|
Сумська область |
Анатолій Гризун
Анатолій Пилипович Гризун народився 1948 року в селі
Жовтневому Конотопського району Сумської області.
Закінчив Сумський педінститут імені А. С. Макаренка та
аспірантуру Київського педінституту імені О. М. Горького.
Працював у пресі і на телебаченні. Старший викладач кафедри
української літератури Сумського педінституту. Член Спілки письменників
СРСР. Кандидат філологічних наук.
Автор поетичних книг «Десниця» (1972), «Розкрилля» (1976),
«Високосний рік» (1983).
Виступає також як перекладач і критик.
«Віче» – одна із збірок поета.
Вона складається із двох розділів: «Розвидень» і «Щемливої струни звучання», які
об'єднують філософську, пейзажну та інтимну лірику.
Україно!
Б'є жага серпнева,
Маєво червоно-голубе.
В місті Кия і у місті
Лева Впізнаю тебе.
Україно!
Квітне барвінково
Вся земля од стежки Кобзаря.
І свята задумливість Франкова
Нам нові століття озоря.
ВІЧЕ
Праслов'янське віче щохвилини
У душі моїй звучить подзвінно.
З ним вона життям тривожно лине...
Не впаду, не стану на коліна.
Якщо доля вистеле замети
Чи крізь лестощі проб'ється підлість,-
I в найтяжчий мент життя поети
Зберігають сподівання світлі.
Праслов'янське віче! Тільки правду
Можна було там тоді ректи.
Зневажаю бій за цифру справну –
Уславляю велич правоти.
Димом фіміаму таємничим
Ви не заворожите мене.
...Давнє віче,
праслов'янське віче,
Першим дзвоном серце сколихне.
РІДНА МОВА
Владна муза моєї жури –
Наша мова нектарна й солона.
Як невгасно у ній горить
України зоря виногронна!
Поржавіли кольчуги й ножі,
І нашестя страшні позачахали.
А вона у цнотливій душі,
Як і перше, вогнем вибухає.
То дощем благовісним струмить,
То грімницею блиска раптово.
Я не смію тебе розлюбить,
Моє вічне кохання,
о мово!
ГОСТИНИ У СТАРОГО ХУДОЖНИКА
Я бачив старого художника.
Тягнулась рука до мольберта
й знесилено опускалася,
і лячно було мені...
В безодні очей світилася
наснага така уперта,
Що я за його картину
сприйняв виноград на стіні.
Супроти скляної веранди
закам'яніло осоння.
Здалося: олійні фарби
стікають краплинами сліз.
А кроків за десять од ґанку
жовтів незворушний сонях,
Останній пейзаж болючий,
охоплений зором навскіс.
Оса продзижчала над вухом.
«Агов, одчепися, триклята.
Лети собі швидше далі
до інших квіток і дач».
Буяв стільниковий серпень.
Був день обжинкового свята.
І кожне півслово митцеве –
у серці моєму плач.
Хотілося чимось зарадити,
пропонував допомогу:
Мольберта йому потримаю
чи фарб розведу яснограй.
Тоді
він поглянув свинцево
й мені показав на дорогу
І видихнув аж захрипло:
"Іди собі, хлопче, гуляй..."
Ховали художника в грудні.
Оркестр розбивався об грудя.
Скорботно труна заходила
за обрій людських плечей.
І серце моє шукало
щоразу того підгрунтя,
З якого побачити можна
розраду його очей.
Та видалася байдужою
ненатля зими холодна,
І плакали наді мною
ожилі його полотна...
ЗАПОВІТНЕ
Які в тебе очі, печаль моя?
Які в тебе руки, туго?
Роздмуханими печами
Горить надвечір'я за пругом.
Не зможу я знову побачити
Села мого стріховий овид,
Бо вже молодик необачний
Виходить до зір,
як на сповідь.
Не встигну пройтися я росами
Удруге, в чеканні світання,
Коли, себе вчувши дорослим,
Тополям махнув – на розстання.
Вертався шляхом телеграми я
До тебе, далекого літа,
Коли ти проводило в пам'ять
Мого щиросердого діда.
Летів я до тебе так тужно,
Коли, у серпневу годину,
Горнуло ти землю натужно
На батькову домовину.
Вітаєш мене, як до матері
В суботу-неділю залину.
У вересні – виставиш ватри,
У травні – волоття жасмину.
Зіркі твої очі, печаль моя,
Важкі твої руки, туго...
Роздмуханими печами
Згаса надвечір'я за пругом.
ДО ПИТАННЯ ПРО МОВЧАННЯ
Тополі плачуть цілоденно –
Хай літо, осінь чи зима.
Куди шляхами цими йдемо? –
Себе питаю крадькома.
Що там, у далях? Радість стрічі
Чи друга похорон сумний?
І мовчки дивиться у вічі
Байдужа позелень весни.
Дощем проколені стежини,
Хмарин пустельні міражі
І вічні роздуми ожини
Над вихилясами вужів...
Підступна врода мухомора
І смуток білого гриба...
Що це – чекання чи покора?
Це стишеність чи боротьба?
Одні – байдужі,
Інші – рвійні. .
Але риторика оця
Поволі сповнює по вінця
І спраглі душі, і серця.
ШЕВЧЕНКО
Триптих
1. Доля
Із кріпака – академік!..
У долю йому –
царський тесак захромлено.
Молодість, сподівання
розчавлено казематом.
І сьогодні у вічність іде він
так натомлено –
Століттям двадцятим.
2. Над «Кобзарем»
Чаруюсь криничністю слів
І чую: з високих речень
Бунтарський невичахлий гнів
По ницості креше і креше.
3. Лебедин. Шевченків сквер
Темнавість дощових годин –
Весна надовго забарилась,–
І щемно пахне Лебедин
Бруньками, котрі не одкрились.
Примовк холодний часоплин –
Тарас задумливий одвіку.
Я вірю: чує Лебедин
Ту думу
мудру і велику.
Хай пребуде Славута в найменні Дніпро
І перейде в майбутнє Франкове перо,
А кохана земля крізь імлу роковин
Пронесе і мій день – я також її син.
Я сприймаю цей світ у його множині,
Як сприймають букет у коштовнім вині,
Як сприймалось Чумацького Шляху крило
В полиновім дитинстві, що вже відбуло.
Я проміряв цей тлумлений світ навпрошки
І пізнав, мов кохання у пізні роки,–
Так стрічає душа споловілі жита,
Коли збіжжя хитається та обліта.
Діалектика днів помічає красу
Крізь сльозину мою, крізь серпневу росу,
А в росі тій проблиснуть-просяють слова
Од любові моєї, що ніжно співа.
ВЕРДИКТ
Слова безкровними були
Іще під лемешами пер,
Ніхто не відає, коли
Поет у них помер.
Можливо, тихо, як і ми,
Про невмирущість мріяв...
А час нещадними крильми
Усі слова провіяв.
Так, що поцілив гострий дих
В сонети і верлібри.
Страшний поетові вердикт –
А нікому жаліти.
Ні, він чужих словес не крав,
Не мав од віршів гендля.
Та переходить мовчки в прах
Життя його трагедія.
ОБРИВ
У мене батька відтепер не буде,–
Мну телеграми тютюновий лист.
Сльозини повертають призабуте.
Літак реве, здійнявшися увись...
Внизу – хмаринок попеляста вата,
Ще нижче – замусянжені лани.
Шикуються тополі, ніби варта
Біля його соснової труни.
Він прямо йшов і правди не стидався,
Було життя такої глибини...
О батьку мій! Чого ж ти не діждався
Своєї п'ятдесятої весни?
Прийшли твої знайомі, добрі друзі,
Аби тебе востаннє провести,
їх скроні у гранітовій напрузі –
Вузькі між поколіннями мости...
Мовчить земля, волога і рахманна,
Твої тепер – і глина, і пісок.
Закрилась домовина, як омана,
1 понад нею – зболений мій зойк...
О батьку мій! Оця гірка могила,
Що так тебе негадано взяла,–
Чуття мої безжально загострила,
Безмовністю торкнувшися чола...
ЄСЕНІН
Хотілося життя своє промаять
Серед жінок звабливих і вина,
Але душа помчала над трамваями
В село, де огирі й горобина.
Тепер його вуста в кленових вітах
Вишіптують мелодії-дива,
А в тих дивах пустує синій вітер
З очима золотого божества...
БІЛЬ ПАМ'ЯТІ
Замовкають в небі літаки,
Коли море піниться свинцеве.
Тиша.
Губляться мої роки,
Та не вгамувати біль серцевий.
Щось його посилює, гойда,
Не береться він свинцем і льодом.
Лютий.
Скута холодом вода,
Тепла течія шумить під сподом.
Електричка вечорова
Протинає далину,
І звучить латиська мова –
Кожне слово з бурштину.
Час ніколи не поборе
Силу мови латиша,–
В ній – життя його суворе,
Голуба його душа.
Біжать пришпорені світи,
Тремтять омріяні слова,–
І починаю знов на «ти»
Із вами, вічні дерева.
Тобі, берізонько, несу
В малій галактиці сльоаи
Свого кохання тихий сум,
Повитий в колір бірюзи.
До тебе, дубе, підійду,
Аби повідати щораз
Важку, як сто пудів, біду,
Нурти невичахлих образ.
На «ти» до гострих явори,
До в'язів, кленів і до вільх -
Цих свідків літ моїх, годин,
Гарячих буднів і дозвіль...
Я люблю осінні акварелі
Споглядати у затоках Псла,–
Пропливають хмари, мов тарелі,
Побіля веселого весла.
Я люблю осінні зарисовки
Зустрічати побіля Десни.
Білий берег...
Хмари-парасольки...
Тьмава бронза вічної сосни...
Картоплі під осінь посивіли.
Човен біля берега мов гість.
Понад річкою котеджі біло-білі.
Сторожко шелеснув падолист...
Тут така устоялася тиша,
Що з травиці скапує роса.
Вересень.
А річка стала глибша
І впадає мовчки в небеса...
Село. Велосипед. Шорсткі колеса.
По листяному килиму – хрум, хрум.
Дуби схилились від високих дум,
І крицею німують чисті плеса.
Усі мої пориви – в піднебесся,
Де журавлиний невимовний сум.
Трава проводить холод, ніби струм,
Трава, що переходить в гостролеззя.
Та зупиняється чомусь велосипед.
Торкаю пальцем дивні ліки-роси.
Знімаю мимоволі я берет,
Замислений стою, простоволосий...
У тебе, осене, і стан, і силует
Того кохання, що у серці й досі...
Порожні сквери.
Осінь.
Тиша.
Калюжі, схожі на мішені.
Дощі притлумлено колишуть
У серці мрії задушевні.
Оманливо...
За містом – скирти,
Гасає вітер пустотливо...
Ну, як цю пору не любити,
Не споглядать одвічне диво?..
Червоне, розхристане гроно шипшини
Здається сузір'ям, що впало у гай.
Минаючи осінь, синіють машини,
Останні копиці запахли, мов чай.
В холодній замрії поля і вокзали,
Спадають шовки на мости, на стерню...
А в ніжному серці з нічними сльозами
Незвично вживаються зблиски вогню.
СВІТЛИЙ СПОМИН
Пам'яті відомого українського
поета-байкаря Павла Ключини
Про вас би не писати, а співати,
Така сонценаповнена душа.
Надворі осінь, у садочках – ватри,
Накинете пальто, сіренький шарф.
І я зустріну незабутні скроні
На березі правічної Сули,
Де лиш туманів шатра безгомонні,
Як образи холодної імли.
...Ви прочитаєте небавом срібні строфи,
Ласкаво прошепочете: «Пішли».
І лагідно стріпнеться рідний профіль
На хвилях незбагненної Сули.
Неба легка парасоля,
Юний мороз – на порі.
І зацвітає красоля
У надвечірній зорі.
Мила моя планета –
Ніби шовковий прибій,
Щирість у неї – Фета,
Ніжність Шопена в ній.
Сосни зажурено-сині
У незбагненні стоять.
Бачу: в манюній сніжині
Радість тремтить моя.
Рої непогамовних ос
В поля витрушує імла.
Зима. Засніжило. Мороз...
Історія мого села.
Думки прибрали форму хмар,
А хмари – незабутніх стріх.
Оддалеки – димить димар,
Немов ковальський сивий міх.
Усі дерева схожі на берізки –
То почерк лютого.
Перо зими.
Ланами і гаями – зблиски, зблиски
Мов горлиці похитують крильми.
У далечінь прослалася дорога,
Вгинаються посріблені дроти.
Од маминого чистого порога
Колись пішов я в зоряні світи.
Давно пішов.
Тепер хіба що спомин
До серця долинає і гука
В село, де снігурів червоний гомін
З-під снігу променисто виника.
Отам моя любов стоцвітно-злотна
Не загубилася за плином літ.
...Уся земля вгорнулася в полотна –
То ніжністю проткався білий світ.
ЛЮТНЕВА ЕЛЕГІЯ
Повдягалися скирти у заяче хутро.
Залізницю дорога продовжує санна.
Я до тебе, село, повертаюся хутко,
Щоб душею тобі проспівати осанну.
Я сьогодні вертаюся гостем зальотним,
Всім знайомим даруючи потиск правиці.
Тиша ставу щемливо похрускує льодом,
Ніби лютий фехтує рапірами з криці.
Сиві хмари в блакиті обтрушують крила,
І вітрець обережно те пір'я здійма.
Чистим снігом дитинства мого забіліла
Неодцвітно-музична селянська зима.
Стоїть зима. Сніги замовкли.
Од слова – хрускає повітря.
Раїни –
як мечі дамоклові –
Нависли німо над подвір'ям.
Під льодом стихли ріки-ринви,
І мов екран – безмежжя неба.
Раїни –
свічі стеаринові –
Не загоряться без потреби.
Питають одна одну: «Де ми?
Чи тут, між нами, ще зима є?»
Раїни –
рідні сестри демонів,–
їх сила по весні замає.
СНІГ ДИТИНСТВА
На крутосхилі сивому бальчини
Мов римські цифри –
контури лижні.
І остраху немає за плечима,
Бо черга – стрімко з'їхати – мені.
Та настроєвість сніжно-оркестрова
Весь день мені звучала і звучить,
Допоки неба голубінь шовкова
Не змусила замислитись на мить.
Співають щемно лижі під ногами,
А ми довкіл розсипались, як ртуть,
...Далекого оркестру дивні гами
До мене сніг дитинства донесуть...
БЕРЕЗЕНЬ
Земля вдягається в каракуль,
Бо сніг поплив, бо сніг поплив...
До мене дзвонять крізь фіранку
Веселі зграї журавлів.
Здіймаю ніжно пасмо ранку,
Що провисає з далини.
Земля вдягається в каракуль,
Тремтять пергаментом лани.
За ярами біла конюшина
Біло-набіло перецвіла.
Скільки ти для мене залишила
Ніжного нектарного тепла!
Рідні конюшинові обруси...
Міниться у барвах далина...
І щодня перебуває в русі
Цей сувій живого полотна.
Капле дощ (так тихо грають гуслі)
Пахощами повняться луги.
Понад плаєм прохурчали гуси –
У воді відбилося:
гиль-гиль...
Зорі розспівалися мрійливо,
Срібно розтинаючи імлу...
Вечора іскристо-ніжне мливо
Переходить повагом в золу.
Плеса вужчі в озер,
стали рідкістю крижні.
Сіроманці сьогодні –
реліктовані звірі.
Де шуміли віками
ліси дивовижні –
Протяглися квартали у повному ширі.
Я не проти, мій часе,
твого антуражу^ –
Космольотів швидких,
електронного мозку,
Але ти не повинен
звести на пропажу
Ані вивірку-блискавку,
ані чайку приморську.
Наше поле без жайвора –
то вже не поле,
А лугів не буває без пахощів сіна.
Чуєш, тундра волає:
– Синочку мій, оленю!
Час в думках,
а Любов – незмінна...
Коли вража підлість засичить,
Щоб тобі вчинить
смертельну рану,-
Батьківщино! Ти мене навчи
Вогневіти силою вулкану.
НІЧ У СЕЛІ
Червнева ніч ішла до мене
У запашний дідівський двір,
І все вітались поіменно
Високі чола владних зір.
Поклавши голову на сіно,
Я шикував рої думок
І посилав їх тихо-мрійно
До омузичених зірок.
Коли травиця нахолола
0 передранішній порі,
Роса засяяла довкола,
І в кожній краплі –
по зорі.
КОЛОСКОВІ ПОЛІЛОГИ
Туманець тремтить біля дороги –
Жниво виграє до небокраю.
Тихі колоскові полілоги
Серце моє спрагло наслухає.
Дивні звуки.
їх нема в санскриті,
І в латині – також не звучали.
Тільки хліборобові одкриті
Голоси надії і печалі.
Лиш його душа пізнати мусить,
Збуджена од першої тривоги,
Найніжнішу, найсвятішу з музик
Тихі колоскові полілоги.
То є мистецтво – осягти кохання,
Така у нім незмірна глибина.
Воно свої вітрила напина
У гаванях юнацького чекання.
Тебе раптово сповива весна
У ніжних почуттів ясне буяння.
Для тебе сходить в тиші передрання
Зоря надій, чарівна й голосна.
Захочеш раптом землю обійняти
І притулити до коханих рук,
Але замість екзотики і свята
Тобі всміхнеться далечінь розлук.
І знов душа чеканнями потята,
І знову серце у полоні мук.
Розділ
ЩЕМЛИВОЇ СТРУНИ ЗВУЧАННЯ
ЕТЮД ПОЧАТКУ
Я шукав тебе, ясна зоре,
В сизім небі, у ріках снів.
Я чекав тебе...
Але скоро
Дивну річ, далебі, зрозумів:
Образ твій по планеті розкиданий,
Ніби зодчество Ле Корбюзьє,
І мені не з'єднати тих віддалей,
Що відтворять видіння твоє.
Я в чеканні вуста свої зціпив,
Я б, напевно, навіки затих,
Та настало нечуване зцілення –
Мов легенда, з'явилася ти...
Синій сніг, мов сині сльози.
Телефони під морози
Нашу вірність пробалакали.
Синій сніг у березолі
Стане шерхлим і драглистим,
Тільки сльози бірюзові
Мерехтітимуть над містом.
Сині сльози скам'янілі
Глибини небес дістануть.
А як сніг втече змарнілий –
Сльози пролісками стануть.
Побачив тебе я вчора -
Комірчик у білім горошку
Неначе із неба зорі
Осипалися потрошку
На плечі твої ласкаві,
На груди, хмільні і жагучі.
У славі своїй і в неславі
Кохаю тебе я болюче.
Волосся сумне колихання
Нагадує землю відталу.
Моє весняне кохання
Заходить до серця помалу.
І вже в золотому польоті
Душа моя заголубіла,
І в цій незвичайній роботі
Відчув: пробиваються крила.
Цвітуть рожево яблуні –
Аж віддає морозом.
У неба вічній глибині
Десь причаїлись грози.
Учора снилася мені –
Я брав рукою коси.
І очі, карі та хмільні,
Зволожували роси.
Горта душа за днями дні
Так пахнуть днів покоси.
Цвітуть рожево яблуні –
Аж відчуваєш грози.
...І все мовчать мої печалі,
І все тремтять твої замрії.
Я в тому тихому причалі,
Де спомин – про вуста і вії.
Де все потрощено на друзки,
Усе побито до осколка.
Не вороги –
та вже й не друзі,
А на вустах гірка оскома.
Тоді не мовила й півслова,
Півподихом не осіяла,
Зоря була така бузкова –
Тьмяніла, доки не зів'яла...
Не озовуся – промовчу,
Коли засвітишся вишнево.
Твоєї постаті свічу
Так чітко вирізьбило небо.
Пройду сумирним віддалік,
Твоїм милуючись волоссям,
І заберу собі навік
Сумну ясу дзвінкоголосся.
Натомившись од твоєї влади,
Часто-часто думаю собі,
Що серпневі чисті зорепади
Схожі на сльозинки голубі.
І у тому є гірка спокуса,
І у тому вся моя печаль,
Що твої вуста й волосся русе
Зупиняють цей шалений час.
Хотів я з тобою полинуть
Аж ген за Великий Віз,
Під вечора тишу полив'яну..
А потім ці квіти приніс.
Хотів із кленовим я соком
Тобі наточити й зірок,
Хотів появитись високим
І трохи печальним, як Блок.
Хотів я до тебе, кохана,
Дитинство своє донести,
Щоб тиша тебе колихала,
Як річка понтонні мости.
Ти повільно пливла під вітрилом,
Мовчки воду розкреслював кіль.
І відчув я себе стокрилим,
Позабувши затаєний біль.
Човен мій попливе – і трісне,
А вітрило твоє впаде,
Лиш заграє у щирій пісні
Ця любов, як вино молоде...
Виписана фарбами олійними,
Повна голубої висоти,
Стегнами округлими й коліньми
Образ сонця повторила ти.
Я писав про тебе дні і ночі
Молоді верлібри і сонети.
Та світилися лукаво очі –
Щирістю не бавила мене ти.
Я не скоро в нелюбові впевнився..
Але нащо ти, неговірка,
Проміняла на грайливість пензля
Сонцебризний шал мого рядка?
Процокав трамвай –
доміно
Згадалось мені по тій хвилі.
Накинула ніч кімоно
На вулицю, повну ідилій.
Поволеньки місто засне –
Уже споночіли театри.
Кварталів крило кам'яне
Нагадує здалеку Татри.
Червоні і сині вогні
Попадали зорям в обійми.
Троянди, красиві й сумні,
Виказують росами біль мій..
Нахиляється до ніг трава,
Пагінці її – мов диво-крильця.
І так щемно серцю відчувать,
Що тобі давно уже за тридцять.
Глухо в тишу промовля ріка –
Тільки серце відгуки приймає.
І далекий човен – все чека,
А тебе і досі ще немає...
Надвечір'я...
Ватра палахкоче.
Кожне слово зайчиком тремтить.
Зацвітуть морозом твої очі,
Щоб мене довіку холодить...
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 19 березня 2006 року
