virchi.narod.ru

Леонід Кльосов 

Миколаївська область
м.Баштанка

На головну

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОБОЇЩЕ
Патріарший похорон пливе, —
Йде Владика до своєї хати.
„Старшобратська" наволоч уже,
Стисши жовна, вийшла полювати.

Стогнуть і сутуляться горби
В похороннім розпачі тривожнім.
Душі переповнені журби —
Мат російський роздира безбожно.

Україно, волю твою б'ють...
Не дають господньо поховати.
Що чавили... Ті ж і крівцю п'ють —
Вийшли твою совість добивати.

Де ж вона, та воленька твоя? —
Як була й лишилася — рабиня.
Україно зболена моя,
Не скінчилась у тобі руїна.

Пролягла через твою блакить
В сім століть уярмлення дорога.
Ти чужинську ублажаєш хіть, —
І за це покара йде від Бога.

Схаменутись ніколи тобі, —
Полосують твої плечі круки.
Відтоді, як на лихім горбі
Звів гніздо їм Юрій Довгорукий.

Вордулаків вивела з лісів... —
Вони нині — в броньових жилетах...
Йдуть жнива. Орел зробив засів
На крові... — (Погана в цім прикмета).

А коли вже й танки поповзуть...
Зарегочуть на крові дебіли.
На шмаття Вкраїну роздеруть
Ложновизволительські горили.

З ЛЕТАРГІЧНОГО СНУ
Перемішано вихорем зла і наруги:
Сподівання і мрії, і дії в людині.
В летаргічному сні ми, а чи в домовині —
І не знаєм: воскреснемо?.. Чи народимось вдруге?

Як пробити неправди китайську стіну —
Обідрати з брехні чорну шкіру злорадства,
З ваших душ обшкребти мішуру святотатства
Й не збудити в душі громадянську війку.

Переплутано все: лжа і кров у пошані.
А на звалищі істина... Правда в багні.
Хоч тверезі поки, — та живемо на дні...
Навіть обрій гойдає криваво багряний.

Насувається знову знамення велике;
Неозначене ще... Щось відбудеться на землі:
Чи воскреснуть великі, чи упадуть малі...
Чи в правителі вийде небога дволикий...

Нам не можна впадати в сумне забуття,
Освящати безбожника ложнохвальбою.
Діточкам заливати під шкіру зло-лою,
Щоб скалічене виросло людства дитя.

Як пробити неправди китайську стіну...
З летаргічного сну пробудить Україну.
Воскресити синів, убієнних безвинно
І вернути воскреслих у вільну весну.

РОЗПЛАТА
„1993 року в Україні вмерло півмільйона населення".
(З газет).

Конає Україна на розпутті, —
За рік вже півмільйона вимира.
А нам вуста на колодки закуто.
Хоча прокинутись уже давно пора.

Розплачуються дітки за Богдана,
Покарані й за Київськую Русь.
У ланцюги тенет Вкраїна вбрана.
Чи звільниться? — сказати не берусь.

Ланцюг на руки, кайдани на ноги.
Вчепили нам і тягнуть на той світ.
Тоталітарно-мафіозні „боги"
На протязі скалічених століть.

Вони тримались за червоні древка.
Тепер і жовто-сині в їх руках.
І незалежність в них — „продажна дєвка",
Розіпнута на прапорних древках.

Такі ми, унікальні українці.
Відмінних є багацько у нас рис —
Нас нищать оптом, нищать поодинці...
Ми недругу шепочем: „Схаменись".

Не схаменеться злодій в вашім домі.
Як ми, засліплено, дали йому права.
Не потакаймо недругам у всьому.
Допоки Україна ще жива.

ВІК ПРИЧИННИЙ
(Прощальна XX століттю)

Свідком і жертвою злої незгоди
Літ сатанинських ти жив.
Тиснув на душі чужинським лжебожжям
І під золою криваво почив.

Геть із очей моїх! Згинь навіжений!
Скільки людей та живцем проковтнув.
Сотні „божків" забрехались блаженно,
„Рай" на гріховності — кожен утнув.

Війни і мори... Безхліб'я і засухи...
Все, що є зле, на людей насилав.
Віку причинний, чому ж ти не слухав,
Болі вдовині, сирітських знеслав.

Не осягнув ти молитви зневіри,
Крики відчаю: „Де ж, боже, ти є"?..
Тут за півслова лихі поводири
Кров проливають на лоно твоє.

Досі не згасли ті гасла криваві,
Щоб під молитви приспати єство,
Люду безмовного жезлом знеслави.
Волю продали в чуже божество.

Віку двадцятий, ганебно-злочинний,
Довго тобі відмивати цей гнів.
Вір і правителів лжебогочинних
Всіх, що „від бога" ти нам наділив.

Люд проводжає тебе із прокляттям
Чорного смутку в хрестах цвинтарів,
З ложносвятковим і диким завзяттям,
Що над народами ти сотворив.

МЕЛОДІЯ ДОЩУ
„... Сидимо, розмовляємо. А я дивлюся у вікно і, здається, зараз з-за рогу вийде вишколений батальйон з піснею: Гекачепісти, Сталін дав наказ!.."
(«Литературная газета», 1993 р.).

По шибах дощ. По ринвах краплі дзвонять.
Мелодія сумна уяву підійма:
Із півдня в'язнів у кайданах гонять
І стремена підшпорюють коня.

Мелодія дощу — чужого джазу,
Ніби по дебрях десь дереться звір.
Таке спадає в мислі не одразу,
А як небавом бачиш їх мундир.

Ми так закомплексовані добою:
Залякані затлумленням образ.
В очіканні, що хтось гукне: „До бою!..
Гекачепісти, Сталін дав наказ!.."

І задзюрчить мелодія криваво.
І зблисне гнів холонучих очей...
Ми так прикуті до лещат знеслави,
Зневірені розбурханням ночей.

ЮВІЛЕЙНЕ
(1 грудня 1996 р.).

Оптимізм розвіявся туманом
І поплив за „світлим" безпуттям,
Чорна казка — то кривава рана.
Знищення і волі, і життя.

Перше грудня тисне мої груди.
Прагнення до волі українців —
Підтвердили щиро наші люди —
Тільки воля — у кощея в скринці.

Всюди ті ж панують крадуністи,
Про яких казав один поет:
„Щоб на шию людям владно влізти —
Крадуністи, вперед! Крадуністи, вперед".

І полізли відверто і підло.
Обібравши до ниточки всіх...
Незалежності зовсім не видно.
Зате видно котеджі для втіх.

Так втішаються горем народу.
Раді смертності, що зроста.
І торгують вкраїнською вродою.
Розпинають прийдешні літа.

ВЕЗІННЯ
„Везіння знаходить того, хто не жаліючи сил на його пошук, та й не замислюється над тим, що шукає".
(Древня істина).

Везіння — тоді, коли бавляться діти.
Везіння — тоді, коли сонце зійде.
Везіння — тоді, коли любиш робити
Усе, що під руки тобі попаде.

Отари ганяти і сад посадити.
Рядки прополоти, чи виорать лан...
Везіння — як правдою зміг дорожити —
І чесно пройти у борні, крізь обман.

Везіння, коли ти не зрадиш любові.
Везіння — як чисте знайдеш джерело,
Везіння — коли ти дотримаєш слова,
Хоч як тобі важко тоді не було.

Везіння — це пошук у собі самого.
Везіння — коли довіряють тобі.
Везіння — коли ти шукаєш такого...
Без чого не можна надію знайти.

Везіння — коли ти живеш одержимо:
Знаходиш для себе, а людям віддав,
Усе, що ввібрав із чеснот і незримо
Крізь себе проніс, від життя не відстав.

1960 р. Баштанка.

ЗАСЛІПЛІ МИ...
„Как ныне сбирается вещий Олег от мстить неразумным хозарам..."
(А. Пушкин).

Засліплі ми, раби брудного світу.
В нас Рузвельти — гусениці,
А сталіністи — червона міль.
Хозарського племені, лихі відщепенці,
Аби лиш кривавити в людях біль.

Усе, що ви бачите — вірите.
Та все ж це брехня на брехні. '
Засліпли ми всі: і фізики й лірики —
Хозар із арканом по нас на коні.

Лаштує зашморга для християнина,
Та ж доля чекає й католиків.
Мошна можновладцева — згіркло п'яна
Змовилась з свитою за білим столиком
Брехню фарбувати рум'янами.

Білі й червоні — усі манкурти.
Робочого люду зрадники злі.
На Всесвіт лаштують сталеві пута,
А ми ж їм віримо — діти малі.

Злорадство над світом влаштовують.
Цькують народи, країни, царів...
Псевдореволюції з цього влаштовують,
Щоби крові людської напитись —
Та збагатити мошну упирів.

Про все це висловив ще Робьєспьєр
В останній своїй промові...
їх лапища хапають нас ще й дотепер —
Протягнені хижо в доларовій змові.

ДАРУНОК
В.М.
Підкотила мені щира дама в неділю
Цей кавун, що регоче червоним нутром.
А мені непереливки, холод по тілу,
Та чи зможу віддячить, хоч маленьким добром.

Соромливість дитяча, як очі побачу
І усміхнене личко морозом пройма.
Гей, ви роки мої, чом промчались, невдячні,
Вас зима підганяє безсніжно-німа.

А кавун, як чаклун — причаровує душу.
До кісток пробира, оберта в шкереберть.
Тож чи зможу собі я зізнатись, а мушу —
Схаменися, поет, ти відпив своє вщерть.

Скільки жив — не відпив
Цей по вінця наповнений келих.
Всі літа — маята. Не кохання — сльота.
Лиш зневіри між муками, гамору шерех...
І жура — неспроста, довкруж серця зліта.

Ті роки — сліпаки. Он вуглинок черінь
У ваші очі сховались і потай ночують.
Я кавун той смакую і крізь юності дзвін
З насолоди тепло серця вашого чую.

Ще ніколи не був у боргу за дарунок
(Хоч поети одвічно усі в боржниках).
Ще й жартують: „Кохання проходить крізь шлунок"...
А мені не зірветься оте з язика.

Тож хоч подумки декого я обдарую,
Хоч цілунком п'янким, чи жагою чуттів.
Зачекають літа. Хоч тягар уже чую....
І тому в боржники залетів.

ТИ НЕ ПРИЙДЕШ...
Сонет
Не відчиняй. Надворі вже пітьма.
Хвіртку страждань під вітру голосіння.
Ти не прийдеш і після воскресіння
Залякана, зацькована, німа.

Тамуй в собі сумне розчарування
Життям і долею — спотворенням в брехні.
Запроданців, що плещуть: „Розіпни",
Замішаних на підлому цькуванні.

Людцям безбожним мариться розп'яття,
Як шмат чужий, — не вклавши в працю піт.
О, скільки з нас повишмагано літ.
Тавром ганьби освячено закляття,
Що вистачить на сотні-сотень літ
Оплакувать без праці і без свята.

ВЕЧІРНЯ ЗУСТРІЧ
Ти зі злостю з „чекання" прийшла.
Принесла мені губи фарбовані.
Добре знала, що в мене душа —
З кришталю. І зовсім не цілована...
— Дай у щось зніму грим,

Чимсь помаду із губ обітру...
Затишніш на твоєму вітру —
Не боюся, що станеться грім...

Ось, візьми, рушничок шелестить,
Обітрись і залишиш на згадку
Дві губи... Не на кров — хай щастить,
Залишиться, як спогад-печатка.

Поміж наших, скуйовджених літ
Промайнули громища і зливи.
І обсипався сміх-буйноцвіт...
Лиш той вечір зостався щасливим.

***
Ризикую в тенета потрапити,
До обіймів твоїх упірнуть.
Усі пащеки будуть патякати,
Що впірнув у лиху каламуть.

Не закохана, а протьохкана
Розгойдалася на веслі.
Босоніж побрела забрьохана,
Як без пам'яті, по селі.

Щира милочка-перепілочка,
Скільки слів відпливло із вуст —
Перем'ята, відчахнута гілочка,
Я отрути твоєї боюсь.

БЛАГАННЯ
Помовчали б хвилину і досить.
Невже золотом сяють вуста?
Серце просить розмови — просить,
Ти замкнута, як знята з хреста.

Хвилювання втаїти не можна.
Не приборкати й мрії політ.
О, картання себе безбожне...
Ніби нам по сімнадцять літ.

Падав подумки я на коліна.
Перед тим всепрощення благав.
Та душа твоя, ніби камінна.
Інший вже б канчуком шмагав.

Краще було б сказати відразу:
„Ні — то й ні" — „Чи, можливо, запізно?.."
Чим загоїш в душі образу,
Щоб себе не картати грізно.

Поспішу усміхнутись крізь долю.
Лихом кидати об мостову.
Воскресатиму гордо й поволі, —
І на заздрість тобі оживу.

НА СМІТНИКУ ЛЮБОВІ
Конаємо на смітнику любові.
Клянемося у ницій боротьбі.
Розгублено довіру в рідне слово...
Тримаєм чорний камінь при собі.

Такі вже, схарапуджено-завзяті.
Озлоби в душах повняться мажари:
Когось докльовуєм, бо маєм за це свято.
Готові пам'ятник творить якійсь нездарі.

Не можемо ніяк порозумітись —
Так галасуємо, що вже не відчуваєм.
Що Голос Совісті засліплено дрімає
Над істиною рвемось поглумитись.

Отямимось колись, можливо й пізно,
Як власні діти будуть заїдати.
Бо темрявою ложноправди грізно
Стирчатимуть в очах наших квадрати...

Безпам'яцтво, зневіра і дволикість
Ласуються, як камінь наріжний.
У душах самоблудства буйна дикість
На смітнику зросли в росі брудній.
1963-1964 рр.

ВІТЕР-ГРУШОТРУС
О. О.
1.
Лише вчора небо червоніло,
А сьогодні вітер-грушотрус
Рве гілки дерев засатаніло.
Розкидає запізнілий груз.

Ще й шипить зміїно в верховітті:
Чом грушки не зібрані зависли?..
Я від вас прогнав далеке літо,
Зиму вже несу на коромислі.

2.
Завітала гостя на поріг.
Де їй сісти? Чим би пригостити?
Я давно не пік уже пиріг...
Зате ставлю поруч груші в ситі.

Крутобокі, солодкомедові,
Груші усміхаються до Феї.
Тут небавом народився вірш,
Вітром омузичений для НЕЇ.

***
Зустрічаю твої коси
Щоранкової пори.
Вівсяні, буйні начоси —
Та боюсь заговорить.

Мимо тчуть шляхи буденні,
Від кохання стороною.
Переорано натхнення
Мовчазною борозною.

Хай душі моєї злива
Переповнить небеса.
Була б ти лише щаслива,
Й не зів'янута краса.

Не признався, що кохаю.
І нікому не скажу.
Чую: Долю обминаю, —
Як світ заочі ходжу.

* * *
Ми гідні лебединого кохання
Пронести поруч кільканадцять літ.
Відкинемо зневіру і зітхання
Від наших не доспіваних орбіт.

Нехай надворі передчасна осінь
Зриває листя з молодих кущів.
А я і в сорок, як хлопчисько босий,
Спішу до тебе в золоті дощів.

Цикл: Нове прочитання античності

І
КОВАРДАК НА ОЛІМПІ
(Сумний жарт)

У яку прірву котиться Земля,
Усесвіт розкарновано на зони.
Сам Зевс продав Тельця, ніби теля,
Юноні за пляжчину самогону.

Там Гончі Пси гарчать — не здоженуть
Злодіїв, що богів пообікрали.
їх обікрали ці ж самі боги,
Лиш бороди капроном прикривали.

Такий в Олімпі стався ковардак, —
Сусід сусіду підсува ракету
Під подушку... — От вам І переляк...
Як в Новорічну ніч — сумна прикмета.

Ракету, кажуть, вкрали в Пентагоні.
Таку собі іграшку для завзяття.
Маленьку цяцьку в сотні мегатон,
Яку хотіли підкотить Садату.

Отак і бавляться боги у піддавки,
Як і колись, ще при живім Енеї.
Богам у слід скубуться й мужики...
За гроші партій та за лихі Ідеї.

Куди насправді котимося ми. —
Самі у себе крадучи відверто...
На жаль нема Всесвітньої тюрми,
Куди б богів і злодіїв заперти...

2
СІЗІФІВ КАМІНЬ
Коли Сізіф штовхав на гору камінь,
То перехожий слідкував за ним:
Як упираючись ногами і руками.
Аж пара з мудреця пливла, як дим.

Уважно привітався до Сізіфа,
Присів на мураві — єдиний свідок.
(На щастя й день тоді був тихим) —
Щоб висновку діждатись: „Чи робота — втіха"?

На сонячний годинник подививсь
Та запалив цигарку самосаду.
Подумав: „Може чимсь зараджу?.."
(Поміж людей велось таке колись).

А під обід — вже камінь на горі.
Сізіф присів, чогось перекусив,
І козеніжку мудро запалив.
Й приліг там, на горі, неначе в ліжку.

Мабуть отак усе б і завершилось.
Ніхто б той камінь не згадав.
Але мудрець штовхнув його назад...
Злетів з гори той камінь-дурносила.

Сізіф той камінь в гору знов штовхає.
Повторював не двічі і не тричі.
Надвечір перехожий запитав Сізіфа,
Вдивляючись трудязі у обличчя:

- Навіщо, вчителю, оця даремна праця?
Що камінь знов лишився на узвозі?..
1 люди обминають піші й возом?..
Сізіф сказав цікавому на те:
- Даремна праця — діло теж святе.

(Вони сиділи вдвох коло багаття).
Коли б лишився камінь на горі,
Не знали б люди, що є лихварі,
Які мені за це добряче платять.

... Наплодиться ще бездна лихварів,
Що повторятимуть усі гріхи мої...
І згадуватимуть Камінь і Мене.
І все робитимуть, як я, оте дурне.
Й ніхто їм копійчини не жбурне.

Ім'я моє залишиться в віках —
Бо кожен дурень повторить мій шлях.
Але ніхто із них не стане знаменитим...
Бо знатимуть усі — „У нього є корито.
З якого хлебче він, прилюдно, на очах".

... Я пригадав Сізіфа у лихі часи:
Як люди зроблять все — заради ковбаси...
Тому й зафіксував легенду про Сізіфа,
Бо й сам той камінь пер — заради лиха.

Й тоді комусь була солодка втіха.
Хоча в історію не втне ніхто мене,
А втім і при житті не дорікне.
То ж не забудьмо мудрості Сізіфа.

3
ВІДПОВІДЬ ДІОГЕНА
Підвівся Діоген з тісного ліжка,
Що було у його старій діжі.
— Простора, — каже, — однокімнатна діжка
І сон у ній міцний і дивні вітражі...

Аж гульк з-за рогу сунуть перехожі.
Мабуть, із ярмарку якісь багатії?
Він розстелив дірявеньку рогожу —
В хламиді власній воші б'є свої.

- Учителю, — гукнули, порівнявшись, —
Скажи нам тільки правду, якщо змога.
Чому ти маєш і заслуги й славу...
В усіх краях, народах, у світах...

А сам живеш у діжці, край дороги
І ця хламида на тобі в латках?..
— Не перші ви питаєте про це мене,
Тому я відповім цілком відверто:

Я так живу, щоб легше було вмерти.
І не жалкуючи, що хтось цапне моє.
Якщо я житиму, як ви, або щедріше —
То як і ви, не спатиму вночі.

Коли в майбутньому ще доведеться жити гірше, —
Найгіршого для мене вже не буде, аніж є.
У цім моя метода і зміст свій є...
Про це і пам'ятатимуть майбутні правіки.

А тих, що родяться, — не вдовольнить:
Ні мідь, ні золото, ані... зірки...
Ні тонни сталі, що добудуть.
І „на душу" населення ділити будуть.

Все, лише вітром промайне повз вуха.
А людям жити важко буде, скруха,
І холод осягне й задуха...
І мором їх на цвинтар заведе.

Така ось баєчка обернеться у дію.
Тож я за власну власність не жалію.
Із чим прийшов у світ — із тим і піду.
Спокійно жити, маючи одну хламиду...

Навіть полатану... І діжка — затісна...
Я залишусь учителем при ділі.
На цій рогожі, з мріями у снах.

4
ПРОКРУСТОВЕ ЛОЖЕ
Всевідомий Прокруст — пригадаєш із млостю.
Найперше запросить, пригостить гарненько.
А потім вже й постіль постелить для гостя,
Щоб ліжко було і м'яке, і тепленьке.

А ліжко — те саме
„Прокрустове ложе"...
І вам відмовлятись від нього не гоже.

Якщо завітав вельми хлопець великий —
В „стандарт" не влягається постать жива.
За ліжком стирчать його ноги або голова,
То помах меча, щось одне — відсікає.
Й людина якраз в тому ліжку лягає.

В Прокрустовім ложі — немов у кросворді:
Усе зарешотчано. Й шабля при горлі.
Накинуть вам ковдру, підгорнуть під боки,
Щоб ви не замерзли, не мали мороки.
Добраніч сказав і пішов відпочити... —
Прокрустові довго в історії жити.

... Є цілі країни, імперії навіть,
Де ложе Прокрустове віддано славлять:
В громадах, у суддях, і навіть закони
Під ЛОЖЕ Прокруста відмінно підгонять:
Що більше „стандарту" — оте відсікають.
Що менше — в канатах-закрутках, усе... дотягають.
За шию й за ноги петлею — зашморг.
І крутять „закрутку" — витягують зріст.

В цій справі вже дехто набув собі хист.
А то вже дрібниця, як декого в морг...
На завтра відправлять — на мило окіст.
(Помешкання мусить оплачувать борг).

То ж є в тих країнах мужі — безголові.
Обстрижені наголо й бритоголові.
Обскубані якось, обценьками „ізм",
Що дуже похоже на „соцреалізм".
Підгонка, підчистка, гоніння, тюрма...
В Прокрустовім ложі — Вітчизна німа.
Яке для нас щастя, що це не у нас.
Бо в нас і легенд тих не вчили якраз.

5
МУЦІЙ СЦЕВОЛА
„Бажаючи засвідчити свою безстрашність, Муцій Гай Сцевола (кінець 6 — поч. 5 ст. до н. д.), Сам підніс руку над полум'ям і не подав звуку, доки рука бралася пухирями"
(БСЗ, т. 25, ст. 125)

Імперія римлян широко розповзлась,
Дійшла до Громоклії та Інгулу.
На Громоклії був спочинок. Воїни поснули.
І лише Клій — володар, чаював і чатував
Біля багаття. Думав: „Що день дасть?".

Поводирем праукрів — СЦЕВОЛА.
Він розумів загрозу від римлян.
Тож склав для себе необхідний план.
Котрий не дасть Украйнам буть без волі,
Як воїнів візьмуть у рабство до римлян.

Зодягши жебракові свиту й лахи.
Побрів поміж наметів-колісниць
В стані ворожім, перераховував невдахів,
Як ті хропли зп'янілі від утіх —
„Мотав на вус" — які то є рубаки?..

А потім підійшов до ватри КЛІЯ.
„Дозвольте, — каже, — старцю обігріти кості".
— Горнися, старче, будеш гостем...
Розповідай, де странствуєш в полоні мрій, —
Повелівав до жебрака сам Клій.

— Я знаю все і... Хоча ми й не знайомі,
Скільки у вас, римлян, списів і колісниць,
Шоломів і коней — усе, що є довкола...
На жаль, слабенька в тебе, Клію, міць, —
Сказав „жебрак", — а сам очима коле.

Скінчилися твої звитяжні перемоги,
На голім полі й серед диких скель
Свідок Дажбог. На ранок сонце здійме Лель —
Богиня праслов'янської дороги...
Усі ви коршунам дістанетесь на здобич.

А скільки в тебе лучників при зброї? —
Питає Клій, впізнавши вже Сцеволу, —
Які вони у герці? Покажи без бою...
Бо долі злої я також не хочу...
(Сиділи над багаттям мудрих двоє).

- А ось такі: — Муцій поставив руку
І над вогнем тримав, не кліпнув оком.
Хоч п'ятириця зашкварчала ненароком...
Клій зрозумів:,, Цей змаг вести даремно.
Якщо усі такі твої Украйни — відступаю.

Нам тих земель, загарбаних вже стане".
Потисли руки мудрі поводирі
Й на ранок розійшлися з миром.
Відпала та загроза від римлян —
Муцій Сцевола цим здійснив свій план.

... Ходили торгувати „в греки із варягів".
Муцій ще довго мучеником звався,
Допоки у легендах вислів склався:
„Муцій Сцевола в опаленій руці —
Приніс у край нам Волю без звитяги".

Таку легенду батько розповів
Про славних пращурів землі моєї,
Де Громоклія, як струмок малий.
Між скель шепоче, виколисує лілеї.
Тож дослухаймось тих прадавніх слів.

Муцій-Мусій... Пізніш зросло в ім'я
В праукраїнськім краї з того часу.
Космічні Прометеї з праслов'ян,
З вогнем дружили, легкі до обчасу,
І здружені були задовго до римлян.

- Венедія— їх звалася країна
З племен скловінів, славів і славути.
Від укрів і украйнів — слово „Україна"
Постала самоназва Оріян, — синок, не сплутай,
Від Росі до Побужжя — УКРАЇНА
Жила в Дажбожій вірі і Могутня, —
Запам'ятай. Бо ти, Дажбожий сину,
Тобі це знадобиться неодмінно.

6
ПРАІСТОРІЯ ОРІЯН
„Унікальний літопис (найдавніша в світі міфоісторична хроніка 12-7-3 тис. до нової доби) зберігся у численних гротах Кам'яної Могили на р. Молочній Запорізької обл." (Юрій Шилов, „Праісторія Русі-України").

Таки течуть у нас молочні ріки
Повздовж Дніпра, немов Чумацький шлях.
Де золотом мигтять зірок повіки
На наших позасліплених очах.

А хто ми є? — Лихі аборигени.
Прадавності забувши свою кміть.
Нам ллють олжу чужинці в мудрі гени
Крізь товщу злих, змордованих сторіч.

Наш корінь мови пророста з каміння,
В печерних гротах воскресає суть.
Енлель гукнув небогам: „УКРАЇНА"!
Тут з написів зростає твоє „БУТЬ!".

Дажбоже „БУДЬ", а може — треба битись
І стверджувати у борні своє буття.
Людино-кінь спішить в пилу іскритись,
В молочних ріках давнього життя.

Скресає крига незнання й бравади —
Лестивців, ортодоксів крізь літа.
У нашім краї Світ посіяв зрадність
Між змієборцями прадавність пророста.

Мчить на коні у летові бураннім
Спаситель оріянів — ГАНДХВАРА.
В безкраях ВАРИ мудрі Оріяни
Закарбували істину сповна.

Козак Мамай — споріднений оракул
За три тисячоліття до Христа
Постав жертовне, послідовним Зодіаком,
Вселенський Розум Сонцем пророста.

Священна Праісторія одвітна —
У камені вкарбовано уроки —
Анналів ІСТИНИ — України пророків -
Земля святинь воскресне многоцвітно.

Ми змушені пройти терни блукання
В ім'я Святої Віри крізь віки.
Щоб визнав Світ оголені страждання
Праукрів-Оріян. крізь їх зірки.

Ще скинемо тенета бруду-шалу
З плечей історії — наклепів і ганьби.
Воскреснемо у Світі, хоч помалу —
Та все ж залишимось Народом і Людьми.

7
ЗМІЄБОРЕЦЬ ІНДРА
„Это согласуется на примерах курганов у Старогорожене, отожествлениями Циндри… Обнаруживается и «Риг Веди», о рождении Индри через бок своей матери Адити
(Юр. Шилов, „Пути Ариев" - космические тайны курганов», ст. 189- 191).

У Дикім Полі кам'янисті схили.
Печери поміж скель, навкруг — дива.
В печерах Змії, як Гориничі, стосилі.
Лиш пащека одна і щелепи здува.

Тут сина Індру мати народила —
Праматір Світу — ніжне божество.
Як всі боги тоді були — безкрила.
Та Вішну осягав її чоло.

Вогненнокидний Змій — уседержитель
Так скручений, немов жива вертута,
Що котиться, як колесо, а не плазує...
— Постережися. Індра! — голос нені чує.

Та Індра юний, мужній Змієборець,
Йому відваги вже не позичати.
Кажуть: тоді його навчала мати,
Як в череві носила — Добротворець.

Вішна меча подав — сказав: „Остерігайся".
А шолом вже підкинув звіддалік.
Бо котить Змій... Хвилин відлік
Тієї ж миті змаг і розпочався.

— Ставай від сонця, воно Змія сліпить,
Така небесна, живляча Сур'я.
З-під променів бог-Індра змія ціпить,
Мечем бронзовим шкіру продира.

Кривавиця струмує з передпліч.
Змій вивертається — постати сонцю з боку
Та Індра зрозумів у чому річ,
І штрика в пащеку, змагається нівроку.

Від крові полум'я холоне швидко.
Індру вогонь зовсім не достає.
Дажбоже Світло Змія сліпить чітко.
Кров піниться у пащеці — снує...

Таку кмітливість юний Індра мав.
Пішов на герць — лише на світ з'явився...
Він першим Змієборцем Світу став,
Тому в оцій легенді опинився.

Описана в „Риг Веді" ця легенда.
Праукраїнські корені є в ній.
Мій батько не читав оті „Риг Веді",
То як міг знати про відважний бій?..

... Онуки Індри — ми. Та от не розумієм
Всю праісторію Ведійської доби...
У Старогорожанах те відбулось —
Відважний Індра Змія переміг.

Дощенту порубав на славу у віках.
Кургани нам повідали ту істину,
Коли відбувся Змієборця змаг.
Космічну таїну вдалося вистоять,
Ученим вдячність за їх плідний шлях.

Вже в Індії записано „Риг Веді",
Як п'ятеро племен до Індії дійшли,
З Трипілля-Оріяни, пращури далекі,
Що усні „Веді Віра" у світи несли.

А нам отут історію скрутили
Сім шкір здирати, ніби затялись:
Три шкіри здерли... Та є ще чотири,
Що залишились... — Індра нам простить.

Стосил отямитись би в цій ганебній вірі —
Сягти б коріння власного буття.
Хутчіш ходім в аннали „Мага Віри" -—
Де вся прадавність нашого життя.

З циклу: „Амурський зошит"

ДОЛЯ ПОЕТІВ
Горька судьба поэтов всех племен: тяжелее всех судьба казнить Россию...
В. Кюхельбекер.

Поетів доля завжди на ножах
Гойдається в неправді на прицілі.
Сатрапи завжди є в наклепницькому ділі,
Що „справи" фабрикують на очах.

Поетів кидали до чорних тюрем.
Морозом збиткували в Соловках.
І на колимських золотих снігах,
У забайкальських штольнях або шурфах.

З прадавніх, ще Риллеєвських часів
Поетів доля так не захищена,
Та істина поетів — не знищенна
І під кивком замудрених вусів.

Розкриється ганебності тюрма
Під воскресіння молодого сплеску.
В народі мудрість ІСТИННА воскресне.
Згадають чесномислі імена.
Станція Хурмулі, ДБЗ-2,1952 р.

З-ЗА ДРОТУ...

Юні мрії мої вилітають з-за дроту,
Щоб гніздитись птахами у душах буремних.
Ми кайлуємо щиро „по нормах" тюремних,
Свою юність святу, до двадцятого поту.

Прилітають рядки і сідають в катрени.
Над квадратами зла, гостроколів тирана.
Та шикуються в клин, щоб гоїлася рана.
І сполохати дзвін, і збудити сирени.

Горезвісні роки у двадцятім столітті —
В душі битимуть дітям, стрілятимуть сурмами.
Де вітчизна лиха, пересичена тюрмами,
Прижилася брехня чинодралів відкритих.

Доля трьох поколінь безневинно розтрощена.
Краще чесно допити кривавий бокал.
Сліз і крові нам стачить на новий Байкал,
Тож і пісню свою не доводжу до спрощення.

ХОЛОДНА ЗЛИВА
Осінній із шпаркими щипаками
Над нами чеше дощ у тумані.
Болюче плечі пропіка списами,
А ноги грузнуть у пливучому багні.

Я п'ю з лиця свою сльозу із неба.
Що омиває весь невільний бруд.
Ми згодні подумки, що: „Дощ такий би треба
Де не клянуть. А там, де його ждуть".

Гуркоче трасою копит глухе відлуння,
Капун-гора лунка, як мінарет,
Повторює болюче і кощунно.
Окрик гінця: „Доща на трассе НЕТ!.."

Грозово котиться між сопок надлюдинне:
„К работе все! К работе приступить!.."
А в глибині душі — зажевріла гординя —
Господь нам шле святу сльозу відпить.

Не видко нам, куди довбати ломом.
Всюди вода. І трасу — розмива.
А що чекає в таборі нас „вдома"? !
Холодна плитка і оселя не жива.

Та це лиш думи. Мрії мої босі.
Готові скиглити у „добрих" хазяїв.
Гірше за тих, що хрюкають у льосі...
Хіба собак ще пожаліють... Бо — свої.

А про людей такого не помислять.
„Нема дощу на трасі..." От і квит.
Це САМ начальник бризки в очі сипле,
Що відлітають з кованих копит.

ПЕРЕД ЗАМЕТІЛЛЮ
Лиже лід залізо полозків,
Підтюпцем несе санки Саврасій.
Кришталевих торосів разки
Ріжуть очі на льодовій трасі.

А тайга здригається, як лань.
Струшує із хвої срібла іній.
Острів з диво-рьолками Кадань,
Я в неволі тут, але не винен.

Нагромадив сіна на санки,
Байстрюка затяг на сіна плечі.
І в зворотній шлях, де рибалки,
Щуку мерзлу випросить на вечір.

Завтра знов завіє заметіль,
Коні в стайнях ситно січуть сіно.
їм вночі насниться Березіль,
А мені вишнева Україна.
1953 р., о. Кадань.

ОКРАДЕНА ЮНІСТЬ
„Иной мерзавец, тем и полезен для партии, что Он (настоящий) мерзавец".
(Ленин. 1903 г.)

Окрадена юність знічев'я
Ордою скажених хортів.
Орудує сталінське плем'я —
Мерзотників злих і катів.

Закручено нерви дротами.
Колючка крізь мозок гуде.
Гримлять вудила над ротами
І краю не видко ніде.

Мовчазних ще держить імперія.
Заціпила пострілом звук.
Від „батька" лжемудрого й Берія —
Багнетом збиткується крук.

Крізь сльози, руїни і постріли.
До „світлого" Мор-майбуття,
Співаєм кривавим „апостолам",
Мессію за вбите життя.

І довго ще так сталінітимем,
До цвинтарної тісноти.
На волю вовками ще витимем
Крізь каторжний гніт і дроти.
1952 р.

ПРИВЕДУ ДО КАЛИНИ НАДІЮ
Я кохання своє заховаю під листя осіннє.
Обгорну, збережу до тієї весни.
Так скалічена доля невинна, невинна.
Воскресає і никне в мережанім сні.

А над снами кохання вітри загуляють.
Всі казкові, з сніжинками у забутті.
Лише мрії забуті, на лихо, завія вертає.
Як мара, як олжа на безмежнім путі.

Горе тим, що малесеньких діток саджають,
І слідом за батьками січуть на тріски.
Удову за сльозу — увесь світ зневажає,
А ми всі споглядаєм, немов молюски.

Навесні розгорну ту постіль духмянисту.
Коли сонце в тайзі зашепоче теплом.
І розквітне кохання в саду моїм чистім.
Щоби юні кохались під храмів псалом...

Я надію свою приведу до калини,
Щоб набралася соку її і краси.
Щоб пишалася в квіті моя Україна,
Й повернулись додому сини її всі.
1951 р.

ПЕРЕДЗИМ'Я
Крильми гойдає передзим'я.
Сповзає по гілках рудих.
Скорочує роботу, а дозвілля —
Продовжує до довго вихідних.

Повзе зима з-за пазух злих хмарин.
Що навіть і синоптиків надурить.
Вже не роса збігає з моїх ринв,
А мжичка, що облизує всі мури.

Чужі пташки у стріхи приховались.
А наші горобці впірнули у кущі.
Конає осінь. А зима зухвало
Крупцями снігу манить горобців.

Та мудреці обман той розуміють.
Всі нашорошені, перебирають пір'я.
Пливе життя на тихому подвір'ї —
Чекання снігу — стогін передзим'я.
1955 р.

КЕДР-ХУДОЖНИК
У верхів'ї вітер — витвір,
Розмальовує синь неба.
Злий безбожник — лезом бритви —
Крає хмари у озлобі.
Мабуть є в тому потреба?

Гуготять долини дикі,
З тріском падають модрини.
Край далекий, край безликий —
Крильми-гіллям батька-Кедра
Розфарбовує півнеба.

Зачарований вітрами
На узвозі днів і снів.
Придивляюсь, як під нами —
Грає пензлем лісу гнів.
1954 рік.

З циклу: «Верхньобуреїнські сонети»
1.
ЧОРНІ ІНТЕРВАЛИ
Сонет
„Караюсь, мучусь, але не каюсь".
Тарас ШЕВЧЕНКО.

На знаку кожнім — пам'яті печаті.
Лунають постріли на Йоськових могилах.
Хоч знов „обух стали..." Хапайсь за вила...
Та вже до мертвих нам не докричатись.

Лихої долі чорні інтервали,—
Криваво-бурі, скорбутом* ятряться.
Давнішні рани от-от відродяться
З того часу, як юність обікрали.

Записую рядки і стогін чую.
З душею у розмові признаюсь.
Спішу, спішу... Насправді — чимчикую.

Не каюсь. А караюсь і клянусь...
Як Ви, Тарасе, крадькома віршую,
І думаю, що вже не відречусь.
1952 р.
* скорбут — „Цынга" (рос.).
 

2.
КРАПКИ І РИСКИ
Сонет
Крапки і риски — гаптування кров'ю.
Лягають на зіжмаканий папір.
Так закодовано тюремний пекло-вир,
Обплутаний зневірою злослов'я.

Душа невинна, та нашийник з дуру.
Стискає міцно табірна олжа.
За ..вільнодумство" - втрапиш під нож;
І закопають поспіхом за муром.

Оговтають безвинного потворно.
Щоби підвестися ніяк не зміг.
Зіб'ють ударом в зуби, на відліг...
І заштовхають під в'язничі жорна.

Озлоба чорна і вночі не спить.
Це відчуває молодий піїт.
1950,1990 р.р.

3.
КИШЕНЬКОВИЙ БЛОКНОТ
Сонет
Кишеньковий блокнот — це папір рудуватий:
Етикетки від толі, мішки з амоналу.
По рядочкові, два у таємні аннали...
Для майбутнього шкрябає цвях кострубате.

Як будемо живі, — пам'ять нам не відкаже, —
Занотована частка — то буде основа.
Хай тримається пам'ять болючого слова, —
Пережите в неволі — глибоко заляже.

І, цей чорний відрізок не змити слізьми.
Хай забудеться місце, імення і дати...
„Колосочники" мудрі — селяни, солдати,
Ви ж невинні страждальці — кого не візьми.

Вже до перших сторінок жадоба душі —
Про нестерпне життя записати спішить.
1950 р., ст. Хурмулі.

4.
ЯКЩО...
Сонет
Якщо невільником загину у тайзі,
Під мошкарою в болотах із комарами.
Ніхто не донесе мене до брами, —
Пришпилить бірку дерев'яну до ноги.

В моєму черепі холодному, можливо.
Зів'є кубельце ніжний бурундук.
Бо в цім краю, ще досить рідко крук,
На голих ребрах каркне самотинне.

Хіба блудливий інколи ведмідь.
Ревне ліниво в свою мідну пащу.
Життя у в'язнів тут-таки пропаще.
В краю незвіданих і капосних боліт.

Недоля — злюка. Чом вона не спить?
Кріпись душа, незнавши защо...
1948 р.

5.
В ДЕНЬ АРЕШТУ
Сонет
„Над тюрмою несеться злобний регіт бурі".
Вас. БОБИНСЬКИЙ.
В день арешту сонячно — примарний,
Зірвалась раптом буря над тюрмою.
Трощити заповзялась беззаконня —
Двигтіли стіни злої буцегарні.
Спішила відмінити всю жорстокість,

Несправедливого, ганебного арешту.
За діток помста? Що всю бляху рвеш ти?..
З прокуратури злих мізків незбочиш.

Безбожники лихі нейняли тому віри.
Що Сам Дажбог хлоп'ят охороня.
У голод хижий — то не їх вина...
На ранок в суддів пооббльовані мундири.

Тож ми тихенько ложний строк відбудем,
А лихоїмців Бог візьме до суду.
1952 р.

6
МИ ПО-СУСІДСЬКИ...
Сонет
Г. Л-вій.
Ми по-сусідськи, мила, у тайзі,
У мошкарі купаємось щоднини.
Чи створено цю землю для людини?
Чи був тут Бог, хоч на одній нозі?..

Не був, не був! Я вірю твердо в це.
І янголи сюди не залітали...
Та, як про це дізнався „батько" Сталін,
Щоб комарі обгризли нам лице.

Ми кров'ю власною годуємо комах,
Щоб доросли до коршунів затятих.
Можливо, заклюють вони вусатих?..
Бо ми, як Прометеї в цих краях.

Кріпись, кохана, в каторжній чужині.
Ще діждуться нас в ніжній Україні.
1949 р.

7.
НЕЦІЛОВАНИМ БЕРЕЗАМ
Сонет
„Так хочется к телу прижать
Обнаженные груди берез..."
Сергей ЕСЕНИН.

Цілуватиму стовбур і віти берези,
І розчісую подумки коси модрині.
Мабуть, легше кохати дерева людині.
Щоб у горі невтішнім лишатись тверезим.

Але як підійдеш до незрушних дерев,
Щоб любов до них вихлюпать щиро?
Довкруж — зона страшна, охорона — невміру,
Ще й собаче виття — на морозі, як рев.

Прошпиговують скроні і душу юначу.
Ви пробачте, берізки, любов не помре.
Відросте ще у мене чорняве каре...

Голова б уціліла... І я — гордий — не плачу.
Жаль, метафори б'ють і сюжет — обкайловують.
Тож змиріться, берізки, мої, неціловані.
1951 рік.

8
ТАБІРНА ТВОРЧІСТЬ
Сонет навиворіт

Хапаюсь за обгортковий папір,
Щоб записати мислі — диво-мир.
Така лабораторія у творчості моя:
Борсаюся у думах, як в архіві —
Вслухаюся в сусіду по-безсиллю,
Щоб шикувалися метафори і рим сім'я.

Хоч Сам вдивляюся у дерева текстуру,
Порівнюючи хвилі водограю.
І новий образ мою душу країть,
Як губиться у злій тайзі культура.

Самі рядки влягаються на дошці,
На брус, чи на тонесеньку фінстружку,
Ніби коса дівоча в завитушці.
Ця творчість є сповідання на прощу.
1953 р., ст. Хурмулі.

Тарасовій душі над Україною
Поема
„Поховали дітей наших, і нас роздирають".
Тарас ШЕВЧЕНКО.

І
Душа Пророка над Вкраїною
І досі зболена літа.
Ми боїмося власномовно вимовить,
Як брата брат штовхає під хреста.

Отак нам долю хижо скособочено,
Братами, сестрами та чужобогом.
Не піддається на скорочення
Сумна і каторжна дорога.

У чужовір'ї — як у прірві,
Борсаємось в брехні — багні.
Хоча скандуєм: „Ми всі рівні"...
Самі — лиш рівно ходимо в ярмі.

Озвись, озвись, ДУШЕ Тараса,
Як поступити нам безсилим?
Над нами чинять викрутаси,
Висотують дрімотні жили.

Звелися доблесні гетмани,
Переродились на манкуртів.
Рабів окроплюють туманом,
Мізки запудрюють злі вурки.
ІІ
Де ти ходиш, Тарасова Доля?
Де літає Душа твоя?
Повертайся до нашого Поля,
Знов гонитва — злих літ течія.

Викорчовують села прадавні,
Велемудрих женуть до тюрми.
Тут слізьми заливаються плавні —
Не господарі в нас — злі сини.

Все вершиться вершителем влади
Над правічним корінням твоїм.
Україну сплюндровують зрадні
Прамонгольські, москвинські орли.

Підсувають Вкраїні безхлібність,
Накидають на шию зашморг.
Звинувачень гіркотну невинність,
Щоб живими штовхати у морг...
III
Оце печаль моя нестерпна,
Людині розкололи серце.
Малій людині — ще дитяті,
В його маленькій, старій хаті.
Де п'ятеро, як п'ятириця.

Мати на цвинтарі, в коритці,
В роки голодні поховала.
Усе життя відпрацювала,
Та діточок не вберегла —
Робота тяжка доконала.

Й сама голодна відійшла
Уже в мовчазнім, сорок сьомім...
Найменшого лишила вдома,
Але біда і тут знайшла,
Через невігластво і втому.
IV
Ще ходять в Каїна на службі,
Твої, Тарасе, „землячки".
Забули братство навіки.
Лише волають: „Ми за дружбу!.."
А творять кляті — навпаки.

Їм з неба падає зірками,
Не манна, а добра іскрінь,
Тому й лунає небесами
„Хвала вождю!", „Цвірінь-цвірінь".

Щоб загрузить бездонне чрево
Їх ненаситне нутро-дно,
Земля засіялась бур'яном,
А їм, як бачиш, — все одно.

Мертвецька біль твоя і рана,
Моя вишнева Україна,
Батьків обскубана калина.
В тобі боліло і в мені болить.
А як же в світі дітям жить?..

Забрали мову многоцвітну,
Духмяне соняха тужіння.
В бджолиних сотах гуготіння...
Вкраїни — кісонька тендітна,
Заплетена Дніпром синеньким.

Від Дону славного до Сяну...
Оце, хоч тут тебе спом'яну,
А ти поспи, Вкраїно—Ненько,
Доки насниться хто з гетманів,
Чи Наливайко молоденький?..
V
А ми, окрадену її,
Голодомором до могили
У тридцять третім положили,
В газетку вгорнену, в коритці.
Уже без хрестика зарили.

Оте голодне немовля.
На пресвяте ім'я — Марія.
Цим обрубали власні крила.
Лиш подумки проговорили:
„Хай буде пухом їй земля".

Бо голосити — ні, ні — зась!
Адже царює Жовтий Князь.
Молитву ту почують люди...
То вже не знати, що там буде?..
Замри. Затисни серце глас.

Поміж землею й небесами
Скоро витатимем самі.
Ото й поплачемо в тім сні...
А то скінчиться — Соловками.
Відпочивайте в теплій ямі.

Така вже доленька чаїна,
У тебе, мила Україна.
Тремтиш, як в полі кураїна.
Ген вітер хмароньку жене,
Рвоне тебе з твого коріння
І по сибірах пожене.

Такі в нас каторжні роки —
З села померло половина,
А половина — щавель ссе.
Та добува лопух-коріння,
І ховрахів в полях пасе...
VI
Ті — тридцять сьомий, сорок сьомий...
Як звинуватили у „всьому —
Забрали мудрих і відомих.
Синів твоїх... — кого до МУРу,
Чи до холодного Амуру...

До скелі... Ніби Прометеїв.
Смоленим зашморгом до реї.
Припнули ланцюгом облуди.
Ще й кажуть: „З кожним оте буде...
Такі, бач, „світлі" в нас ідеї.

З інакодумаючим „злом", —
Метуть кривавим помелом.
Багнетом штрикають у спини.
Щоб не ошкіривсь, ненароком.
І не зломив міцне ярмо.

Колючим дротом затяглії.
Щоби в собі нужду тягли.
Та волі каторжно благали
У них... (Від бога ж відреклись) —
Слов'ян слов'яну — гірше галла.

Таке, Тарасе, тут життя, —
На кутніх змелена кутя...
Прилинь, прилинь Душа Тараса,
Дажбогові замовим слово.
До Тата Орь в святій любові.

Самі ж ми стогнем без пуття.
Тут без могил, без вороття.
Мовчазно, у лихій годині —
По батькові, і по дитині,
В сльозах купаємось щоднини.
VII
Хвала і слава! — „Вождь народів"!
Несеться з-від усіх країв.
А із небес і місяць вроду,
Кудись сховав від шахраїв...
Сплюндровуючи ніч і день, —

Вульгаризація сподівань.
О, де ж ти? Де ж ти Прометем?
Куди душа твоя злетіла? -
Голосить Доля, наче крижень:
Верни обрубані їм крила,
Тих замордованих дітей.

Питаються: „Де були ви,
Самі, Ви, вічності оракули?"
Кажуть: „Самі в куточку плакали,
Й мовчали, закусивши губу"...
(Хто ж поспішає сам на згубу?)

Та працювали — працелюби.
Доки прочахнеться облуда.
Собі тихенько мудрували:
„От-от нас чаша ця мине"...
Та вітер від Дніпра війне...

О, діточки твої заблудні,
Вкраїно, матінко моя.
Ти не питаєш, де був я?..
В краях злиденних, многотрудних...
Та втім провина не моя.
VIII
Прилинь, прилинь Душе Пророка,
До України придивись:
Зникає мова ненароком,
Й житті штовхаються в заміс —
Землі і крові, душі й тіло...
Перемісили все навскіс.

Не видно мальви біля двору.
Тини закрили оберіг,
Та задротовано поріг,
Щоб діти сліду не впізнали...
Пихатість виповза з доріг.
Що ми самі накайлували...
Нам душі гнуть в бараній ріг.

Хатини білі „для краси",
Скрізь сажою зачорнували,
Неначе тюрми збудували...
Чом же не сталінські часи?
Коли й хати не білувались.

О, люде, люде, — боле мій!
Який ти робишся жорстоким.
Глумиться світ тій глупині. —
Чому ж сповзаєшся в болото?
З більмом фарбованим під оком.

Хрестів наставили по селах:
На площах, вулицях, горбах —
Хрести на Долю і на Волю...
На Слово — хрест і на талан.
Нам чужовір'ям очі колять... —
Вся Україна у хрестах, —
Неначе шибениці... — жах!

Жаль гине ненька у ізгоях,
В помоскалічених сувоях, —
Моя, окрадена Вкраїно,
Хто над тобою оте скоїв? —
Безпам'яцтво до безголів'я.

Твоя історія — билинна.
Жила козацтвом нерозмінна.
Лишились в світі думи-крила,
Прадерева твого коріння —
В степах могили недотлінні.

Відкрийсь, відкрийсь. Душа Тараса,
Над світом і навчи онуків:
Яка у МОВІ цій окраса,
І слава мудрості — наука.

Нас час зове до воскресіння.
Після Чорнобиля зітхання.
Здавалося б воскресним МИ...
Але правителі тюрми,
Самі, бач, дико забрехались,
Й накинули зашморг страждання
На люд в покірній глупині.

Пошли прозріння, мудрий Отче,
Пророк сподівань і борні.
Воскреснути Вкраїна хоче.
Щоб не палати їй в огні...
Жертовних чвар і міжусобиць.
Не потонути б їй в крові,
Бо хтось чекає нас на здобич...
Допоки МИ раби живі.

Озвись, озвись Душе ТАРАСА,
До кожного — хто ще живе...
В твоїй Вкраїноньці — окрасі —
Хай Сонце Мудрості встає.
Пророче, зболений Тарасе!
Признайся ЛЮДЯМ, — Де Ти є?...
1964-1990 рр. м. Капітанка.

ЗЕЛЕНА ДОЛОНЯ ЗЕМЛІ
Вінок сонетів
Світлій пам'яті Ганни Феофанівни,
моїй матері...

(Ключ)
Вас обожнюю я, лікувальні рослини:
Кучерявий лопух — велет нашого поля,
Сік берези-сестриці — оспівана доля —
Від кори до листочка — наснага людині.

У кропиву впадаю на голі коліна,
У милянці вбачаю погорду красу.
Материнку у серці своєму несу —
Оцінити хрін може не кожна людина.

Горобинець за торбу чабанську чіплявся.
І завжди подорожник на чатах стояв,
Пальці збиті — мені деревій лікував.
Дивиною великою вік дивувався.
Мати-й-мачуху бачу у кожній рослині,
Гіркоту полинову смакую і нині.

1.
Вас обожнюю я, лікувальні рослини,
Не за запах духм'яний чи ніжну красу.
За терплячу живучість на користь людині
Вінок пам'яті щирий за немудрих несу.

Покладаю до кожної міні-стеблини
Шал жаги, перемножений в силі.
Ви прийшли навперейми, крізь кпини,
З того світу мене воскресили.

Смарагдове вславляю у полі безмежжя,
Тут АПТЕКА зелена на кожному схилі.
Щоби кволе дівча не позбавили сили,
Я запрошую вас перейти обережно,

Де в широкому листі незвідана доля.
Кучерявий лопух — велет нашого поля.

2.
Кучерявий лопух — велет нашого поля
Проростає повсюди. І забутий всіма.
Навіть тими, у кого здоров'я нема...
А здоров'я в зеленій долоні навколо.
Ревматизму суглобів — компреси стерильні.
Діабету напої, салати і ванни.
А для шлунку — бульйони, настої бажані
І печене коріння — десерти їстивні.

Кровообіг покращать, лікують екземи.
Не впаде волосина у вас з голови...
В цій рослині забута аптека зелена,
Якщо щиро вивчати насмілитесь ви.

Всі недуги відступлять, вгамуються болі.
Сік берези-сестриці — оспівана доля.

3.
Сік берези-сестриці — оспівана доля.
Праслов'янська веснянка Русалія —
Бурштинова коса, біла талія,
Що закоханих манить у коло.

Полюбляв Іван Грозний напари
Із кори, на сметані із медом.
Смакували його і заморські нездари.
Доки кофе не стало їх „кредо".

А які із листочків липучих салати?..
Лікувально-корисні завжди навесні.
Раз скуштуєш — вертаєшся в сни...
Так і кличуть у ліс завітати.

Не забуті на людях природи таїни —
Від кори до листочка — наснага людині.

4.
Від кори до листочка — наснага людині.
Нині кору виносять на смітник із двору.
Або палять багаття, чи спихають у море.
Цим природі наносять шкідливої зміни.

Мати було збирала мохи і листочки
Та шматочки кори до торбини під сволок.
Фарбувала узимку — то прядива волок.
То запарить куделі в відварі у бочці.

Все подерте на кодрі, стареньке ганчір'я
У чаклунських турботах майстрині
Оновлялось, квітчало усеньке подвір'я.
І орнамент тканин розлягався на скрині.

Всі рецепти твої пам'ятаю й донині,
У кропиву впадаю на голі коліна.

5.
У кропиву впадаю на голі коліна,
Голіруч притискаю жагуче стебло.
І природа лікує все тіло, суглоби було,
Де хвороба клітини вбивала настирно.

Здавна люди готують зелені борщі.
Задобряють багату окрошку і пиво.
Пиріжечки з кропиви — небачене диво
Навіть там, де готують салати і щі.

Волокно на мішки і тинктура для фарб
Ще від ранньобронзового віку.
Сталь гартує кропиви міцніший відвар,
Щоб слов'янам служила та зброя без ліку.

Вашу мрію, вже іншу таїну несу:
У милянці вбачаю погорду красу.

6.
У милянці вбачаю погорду красу —
Перша поміч від болю зубного.
Полоскання й від грипу сумного...
І тому у віночок її занесу.

Не яскраву, з сімейства гвоздичних
Мати вовну частенько в ній мила.
Мильний корінь на берег копати ходила,
Лікувала дітей і дідів астматичних.

Та ніколи не брала за ліки платні.
Вчила діток добру, безкористя.
Сортувала коріння і кору, і листя,
Щоб поповнить „запас" восени й навесні.

За рецептом бабусі збирала природну ясу.
Материнку — у серці своєму несу.

7.
Материнку у серці своєму несу
За співзвучність її, материнку.
Фіолетово-ніжну, крислату стеблину
І медяно-духм'яну степову красу.

Із прадавніх, доскіфських часів
Слугувала як чай і приправа.
В лікуванні народнім зросла її слава,
Хоч виважуй на шальках вісів.

Від ядухи і грипу в фітотерапії,
В медицині — від засмічення кишок.
Бджолярі покладають великі надії —
Більше б меду зібрати „хоча б на вершок".

Ця рослина зникає невчасно, невпинно.
Оцінити хрін може не кожна людина.

8.
Оцінити хрін може не кожна людина,
(Як не хочуть когось зрозуміти).
Довелося на собі усе дослідити —
Неповторність цієї рослини.

Фітонцидом насичений мудрості корінь.
Пересилює спалах хвороб і абсцесу.
Протияддя тамують жахливі процеси
На користь молодих перетворень.

А приправи?.. В борщі і солянці?..
Як з грибами... Настої із медом і квасом —
Воскрешають із мертвих... і, часом.
Тих „воскреслих" виводять на танці.

Мудрий лікар з того здивувався.
Горобинець за торбу чабанську чіплявся.

9.
Горобинець за торбу чабанську чіплявся.
Так легенда народна говорить одвічно:
Сумка збоку з стрючком ідентична.
При порізах пастух до рослини звертався.

Багатьом полюбилась трава горобинця,
Як приправа до страв. І для хворих.
Щоб позбутись жовтушниці. виразки скоро.
Споживати дають степового гостинця.

Не спростовують медики зіллячка цього.
Хто знавці із народного досвіду.
Щоб позбутись недугів — дай Господе, —
Де знайти ще екстракту такого?..

Лісостеп одягав, лікував, годував...
І завжди подорожник на чатах стояв.

10.
І завжди подорожник на чатах стояв —
Край стежини, край битого шляху.
Рятував чумаків І мисливця-невдаху,
Партизана, що кров'ю від рани стікав.

Назви: „ранник", „поранник", „порізник"...
Як вужі піднімаються брості.
П'ятижилі листки — як долоня для гостя,
З ним — укуси змії Вам не грізні.

Лікували кишечник насіннєвим слизом,
Ще в десятім столітті араби і перси.
І відтоді не згас і не стерся
Лист цілющий при свіжих порізах.

Подорожній — усюди йому довіряв.
Пальці збиті мені деревій лікував.


11.
Пальці збиті мені деревій лікував,
Коли шахи стругав, чи у кузні кували.
У дитинстві поранення часто бували
І мій друг з деревієм тоді чаклував.

Ще до нової ери, у третім столітті
Мазь на салі відома була з деревію.
Його соком Донського спасли з безнадії
І тепер споживають листки і суцвіття:

На Дону, на Кавказі, в Молдовії —
До салатів, м'ясних і підсмажених блюд.
А болгари в лосьйони „Альонка" і „Флора" кладуть.
В нас немало в природі цікавого.

Поступово до цього і сам долучався.
Дивиною Великою вік дивувався.

12.
Дивиною великою вік дивувався.
Її злотоцвітом усипано лезо.
Оздоблено скипетра царського жезло.
Чабанський підпасок про назву дізнався —

Далеко пізніше... При виразці шлунку
Суцвіття чавив і насіння „доводив",
Очищеним соком ін'єкції вводив...
З отрути — в отруті шукав порятунку.

Тоді й пригадав материнські припаси:
Чом вушка ведмежі були золоті?..
їх білий пушок, у хустиночці тій
Мінялись щоліта цілющі запаси.

Казала: „Отруйні насіннячка, сину"...
Мати-й-мачуху бачу у кожній рослині.

13.
Мати-й-мачуху бачу у кожній рослині,
Якщо неосмислено зілля вживати —
І яблуко може нам „ворогом" стати.
Потрібно жвавіше вивчать медицині

Давнішнє й сучасне народне знання.
Щоби відійти від невірного впливу,
Що шкоду здоров'ю приносить жахливу.
Не всім же блукати в траві навмання?

У світі немає хвороби такої,
Щоб ліків від НЕЇ у нас не росло.
Якщо поріднити народні настої, —
З наукою спільно — скресіння б було.

Лиш спільність знання — допомога людині.
Гіркоту полинову смакую і нині.

14.
Гіркоту полинову смакую і нині
Від сумного, під час перетворення.
Треба б менше чинити спотворення —
Нам природа-творець, як і лікар надійний.

Полинового листя чималий бурдюк
Запорожці під сідлами мали.
На скаку потовчеться компрес — тут як тут,
Прикладали до рани... І в битвах змагались.

А звичайний відвар або свіжий ще сік
Мають комплекс цілющий у собі.
Треба, треба повірити вічної пробі.
Щоб для себе у праці продовжити вік.

Чи хоча б на майбутнє своєї дитині...
Вас обожнюю я, лікувальні рослини.
Липень, 1985 р. м. Баштанка.

   


 

На головну

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 6 липня 2005 року