земля – з неба!
О, як високо починається,
А закінчується де!
Хто з дороги не повертається.
Чи приходить він до людей!
Хто легендою.
Хто дощем,
А хто – материнським плачем...
Байконура громові клекоті».
Став зорею. Вернувся. Пізно.
Що їй чулося –
окрик лебедя
Чи твоя лебедина пісня!
А як сиковий місяць зійде.
Наче вісточка звідкілясь,–
Сльози зронить на руки,
звідки
Починається вся земля...
БАГАТТЯ
Розпізнаю у вогнищі «ПІЗНАТИ»
Вітри і траєкторії пташок.
Мені знайомий спраглий крик полів,
І руки, що посіяли зерно.
І перший проріст
Крізь осіннє груддя...
Та над оцим ще стільки див на світі!
Хоча б таке:
існую чи живу!
Копи живу, чи знаю, що роблю!
Коли роблю, чи значить, що існую
Для цих дерев,
під котрими живу,
Для тих вітрів, які десь за горою.
Для світла й світу
І для інших рук!
Мені відомо все моє, а інше
Для мене – мов довічне відкриття...
Розпалюю я вогнище своє
Під зорями, що думають про світ,
В якому стало на багаття більше...
МЕЛОДІЇ ГРІГА
Ця музика розтанула в мені...
Крізь невгамовні щебети і хори
Вслухаюсь,
як потоки весняні
Вриваються в засніжені простори.
І вже зимі не буде вороття!
Але вона завчасна, світла радість:
ідуть полки льодового громаддя,
І крижані багнети миготять.
...А звуки спохололої струни
Вриваються крізь вікна і крізь двері.
Даремне –
не сховатися від них
У водограях сонячних артерій,
О, скільки лун!
Як трепетно стає –
Далекий сніг.
І ліс.
І путь остання.
І вже немає музики,
А є
В клітинах мозку лиш п'янке чекання.
І сподівань –
мелодія нова.
Зростає брость.
На синім вітрі в'ється,
І знову світ весняно ожива.
І музика струмує біля серця...
КОМПАС
Дні переповнені перонами.
Базарами і вулицями.
Соснами і кораблями...
Так вже склалось:
На перонах завжди проводжають,
На базарах і вулицях вічно кричать.
Кораблі, наче марево,–
В русі...
Дні, переповнені перонами.
Щораз проходять через серце,
Щораз наповнюються ним.
Кого стрічають на пероні!
Мене!
Можливо, що й мене.
Комусь базар готує яблука,
І сосни ллють комусь живицю,–
Мені!
Напевно, що мені.
А кораблі, як завше, пропливають
Кудись на обрій,
На зелене сонце,
І пильно вивіряють шлях по компасу
Від мого серця...
ОБЕРЕГА
Від перших днів живу ясною вірою
У все насущне на моїй землі.
Безбожник,
я в просте повір'я вірую
Отак, як вірять в дружбу рук і слів,
Отак, як вірять чистоті берези,
Як довіряють житньому коржу.
Є амулети.
В мене ж – оберега.
І я про неї вдячність бережу.
Вода. Тепло.
Для маяків – дерева,
Для втомлених чеканням – битий шлях.
Вона не плід уяви, оберега,
Не плід землі.
Вона – сама земля.
Голодному й холодному – багаття,
Замріяним – вічнозелений клекіт!
Я знаю: недарма на чесній хаті
Клекоче оберегою лелека.
П'є вірую у зло й розлуки довгі
І в те, що хтось довічно прокляне –
Її велика й потаємна добрість
Усюди супроводжує мене.
ЛІТНЯ ГРОЗА
Ні голосу, ні галасу не чути...
У повній тиші
Десь із-під зірок
Комонники
на білих парашутах
Спустилися в задимлений садок.
І вже – нема ні тиші, ні облуди,
У зливі цій, здавалось,
раз у раз
Не грім, а барабани б'ють у груди,
Чи розходився командирський бас!
Він про своє розлючено торочив
І вибухав у далі грозові.
Що коні повтікали світ за очі,
А вершники
сховалися в траві.
Ет, барабане,
не махай руками,
І, командире, гнівно не бубни:
Вже коні знавіснілими струмками
Збігаються в блакитні табуни,
Їх полонили ріки променисті
І осідлала трав заспраглих рать.
А вершники усілися на листі
І тихо, наче горлиці,
сидять...
ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ
МАСИВ.
ПРИСМЕРК
А будинки
пливли крізь імлу,–
Дивні натовпи ці.
Мов завмерлі
у присмерку мамонти...
На боках
Намальовані вікна.
Із яких визирають
підсвічені
з вулиці
квіти.
Тільки знов ліхтарями
Хилитають невидимі руки.
Ніби ще хтось
Розшукує написи
Між дерев
З дорогими йому іменами
Чи розшукує
власне вікно.
...По гудроновій стежці
Відступаю подалі,
Щоб не сполохати
Запізнілого шукання
І теплого затишку мамонтів.
Погасають вогні.
Заворожені вікна
Омивають дощі.
ВЕРЕСЕНЬ
Не в гаях же, кажу,
а в лісах ведмежих
Проживає Кежун,
бік відлежує.
Біля синіх боліт,
на серпневих покосах
Наступив ведмідь
їй на сиві коси.
Допомоги катма,
розмочило дороги.
Порятуйся сама,
не чекай допомоги,–
Не твоя вже коса,
а ведмедева.
Пропадає краса,
врятувалася ледве,
А коса піднялась
сивим пасмом над лісом
З-під ведмедевих лап
рветься бабине літо.
ВІТРЯКИ
Восени,
коли скирти бредуть на далекі зірки
І розсипані зерна
лежать на досвітніх шляхах –
На високих горбах оживають старі вітряки,
І застояна кров мліє в їхніх руках.
Осінь. Бути помолу.
Отож розминайтеся, жорна,
І злітайте з дверей, остогидлі за літо замки.
Відчиняйте стодоли –
тепле борошно буде питльованим.
Гей, мірошнику, де ти!
Ставай засипати мішки,
Ну ж бо, хури, давайте!
Хай мелеться м'яко.
Гей, мірошнику, де ж ти –
біжи за корцем!
І, підносячи крила,
Бува, задоволено крякнуть,
Мов діди,
що схопили
чарчину горілки тихцем.
Зачарована тиша.
Лиш сонце над полем безкраїм,
Та вітри витанцьовують на стужавілій землі.
І мовчать вітряки.
Тільки крила здіймають.
Мов у вирій лаштуються
Запізнілі ключі журавлів.
ПОВНОЛІТТЯ
Бовваніє туман.
Пахне духом хлібів і сколотин,
І навскісні дощі
хтось пунктирно навів олівцем.
Казнокради вітри
набивають у кошики злото,
Доки свіже воно,
доки листя горить багрецем.
Не кажи, що прожив,
Не кажи, що пройшов, передумав,–
Все позаду зосталось,
І знову повториться все.
Тридцять літ, сорок літ...
А літам передує
Новий день, новий світ,
Що лелека на крилах тобі принесе.
Ця серпнева пора,
ця врочиста і мудра година,–
Я вбираю тебе,
наче ліс – ненав'язливий легіт луни.
Проведи мене знов, як до цього водила
В тридцять весен і літ,
І назад поверни.
Повертаючись вічно до тебе, любове,
На вершини твої кожну думку рівняв...
Бовваніє туман.
Набуває вагомості слово,
І на міднім гіллі
Спить проміння майбутнього дня.
ВІРШ ПРО ДРУЖБУ
Диво – жити на світі.
Обличчям до світла
І очима до сонця – іти по землі,
Над якою печально і світло.
Наче роки прожиті, летять журавлі.
Мов ріка, почуваюся вільним і дужим.
Бо, як істина вища, як найкращий із днів.
Не вмирає в мені моя перша і сонячна дружба
З журавлями, землею і світлом ранковим на ній.
О, як ми спішимо відлітати услід за роками.
Обпікатись до сліз,
Але знову попереду йти.
Є найвище знамення – йти першим і знати:
За нами.
Наче совість дитяча, лишаються чисті світи.
Потім, десь за роками, з ровесником сивим,
Забуваючи втому, згадаємо пломінь доріг.
Може, докір прийде,
що десь хибно потрачено сили,
Тільки ж знатимем певно.
Що сили ніхто не беріг.
Тільки ж знаємо певно:
На світі є диво –
Йти обличчям до світла:
під ноги шовкова трава.
Вони будуть іще – наші кроки і зорі в зеніті,
І дорога простелиться –
завше незнана й нова.
ПАМ'ЯТЬ
ЛІДЕРИ
Видається:
я не був собою.
Видається, я віддав без бою
Попе, що дитинством нареклось...
Начебто учора відбулося:
За Сулу,
за Гадяцькі шляхи
Утікав із матір'ю на возі
Від невпинних вибухів глухих.
По сусідству
жив десятикласник,
Що водив мене в дитячі ясла,–
Він провів мене до крайніх хат
Й повернувся у війну. Назад.
Ті, що проводжали,–
не вернулись...
Десь і він –
обличчям поміж трав.
Та, війні свою віддавши юність,
Він мого дитинства не віддав.
...Велотреки днів.
Лечу по сліду,
Згадую товариша слова:
З кожним колом –
завше новий лідер,
Що нові дороги відкрива.
Обганяй же реактивні свисти!
Швидкостей малих нема –
затям
Іменем далекого дитинства.
Купленого
лідера
життям.
ПАМ'ЯТЬ
Цей щедрий дар і роздуму опора.
Все тут – життя, і роки, і пісні,
Розчарування, радощі і горе –
Вмістилися в мені.
Тут все жива у злагоді і мирі:
Травневий квіт і пізній листопад.
Тут все, мов птаство,
що летить у вирій
Й не знає,
чи повернеться назад.
Та скрикне пам'ять –
знову все воскресне:
Війна і перемога,
Сніп женця,
І зустрічі на вулицях Одеси,
І перший крок в присульських пшеницях.
А надто –
жаль.
За тим, що не збулося.
Чого не зміг чи не схотів знайти...
Тож пам'яті кричу я стоголосо:
Нещадно і пронизливо –
світи!
МАТЕРИНСЬКЕ ЧЕКАННЯ
Десь онуки кричать,
А у мене у хаті мовчання.
Добре, що хоч сусідка
слівце докидає якесь.
Коли спати лягаю,
У хустину закутую чайник,
Хліб на стіл викладаю –
От і все то чекання гірке.
Молодесенька грушка, яку посадив він,
Згинає гілля під плодами.
Сил немає зірвати своїми руками...
Тільки й ранку мого,
Коли вийду із хати і стану
Обіч шляху й чекання тамую свої.
Повернуся додому,
притулюсь до грушевого стану,–
Скупо сльози впадуть,
Вже й не знаю: мої чи її...
А майор Боженко, що з району приїздить, гарний такий
та ввічливий: все руку цілує, грушку сам зірве, скуштує.
На прощання каже: приїде Петро, десь вони вчилися
разом.
Тільки бігають очі.
Ніби щось розглядає вгорі.
І насуплений вийде.
Скрипне хвіртка іржаво.
Тільки вірить душа, що Петрусь
ще прийде на поріг,
Мати – теж для синочка держава,
Що явила на світ,
що на спраглих руках
Його, теплого, світлого, свято носила.
Не заснути мені.
Стогнуть груші в достиглих садках...
РИБАЛКИ ВОЄННИХ ЛІТ
Це так тільки мовиться,
Що в селі риба ловиться,
Що в Сулі риба ловиться –
Риби не було.
Хлопчаки цяцьки збирали,
О, як мати лаялася!–
Батьки з ними воювали,
Діти –
гралися.
Бо війка була,
бо Сула несла
Вчора скалку,
завтра – прялку,
А одного разу –
ятір.
Ловись, рибко, в ятір,
велика й мала,
Порадую матір,
щоб весела була!
Порадуєм з яругом,
Бо ятір знайшли,
Як побігли лугом
Удвох до Сули.
Нам би тільки швидше
той ятір зловить,
Тільки б нам пильніше його потрусить..
І понині в друга дерев'янка болить.
Це так тільки мовиться.
Що в селі риба ловиться...
ГОЛОСИ
Вночі
в мою задимлену кімнату
Приходять в гості листя й світлячки...
Я чай готую –
друзів жду моїх,
Така приємна мить –
чекати друзів!
Під вікнами повисли світлячки
І сяють непорушними очима.
Так тихо, тільки листя шелестить
Про те, що прийдуть гості незвичайні...
І от в кімнату входять голоси.
Найпершим –
голос, чуваний давно
Й загублений, коли – не знаю сам.
По ньому впізнаю своє дитинство.
О, як він смішно вдягнений, цей хлопчик -
В матроску й перекошені штанці!
А ось і голос першої корови,
яку я пас.
Давно зітліла шкіра на підметках,
А голос залишився
І прийшов.
...Спогадуєм,
говоримо про різне,–
З минувшини
і хто де прожива.
І знову голос мій – я сторожую
Малинник у занедбанім садку,–
Він плаче:
геть обчистили малину...
А цей все непокоїться, старечий:
«Ет, хлопче, ну для чого ж їсти сніг!»
І я пливу на хвилях тих розмов,
І голоси витають коло мене.
І тільки нові, ті, що чув сьогодні,
Безсилі, наче голі пташенята.
Та що ж поробиш –
крила ще малі!
То зачекайте,
встигнеться.
Колись я
Вас попрохаю, щоб ішли до листя.
До світлячків.
До неба і землі
З проханням – завітати до господи,
Де я живу
Чи, може, де я жив.
ЗВІЗДАРІ
Метеоровий напад
В серпень ринув, мов пісня в слова,
На ялинових лапах
Висока зоря спочива.
Той далекий вогонь,
Що згаса на далекій горі,–
Що для серця мого
Принесе він, мої звіздарі!
Це повітря терпке,
Ця урочиста мить –
Мов кохання, яке
Попід серцем щемить.
Звіздарі...
Ви мого майбуття не вгадаєте
На зорі,
Та мені ще не раз пригадаєтесь.
Звіздарі,
Як цілющий потоп
Ранку теплого й доброго.
Як блакитний шматок
Світанкового обрію.
Пізні сплять.
І земля.
Лиш не сплять у гаданнях про мене
Звіздарі мої вічні,
Над батьківською хатою клени...
МАТЕРІ
(З Омара-Гаджі Шахтаманова)
В наш тихий дім
заходить тиха осінь.
Пожовкло листя, трави відійшли...
У матері посивіло волосся,
І зморшки вколо рота залягли.
Вже слово не сяга свого відлуння,
На серці біль, пекучий і німий:
Відходить літо. Відлітає юність.
І віє білим холодом зими.
Ми всі відійдем в цю останню пору.
Чому ж сумуєш, що довкола сніг!
Поглянь:
з старою яблунею поруч
Росточок-оленя зазеленів.
Сьогодні він, її теплом зігрітий,
У синє небо стрімко пророста,
Але назавтра
буйнолистим віттям
Зігріє неньки сивої літа.
О рідна!
Вдячно стану на коліна.
Ми всі – від тебе паростки малі.
Бо кас усіх поєднує коріння
З одвічністю твоєю і землі.
Земля батьків,
земля моїх дітей.
Земля, де був розкутий Прометей...
Вітчизно!
Мов заспраглий, наяву
З твоїх криниць жадібно напиваюсь,
Твоїм високим розумом живу,
Твоїм величним словом уповаю
На світ, на хліб, на долю і тепло.
На все, що є, що буде.
Що було.
О земле рідна...
ПОВІТРЯ
НА ДВОХ
Сотні слів на нечутній мові
Роздавали трави шовкові,
А одне було найостанніше,
А тепер мовчать:
Нові – ранні ще.
Наче пуп'янки чи лілеї.
Що чекають долі своєї –
В новодення весняне, ранкове -
Перед сяйвом твоїм, любове.
...Той букетик, немов росу,
Обережно тобі несу.
КРАПЛИНА
Дивина, любове, ох, дивина!
Тут моя і твоя вина
В тім, що ліс поруділий такий.
Не підправлений пензлем м'яким.
Що несеться крізь далеч німу
Військо світло-багряних тривог.
Зупинімося...
Пензель візьму
І себе намалюю. І двох.
І тебе намалюю. І ліс.
І чиїсь голоси між беріз,
І єдиний листок, що приріс.
Наче рана.
Приріс до гіллі.
І мільярди себе, Щоб тобі
В кожній краплі дощу – по собі...
Виривається серце з грудей:
Де від мене подінешся, де!
На волоссі твоїм – тільки я.
І в зіницях твоїх – тільки я.
З якого літа, з якого світу,
з якої віхоли
Мої сватове до синіх вікон
твоїх приїхали!–
Один віншує, другий віщує,
Сміється третій
І, наче карти, в руці тасує
Листи потерті...
Чого хотіли,
того не вміли,
Про що казали,
того не знали
Мої свати.
А ти!
«А я б хотіла на тихім березі,
При тихім березні
Сидіти тихо і непомічено.
Не рахувати хвилини лічені.
Коли ж ти поруч, мій ранній, пізній,–
Губами в шию –
співати пісню
Твою нечутну,
давно забуту,
Ніким не знану –
Про мого любого,
Про мого лютого,
А ще про неї, його кохану,
От тільки слова того нап'юсь.
Що пломеніє із твоїх вуст!»
ПЕРЕСТРІЧ
А ще цю квітку називають
Іван-та-мар'я.
Прислухаюсь до неба,
Очима ловлю
Березневе повернення журавлиних ключів.
Є на світі жінка, яку люблю,
її руки завмерли на моїм плечі.
її губи припали до моїх скронь,
її щастям заповнені мої груди,
її очі – найкращий у світі схрон.
Хай нам ніч буде.
Є на світі двоє:
Вона і я,
З одного зерня колосочки два.
Ой, не сушіть собі голови.
Велемовні лікарі в лікарнях:
Просто
проростає пучок трави –
Іван-та-мар'я.
ДОРОЖНІ ВІРШІ
1
– Яз троянд викладав слово... Під її вікнами...
Вона не прийняла
Те слово недомовлене.
Майнуло два крила
Між холодом і променем.
Біля мого вікна
Заклично скрикнув птах –
І відпливла луна
Блукати по світах.
Крізь наші ночі й дні
В яку – не знати – путь.
На промені однім
Два імені пливуть.
2
– Вона й не знала, що кохав її...
А твої дороги зорями всіяні.
На твоїх плечах дві горлиці всілись.
Дві горлиці,
дві свічечки каштанового зілля, -
Ой, чи скоро, моя горлице,
Бути весіллю?
Наша згага, наша доля,
наша світла воля –
Із двох теремів,
Що виросли посеред поля:
Один тобі, другий мені,
А разом чи ж бути,
Моя горлице свавільна,
Моє щастя люте?
За горами, за лісами
та й у нашім місті
Мої свати несуть мені вечорові вісті,
Що живеш ти у теремі,
Наче спрага, біла.
Одна горлиця лишилась –
друга полетіла...
АДРЕСАТИ
Адресати мовчать,
Певне, попіл збирають з зірок.
Адресати мовчать.
Мов до дна скрижанілий струмок.
Рух стерні під ногами.
Ранку світла імла,
І перони чекань не живуть без тепла.
Над поштовим віконцем схилилось дівча -
Адресати мовчать.
Адресат – ні гу-гу.
Ти – причал,
Він ріка,
Він щоденно втіка.
Та у світі великім
дівчатко живе
І чека адресата,
що всупереч всім припливе.
Кажуть їй:
«Він тебе відцурався давно»,–
А вона все схиляється
над поштовим вікном...
МОРСЬКИЙ ЕТЮД
Твої далекі кораблі
За синім обрієм причаєні!
І хто ти –
вогник ув імлі
Чи сива чайка без печалі!
За гуркотом не чути слів.
Шматує море день на скалки....
Сидиш на скелі, мов русалка.
Якій лишатись на землі.
(Кемов пожежі пригублю:
«Люблю я море, синь люблю...»]
А море набирає сили.
Відтінки сходу –
у росі.
На опроміненій косі
Блакитно миготять росини.
Обхопиш ніженьки, смиренна.
Вже котрий день отак сидиш.
І кличе хтось, немов сирена,
З живої, чорної води.
Вода зітхає обережно
І скелю в глибину гребе.
Дай, доле, стати оберегою.
Коли докличуться тебе...
ЛЕБІДЬ
Весняно протрубиш, злітаючи до вирію.
Володарю глухих, незвіданих заплав.
Весняно протрубиш –
і в листі сонце вириє
Гнучку черлену тінь від білого крила.
Востаннє від землі
шугнуть сніги за хмари,
О, як п'янить вона.
Найперша висота!
Знайди собі у ній лебідоньку до пари
І знову повертай.
І буде ліс глухий,
І пісня над тобою,
І стане все отак, як вперше,
Як тоді:
Два погляди нічні схилились над водою,
Дві голови відбились у воді.
***
Пригадуєш той день!
І зустріч ту –
пригадуєш!
До шиби розпашілим
Торкаюся чолом.
Весняно мріє ліс.
І звуки тихо падають,
І білосніжні лебеді ширяють за вікном.
Це не так страшно, кохана,–
Чекання крізь роки,
Це навіть чудово.
Що воно існує:
Чекають першого снігу,
Чекають зорі своєї.
Я стільки років чекав на тебе!
Це не так легко, кохана:
Радість.
Вона така неосяжна,
Що неможливо її пережити.
Я скидаюсь тоді на дерево,
В самому серці якого
Поселилася вільна птаха.
Я заколисую тебе вітами.
Це не так страшно, кохана:
Розлука...
Та коли відлітає птаха –
Дерево добровільно
Помирає.
ПОЛУДЕНЬ
Як по дереву.
По громовому.
Бігла біленька білочка –
Мов промінчик від люстерка
По затіненій стіні.
Кінчиками жовтих пальців
Вересень торкався білочки,
Шірстку гладив шорстким повівом
І легесенько висукував
Нитку бабиного літа.
Повисала павутина
На осонні,
На просонні.
Язичком торкала листя
І повідала куницям.
Що по дереву.
Як по грому,
Бігла біленька білочка...
ПЕРЕДВЕСНЯ
Наче птахи, злітає з дерев
Листя осені.
О, цей багрецевий колір,
Що струменіє з-під моїх пальців
І вкриває м'яким простирадлом
Чесну втому землі!
Але все себе відшукує.
Все шукає себе...
Чи знайде!
Я запитую:
Чи знайде
Вогонь мого вікна – вогонь твого.
Чи руки інші, не мої і не твої –
Між нами знов постануть перепоною,
Як осінь – поміж небом і землею
І запізнілим криком журавлів!
Слухай-но, друже.
Ти ж хотів цього – маєш
Оце листя, вогні.
Цей веселий розбій.
Після котрого знову нічого немає,
Крім зими.
А за нею –
Нерозгорнута просинь весняного неба!
ТВІР НА ТЕМУ
Боже, як хочеться грому весняного восени!
Осінь така неполохана й самовпевнена –
Ну просто тобі дівча!
Наче бабусі на призьбі,
жебонять край доріг ясени,
І застигла над світом березова біла печаль.
А дорогу перейшла дівчина в червоному намисті,
У весняних очах заховалась осіння пітьма.
Певне, знову пішла виглядати Петра-тракториста,
Що поїхав з весною і досі нема...
Де ж ти ходиш, мій любий,– болить голова,
Чи даремно чекаю на тебе сто день!
Мов котки для асфальту,
котилися важко слова
І ламались під ними лозинки срібних антен.
«Посіяла огірочки» – долітав із-за тину голос,
«Низько над водою» –
перелітав через тин.
І сонце яріло, мов тарелевий полиск,
І сідало на вістря високих очеретин.
Мов берізка у травні, сутенієш на вимитих вулицях,
День минув, два минуло. І рік...
Що за ним!
В поколіннях весни ти, маленька і ніжна, загубишся,
В поколіннях весни.
Запізнилися гості на наші запросини.
На душі, як в саду,–
Від стороннього ока немає одеж.
Що візьмеш від моєї весни
Для своєї осені, що візьмеш? –
Заблукалу любов, обнадію чи стомлений посміх.
За яким тільки спогад вита!
Роєм рояться зморшки.
Розходяться гості.
Що від слів!– Павутиння. І те відліта.
І не бачив ніхто, щоб з весною прилинуло.
День пройшов. І зима. Рік пройшов.
Що за ним!
Ти в повітрі моїм так тягуче.
Так по-журавлиному,
Так прощально дзвениш...
СОН КОХАНОЇ
До тихих дніпрових
Задимлених плес
Ведуть, від роси променисті, сліди,
І дівчини постать між білих берез –
Мов хмарка,
що збігла напитись води...
Не спи ж, мій коханий!
Не стуляться вії.
Ця ніч докупальська тебе не мине –
Чаклунка я, відьма.
І коси, мов змії,
На шиї твоїй ляжуть чорним вогнем.
Чи знав,
що казав, коли мріяв про щастя,
Коли шепотів, що нам сяйно удвох!–
Не спи ж, мій коханий!
Сьогодні причастя.
Над маревом світу моє торжество.
Не знати, що є,
що було– не дочулось.
Лечу над тобою, мов світло заграв!
...Озвалися півні.
Смиренно згорнулась.
На сонних вустах сяйний усміх згоряв.
Світку мій!
У хвилину,
Коли раптом підступить зневіра,
Я до тебе прилину
З неймовірного вирію.
З неймовірного, із далекого,
Прилечу я до тебе лелекою –
Нерозважлива птаха.
Із крильми, мов невмілі обійми,
Опущуся край даху.
Над подвір'ям,
Від квіту вишневого білим.
Стане сонце тобі, буде ласка з тобою.
І не буде спокою.
Стану щастям тобі, стану вранішнім небом,
Лиш тривоги свої заховаю від тебе,
Бо змовкають серця,
Бо тобі не дістатись шляхами земними й небесними
В ті місця,
В ті далекі місця.
Звідкіля повертаюся веснами.
ПОВІТРЯ НА ДВОХ
Ти – прозорість моя,
політ в невідоме.
Радість першого дня буття,
Сподіване слово у світлому домі.
Життя!
Зоре моя досвітня,
Хай заметілі свищуть –
Завше прозора й сонячна
Кроків твоїх голубінь:
Ця незбагненна озонність,
Ця таїна найвища –
Боже,
як ця озонність підвладна тобі!
Збірку "Повітря на двох" надруковано у м.Одеса,
Видавництвом «Маяк». 1973 рік
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато
19 листопада 2006 року
