ОПЕРАЦІЯ
"ВІСЛА"

Сторінка створена завдяки творчості поета, щирого українця
і одного з постійних відвідувачів сайту
"Анумо знову віршувать!"

Василя Шляхтича

Жодного слова неправди

    Підходить якось до мене під доброю мухою знайомий шахтар, один з тих, для кого шматок брежнєвської ковбаси по 2 руб. 20 коп. – як для індуса священна корова, і каже: – За что ти, падло бандєровскоє, нєнавідішь совєтскую власть? Что она тєбє плохого сдєлала? Дала работу, образованіє квартіру, а ти… Тварь нєблагодарная!

    Щось доводити тому п’яному зомбі – марна справа. Тому я лише запитав у нього: «А ти знаєш, що таке «акція Вісла»?

    – Конєчно, знаю! І даже больше, чєм ти. Потому, что прі форсірованіі Вісли мой отєц стал інвалідом.

    – Та я тебе не про 1944 рік запитую, а про «акцію Вісла» 1947 року.

    – Да что ти, дружок, єрунду мєлєш? Какой 1947 год? Какая «Вісла»? Ти хоть знаєш, что война в 1945 году закончилась?

    Доволі в Україні ще таких знавців історії, тож розповім, що таке «акція Вісла», а заодно й поясню – чому я ту «совєтскую власть» ненавиджу. Розповім тут лише про долю нашої родини. А таких, як ми, було понад 300 тисяч. Жодного слова неправди тут не буде. Дещо довелося бачити на власні очі. Та більше буде тут почутого від мами, діда, старших односельчан. А не вірити їм не маю права. Впевнений, що зрозуміти таких, як ми, може лиш той, кому довелося щось подібне пережити. Для совкового зомбі – раба – це вища математика.

    Цього року я розміняв 68-й рік. І цього ж року в жовтні минуло 60 років, як нас «добровільно» переселили. (Це був початок «акції Вісла».) Родом я із заможної селянської родини із с. Фредропіль під Перемишлем. Мама і тато із с. Керманичі. Тепер ці села, як і багато інших сіл, міст і містечок Лемківщини, Підляшшя і Надсяння, належать Польщі. Бо 1946 року наші споконвічні українські землі «переможець» щедрий, «тато» Сталін подарував полякам.

    Наш нерідний дідо Петро Голубовський з бабусею Мариною, щоб розбагатіти, за своєї молодості їздили на заробітки до Америки. Одвічна проблема українців. Там дідо п’ять років працював у шахті, а бабуся – на цегельні. На тяжкій роботі бабця підірвалася. Позаяк не мали власних діточок, то взяли собі за сина племінника – Михайла Кравецького, майбутнього нашого тата. Ставши парубком, він одружився з Ганною Крок – нашою мамою.

    Повернувшись з Америки в рідне село, купили собі дідо з бабцею землі в пана. Казала мама, що з гаєм, пасовиськом і лукою було тієї землі за 40 моргів. У переселенських документах записано 5,05 га землі, житлові будівлі – 180 м3, стодоли – 320 м3, складські приміщення – 100 м3, а ще фруктовий сад. Коней, корів, кролів, птицю в ті документи не вписали, бо ще до нашого переселення їх весь час «експропрійовували», спочатку орди біснуватого фюрера, потім – червона орда, і наостанок – «Армії Крайова і Людова».) Оцінила вже наше майно «най-справедливіша» в світі «совєтская власть» – аж у 2.990 руб. Після грошової реформи 1947 р. це було 299 руб.

    Землі записали лиш 5.05 га – так порадили добрі люди: «Бо, по-перше, там, куди ви їдете, земля належить колгоспам, по-друге, по радянських мірках до 5 га вас зарахують до середняків, більше 5 га – куркулі». Якими були долі куркулів – довідалися ми вже потім.

    Ані в нашого діда, ані в односельців наймитів не було. Землю обробляли спільно в супрязі, як не сусід з сусідкою, то родич з родичем. Збудована толокою цегляна хата стоїть і донині. Отак, як казала мама, «пхали вони біду поперед себе», здаючи державам, до яких належали, «контингент» (податок) вирощеним збіжжям. За це їм платили «копійки», або видавали різні довідки, обі-цяли колись розрахуватися. Та всі «визволителі», окрім червоних, дещо залишали газдам. На щоденний хліб насущний, «на паску і на коровай», «Червоні експропріатори ви-гребли все, не давши на-віть довідок.

    Села Фредропіль і Кор--маничі розділяла невеличка річечка. Села – мов писанка. Вони мені донині сняться. Церква на горбочку. Тепер це поль-ський костел. Гарні, ошатні біленькі хатки, які я малим щодня обходив з тради-ційним запитанням: «Як ся ваша корова називає? Чи багато молока дає?» Усміхаючись, селяни пригощали мене молоком, сиром, хлібом з маслом і казали: «О, це, певно, буде великий господар!»

    Не судилося. Замість господаря став я великим «совєтскім» голодранцем – пролетарем.

    Польських сімей в наших селах було дуже мало. Шовіністів взагалі не було. Не було й жодної ворожнечі. Молодь дружила, разом ходили на вечорниці, були поляки, що співали в хорі української «Просвіти». Дехто з них, коли 1947 р. переселяли на Балтійське узбережжя тих українців, що прийняли польське підданство, на знак протесту поїхали з українцями, хоч мали повне право залишитися в селі.

    1939 р. прийшли до нас червоні «визволителі». Їх тоді не кулями, а квітами і арками із смерекових гілок на дорогах зустрічали. Як братів. Бо далася взнаки українцям польська шовіністична влада. А брати – як орда. Оголосили нас ворогами народу і буржуазними націоналістами. Заарештовували інтелігенцію, духовенство, свідомих господарів і молодь. Взяли і маминих братів Михайла і Олексу Кроків. Довго тримали їх під слідством у тюрмі в Перемишлі. А ж тут Гітлер без оголошення розпочав війну. Що ж робити з тими «буржуями», які враз стали обузою для втікаючих більшовиків? Голодних, босих, змучених зігнали вони їх у дві колони. Олекса пішов на Медику. Там колону наздогнали німецькі фашисти. В’язні впали на землю. Німці енкаведистів постріляли, а в’язнів відпустили по домівках. Олекса залишився живим. А Михайла з колоною погнали червоні фашисти на Добромиль (тепер Львівська обл.). Там усю колону знищили і скинули у шурф соляної шахти (саліни). Стався цей злочин у перший день війни. У книжці Й.Лося, М.Прокопець, Д.Лапичака «Саліна» наводяться дані про 3.600 закатованих в соляній шахті. Переконаний, що більшість з них були такими ж «буржуями», як наш вуйко Михайло Крок – селянин з 3 га зе-млі, який у вільний від роботи в полі час підробляв шевством, ремонтуючи односельцям взуття.

    Повернувшись до нас знову 1944 р., більшовики забрали нашого тата до Червоної Армії. Через три дні після мобілізації, не навчивши їх бодай якихось військових азів, ба, навіть не обмундирувавши, не озброївши, погнали їх в атаку. Попереду «фріц» у дзоті з кулемета «косить», позаду – радянські танки і ситий енкаведист на прицілі тримає – «впєрйод, за родіну, за Сталіна!» Там наш тато і загинув. Підірвався на міні. А сусідові, що був поруч, тою ж міною відірвало ногу. Та вижив. Певно, для того, щоб розповісти нам про цей злочин. А я собі думаю: невже за півроку до так званої перемоги була така велика потреба гнати ненавчених військової справи селян на передову, ще й на міни. Чи не був це ще один з різновидів геноциду україн-ців?

    Так стали ми з братом сиротами. А мама у 25 ро-ків – вдовою. А тут ще нова біда. Наші землі стали не нашими. Або приймай польське підданство, ставай поляком, або забирайтесь геть. А хто ж добровільно кине власну хату і роками нажите майно? Українці ж не якась там кочова орда, в якої свої юрти бур’яном поросли, Дуньки поспивались, що й корів нікому подоїти.

    Отже, щоб вигнати нас з рідних осель, розпочався терор. У сусідньому селі польські «партизани», керовані інструкторами із НКВД, за одну ніч вирізали 250 людей. Не жаліли навіть немовлят. Не одну ніч ночувала мама з нами у житах та кущах. При нас село біда якось оминала. Згоріло воно після нашого переселення 1947 ро-ку. Тоді ж польська «партизанка» вночі вирізала 16 молодих хлопців, які вартували село та поснули. Було тим вартовим 15 – 16 років. Незабаром тих, хто прийняв польське підданство, переселили на Балтійське узбережжя, на колишні німецькі колонії, які Сталін теж подарував Польщі.

    Так ми опинилися в Радянській Україні. Нам ще й пощастило. Допомогла похоронка на тата. Декого з односельців повезли в «Сибір неісходиму», інших – на Схід і Південь України.

    Село Родохінці (тепер Мостиського р-ну Львівської обл.), де ми опинилися, після кількох місяців поневірянь, в надії, що так довго не буде і ми незабаром повернемося додому, складалося з двох частин – української і польської. Мали поляки тут гарну власну школу, крамницю, хатучитальню і костел з органом. Тут із запізненням пішов я до української школи.

    Як почали в селі організовувати колгоспи, поляки виїхали до Польщі. Їх костел комісари перетворили у склад для збіжжя. Орган потрощили.

    Під час одного переляку енкаведисти обстріляли нашу стодолу, куди були завезені снопи збіжжя. Так стали ми погорільціями. З утворенням в селі колгоспу пішла мама працювати у рільничу бригаду. За палочку– трудодень працювала мама в колгоспі від зорі до зорі.

    Щоб якось вижити, ходили наш дідо красти вночі колоски. Повік не забуду його сліз: «Будь проклята ти, московсько-жидівська голото! Мене, господаря, як останнього злодія, красти примусила».

    Дала «гуманная власть» мамі – вдові на двох сиріт 50 руб. пенсії. Після грошової реформи 1947 р. це було аж 5 руб.! Половину тих сирітських копійок забрав на «позику» донині фінагент-енкаведист, що ту милостиню приносив. Як мама слізно благала не забирати грошей, бо діти босі й голі. Фінагент вкривав маму «благородними» словами і погрожував пі-столетом. Згодом маму навчили, як задобрювати того фінагента. Тримала вона до дня видачі тієї державної милостині кілька яєць на яєчню і пляшку «бурячанки»…

    Зараз ті «ветерани», що втопили в соляній шахті вуйка Михайла, що стріляли в спину своїм, змушуючи їх власними тілами робити дороги для радянських танків, що збирали «позику» з вдів і сиріт, обвішані орденами і медалями за «заслугі перед родіной», отримують персональні пенсії, пільги. І ходять на мітинги, очолювані «православною» соціалісткою Вітренко. Бо всі вони були, є і до самого скону будуть п’ятою колоною Москви. То про яке примирення йдеться, панове-товариші?! Хто з ким миритися має? Кат із жертвою?!

    Жити в селі було неможливо. Тому молодь намагалася втекти до міс-та. А щоб вирватися із села безпаспортному колгоспному кріпакові, потрібно було вступити на навчання до міста, не повернутися в село після служби в армії, або за комсомоль-ською путівкою податися на «стройкі комунізма». Я вибрав останнє. Скінчивши 10 клас Гусаківської середньої школи, доносивши останні татові штани, подався на Донбас. Спочатку працював на будівництві «Дрогобицької комсомольської» шахти. Потім майже чотири роки служив в армії. Після армії переїхав я до Дімітрова. Тут спочатку працював на реконструкції шахти «Центральна», потім у бригаді Героя Соціалістичної праці В.Ципляка. На глибині 622 м у загазованих метаном лавах ставили рекорди. Дай іскру – і мокрого місця від тебе не залишиться. Та, слава Богу, пронесло, хоч і не раз ламало ребра, руки, ноги.

    За не одне десятиліття праці в каторжних умовах назбирав я собі на чорний день трішки заощаджень. Виявилося, не для себе, а для хитрого лиса ідеолога КПУ Л.Кравчука, який якось сам зізнався, що за його президентства наші заощадження за одну ніч перекочували в москов-ські банки. А де ж ти, наволоч більшовицька, був як президент? Шкода, що баба Параска не гепнула його за це мегафоном по макітрі.

    Так встигли комісари розкрутити і мене. В «незалежній» Україні!

    Дехто тут, на Сході, каже, що це робота демократів. Які в біса демократи з колишніх партійно-комсомольських будулаїв?

    І останнє. Завдяки колишньому нашому односельцеві (його родину було вислано на Балтику), який, скінчивши університет у Кембриджі, університет і Пітманінститут, нині живе і працює професором у Нагої (Японія), випало нам з сином щастя побувати у рідному селі Фредрополі. Там на брат-ській могилі наших 16 односельчан, замордованих польсько-енкаведистською бандою Стефан Костик власним коштом і коштом діаспори встановив пам’ятник і огородив наш сільський цвинтар, де поляки пасли худобу на могилах наших дідів. Зустрів я там своїх односельців, колег дитинства, що з’їхалися туди з цілого світу. По-різному склалися їхні долі. Є серед них учені, фермери, шахтарі. Та не було серед них жодного такого спрацьованого, згорьованого, як ті, що приїхали з України. Там я довідався, що польський шахтар (залежно від стажу і професії) отримує від 900 до 1.200 доларів пенсії. Наша тітка, яка живе в Польщі і все життя доглядала за саджанцями дерев у лісництві, отримує 300 доларів пенсії.

    За що ж караємося ми, українці? Чи не за те, що дозволили надіти на свої шиї ярмо, перетворившись з гордої козацької нації в отару атрофованих хохлів-мутантів? Останні вибори яскраве тому свідчення. «Це ненормальна країна…» – сказав данський журналіст, що спостерігав за ходом минулих виборів.

    Певно, що ненормальна, якщо у Верховній Раді сидять представники п’ятої колони Ізраїлю і Московії. Я додав би – це пропаща нація.
 

Петро Кравецький,
ветеран шахтарської праці, 40 років під землею

Джерело: http://novasich.org.ua/

"ДЕ СРІБНОЛЕНТИЙ СЯН ПЛИВЕ..."

    У творі описані події на частині так .званого "Закерзоння" - західних українських землях, які за Ялтинською угодою після Другої світової війни опинилися під Польщею. Тут не тільки боротьба відділів УПА та захист українського населення від фізичного знищення на рідній землі, але й екскурси в історію, описи побуту, народних звичаїв, економіки, освіти, культури.
    Матеріал цінний тим, що з цього краю українська людність була повністю виселена у 1945-1947 роках і такі спогади - один із небагатьох свідків минулого.
    Автор - учасник тих подій, політв'язень тюрем Польщі, Чехо-Словаччини, Луб'янки в Москві, таборів Норильська.
    Для широкого кола читачів та дослідників.

    Ivan Kryvutskyy
"Where the Silver Sian flows..."

    The events in so-called Zakerzonnya - the westen Ukrainian territories which were under Poland according to the Jalta agreement after World War II are described in thus story. Here we can see not only the struggle of the UPA detachments & protection of the native Ukrainian people from physical annihilation, but also some glimpses on history, the descriptions of the way of living, customs, economy, education & culture.
    The material is valuable due to the fact that Ukrainian people were completely exiled from this territory in 1945 - 1947 & such memories are one of the few witnesses of the past.
    The author of this story participated in those events, he was a political prisoner in Poland, Chechoslovakiya, Lubyanka in Moscow, camps in Norilsk.
    For the wide cicle of readers & researchers.

УРИВОК З КНИГИ:

    1939-Й РІК. БІЛЬШОВИКИ ЙДУТЬ!
    Польська армія, відступаючи перед німцями, 12 вересня висадила в повітря обидва мости через Сян в Перемишлі. Німці зайняли місто з 13 на 14, пішли далі на схід, а 16 вересня повернулись і стали кордоном на Сяні. Більшовики "освободили" Перемишль з 19 на 20 вересня. (Дані із приватного архіву д-ра Богдана Скобовича-Околота* зі Швеції). Польські вояки з розпорошеної армії знаходять в українських селах співчуття, притулок, перевдягаються у старий цивільний одяг. Ніхто не шкодує для них харчів, ще й на дорогу дають. Показують, як ближче дістатися за Сян, де вже польські села. Почалась війна, страшна для всіх, особливо для старших, які пережили першу світову. Ми, молоді, ще не зовсім уявляємо, що це нам несе - цікаво. Про якусь ворожнечу між поляками та українцями ніхто й не думає, таке навіть у голову не може прийти. Так думала більшість наших селян, які не зазнали пацифікації і забули про неї в інших селах. Зовсім інакше ставились до українського населення польські військові частини, відступаючі перед німцями на схід. Кілька днів перед приходом німців до Перемишля Аксманичі були обстріляні з артилерії із залізничної платформи з вокзалу в Нижанковичах. Один снаряд вибухнув перед селом на Трушовому полі, другий в самій середині села в саду Лося розніс на тріски заготовлені бруси для будівництва стодоли, а третій просвистів над хатами і впав на полі на Лучках за селом, але не вибухнув. Кільканадцять хвилин перед тим я сидів на брусах з кількома ровесниками. Хтось з нас запропонував піти до Лазоркового саду за потічок, де були гарні яблука. Встигнули опуститися з берега, як роздався свист і відразу за ним вибух. Пощастило нам. Чому їм так сподобались наші Аксманичі і чи були десь ще подібні випадки - не пам?ятаю. Здається, обстрілювали, але тільки чисто українські.
    Німці в перший день попередили населення, що по Сяну проляже кордон між Рейхом і СРСР. Скоро сюди прийдуть більшовики, і хто хоче - може перебратися за Сян, на німецький бік. Упродовж кількох днів ми з цікавістю спостерігали, як зі сходу та півдня в напрямку Перемишля на підводах або на німецьких військових автомашинах, набитих добром, їхали перші втікачі - втікали від "наших", від своїх, шукали порятунку в чужинців. Виїжджали насамперед усі поміщики, міські багатії, домовласники, господарі великих і малих підприємств, частина заможніших селян, інтелігенція українська і польська. Сьогодні важко повірити, але за Сян вибралось дуже багато євреїв, що теж утікали від "своїх". Ми жартували, що "наші втікали від наших".
    Чомусь тоді ми всі були переконані, що Радянський Союз - це витвір лише євреїв. Можливо, під впливом гітлерівської пропаганди. Крім того, всі знали добре про Троцького, Кагановича, Зінов'єва, Маркса, Каменєва та інших. Архівні документи про ті часи підтверджують це.
    Не виїхав жоден греко-католицький священик, хоча всі вони були переконані, що першими стануть жертвами "визволення". Якщо згадати настрої серед українського населення, то можна припустити, що до двадцяти відсотків свідомішого елементу боялися приходу більшовиків. Це ті, хто постійно читав газети, цікавився міжнародними подіями, вірив, що в 1933 році був страшний голод на Україні і була винищена вся передова українська інтелігенція. Від п'яти до десяти відсотків із приходом більшовиків пов'язували деякі надії на поліпшення свого життя. Це безробітні по містах, сільська біднота, частина робітників на промислових підприємствах і низи підпільних комуністичних організацій. Решта ставилась байдуже: що людям - те й мені. Всіх не перестріляють і до Сибіру не вивезуть. Якщо чесно працювати - то як можна з голоду вмерти? Але добре пам'ятаю майже паніку кількох перших днів, коли люди, чомусь перелякані, передавали один одному: "Більшовики йдуть! Що з нами буде?" Частина молодих хлопців, незалежно від матеріального чи сімейного становища, подалися за Сян. Характерно, що з території Польщі, окупованої німцями, на схід у перші дні не переїхав ніхто з поляків. Тільки, здається, у листопаді 1939 року з'явилися перші єврейські втікачі на нашому боці - переважно з Австрії та Чехії.
    Забіжу трохи наперед і скажу, що навесні 1941 року в Західній Україні не залишилося жодної людини, яка з симпатією ставилася б до комуністичної системи, хіба якісь одиниці, яких нова влада підняла на керівні посади по закінченні курсів.
    6 жовтня 1939 року до нашого села прибула рота солдатів. Офіцери відразу почали питати, де банди. Ніхто не міг втямити, про які банди йдеться. Хтось здогадався, що попередніми днями хлопці знайшли десь польські патрони з порохом і стріляли в березі потічка чи за селом із саморобних пістолетів, як щороку на Великдень біля церкви. Люди промовчали - не сказали, хто стріляв.
    Прибуло кілька підвід з кухнею, продуктами та іншим добром. Коні без хомутів, без жодної збруї, запряжені якимись мотузками, недбало. На грудях у них шкіра натерта до крові, худющі, виморені, брудні. Наші господарі за голови хапались - ще в житті не бачили такого ставлення до тварин. Вози теж зроблені недбало, усе абияк поперев'язувано дротами. І як вони в таку далечінь доїхали?
    Солдати втомлені, неголені, в подертих черевиках, голодні, по-українськи ніхто не розуміє ні слова, багато косооких. До людей не підходять - стороняться чи бояться, на запитання не відповідають, інколи відвертаються, щоб не розмовляти. Хлопці підходили до коней, годували хлібом, сіном, пестили, показували на рани від мотузків, придивлялись, як коні плачуть, - у кожного майже закисли очі від сліз. Найдивніше було те, що солдати не завжди дозволяли підходити до коней. Ще кілька тижнів тому люди ходили чи їздили до Перемишля і там мали змогу побачити малі групи німецької армії. А тепер порівнювали.
    Рота вибралась із села через тиждень. Залишили за собою кілька розбитих вуликів на малих пасіках та дуже неприємне враження у населення.
    Настали часи радянської влади. У нас створили сільраду, до якої приєднали ще три малих села: Конюшу, Берендьовичі, Клоковичі. Провели телефон із Нижанкович до Аксманич. Стовпи ставили не вздовж дороги, а навпростець через поля, хоч вони вже були засіяні озиминою.
    До села прибули три уповноважені: Щербак (тип Давидова з "Піднятої цілини" М. Шолохова), якийсь лейтенант, що добре розмовляв по-українськи, родом десь із Вінничини, і третій солдат - Ванька Пеньков із Саратова. Прізвище лейтенанта якось на "-чук", чи не Бондарчук.
    Крім них щодня до села наїжджають ще якісь у військових мундирах, викликають людей по одному до сільради (в будинку другої школи), про щось розпитують, усім цікавляться. "Будемо обирати кандидата в депутати до Верховної Ради України чи на якийсь з'їзд у Львові", - повідомив на загальних зборах Щербак.
 

ЗАВАНТАЖИТИ ПОВНУ ВЕРСІЮ КНИГИ МОЖЕТЕ ЗА ЦИМ ЛІНКОМ
Файл заархівовано RAR-oм.
Пароль на заархівований файл: virchi.narod.ru

Джерело: http://www.ukrcenter.com/
 

Операція Вісла - злочинний захід етнічної чистки

    Операція Вісла - злочинний захід етнічної чистки, здійснений польським комуністичним режимом у 1947-му році проти українського населення на історічних українських землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни. Полягав у примусовій депортації (виселенні) українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині.
    9.9.1944 між комуністичними урядами УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди носити винятково добровільний характер, проводилося найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші. В жовтні 1944 -серпні 1946, за даними польських джерел, було переселено 482 тис. осіб. Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.
    Приводом до початку Операція Вісла стала загибель 28.3.1947 в р-ні с.Яблонне (на шосе між Балигородом і Тісною) у бою з відділом УПА (ком.-майор С.Хрін) заступника міністра оборони Польщі ген. К.Свєрчевського. В цей же день на засланні політбюро ППР було прийнято рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. 28.4.1947 (за ін. даними - 24.4.1947) о 4.00 годині ранку шість польських дивізій (бл. 17 тис.чол.) та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (назва органів польської служби безпеки) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу. Операція Вісла проводились під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та ген. С.Моссора.
    Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28.4. до 15.6.1947 виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30.6.1947 виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.
    Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено населення з решти повітів Закерзоння. На 31.7.1947 за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чол., убито 655 чол. заарештовано 1466 членів українського руху Опору. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.

Джерело: http://uk.wikipedia.org/

Операція "Вісла" була формою етнічного чищення

30 квітня 2002 | 12:15
За матеріалами: Wprost
    "Літак прилетів в 1947 році, в червні. Так, тут кружляв над цими селами. Скинув листівки. Через дві години від'їзд. І відразу солдати приїхали. Через дві години, так через дві години. Що ви візьмете з такого будинку? Нічого ви не візьмете. Хоча б від страху ви не візьмете нічого...
    Ну і вивезли... Загнали аж на захід". Так через роки один з вигнаних розказував про виселення з рідною лемковщизны (житло народності "лемки" - прим. пер.). Для тих, що стали її жертвами операція "Вісла", в результаті якої з трьох південно-східних воєводств були депортовано на так звані повернені землі майже 150 тисяч українців і лемков, залишається злочином. Більшій частині громадськості відома фальсифікована комуністами картина цього злочину, що представляє цей злочин як покарання бандерівців з Української повстанської армії (УПА), вбиваючих поляків. Покарання нібито заслужене.
За наказом Сталіна?
    Офіційно операцію по переселенню пояснювали необхідністю ліквідації бази українського підпілля. Вирішальним аргументом стала смерть генерала Кароля Сверчеського, який 28 березня 1947 року при підозрілих обставинах загинув, потрапивши в засідку УПА під Яблонкамі. Вже наступного дня Політбюро ЦК ППР (Польська робоча партія) ухвалило в порядку репрессионных акцій "в швидкому темпі переселити українців і змішані сім'ї на повернені території (перш за все до Північної Пруссії), не допускаючи при цьому виникнення згуртованих груп". У пресі і по радіо одночасно була розв'язано масоване антиукраїнське цькування. Йшлося тільки про привід. Вивчення проблеми і підготовка переселення почалися ще в другій половині 1946 року, а значить задовго до замаху на Вальтера.
    Частина істориків переконана в тому, що власті у Варшаві діяли за наказом Москви, що прагнула того, щоб остаточно посварити поляків і українців. "Ми зробили брудну роботу, але під натиском СРСР", - затверджує професор Ришард Тожецкий. Ця теза зручна, бо полегшує польську совість, але він дотепер не доведений. Більш правдоподібним здається те, що ініціаторами виселення були польські комуністи, що діяли з відома і за згодою Сталіна. Був і інший важливий аспект: демонстративна розправа з бандерівцями повинна була зміцнити позиції нових властей. Ця акція робила уряд комуністів легітимним в очах антиукраински набудованої громадськості.
Не тільки "Вісла"
    Операція "Вісла" була лише фіналом дій, направлених на "рішення" української проблеми в Польщі. У межах так званої люблинской Польщі виявилися близько 700 тисяч українців і лемков, значна частина яких втім не ототожнювала себе з українцями. Цих людей передбачалося переселити до радянської України в рамках укладеного у вересні 1944 року угоди про обмін населенням. Відправка на схід спочатку носила добровільний характер, але охочих не було особливе багато. Коли перестали діяти засоби адміністративного переконання, влада вирішила застосувати силу. Починаючи з вереснем 1945 року, переселенням займалися підрозділи Війська Польського. Не випадково для участі в операції були привернуті дивізії, в яких переважно служили спраглі помсту родичі жертв переслідування поляків у Волині і Східній Галіциі. В результаті переселення перетворювалося часто на жорстоку пацифікацію. Найбільш страхітливі інциденти відбулися в Завадце Мороховськой на Бещадськом Погорье, де солдати убили 70 мирних українців.
    Жертвами "репатріації" зрештою стали більше 480 тисяч чоловік. Від переселення не рятувало ні членство в ППР, ні служба у Війську Польському. На схід депортували також людей, які раніше були покликані (як правило, примусово) в Червону Армію.
Викорчовувати український корінь
    Переселення 1944 - 1946 років не дало результатів, що задовольняють власті. "Існує небезпека, - турбувався в січні 1947 року функціонер ЦК ППР, - що український корінь може залишитися назавжди...". В цій ситуації визрівав план виселення і асиміляції залишків українського населення на західних землях. Його реалізація була доручена заступнику начальника Генерального штабу Війська Польського генералу Стефану Моссору (Stefan Mossor). Він очолив створену в квітні 1947 року оперативну групу "Вісла", до складу якої ввійшли шість добірних піхотних дивізій - загальною чисельністю близько 17,5 тисяч солдатів. Українське підпілля - налічуюче близько 1,5 тисяч бойовиків, деморалізованих, заштовханих в дефензиву, - не було вже у той час супротивником, якого комуністичні власті повинні були побоюватися.
    Депортації продовжувалися з квітня по липень 1947 року. Пізніше вже тільки "дочищали" територію. Останнім, вельми запізнілим акордом операції "Вісла" стало виселення в січні 1950 року лемковских сімей з чотирьох сіл поблизу Щавніци. З партизанами справилися до осені 1947 року. Масована акція оперативної групи "Вісла", скоординована з діями радянських і чехословацьких військ, привела до розгрому останніх бандеровских сотень або їх вигнання з Польщі.
    Казан в церкві
    Тим, кого виселяли в рамках операції "Вісла", давали, як правило, від 2 до 5 годин на укладання найнеобхідніших речей і продовольства. Люди переміщалися під військовим ескортом спочатку на так звані збірні пункти, а пізніше на залізничні станції, де формувався транспорт, висиланий в транзитні пункти в Освенциме або Любліне. На кожному етапі функціонери служби безпеки проводили селекцію переселенців. Обвинувачених в співпраці з УПА віддавали в руки військового суду. Решти підозрілих - перш за все українську інтелігенцію - відправляли в концентраційний табір в Явожне. В результаті мук, недоїдання і хвороб там померло понад 160 чоловік.
    Значно важче, ніж сільське населення піддавалися переселенню українці, що жили в містах. В Кракові знайшли вихід - влаштували казан в греко-католицькій церкві святого Норберта. Коли недільним ранком прихожани входили в церкву, співробітники служби безпеки вже чекали їх там. За дверима затикали роти кляпами тим, що входять, зв'язували їх і укладали на підлозі. Потім спокійно чекали наступних прихожан. Переселеним в рамках операції "Вісла" видавали кольорові посвідчення переселенців, щоб їх можна було відрізнити від поселенців-поляків. На них розповсюджувалися різного роду обмеження, наприклад, замкне покидати місце проживання без дозволу служби безпеки. Аж до 1949 року їм не видавали посвідчення особи. Українці і лемки були останньою великою групою поселенців на повернених землях. В результаті їм дісталися самі розорені господарства, а деяким і зовсім не вистачило землі. Частина переселенців не дивлячись на категоричну заборону ухвалювала рішення повертатися додому. З-під Ольштина або Легніци поверталися в рідні сторони на возах і навіть пішки. Кінчалося це все повторною депортацією. Легальна можливість повернення виникла тільки під час гомулковской відлиги.
    Гуманісти і вбивці
     Большинство істориків вважають, що переселення - особливо лемков - не було необхідним, для того, щоб ліквідовувати українське підпілля. Інша думка бродить в побутовій свідомості поляків. Багато хто вважає, що операція "Вісла" була справедливою розплатою за українські злочини. При цьому підкреслюється "гуманітарний характер" польських у відповідь дій, і навіть нібито існуючі достоїнства переселення. З української сторони теж немає недоліку в голосах, що свідчать про засліплення. Львівський історик Ярослав Дашкевіч (який називає переселення геноцидом) затверджує, що операція "Вісла" була незрівнянно більш злочинною, ніж антипольська акція УПА, в ході якої загинуло майже 100 тисяч поляків. У Волині і Галіциі мова йшла про "усунення чужих колонізаторів" з відвічних українських земель. Тим часом обом сторонам необхідно чесно розрахуватися з минулим - як з операцією "Вісла", так і з вбивствами у Волині.

Джерело: http://www.podrobnosti.ua/

Паралельно з операцією «Вісла»
сталінська влада переселяла українців з етнічних земель довкола Пряшева

    Незнаною сторінкою історії залишається переселення в 1947 році 12 тисяч українців iз Чехословаччини на терени Волинської та Рівненської областей. Ще менше відомо про те, що від 60-х років велика частина оптантів – а власне під такою назвою ці 12 тисяч увійшли до історії – поверталися на свою малу батьківщину.

    У 1946 р., у розпал різного роду міграцій у Центрально-Східній Європі, влада Чехословаччини звернулася до Радянського Союзу з пропозицією обміняти чехів-колоністів iз Волині (проживали там iз середини ХІХ ст.) на тих українців, росіян, білорусів, що опинилися на території Чехословаччини. Було ясно, що за вищеназваними категоріями Празі йшлося передовсім не про одиниці емігрантів, що різними шляхами ще у міжвоєнному періоді потрапили на постійне місце проживання до Чехословаччини, а про етнічних українців Пряшівщини. Нараховувалося їх близько 100 тисяч, вони проживали цілісно, часто в суцільно русинських селах і становили для чехословацької держави певну проблему.

    «В Росії буде добре...»

    Одразу після війни у Пряшеві виникла організація, що назвала себе Українською народною радою Пряшівщини. Її члени, зокрема, вимагали приєднання українських етнічних теренів до Закарпаття й до Української РСР в цілому. Керівництво України, котре на той час уособлював Микита Хрущов, представило Сталіну пропозиції цієї Ради, однак вони не були прийняті. Сам Хрущов пояснював посланцям-пряшівцям: «Мусите жити зі словаками й чехами в згоді, бо ніхто не погодиться на відірвання тієї землі, оскільки це зменшило б територію Словаччини». А ота територія була й так невеликою. Більшість провідників Української ради згодом було репресовано.

    Натомість Сталін погодився на трансфер. Сучасний чеський історик Владімір Дуфек так коментує цей факт: «Те, що Сталін підтримав репатріацію, вважаємо майже за чудо. Найбільшу роль відіграв у тому наш президент Едуард Бенеш, котрий запропонував обмін населенням: чехи повертаються до ЧСР, а українці зі Словаччини – на Волинь». Шокуючим є те, що у своїй публікації названий історик не схотів прокоментувати слів чеського президента – для нього таким чином «повернення» українців зі Словаччини на Волинь було само собою зрозумілим, хоч на землях Південних Карпат русини з'явилися як мінімум шістсот, а то й тисячу років тому, а чехи в Україні оселялися впродовж останніх 100 рокiв.

    Вигідним пропонований обмін населенням був і для київських комуністів: на той час Хрущов займався стягуванням колишніх громадян, співвітчизників з усього периметра українського зовнішнього кордону, а то й з-за океану. Найбільшим був трансфер iз Польщею, внаслідок якого на території УРСР опинилося близько півмільйона холмщаків, надсянців, підляшуків та лемків. За його зразком Київ сподівався провести також обмін зі Словаччиною, котрий обіцяв бути вигідним для України в сенсі «людського балансу». На очікуваних сто тисяч русинів волинська земля попрощалась би «лише» з тридцятьма тисячами чехів. До Словаччини були скеровані ті ж представники радапарату (в основному енкаведисти), що провадили переселення з Польщі. Згадане переселення в останніх своїх етапах було відвертою депортацією, навіть вигнанням голих і босих українців через Буг і Сян.

    Однак у Чехословаччині процес оптації (слово походить від латинського optatio – бажання, в даному випадку бажання змінити громадянство) протікав зовсім не так, як хотілося загартованим на депортації польських українців висланникам Союзу. Парадоксально, але найбільшим противником і саботажником акції стала влада комуністичної Словаччини. Братиславі абсолютно не хотілося за прикладом Польщі спустошити свій гірський край. Головний уповноважений уряду УРСР з евакуації громадян української національності в Словаччині Олексій Могила обурювався, що представники словацької влади, як центральної, так і місцевої, добре приймають за столами, однак нічого не роблять у справі переселення. Не було задіяним також військо, як це було в Польщі.

    Агітації радянських комісій повірило набагато менше лемкiв, ніж очікувалося. Записалися на виїзд близько 14 тисяч громадян, але перед планованою евакуацією дві тисячі відмовилися. Причин, за якими могли записуватися на виїзд на Волинь українці Словаччини, було декілька. Бідне життя в горах Бескиду, безземелля, слабкі урожаї зернових. А також воєнне лихоліття. На перевалах між Польщею та Словаччиною відбувалися шалені бої між Червоною Армією та вермахтом, і навколишні села як Південної, так і Північної Лемківщини були поруйновані. Запевнення, що в Україні на переселенців чекають гектари родючої землі та спокійне життя, подіяли на багатьох.

    Комуністи також майстерно змальовували принади соціалістичного устрою. «Коли моїм батькам сказали, що в СРСР безплатна і медицина, і освіта, – згадує колишній оптант Федір Барна з Нижньої Полянки з округи Бардіїв, – це прозвучало як магічне заклинання. Життя було важким, на все треба було знаходити копійку, котрої не було». До того ж лемки з обох сторін Карпат на початку ХХ ст. відчували сильний сентимент до Росії – з упевненості у благородстві намірів «руських» в їхньому прагненні оборони «руськості» скрізь і всюди. Під час Першої світової війни багатьох лемків ув'язнено в австрійському концтаборі Талергоф за проросійські симпатії. З переконанням, що «в Росії буде добре» південні лемки пакували клунки та перевозили їх на станції.

    Порожні ночви колективізації

    Переїзд на Волинь в лютому–березні 1947 року був важким, вагони не опалювалися. З перших днів на території СРСР оптанти почали підозрювати, що не все буде так, як у байках агітаторів. Михайло Рибович з Якуб'ян (округа Стара Любовня) згадує, як на кордоні одного з переселенців, що віз вулики з бджолами, радянський митник запитав: «На якого чорта ти везеш до нас оті мухи? У нас мух і так вистачає!» При перевантаженні до радянських вагонів русини зустрілися з переселенцями-чехами, котрі їхали з Волині. Від них перших прозвучали слова жаху: «Ви знаєте, куди ви їдете?!» Натомість на деяких вагонах лемки оптимістично повивішували червоні стяги і лише під час переїзду Галичиною почули від місцевих: «Ліпше познімайте, поки вам поїзд не підірвали».

    На Волині, як і обіцяно, українців зі Словаччини розселили в колишніх господарствах чехів-колоністів. Деякою проблемою було те, що до багатьох чеських будинків уже вселилися переселенці з Польщі, переважно холмщаки й уродженці Підляшшя. Боротьба за ці будинки відбувалася як легально, через представників влади, так і між самими переселенцями. Через те майже одразу запали нотки антагонізму між русинами й «поляками». Самих лемків з Пряшівщини називано «словаками», через що з часом вони самі в те повірили. Українцями в очах місцевих вони не могли бути, оскільки відрізнялися мовою, а також, ясна річ, тому що «приїхали з Чехословаччини».

    Перші роки на новому місці протікали, з одного боку, неспокійно (відкриттям для словацьких українців була боротьба УПА на західних землях), а з іншого – переселенці тішилися наділеною землею та «багатством». «Жили як поросята», – скаже потім Федір Барна. Перші сигнали небезпеки проявилися, коли з холмщаків як тих, хто приїхав раніше, почали стягувати повністю податки (переселенці за міжурядовою угодою звільнялися від податків на два роки). Податки для індивідуалістів у СРСР були шалені, оскільки їхнім завданням було примусити всіх селян записатися до праці у колгоспах. Колективізація на Західній Україні розпочалася наприкінці 1940-х років, і з її завершенням українці зі Словаччини опинилися перед порожніми ночвами.

    Федір Барна, котрий в СРСР закінчив Ленінградський університет, каже: «Найбільше морально вбивало беззаконня. Кожен маленький начальник у селі був сам собі закон. Будують у селі клуб, потребують на дах бляху – прийшли й зривають з нашої стодоли. Але ж нам це господарство було приділене за зоставлене нами в Чехословаччині! То ж ніби була наша приватна власність?!» Південні лемки мали переважно багатодітні сім'ї. Михайло Рибович, приміром, мав ще дев'ятеро братів та сестер. «Коли в Якуб'янах ми були одні з найбагатших, то в Грушвиці (село під Рівним. – Авт.) стали найбіднішими». Він та його брати й батько як сімейна бригада були вимушені їздити по заробітках – на цілину, потім як будівельники. Чимало переселенців подалося на Донбас.

    Феномен повернення

    Від самого початку в середовищі оптантів з'явилися активісти, котрі закликали до повернення на Пряшівщину. На відміну від переселенців з Польщі, вигнаних примусом, пряшівці почувалися впевненими у своїх правах, намагалися довести, що у будь-який момент можуть знов змінити громадянство. Писали до радянських органів влади: «Ми є чехословацький народ. Поки не з'явилися радянські агітаційні комісії, ніхто з нас і не думав їхати до Радянського Союзу. Нам є незрозумілою ні українська, ні російська мови». На початку 1950-х років трапилися перші випадки втечі оптантів з Волині біля кордону з Чехословаччиною – в Закарпатську область. Однак владі вдалося зупинити цей процес.

    У середині 1960-х років у селах південних лемків на Волині побував етнолог з Пряшева Микола Мушинка. Він поінформував чехословацьке посольство у Москві про бажання колишніх громадян країни повернутися на її територію. Одночасно, починаючи з 1964 року, до посольства потекла «річка» подань від оптантів про повернення. Підкріплені вони були документами з Чехословаччини від близьких родичів, готових забезпечити перебування на території Чехословацької Соціалістичної Республіки. На диво, як не з першого, то з другого чи третього разу власті Чехословаччини дозволяли переїзд. Механізм повернення був простим. Спершу оптантів «витягували» родичі-громадяни ЧССР, потім самі вже реоптанти своїх близьких, що залишалися на Волині. Не всі оптанти одразу отримували громадянство ЧССР. Деякі з них досі мають громадянство України, чи навіть Росії (після розвалу СРСР мали право вибрати паспорт). Запрошення оптантам від родичів на Пряшівщині часто було єдиною допомогою. «Місцеві» русини побоювалися, що бідні родичі з Союзу будуть постійно сидіти в них на шиї, тому зустріч була холодною. Реоптантка Анна Шкінтік згадує, що для матері-«місцевої» одна з її дочок, що вернулася з Союзу, на противагу до решти дочок, просто не існувала у свідомості.

    Називали реоптантів «окупантами», «шпіонами», «русами» (словацькою «росіянин»). Федір Барна реляціонує: «Зустріли мене тут мордою об стіл». Важко було знайти роботу, пригадати або й вивчити заново словацьку й чеську мови, важко було відчути себе серед своїх. «Вони не були там українцями, а тут не стали словаками», – підсумовує Марина Шкінтік. Власне тому багато з реоптантів почали цуратися свого походження, аби не виділятися. Попри сприятливу ситуацію для української меншини в Чехословаччині в 1960–80-х роках, мало хто з тих, хто повернулися з Волині, навчали дітей рідної мови. До шкіл з викладанням української мови ходили діти «місцевих» русинів. Після «оксамитової революції» та поділу української меншини на українців і русинів більшість реоптантів опинилася по третій стороні – словацькій. Оскільки на Україні їх називали «словаками», їхали вони з Волині в Чехословаччину як колишні громадяни цієї країни, прагнення бути словаками було ще більш посилено. «Я можу себе віднести до українців, – говорить др. Валерій Купко, русист у Пряшівському університеті, – бо я в Україні народився, жив там до 15 років. Однак місцеві – це не українці. Вони не мають українських прізвищ, не той антропологічний тип, для них українська мова – чужа». Однак коли придивитися, русинська мова на Словаччині словакізована, лемків у Польщі – полонізована... Русини – це спосіб самовираження, від якого оптанти відірвалися і в більшості не могли до нього повернутися. Вони є чужими для волинян, чужими для словаків, а найпарадоксальніше – й для словацьких русинів та українців.

    ДОВIДКА «УМ»

    Після Другої світової війни модним у політиці вирішенням проблеми національних меншин стали так звані «трансфери населення» (обміни). Цілу ланцюгову реакцію викликало масове вигнання німців зі Східної Прусії, Сілезії і Богемії. Були переселені поляки з України, Білорусі й Литви, депортовані українці з Польщі, частково вигнані угорці з Румунії, Словаччини.

    Малою батьківщиною для україномовного населення тодішньої Чехословаччини, а тепер – території Словацької Республіки є Пряшівщина (назва походить від головного міста краю – Пряшів (словацькою Прешов)) – регіон на південних схилах Бескиду. Земля, продовження якої можна прослідкувати в українському Закарпатті, а також на Лемківщині в Польщі. Пряшівщину часто називають у сучасній науці Південною Лемківщиною, оскільки населення її етнічно, культурно й історично відноситься до тієї групи, яку називаємо «лемками». Назву «лемки» вживали в польській та українській науках, натомість серед словацьких українців не розповсюдилася, тому вони зберегли стару історичну назву українського народу – русини. Тепер русини в Словаччині – визнаний владою окремий народ.

Джерело: http://www.vox.com.ua/pryasheva.html
Автор: Роман КАБАЧІЙ

Оприлюднені архівні документи про перебіг операції „Вісла”

    Польські та українські історики оприлюднили архівні документи про перебіг депортації українців під час операції "Вісла" 1947 року. Тоді комуністичний уряд Польщі за підтримки Радянського Союзу депортував понад 140 тисяч етнічних українців на західні землі, отримані після завершення Другої світової війни.
    Служба безпеки України спільно з польськими архівістами та істориками презентувала в Києві книгу під назвою «Акція «Вісла» 1947». Це п‘ятий том серії «Польща та Україна у 30-40-х роках двадцятого століття». В останній книзі зібрані досі невідомі документи, що свідчать про мету та перебіг депортації етнічних українців з південно-східної Польщі до земель на кордоні з Німеччиною.
    Звіти командирів польських військових частин свідчать про збройний супротив Української повстанської Армії виселенню українців у квітні –липні 1947 року. Операція проводилася задля знищення людської та економічної бази УПА, яка діяла на кордоні колишнього Радянського Союзу, Польщі та Чехословаччини. Дослідники, посилаючись на оприлюднені документи кажуть про скоординовані дії польских, радянських та чехословацьких військ.
    Керівник головного галузевого архіву СБУ Сергій Богунов каже, що матеріали, в яких йдеться про операцію «Вісла», до Росії не вивозилися. Пан Богунов, однак, не виключає, що невідомі досі документи можуть виявитися і в архівах російських спецслужб, і в польських та в українських архівах.
    Проте, і польські, і українські науковці не розраховують на швидкий доступ до сховищ у Росії. За свідченням співробітника Інституту національної пам‘яті Польщі Єнджея Тухольського, Москва вже кілька років не дозволяє вивчати архівні матеріали, які стосуються контроверсійних моментів у стосунках між обома країнами. Пан Тухольский , пояснює це погіршенням стосунків між Польщею та Росією.
    Науковці з Польщі та України, які працювали над книжкою “Акція “Вісла 1947”, наразі уникають однозначних оцінок представлених подій. А винуватцями депортації називають комуністичні режими Польщі та Радянського Союзу, які сприяли виселенню. Саме зібрання документів вчені пропонують як матеріал для більш детального вивчення у контексті тогочасної ситуації в Польщі та СРСР. За свідченням одного з упорядників книги, київського історика Юрія Шаповала, єдиний висновок, у якому одностайні польські та українські історики – несприйнятті насильства у політиці.
 

Джерело:
http://news.ukrcol.com/

Операція „Вісла” – про це не можна забути!

    Історія українського народу донині залишає велику кількість білих плям, особливо в період ХХ століття – період голодоморів, геноцидів, переселення та світових воєн.
    Однією із таких болючих тем в історії України є велика депортація українського населення з території Польщі під назвою операція „Вісла”.
    28 квітня 1947 року почалася операція польського комуністичного режиму проти етнічних українців. Операція „Вісла” полягала в насильницькій депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини, які до 1945 року належали Німеччині.
    Переселення українців з їх етнічних територій, яке мало за умовами угоди з урядом Радянського Союзу носити виключно добровільний характер, проводилося найчастіше примусово та із застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав українців на землю, ліквідації рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви та інші.
    Переселення і масові репресивні акції польського уряду щодо українського цивільного населення викликали закономірну рішучу протидію національно-патріотичних сил - Української Повстанської Армії та націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів на території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в цілій Польщі. В цих умовах польська комуністична влада, продовжуючи свою антиукраїнську політику, вирішила повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі.
    Офіційним приводом до початку операції „Вісла” стала загибель 28 березня 1947 року в бою з відділом УПА заступника міністра оборони Польщі генерала К.Свєрчевського.
    В цей же день керівництво Польщі прийняло рішення про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське.
    28 квітня 1947 о 4.00 годині ранку шість польських дивізій та відділи Корпусу Безпеченьства Публічного (відділ безпеки) оточили місцевості, на яких компактно проживало українське населення. В цей же час відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу.
Операція “Вісла” проводилась під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Р.Жимерські та генерала С.Моссора.
    Депортаційні заходи проходили в три етапи: 1-й - з 28 квітня до 15 червня 1947, коли проводиося виселення українців з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно, Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - до 30 червня 1947, коли проводилося виселення українського населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг, Томашів Любельський, Грубешів.
    Протягом третього етапу (до кінця жовтня 1947) виселено українців з решти повітів Закерзоння.
    На 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140 575 осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 чоловік, убито 655 чоловік, заарештовано 1466 членів українського руху Опору.
    Сьогодні двосторонні відносини між Україною і Польщею розвиваються в рамках тісної співпраці, проте, нам не варто забувати про цю сторінку в історії нашого народу.
Прес-служба Конгресу
 

Джерело: http://cun.org.ua/

СБУ оприлюднила секретні документи спецоперації "Вісла"

 8 червня 2006

    Закриті архіви операції 'Вісла'
    Такі хати на Сході Польщі полишали депортовані українці
    Польські та українські історики оприлюднили архівні документи про перебіг депортації українців під час операції "Вісла" 1947 року.
    Тоді комуністичний уряд Польщі за підтримки Радянського Союзу депортував понад 140 тисяч етнічних українців на західні землі, отримані після завершення Другої світової війни.
    Операція "Вісла" як скоординована дія СРСР, Польщі та Чехословаччини
    Служба безпеки України спільно з польськими архівістами та істориками презентувала в Києві книгу під назвою «Акція «Вісла» 1947». Це п‘ятий том серії «Польща та Україна у 30-40-х роках двадцятого століття». В останній книзі зібрані досі невідомі документи, що свідчать про мету та перебіг депортації етнічних українців з південно-східної Польщі до земель на кордоні з Німеччиною.
    Звіти командирів польських військових частин свідчать про збройний супротив Української повстанської Армії виселенню українців у квітні –липні 1947 року. Операція проводилася задля знищення людської та економічної бази УПА, яка діяла на кордоні колишнього Радянського Союзу, Польщі та Чехословаччини. Дослідники, посилаючись на оприлюднені документи кажуть про скоординовані дії польских, радянських та чехословацьких військ.
    Архіви в Росії: доступ закритий
    Керівник головного галузевого архіву СБУ Сергій Богунов каже, що матеріали, в яких йдеться про операцію «Вісла», до Росії не вивозилися. Пан Богунов, однак, не виключає, що невідомі досі документи можуть виявитися і в архівах російських спецслужб, і в польських та в українських архівах.
    "Гадаю, наші запаси вичерпані. Бо ми здійснили пошук не лише в нас у галузевому державному архіві, а й в архівах тимчасового зберігання регіональних органів Служби безпеки. І все, що нам удалося виявити, увійшло до цього тому." - говорить керівник головного галузевого архіву СБУ Сергій Богунов. З його слів, документи щодо операції "Вісла" з України не вивозилися, проте не виключно, що вони також зберігаються в інших архівах, як українських, так і польських.
    Проте, і польські, і українські науковці не розраховують на швидкий доступ до сховищ у Росії. За свідченням співробітника Інституту національної пам‘яті Польщі Єнджея Тухольського, Москва вже кілька років не дозволяє вивчати архівні матеріали, які стосуються контроверсійних моментів у стосунках між обома країнами. Пан Тухольский , пояснює це погіршенням стосунків між Польщею та Росією.
    "Спочатку надавали інформацію, а потім припинили. Тепер не отримуємо нічого через те, що зіпсувалися стосунки між обома країнами. З істориками ми продовжуємо працювати, а от із прокуратурою вже не виходить."
Висновки історії робитиме майбутнє
    Науковці з Польщі та України, які працювали над книжкою “Акція “Вісла 1947”, наразі уникають однозначних оцінок представлених подій. А винуватцями депортації називають комуністичні режими Польщі та Радянського Союзу, які сприяли виселенню. Саме зібрання документів вчені пропонують як матеріал для більш детального вивчення у контексті тогочасної ситуації в Польщі та СРСР. За свідченням одного з упорядників книги, київського історика Юрія Шаповала, єдиний висновок, у якому одностайні польські та українські історики – несприйнятті насильства у політиці:
    "Ми не прагнули винести вердикт. Ми прагнули показати за допомогою документів складність ситуації і показати, що вона не вкладається в якість однолінійні схеми. Я думаю, що це хороший імпульс для подальшої дискусії і в суспільстві, і серед науковців. Я гадаю, що політики не мають права діяти методами насильства, якими б благородними мотивами вони не керувалися."

    Майже сто історичних секретних документів військової спецоперації «Вісла» оприлюднила Служба Безпеки України.
    Звіти, накази, фотографії, оперативні зведення відтепер можна прочитати у п’ятому томі польсько-української видавничої серії «З архівів спецслужб».
    Книга видана двома мовами - українською та польською. Видання представляє документальні архіви двох ворогуючих на той час сторін - Української Повстанської Армії, що протистояла масовому виселенню українців Східної Польщі, і яка підтримувала збройне підпілля ОУН, та таємні директиви радянських і польських спецслужб.
    У 1947-му майже 140 тисяч етнічних українців за зв’язки з націоналістами виселили з прикордонних з УРСР територій на захід та північ Польщі.
    Юрій Шаповал, професор історії: «Ми почали цю роботу в 1999-2000 роках. Але в силу різних причин і дискусії із польськими колегами, ми нарешті завершили роботу. Основна характеристика тому - там зібрано найбільшу колекцію документів, які ледь не кожний день відтворюють, як проходила операція «Вісла», і документи в такому обсязі друкуються вперше».

Джерело: http://sbu.gov.ua/

55-РІЧЧЯ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»,
АБО ЯК У ПОЛЬЩІ ВИРІШИЛИ «УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ»

    З 17-го по 28-ме квітня у Польщі відбуваються різні акції, приурочені до цієї дати: перегляд художніх і телевізійних фільмів, виставки фотографій та документів, громадські дискусії, конференції й поминальні молитви. До учасників однієї з конференцій президент РП Александр Квасьнєвський звернувся з листом, у якому, зокрема, сказано: «Акція «Вісла» і всі бездушні дії влади щодо українського населення повинні бути однозначно засуджені. Від імені Речі Посполитої я хочу висловити співчуття всім тим, хто постраждав внаслідок тих ганебних дій».
    Військово-адміністративна акція «Вісла» з виселення українського населення з південно-східних регіонів повоєнної Польщі на північні і західні «понімецькі» землі розпочалася о 4 годині ранку 28 квітня 1947 року. Операції передувала і супроводжувала її сильна пропагандистська кампанія, яка мала пояснити населенню країни такі дії необхідністю позбавити підтримки «банди УПА», щоб тим самим ліквідувати вогнища збройного опору. Однак більшість населення особливо переконувати й не доводилося – будь-які каральні дії щодо українців розцінювалися як акти помсти за винищення в роки війни цивільного польського населення на Волині та в Галичині підрозділами УПА, за участь дивізії «СС Галичина» у придушенні Варшавського повстання (чого не підтвердять згодом жодні поважні історики) і за все інше, що нагромадилося між українцями та поляками ще від часу боїв за Львів у 1918 році, а то й раніше. Безпосереднім же приводом для прийняття такого рішення стало вбивство у березні того ж року національного героя Польщі генерала Сверчевського – під час контрольного рейду в горах Бещадах, начебто в засідці УПА.
    Підрозділи Війська Польського, загони співробітників МВС та місцевої адміністрації оточували села з українським населенням (серед потерпілих були й поляки зі змішаних родин) і давали 2 години на збори доробку всього життя. Історики наводять факти, коли насправді час цей зменшувався до 20 хвилин і навіть зібраного не можна було забрати через недостатню кількість транспортних засобів. Тих, хто пробував не підкоритися або втекти до лісу, часто вбивали. Понад дві тисячі осіб, запідозрених у безпосередніх чи родинних зв’язках з вояками УПА, потрапили до концтабору в Явожно. Частина їх там загинула, частину було засуджено й ув’язнено на тривалі терміни, а частину згодом було звільнено «без вибачень і пояснень». Будинки, господарські приміщення та будівельні матеріали, яких не можна було вивезти для потреб армії або держави, просто спалювалися, щоб зробити неможливим самовільне повернення. Певний хаос, який зчинився під час проведення акції, дослідники питання пояснюють ще й тим, що тодішня влада неправильно уявляла собі рівень завдання. Військо й адміністрація були готові до переселення 20–30 тисяч українців, а насправді їх виявилося близько 140 тисяч.
    Переселяли українців у західні та північні регіони, які нещодавно перейшли до Польщі і з яких щойно було виселене німецьке населення. «Щойно», мабуть, не найкраще слово, оскільки за той короткий проміжок часу регіон був уже сплюндрований радянською та народною польською арміями, грабувати «понімецьке» майно (включно з дверима, вікнами, унітазами й ваннами) їздили каравани з усієї Польщі, а те, що вціліло, дісталося польським вигнанцям з теренів сьогоднішньої Західної України. Наявність там польських вигнанців, які в основному були жертвами українсько-польських конфліктів, стало ще одним жахіттям для українських переселенців. Очевидці розповідають, що для тих людей тероризування українських родин стало певною формою вираження свого болю та приниження, заподіяного їм українськими націоналістами.
    Крім того, існувала спеціальна інструкція, як саме розселяти українців у регіонах нового заселення, – не селити в містах, а в селах, щоб не становили більше 10% населення; селити не ближче, ніж за 50 км від сухопутних кордонів, за 30 км від морських кордонів та обласних центрів, за 10 км від польського західного кордону.
    Факти і цифри тепер не мають особливого значення, оскільки, з одного боку, –вони все одно будуть неповними, а з другого – не зможуть передати всієї повноти трагедії, яку пережили жертви акції «Вісла». До того ж це не 5-та, а 55-та річниця – чимало вже сказано й написано. Говорити й писати про це у Польщі реально стало можливо лише після краху комуністичної системи у 1989 році. Відтоді українська спільнота в Польщі практично щороку нагадує польській владі і польській громадській думці про свою трагедію, а історики намагаються розібратися у справжніх причинах «розпорошення» українського населення в Польщі.
    Тож у загальній картині операції «Вісла» та її жертв багато що змінилося. Історики майже переконані, що Сверчевського вбили не партизани з УПА, а хтось зі «своїх». Відомо також, що для подолання збройного опору УПА в той час і на тій території вже не було потреби виселяти тисячі мирного населення. І так далі.
    На жаль, щодо цієї проблеми у суспільній свідомості поляків сталося небагато змін. Лист польського президента з висловлюванням співчуття жертвам акції «Вісла», – звичайно ж, важливий факт, та навряд чи можна говорити про його однозначне сприйняття у суспільстві. З критикою його виступила практично одним фронтом уся «права» преса, за якою стоять так звані національно-католицькі осередки. Але не тільки. Багато поляків переконані, що переселення українців не було для них жодною кривдою, а навпаки – дозволило переселитися з дерев’яних хат у кам’яниці; за народної влади вони отримали освіту, та й взагалі здобули можливість для «цивілізаційного стрибка».
    У Польщі ось уже впродовж 12 років незалежності немає політичної згоди на справедливу оцінку акції «Вісла». Жоден зі складів сейму – ні «праві», у більшості вихідці з «Солідарності», ні «ліві», де переважали посткомуністи, – не відважилися засудити «Віслу» як злочинні дії хоч і комуністичної, та все ж польської влади.
То в чому ж полягає проблема? Чи визнання заподіяної в минулому своїм співгромадянам кривди несе якусь загрозу польській державі, з якою вона не могла б упоратися? В матеріальному сенсі, практично ні. Як стверджують керівники Об’єднання українців Польщі, людей, котрі могли б претендувати на компенсації за безпідставне ув’язнення в концтаборі Явожно, залишилося зовсім мало. Охочих повертатися на свої колишні землі на сході Польщі теж не надто багато. Отже, проблема, швидше за все, полягає у морально-етичному аспекті цієї справи.
    Полякам важко погодитися з тим, що вони, застосовуючи принцип «колективної відповідальності» до своїх співгромадян українського походження, визначили їм «кару» за свої кривди, до яких ті практично жодним чином не були причетні. «Ми не можемо дозволити, щоб нас зіштовхнули на позицію народу з нечистим сумлінням щодо українців» – написала одна з правих газет. І автор мав рацію, бо тоді довелося б також визнати, що акція «Вісла» не взялася з нічого, що в її основі насправді лежала, м’яко кажучи, нелюбов до українців. Адже над тим, як вирішити «українське питання», замислювалися і польські «народники», і соціалісти ще задовго до Другої світової війни. І не лише «українське питання», бо головним завданням було перетворення Польщі в мононаціональну державу. Оскільки сьогодні всі нацменшини в РП становлять менше 3% від загальної кількості населення, можна вважати, що завдання виконане.
    Українці у Польщі сьогодні становлять все ще одну з найбільших нацменшин, хоч, на відміну від інших, дуже розпорошені. ОУП називає 200-250 тисяч осіб, але насправді в цю цифру, здається, ніхто не вірить, особливо якщо порівняти її з іншими. Наприклад, у 107 українських школах навчається 2600 учнів, а єдина всепольська українська газета виходить накладом у неповних 6 тисяч примірників. Більш-менш організоване культурне життя українців проходить максимум один раз на тиждень буквально «під церквою». На вулиці більшість українців Польщі воліє розмовляти між собою по-польському, а коли «мусять» говорити українською, то вже інстинктивно втягується їм шия в плечі і притишується голос. За таких умов асиміляційні процеси мають під собою особливо вдячний грунт: як зазначив один з учасників ювілейної дискусії, «щороку нам десь губиться близько тисячі українців». Ще одним поясненням асиміляції українців є те, що вони хотіли б втекти від цього клейма «злочинного народу», яке досі з них не знято. Тож те, здавалося б, просте і справедливе вибачення, висловлене публічно офіційною владою від імені держави і народу, могло б зняти з тисяч українців Польщі відчуття вини за злочин, якого вони не скоїли, повернути їм відчуття справедливості. Адже важко жити у своїй власній країні (пам’ятаймо, що українці у Польщу не приїхали, а завжди там жили) з відчуттям несправедливості щодо себе.
Часто сили і впевненості національній меншині додає розумна політика держави, з якою вона асоціюється. На жаль, Українська держава в її сучасному вигляді не може додати впевненості навіть своїм громадянам, котрі перебувають за кордоном, а що вже казати про польських громадян, хай і українського походження. В такій ситуації українцям Польщі залишається розраховувати лише на власні сили. Як довго і з яким ефектом вони зможуть давати собі раду самі, покажуть наступні річниці.

Джерело: http://www.zn.kiev.ua/

 

На головну сторінку сайту "Анумо знову віршувать!"
До інтерактивного модуля сайту

До творчості Василя Шляхтича

Автор проекту "Анумо знову віршувать!": В. М. Гонта.
Поштова адреса: virchi@yandex.ru
Адреси веб-проектів: http://virchi.narod.ru    http://bashtanschina.narod.ru
Дизайн сторінки (на основі шаблону, перероблений) © від 01.02.07 вер. 1.1
Протестовано браузерами Microsoft Internet Exploer v.6.0.2 SP2, Microsoft Internet Exploer v.7.0.5.7, Opera v.9.00. Помилок не виявлено.
Роботу над сторінкою розпочато 24 березня 2007 року