Наталка Білецька

Вознесіння душі

Ім'я твоє - не вигадане мною.
Воно - солодкий присмак на вустах...
А час іде осінньою ходою,
Палає сонцем на земних хрестах.
І знов до неба тягнуться святково
В осяйний день Печерські куполи,
І знов лунає давньоруська мова,
І у світлицях - грецькії посли...
Ім'я твоє - молитва ще не знана,
Її немає в книгах про святих.
А час іде, і все в житті - омана.
Єдиний ти чарівний світ зберіг!
   

ПОРЯД - НАЗАВЖДИ

Я маю бути поряд. Назавжди.
Тебе своїм коханням величати.
Та дивні ще у Вічності мости,
Не схожі на старі церковні грати.
Пройшла б по них, так часу не дано,
Вони є простір, що не має краю.
А втім, ольвійське сонячне вино
Бере своє, і я тебе кохаю.
Летять у світ літописів листи-
В прадавніх снах свої і примхи, й вади…
Свята потреба - поряд назавжди –
Хвилює знову хиже пекло зради.
   

       
Ченцем Печерським місяць виступає,
Хвилясті мрії тонуть у Дніпрі...
Віки ідуть, і все в житті минає,
Та вічний світ, що створений в добрі!
І ти ідеш по вулицях осінніх,
І жовтоокий жовтень - мандрівник
Веде в нові мистецькі покоління,
Мов простеля над Вічністю рушник.
А срібні ночі - ніжні і жагучі –
В перлинах зорь, під спалахами снів!
І ні хрести, ні ті Печерські кручі
Не відчувають лету сивих днів.
   

     

Сивому кобзареві з Києво-Печерської лаври

Блакить його очей та золото думок
У лавровому попелі печалі.
Душею він земний, а серцем - до зірок
Долає непідвладні часу далі.
Замріяні церкви вслухались в срібний спів,
Що линув над святими куполами.
Він з людством говорив крізь призму вічних слів,
Серця бентежив віщими піснями.
   

 

ВОЗНЕСІННЯ ДУШІ

Возноситься душа над прірвою життя,
Прощаючи і зради, і прокльони...
Лишилось назавжди у серці каяття,
І поряд золоті Печерські дзвони.
У Всесвіт відійшли оманливі думки,
Таємними повиті письменами,
Й здається, час застиг на березі ріки,
Заснув над білокрилими церквами.
І Несторів завіт на відстані зірок
В сузір'ях віддзеркалених палає.
Й возноситься душа над величчю думок,
Над Всесвітом, що Вічність не здолає!
   

ПЕЧЕРСЬКІ ДЗВОНИ

Тарасова земля. Аскольдове коріння.
Сліди Сковороди на видвілих стежках...
Мужає молоде квітуче покоління
І цей славетний край відроджує в піснях.
Печерські куполи - під прапором блакитні,
Величний дзвонів спів над сонячним Дніпром.
Життя іде, і ми - не зраджені, не вбиті,
І липи шелестять під батьківським вікном.
Софііївські хрести, пронизуючи хмари,
Над Всесвітом летять, мов янголи віків.
І все, що ми пройшли - ті дійсності і чари, -
То є полин доріг і терени шляхів.
Та келих золотий піднімемо на спомин
Про час, коли він був Богдановим добром –
Возславимо церкви та ті Печерські дзвони,
Що ллють одвічний спів над сонячним Дніпром!
   

   

" ...лихо приходить, а помочі ж -ні від кого..."
В. Барка. "Жовтий князь".

В'ється розлука - солона й гірка.
Тягнеться з відчаю в небо рука.
Моляться німо на сонце вуста.
День - наче тінь від хреста.
Світ - здичавілий від болісних снів.
Душі роз'ятрили значення слів.
Болем ошпарюють серце думки.
Ніч - наче холод ріки.
Місяць на небі розправлює стан.
Стелеться містом кістлявий туман, -
Пазури здавлюють виступи брам –
Світ - наче зраджений храм.
Де порятунок - там сморід і мла.
Холод напився смачного тепла.
І, замість церкви, - обломки ікон –
Прийнято лютий закон. Влада –
звіріє, мов демон земний,
І - виграє виснажливий бій.
Стогін по селах, а в місті - тюрма.
Відповідь людству : Зима!
   

    
Ллється небо перлами проміння,
Наближає Всесвіт до буття -
Так любов не зраджено- осіння
Потрапляє в зоряне життя.
Вир думок і пристрастів пустеля.
Дійсність. Час. Епоха. Людство. Звіт...
Гострить ніч Синайська давня скеля,
Де закутий в терен Заповіт.
І душа бере у позику надії
У джерельно - сонячних святинь -
Так в життя приходять сині мрії
І несуть коштовності Софії
Синім птахом в синю далечінь.
   

ТУГА

Я повернусь у світ і залишу тебе за стіною,
За пожовклою брамою вічних століть.
І ніколи в житті не сплакнеш ти від туги за мною
Як ніколи вже я не забуду ту пристрасну мить.
Я повернусь в життя, від якого ти дуже далеко,
Я повернусь туди, де каштанові тліють свічки,
І спустошений крик молодого сумного лелеки
Нагадає мені про твої невимовні рядки.
Я кохала тебе. Цілувала палкими словами.
Та життя провело поміж нами одвічну межу...
Хай тебе збережуть старовинні Печерськії храми,
А кохання своє я у серці навік збережу !
   

Я БАЧИЛА МІСТО . . .

Я бачила місто - щасливе, зелене,
Немов у казковому сні.
Воно гомоніло - зверталось до мене
В травневі каштанові дні.
Я бачила дзвони - могутні й величні,
Соборів блакитні хрести,
Я йшла по дорогах, що світлі і вічні,
Долала печери й мости.
Тремтів Борисфен від цілунків Барвія,
Що линув за мною мов тінь.
А душу спіткала хвилююча мрія -
Чарівна, свята далечінь...
Хотілось повітрям каштановим стати,
Полинути в давні світи,
Де золотом сяють Печерськії грати,
Де в небі - блакитні хрести...
Я бачила місто - щасливе, зелене,
Немов у казковому сні.
Воно гомоніло - зверталось до мене
В травневі каштанові дні...
   

     
Наді мною розіслалося життя:
Крізь повітря бачу зоряні тунелі –
То не є міфічні форми небуття,
То сучасні та прадавні акварелі.
Наді мною простягаються шляхи...
Та веде мене Чумацький по дорозі,
Де стрічаються дияволи й боги,
Де є місце і надії, і тривозі.
Дивний Всесвіт - вічні формули зірок,
У сузір'ях завмирають наші долі...
Кожен погляд, кожне слово, кожен крок
Нас ведуть у це блакитне царство волі.
   

       
День схилився над Дніпровою горою,
Зачепився за багряний небокрай,
І пливе іще блакитною рікою
Тихий відгук відлетілих сивих зграй.
Навкруги - зеленим простором повите,
В надвечірньому жовтневому вогні,
Колоситься і тріпоче ніжне жито,
Котить хвилі, соковиті та рясні.
І ступає повітряною ходою
Гайдамацько - незалежний сивий час...
Тане вечір над Чернечею горою,
Над горою, де похований Тарас
   

 
Печалі, надії, тривоги.
І далеч веде до зірок.
Не ходжені нами дороги
Чекають на зоряний крок.
Життя не встигає за нами.
Чи ми - навпаки - за життям?
Летим у священнії храми,
А в серці - зруйнований храм!
І що залишається, люде,
Літопис, легенда чи прах?
Біблейське обличчя Іуди...
І кров на тернових вінках...
   

ДО КИЄВО- ПЕЧЕРСЬКА

В обіймах сонця спить весняне небо,
Що, мов Дніпро, хвилясте й золоте.
І я лечу зигзицею до тебе –
Туди, де є щось вічне - і святе.
Очима п'ю смарагдові долини,
Дощем із неба зрошую сади,
Душею й серцем я до тебе лину
І знаю: теж мене чекаєш ти.
Лечу вночі за місячними снами,
А вдень іду по сонячних стежках...
Шукаю скрізь твої блаженні храми,
Де тінь віків і неба на хрестах.
   

Осіння тиша золотом дзвенить.
Єдиний крок - і відгуки природи.
Неначе в казці, завмирає мить,
І, як дитя, ти прагнеш насолоди.
Посидимо на березі ріки,
Де волошкове небо спочиває.
Глянь, на долоні справді пелюстки!
Чого в природі тільки не буває?!
   

     
Не чекай на мене, мій коханий.
Я на зустріч більше не прийду...
Розлилися росами тумани,
Обійняли яблуні в саду.
І хвилює серце в чистім полі
Та чарівна хмарна далечінь,
І сумують дівчини - тополі,
І в очах - невиплакана синь.
Як без тебе жити - я не знаю.
Та наврядчи знатиму колись.
В серці сум - од краю і до краю,
Бо любов не повз пройшла, а крізь.
Бо ще й досі, дивлячись на тебе,
Я дивуюсь власним почуттям.
Та в очах твоїх - весняне небо
І не треба більшого очам.
І тепер, як промені світання,
Діти сонця - мрійні та сумні –
Ми для інших сіємо кохання
Та даруєм іншим світлі дні...
Догоріла осінь жовтокрила
На вогні палаючих надій
Та спалила нам навіки крила
І лишила нас щасливих мрій...

Не чекай на мене, мій коханий.
Не чекай. Я більше не прийду.
Побіліли вицвілі тумани,
Розіслались снігом у саду...
   

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ – МЕНІ

На паперті розлук розплескались думки
Отрутою гріховного кохання,
І я стою одна на березі ріки,
Ім'я якій вигадує прощання.
Чарівний шепіт вій, самотній серця стук,
Німі слова, омріяні, жадані.
Тужливий погляд твій, палке єднання рук
І - потяг ув осінньому тумані...
Я кликала тебе крізь далечі доріг,
І серце за минулим нудьгувало.
А що лишилось нам? - Холодний мокрий сніг
На колії зимового вокзалу.
   

МОРСЬКА ЕЛЕГІЯ

Перший день без тебе...
Засинає небо
В перехресті сонячних доріг.
Запашне й прозоре
Замовкає море.
Літня ніч ступає на поріг.
Ніжний вітер віє –
Розсипає мрії
Вогонь зірок тільки для нас
В Різдвяну ніч нехай горить.
В твоїх очах любов і гріх,
В наших серцях горить вогонь,
Чаклунка ніч дарує сміх,
З нею знайомі тільки ми.
   

Вікторія Чорноброва

МОЛЮСЬ ЗА ТЕБЕ, УКРАЇНО

Молюсь за тебе, Україно,
Молюсь за тебе кожен час,
Бо ти у нас одна - єдина –
Писав в своїх віршах Тарас.
Молюсь, - казав він, - щоб у тебе,
Не було між людьми війни,
Щоб завжди було чисте небо,
На нашій стомленій землі.
Щоб завше у садку смерека,
Весняним квітом під вікном цвіла.
І прилітали з вирію лелеки,
Щоб гомін хвиль послухати Дніпра.
Молюсь, щоб Україна незалежна,
І завжди вільною була!
Твої простори - степ безмежний,
А в них уся твоя краса.
Молюсь, і сам Господь це бачить
Молюсь за рідну землю я свою,
Молюсь за те, щоб було краще,
За долю й щастя я молюсь!
   

ДВА ЛЕБЕДІ

Пливуть лебедята по озеру плавно,
Кружляють у парі удвох.
Все, як у казці, мило і гарно.
Здається, що тут витає сам Бог.
Два лебеді білі, біліші за сніг,
Два ангели щастя й любові,
Їм незнайомі ні зрада, ні гріх,
Хранителям нашої долі.
Краплинки води на крилах горять,
Як зорі в вечірньому сяйві,
Під сонячним променем, мов іскри, блищать.
Їх очі щасливі та гарні.
Божі створіння, небесна краса!
Заздрять найкращі їм зорі.
Ці лебеді житимуть завжди в серцях,
Що вірні коханню й любові!
   

Іван Кушнір

  
Покохав, як була ти чужа,
Розлюбив, коли стала моєю.
Що лишилось? На вістрі ножа
Почуттів, що змінились зорею.

Ти домашня квітчина, а я
Із грозою зв'язав свою долю;
Присвятила квартирі життя,
Ну а я присвячу своє полю.

Ти до стелі, а я до зірок –
Ми здіймаємо руки обоє,
Та чому ж пам'ятаю твій крок,
Що відбився у серці луною?
   

КРИЗА СЕРЦЯ

Відійшло.
Відцвіло.
Відболіло.
Не турбує погода весіння.
Як на двері, дивлюся на тіло,
І цілуюсь, як лущу насіння.
   

   
Ти вивчаєш якусь Кама-Сутру:
Що за чим, хто кого і куди,
Наче граєш у партію мудру:
Прораховуєш вірні ходи.

Не шаную обрядів зібрання
І цілую одразу в живіт,
Обриваючи зайве убрання,
Що сховало божественний світ.

Хай інструкції вчать неофіти.
До солодких гайда берегів;
Застеляючи всесвіт у квіти,
Подивуймо індійських богів.
   

   
Весна! По тілу ринуть соки,
Набрякли вени і думки,
Готові вибухнуть в струмки
Життям і почуттям високим.

Весна! Хто на твоїм крилі
Ввійде до мого серця?
Чиї ясні озерця Зведу на два нулі?

Кохати, як в раю, -
Бог іншим дав творінням -
Прирік любов мою.
   

ЖАСМИННА ЕЛЕГІЯ

Поверни свою впертую спину,
Я до тебе сьогодні як гість,
І дарую лиш гілку жасмину,
Хай вона тобі все розповість.

Зрожевіло чимало ночей,
Та мені вже повік не забути
Тихий присмерк самотніх очей,
Їхній присмак п'янкої отрути.
В них застиг той вечірній прибій,
Що з'єднав і скропив наші руки,
Нас на хвилі підніс голубій
До вершини солодкої муки.

Як тоді хвилювався жасмин!
Розпашів, заспівав од коріння,
Ніжний запах від принца рослин
Тонко плив понад нашим горінням…

А вже ранком самотній прибій
Пив прокислую піну, та линув
Десь за обрій в росі голубій
Ніжний запах нічного жасмину.

Пригадала? Я ж бачу росину,
Що зросла поміж янгольських вій,
І дарую цю гілку жасмину,
Ти мене розумієш? Я твій
   

 

Ольга Матвєєва


У ЛИПНІ

Липневі зорі тануть у розлуках,
В незвідані зникаючи краї.
Чиє обличчя на твоїх малюнках?
Чия печаль у музиці твоїй?
Написані і зіграні токкати
Спокус і втіх, та марно ти хотів
Небесної гармонії шукати
У безладі липневих почуттів.
Скрипковою фантазією стану –
У неї біль і спрагу віддаю,
Липневі зорі так невтішно тануть,
Не слухаючи музику твою.
   

ПІСНЯ
Чаклує замріяний місяць,
Задивляється в світи –
Шукає у Всесвіті місце,
Де у чарах живеш ти.
В таку далечінь не доходять
Телеграми і листи –
Туди лише зоряні сходи,
Мабуть, зможуть привести.
Замріяний місяць чаклує,
В мандри кличе чарівні –
В світи загадкові піду я,
Щоб зустрівся ти мені.
   

   
У тіні вже ховається осінь
І чекає, коли задощить.
Ти обличчя моє ще не зовсім
Загубив в лабіринті душі.
Що ти, осінь, накоїла з нами!
В позолоті червонім земля –
То скорбота шумить під ногами,
самота у повітрі кружля...
   

Володимир Черненько

СИНІВСЬКИЙ БОРГ

Як важко борг нести мені,
який не знаєш як віддати.
Вже й хата хилиться, як мати,
все ближче й ближче до землі...
Вже й батько - в борознах чоло,
І очі смутком перемиті,
І руки, добрістю налиті
(майстерні руки зна село)...
Я відкладаю купу справ
й спішу, стривожений, до хати.
О тільки б встигнуть борг віддати,
бо ще й третини не віддав...
   

ПІСЛЯ ГРОЗИ

Синьо...
Небеса розцвілися льоном,
лише чутно далекі прокльони –
гримкотіння втікаючих хмар...
Хата...

Наполохана гуркотом грому,
вишні юні у білім огромі –
білим-білий під вікнами шал...
Тополі...

Ніби міцними долонями
підпирають небо кронами,
де веселка барви сплела...
Мати...

Молода і напрочуд вродлива,
небуденна, велична й щаслива,
мов богиня із неба зійшла...
   

    
Гей, тополе, агов! - Та не чує.
Голова її в хмарі ночує...
Чуєш, рідна, вернувсь я додому! -
Та мовчить, мов оглохла від грому...
Вже аж зсохлась, а винеслась в небо.
І чого тобі в небі тім треба?
- Не питай, - тихо мати сказала, -
вона довго тебе виглядала.
   

Я до хати знов прийду
дзвоном росяним в саду.
Розтривожу за городом
в пояс вийшлу лободу...
Вийде мама - сніг-коса,
на косу впаде роса.
Скаже: "Глянь, старий, росина".
"Ні, старенька, то сльоза..."
   

Мати-й-мачуха

Рідненькій мачусі-матусі
В знак великої шани і дяки

І
- Здрастуйте, дітоньки...
Слова - ніжні дотики,
немов освіжила
затхле повітря гроза.
Ми стихли на хвильку
пташки-жовторотики,
не стримався батько,
і очі вросила сльоза...
- Оце ж, синочки,
оце ж... ваша... мати...
Сльозини дитячі
сховали худі подушки.
І легко дихнула здавна
отемнена хата,
здивоване сонце
дивилося довго в шибки...
II
Роботу, яку ще не встигла зробити.
І клопіт не вийшли й -
на завтра діла –
в долонях, що в ранніх
туманах омиті,
на вечір до хати
мов скарб занесла.
І їх постелила, неначе перину,
під сиве волосся
зложила думки,
І тихо заснула,
щоб виспати днину,
в якій знов забула
б лічити роки...
III
Ця думка, як світ, не нова,
та не можу і я промовчати -
помирають, як люди, слова,
вічним є лиш одне слово - МАТИ.
   

ЗДАЄТЬСЯ

Ген із-за пругу
рвуться вогнерізи,
холонуть хмари
в скорбному жалі.
Здається, хочуть
розірвати блискавиці
святі обійми неба і землі...
   

           
У люльку дідусь вранці клопоту всипав –
терпкий самосад на весь світ запахтів.
Закашлявсь, лайнувсь: «От же бісове лихо...»
І так заспішив до роботи у хлів...
   

   
У того душа - граціозна лілєя,
у іншого - сад, переповнений сил...
А інші живуть і вмирають з душею,
що схожа на просто зарослий пустир.
   

    
Той опустивсь на саме днище,
той до вершини вперто йде...
Злетів ось цей, щоб бути вище,
а інші ждуть - коли ж впаде?..
   

ЕСКІЗ-СПОМИН

Тихо гарби скриплять
понад плесом
голубої, як небо, води.
Шамкотять і бухтять
на колесах,
мов беззубі діди ободи...
На воді - сіном випахлі
тіні,
в небі зірки згорілої мить...
Й косарі розляглися
на сіні,
мов боги, що спустились спочить.
   

ПОЛУДЕНЬ

В тихім озері плавало небо,
сонценя задрімало в човні,
лебеділи на воду верби
з ластів'ям на легенькім крилі.
Білизною всміхались лілеї,
шамкотів комишевий міраж...
І аж ген на леваді зеленій
сонно мимрив коров'ячий пляж.
В шпоришах комашині доріжки –
мікросвіт в повсякчаснім труді,
лиш поодаль, забувши про віжки,
вмиті коні брели по воді...
   

Анастасія Іванцова

САД

Мов нареченая, стоїть наш сад.
Переливаються перлини весняні на ньому.
У цьому вирії так треба лад,
Щоб розчесати всім деревам крони.

І я, і сад - єдине ціле –
Вдихаєм ніжний аромат.
Нічого в світі так не миле,
Як наш весняний білий сад.

Любов моя до саду вічна.
І хоч ці квіти облетять,
Я відчуваю завжди їхню ніжність.
Який красивий на весні наш сад!
   

ПІВДЕННИЙ БУГ

Широкий, срібний Буг Південний!
Човни, мов зорі в небесах.
І свіжий вітер, завш гонений,
Пускає хвилі по буях.
І білі чайки - білі хмари –
Чудовим клекотом дощів
Кричать, неначе ті примари,
Між очеретяних кущів.
Блакитне небо, сині води
Злились в один земний кришталь,
Злились в життєві хороводи
І радість, і добро, й печаль.
   

ГОВОРІТЬ РІДНОЮ МОВОЮ

Україно! Києве рідненький,
Чому ж мову рідну рідко чуть?
Розмовляй же мовою своєї неньки,
Бо чужі слова мене печуть.
Хоч Дніпро бере початок у Росії,
Хоч ми жителі колишньої Руси,
Але хай живуть слова наші красиві
Й українськії звучать пісні.
Я за те, щоб мови різні знали,
Я за те, щоб грамотні були.
Але проти того, щоб не пам'ятали
Золотої мови вічнії скарби.
   

МОЇ МРІЇ

Життя - дивовижно красиве.
Життя - дивовижно складне.
У ньому минулеє сиве,
У ньому майбутнє моє.

Майбутнє! Відкрий таємниці!
Дай крила для здійснення мрій.
Майбутнє! Неси до зірниці
Найкращих бажань моїх мрій.
   

ВЕСНА НАДХОДИТЬ

Календар показує на зиму,
А мені вже сниться сонце весняне.
Я запрошую до себе риму
І усіх, хто вірить, що зима мине.

То вже сонечко над нами стане,
То туманом знову затягне,
То блакитне небо оком гляне
Й вітерець весняний промайне.

Календарная зима не закінчилась,
Але все тепліше з настанням весни
І зимова шибка освітлилась,
І блакитне небо сповнилось краси.
   

ВЕРБИЧКА

Верба, верба, води цариця!
Краса із тебе аж іскриться!
Злотаві коси восени,
А навесні - шматки роси!

Улітку ти - дівиця пишна,
А взимку - птаха білосніжна.
Багато образів ти маєш,
На струнах ніжності ти граєш.

І є бажання лиш одне:
Нехай вербичка ця живе.
   

МОЯ УКРАЇНО

Все, що навколо тебе:
Ясне сонце, блакитне небо,
Неповторний розмай кольорів,
Родюча рілля широких ланів,
Урожай, що лежить у коморах,
Солов'їна співучая мова,
Високі копри териконів,
Сталь, що ллється рікою,
Чудові Карпатські гори,
Моря, і справді казкові.
Широкий Дніпро швидкоплинний
І в древній ошатності Київ.
Калинові квітучі гаї,
Наших предків народні пісні.
Люди країни моєї
Щирі й відверті душею.
Все це наша Вкраіна -
Мила моя Батьківщина.
   

Цвіте хай рідна мова,
Хай множаться слова,
Хай наше миле слово
Живе і розквіта.

І треба вчити мову,
Дістатись до глибин,
Щоб знав цю калинову
Твій, Україно, син!

Ми будем спілкуватись.
О! Здрастуй, мова ця!
Добридень, Україно,
Нема тобі кінця.
   

Я І ДІВЧИНА ВОЛИНСЬКОЇ УДАЧІ

Я відчуваю у душі,
Що Леся мов сестра мені.
Ми чуєм світ
Крізь пісню солов'я,
Ми бачим світ
У синяві бузку.
Читаю я її вірші
І чую: в серці і в душі
Живуть ці думи і слова.
Читаю, мов пишу сама.
Я відчуваю, як вона:
Це - сонце, небо і земля,
Це - рідна матінка моя,
Це - доля, мрія і життя.
   

   
Присвячується Ліні Костенко

Люблю поезію Костенко,
Живу красу навколо нас.
Як мовить жінка ця - простенько
Про милий нам осінній час.
Яка дорога та красива,
Що йде в Чернігів в споришах.
Стара бабуся, дуже сива, -
Диметра з кошиком в руках.
Я впізнаю з її віршів немало:
Тунгуський Бог і древнє місто Ур,
Про скіфських баб, плужниці і орала,
Про Києва старий і темний мур.
З її віршів я п'ю історію народу,
Його тривожні і щасливі дні.
Описуй вічно України вроду,
Наснагою ти завжди будь мені.
   

МОЇЙ УКРАЇНІ

У серці, в душі і у крові
Промінчики слів веселкові.
Співайте ж пісень солов'їних
І славте свою Україну.

І гори, й ліси, й водограї –
Все променем сонечка грає.
І хлібні поля колосяться
Й дарують усім людям щастя.

Багатства безмежні навколо:
У морі, в землі і у полі.
Живуть тут багаті душею
Люди країни моєї!

Вірші передруковані з вищевказаної збірки, яку видали:
- Управління в справах молоді Міколаївскої державної адміністрації
- Миколаївська обласна організація Національної спілки письменників України
- Редакція обласної газети «Рідне Прибужжя»
Друк:
«Можливості Кіммерії»
Миколаїв, 2001
 

На головну