"АНУМО ЗНОВУ ВІРШУВАТЬ!"
на
virchi.narod.ru
Христенко
Інна Митрофанівна
м.Полтава (народження)
Біографічна довідка
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується Java-навігація!!!
Осіннє
Журба, і радість, і щаслива змога...
Пролісок
Початок майбутнього
Опитайся у весни...
Бувають дні, коли життя...
Літній день
У лісі
Мабуть, я вже такої натури...
Ведмедиха
Весняне привілля...
Гірська криничка
От біда: що старшаємо з віком...
Неповторність
Сонячна доріжка
Двоє
Між кварталами, між будинками...
Побачення
ГЕРОЇЧНИЙ ТРИПТИХ: І. Сізіф ІІ. Дамокл ІІІ. Антей
Інна Христенко належить до письменників, ім’я яких
“загубилося” у літературі. Народилася вона в Полтаві в 1919 році, дебютувала
в 50-х роках як авторка дитячої літератури. У 80-х видала поетичну збірку
“Три любові”, у 90-х жила у Німеччині. Збірка прози “І вітер пелюстки змете
останні…” вийшла у світ через рік після смерті письменниці.
Оповідання Інни Христенко глибоко ліричні, містять багато
автобіографічного і належать до “сповідальної” літератури. Насамперед, це
стосується повісті, яка дала назву збірці та розповідає історію юнацького
кохання героїні та авторки. Кохання молодого німця Ріхарда та української
дівчини Інни в окупованому Харкові, а потім, через 50 років, їхню зустріч у
Швабії.
Схожий трагічно-ліричний сюжет і в оповіданні “Любов перед
смертю”, героїня якого, поховавши сестру, раптом усвідомлює дивовижні зміни
у своєму світосприйнятті. Весь вік вона прожила самотньо і ніколи не
відчувала фізіологічної потреби в чоловікові, але недвозначні натяки зятя,
почуття якого підсилив страх перед майбутньою самотністю після смерті
дружини, будять у героїні щось несвідоме. Вона їде на відпочинок, щоб
позбутися цього тривожного стану, але там зауважує за собою ще більш дивну
поведінку. “Розгублено питала себе: “Що ж оце коїться зі мною?”
Стільки років була байдужа до свого тіла, як до одежі, котра
його прикривала, і ось воно раптом збунтувалося. Щось ухопило, закрутило як
смерч, і вона умлівала, і не було вже їй порятунку. Приречено схиляла
голову, минаючи зустрічних чоловіків, бо погляд мимоволі спрямовувався на
одне й те ж, притамане кожному мужчині місце, захищене рятівною “змійкою”.
Однак уяві не було спину, вона, мов рентген, проникала наскрізь і вгадувала
те, що так хвилювало. Прикро одверталась, коли повз проходило подружжя, бо
знала: ось вони ввечері ляжуть у ліжко, сповнені жаги й незаперечної
певності у своєму праві ту жагу задовольнити. Зрештою, такі звичайні
стосунки між чоловіком та жінкою! І чого б їй тим перейматися?”
Тут же вона раптом закохується у місцевого фотографа, який
відповідає їй взаємністю, але бурхливому почуттю судилося недовге життя…
Матеріали короткої біографічної довідки взято за адресою:
http://www.prosvita.poltava.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=10
Осіннє
Всяк
зустріча свою осінь
по-своєму:
Ронять на землю
дощами напоєну
Листя поблякле
байдужі тополі,
Плачуть берези,
тендітні і кволі.
Ярим вогнем
спалахнув на світанні
Клен благородний
в пориві останнім.
Терен же дикий –
завзятий, чіпкий –
Вперто
свої
оголив
колючки.
Журба, і радість, і щаслива змога
Великі чи малі вершить діла,
Печаль і гнів, поразка й перемога -
Все це життя. Хвала йому, хвала!
Ідуть літа, несуть тривоги й болі,
Та поки серця не урвався стук,
Я день новий, як подарунок Долі,
Прийму з її благословенних рук!
Пролісок
Весняне сонце серед неба стало,
Лизнуло снігу дране покривало,
І от узлісся – все в горбах і ямах,
В напівзагоєних глибоких шрамах,
Що їх дуби вже так багато літ
Дбайливо криють листом щедрих віт.
Все товща, товща ковдра небуття...
Та ба! Під нею не згаса життя,
І. дочекавшись слушної пори,
Зелений вусик суне догори,
Він прориває листяний покров,
Немов бажає нагадати знов
Про тих, хто на узліссі цім поліг,
Щоб мирно пролісок розквітнуть міг.
ГЕРОЇЧНИЙ ТРИПТИХ
I. Сізіф
Живе в нащадках стародавній міф
З часів Гомера і по нашу пору,
І день у день викочує Сізіф
Важкий свій камінь на високу гору.
Ще трохи, ще!.. Та виприсає з рук,
Летить, зникає камінь у проваллі,
І по собі лишає тільки гук
Та в темних кручах луни нетривалі.
Хоч душу крає відчай і гнітить,
Сізіф вертає влерто у долину,
Щоб камінь свій знайти і покотить
На недосяжну сонячну вершину.
II. Дамокл
– Гей, Дамокле, славний муже,
Будь у нас вождем!
Як народ свій любиш дуже,
То кажи, ми ждем!
– Так, люблю і щиро згоден
Людям послужить!
Лиш коли на подвиг годен,
Варто в світі жить!
– Стань же тут із булавою,
А тепер дивись:
Над твоєю головою
Гострий меч повис!
– Що ж! Мене кінець раптовий
Зовсім не страшить.
Лиш коли на смерть готовий,
Варто з світі жить!
ІІІ. Антей
Не раз одважний син Землі
Ставав грудьми на сили злі.
Ніхто не міг його зломить,
Бо з матінки Землі щомить
Нове завзяття, міць нова
В юнацьке тіло прибува.
Однак, де не бере снага,
Там хитрість злобі помага.
Вона підкаже одірвать
Од неньки сина, і піднять,
І задушить над нею...
Тож бережись, Антею!
Початок майбутнього
Щоб зупинить піщані хвилі,
Причепурить лице землі,
Хтось посадив на голім схилі
Рядами сосенки малі.
Вони ще майже непомітні
Серед цупких, колючих трав,
А все ростуть під сонцем літнім,
Під дощ, під грім, на тлі заграв.
Гай-гай! Не скоро ліс постане,
Не скоро сосни підростуть!
Та хай майбутнє ще в тумані,
Але початок його –тут.
Опитайся у весни:
Що їй віщують сни,
Про що в саду шепочуть голі віти?
Вона того не зна –
На те вона весна,
Щоб запашіли, забуяли квіти.
Весні байдуже те,
Що сад той одцвіте,
І вітер пелюстки змете останні.
А осінь знає все,
Що доля їй несе –
Холодні роси й заморозки ранні.
Там – повнота чуттів, а тут – їх глибина,
Смутна, прозора, чиста аж до дна.
Бувають дні, коли життя
Шумує без пуття,
Коли натомлюєшся ти
Від руху, суєти,
І більше не стає терпцю
Нести покуту цю.
Тоді захочеться піти
Неоглядки в світи,
Сховатись притьма від людей,
Від їх втекти очей,
Щоб раз єдиний у житті
Побуть на самоті.
Та як настане лиш ота
Жадана самота –
Зітхання вирветься з грудей,
І знову до людей
Тебе пірве, і ти свій дім
Відчиниш радо всім.
Літній день
Заблукана біла хмаринка
Поволі пливе, мов пушинка,
У синьому полум'ї неба.
Пливе, виростає на очах
І суне до сонця, мов хоче
Сховати на грудях у себе.
І от сколихнулися ниви,
І гай стрепенувся, щасливий,
І тінь доганя хлібороба.
Він глянув, примруживши око,
У небо, палке і високе,
І витер долонею лоба.
У лісі
Простую
навмання
кудись у далину.
У білій пелені
тону,
тону,
тону.
Дорога –
ніби аркуш непочатий,
Обабіч
дерева
стоять на чатах.
Як тихо тут
зимової пори!
Хіба що сніг
посиплеться згори
Або сорока
скрекотом своїм
Посвідчить
про мою присутність
всім.
Кому – усім?
Нікого ж тут нема!
У цілім лісі я,
либонь,
сама.
А втім – довкола на снігу сліди.
Чиї вони?
Відкіль вони?
Куди?
Випростуюсь.
Майнула тінь.
І ось
Перед очима в мене
красень лось.
Тримається так гордо,
так спокійно,–
Мовляв, я вдома,
тут мені надійно.
А я – завмерла.
Я дихнуть боюся,
І все дивлюсь,
дивлюсь,
дивлюся.
І довго так
ми стоїмо обоє.
Неначе нас
на світі лише двоє.
Та він, нарешті, вухами повів
І зник,
немов розтав,
серед кущів.
Я ж засмутилася:
мені здалось,
Немов забрав з собою
щось
той красень лось.
Я завтра
неодмінно
ще піду туди,
Де тиша й сніг,
де лосячі сліди.
А ти, мій друже?
Чи ти прийдеш знову
До мене
на німу розмову?
Мабуть, я вже такої натури,
Що не дбаю про блага земні,
І кришталь, килими, гарнітури
Зроду-віку байдужі мені.
А зате до душі ^промовляє
Маків цвіт і кульбабка в траві,
І для мене на світі немає
Подарунка над квіти живі.
Хризантеми, і скромні блавати,
І троянди, жахкі, запашні –
Як я квіти люблю дарувати!
А ніхто не дарує мені...
Ведмедиха
Поранній ліс туманом диха,
Принишкла білка на сосні –
Із нетрів суне ведмедиха
Уперше по зимовім сні.
Чвалає важко, тихо крекче,
Наоилу переводить дух,
Об стовбур тре кудлаті плечі,
Облізлі, мов старий кожух.
Кістки пронизує волога,
А вітер так і валить з ніг,
А от же – потягло з барлога
На цей крихкий останній сніг.
Іде збентежена, зраділа,
(Чому – не відає сама)
І чує, як охляле тіло
Солодким дрожем перейма.
І запах, що нараз долинув,
Уже лоскоче ніздрі їй,
І ведмедиха у долину
Біжить навстріч весні своїй.
І.Вирганові
Весняне привілля,
Нетоптане зілля,
На травах медових настояний день.
Між буйного цвіту,
Самі в цілім світі,
Ми лісом блукали, співали пісень.
Дуби нам в ярузі
Кивали, мов друзі,
Ромен на горбочку привітно ряснів.
Тепер уже осінь,
А в серці ще й досі
Бринять недоспівані наші пісні.
Гірська криничка
Чи сниться, чи ввижається мені:
Крута стежина в'ється між камінням,
То зникне у тінистій гущині,
То вигулькне під сонячним промінням.
Громаддя сіре обіч нависа,
Там причаїлася вузька щілина,
Із неї чиста, сріберна роса
Поволі в каменіясту ямку плине.
О, скільки треба тих краплин-перлин,
Що котяться по шерехатій стінці,
І як багато ще мине хвилин,
Аж поки ямка сповниться по вінця!
Все більшає цілющої води,
Вже грає діамантове ряденце,
Та варто спраглому схилитися туди,
Щоб миттю випити усе до денця.
Ну що ж! Віддать набуте без жалю –
Це так прекрасно, і хіба лиш сниться?
Я вже не знаю, оплю я чи не сплю,,
І чи не я ота мала криниця?..
От біда: що старшаємо з віком,
То скоріше рухається час.
Хутко ніч підкралася до вікон,
Непомітно сірий день погас.
І в журному роздумі шепчу я:
День минув – а де ж мої діла?
І життя мине, а я й незчуюсь –
Прожила, а наче й не жила...
Неповторність
Ввійшла святково, тріумфально
в його тісний, похмурий світ
і усміхнулася питально,
Ясна й легка, як білоцвіт.
Мов зайчик сонячний, тремтіла
В чеканні вся – і щезла вмить.
А він стояв осиротіло,
Безсилий вічність зупинить.
Сонячна доріжка
У чистім полі я – сама-одна.
Край шляху кущ, за ним – озимина.
І де не глянь, земля ген-ген повита
Тонким серпанком бабиного літа.
Ось бур'янець, а он суха билина –
Усе заткала срібна павутина,
Весь лан яскріє, міниться, як море,
Коли воно ласкаве та прозоре.
А там, вгорі, над тим блискучим плесом,
Ворушить сонце золоті колеса,
І промені натягує, як віжки,
І мчить, до мене стелячи доріжку.
І любо так мені на цій землі,
Де битий шлях, де кузочки малі,
Де для душі, що спрагла і жива,
Таємні відкриваються дива.
Двоє
Десь між дальніх траєкторій,
Де зірки снують одвічні,
Ми зустрілись у просторі,
Дві частиночки космічні.
Летимо навколо світу
(Раз – виточок, два – виточок)
І намотуєм орбіту
Ніби нитку на клубочок.
Біла нитка, чорна нитка,
В білім колі, в чорнім колі...
Закрутились швидко-швидко
І сплелися наші долі.
Між кварталами, між будинками,
Між тролейбусними зупинками
Йду самотня, немолода.
Ще до краю не переможена,
Ще помітна між перехожими,
Бо легка ще моя хода.
Йду під поглядами чоловічими
Й хоч не гляну жодному в вічі я,
В грудях солодко защемить.
Може, й справді не все утрачено,
Коли ніжність, тобі призначена,
Зворушила когось на мить?..
Побачення
Зайнялись у небі зорі –
Як не раз, не два.
Тут він кинув ті докори,
Ті гіркі слова:
«Ти мене не приголубиш,
Ти жорстока, зла...
Як не віриш, як не любиш,
То чого прийшла?»
Десь над нами попід обрій
Прошмигнув літак.
Я сказала: «Ти недобрий!
Все тобі не так!..»
Навмання в похмурий вечір
Я хотіла йти.
Він схопив мене за плечі:
«Божевільна ти!»
Тут зустрілись наші губи –
Вже не знаю й як –
Я шепнула: «За що ж любиш?»
Мовив: «Просто так».
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 27 лютого 2006 року
