Леонід
Кльосов Збірка "Біля храму каяття"
Частина І
Миколаївська область
м.Баштанка
/до
змісту всіх творів Л.Кльосова/
Ось такий творчий шлях... Про поезію цієї збірки (від видавців) Від автора
Твори /частина І/:
Берегиня
Біля храму каяття
Б'ють копитами в скроні мені
В день поховання Олеся Гончара
Вальс-барвінок
Весільний сонет
Ви не чуєте, мамо?
Гей, ми українці
Дві богині
Твори /Частина ІІ/ (перейти до творів)
Збірку надруковано у 2000 році
«БІЛЯ ХРАМУ КАЯТТЯ»
Видавництво Новобузької районної газети „ВПЕРЕД"
Тираж 200 екз.
„Біля Храму каяття" мала би бути восьмою книгою цього автора. У кінці 60-х, в середині 70-х років, було повернено з видавництв три збірки (?!) з цілком позитивними рецензіями „Чересло", „Крило" та вірші дошкільного віку „Йде
Іринка по сторінках". Автор випадково зустрівся в Києві з одним з рецензентів. Рецензент, винятково чесна людина. Сам підійшов і спитав: - Це Ви надсилали нам збірку? - Так, я. -- Рецензент мовив: „Шеф зателефонував до Баштанки і запитав у когось, „хто такий Кльосов?" Його запитали: „Для чого Вам ТОЙ Кльосов?" - Та прислав ось вірші, думаємо видавати..." У відповідь прозвучало: „Не пущать". Хто так відповів, невідомо. Звісно, що тоді щиро працювало „телефонне право". А цензура користувалася інструкціями №6 та №7 (від 1944-1948 рр.) Де було „рекомендовано"; „всіляко використовувати провокації, нацьковувати невігласів, нездар на здібних... людей, „котрі щось там пишуть".
Один краєзнавчий рукопис одібрано, привласнено і видано як „власний" одним з ортодоксів. Другий — „Витоки", що друкувався з продовженням, більш як у тридцяти числах місцевої райгазети, комітет по пресі наполягав зазначити „автором" когось з номенклатурників, а самому залишитися у „співаторах". Звісно ж що краєзнавець не дав згоди. Тож авантюристи й не повернули рукопису. А розділи про Героїв передали іншим, щоби включили до «загальної» збірки.
Наступні дві збірки „Хресна доля" та „Час Юрби", вже п'ять, три роки „законсервовано" десь у архівах видавництв, чи у когось у шухляді.
Збірник нарисів про подвиги земляків у ВВв - авторові довелося... спалити у плитці. Окремі „герої оповідок" спричинилися до провокацій, нацьковані „честю і совістю" за рядки: «Матері наші риються в смітниках, щоб скорину цвіленьку знайти. Ви з трибун їм жбурнули наритника. Бо несила ж ярма їм нести». Ось такий творчий шлях...
/до
змісту всіх творів Л.Кльосова/
Прикро усвідомлювати, що такого автора „не помітили" ті, хто хоч трохи «купається» в поезії. Більшість рядків написано двадцять-тридцять років тому: Чи автор був заклопотаний іншими справами, чи скромність „не оббивав пороги" (?!),
чи давня „неприязнь" - був оббріханим, свого часу ярлик... Кожен вірш, від „Берегині" до „Літо на грядці" - суціль несе емоційний заряд: спалах творчості, почуття причетності до сьогодення і минувщини краю, до природи і землі, буття і
любові, до її Величності і Ліричності, вагомості призабутих слів і почувань, ніжних зворотів, зі знанням теорії віршування. Наприклад: „Розкриллям рук здіймися над плечем", „Полинем ластівчиною ватагою"... „Гіркопрацею землю вквітчала". Або: „Може мудра осінь ще відчинить двері на запізнені обжинки"...
Здавалося б прості слова, а як вони оновлено скомпоновані логічною і ліричною думкою, свіжим словосполученням, що хочеться декламувати друзям і по-особливому відчувати красу української мови і навколишнього світу.
Скільки тих слів, що напрошуються стати афоризмами? „Ти моя і згуба, і похмілля"... „Ти моя до печалі"... Тож, дійсно: „Чабанський Син, що виріс у ріллі"... „Тож кожну грудочку пучками відділовую". - - Так кожне слово „відціловане" болем
і душею автора.
Поема „Біля Храму каяття" - це згусток болі героя твору (він же автор), котрий „переболів" одвічним голодом шукання і снаги до справедливості, тож звертається до всіх Нас „непричетно-причетних" до болю за Україну, її „нерозумних діток"
(за Шевченком): „Ходім до X Р А М У, каяття потрібно"... Бо ми живемо на цій Землі, де „від століть знеслави"... „Бо в нас тече Прапращурів тих К Р О В", тож проявімо мужність і любов"...
Від видавців.
/до
змісту всіх творів Л.Кльосова/
Щиро і сердечно дякую моїм численним доброзичливцям, що кинули „шапку по колу", й зібрали дещицю на оприлюднення цієї збірки. Це особливо родичі репресованих, деякі підприємці, та любителі красного слова. На їх прохання імена поки що не називаю. Як висловилась одна з дам: „Щоб не чіплялися рекетири – і домашні, і „зарубіжні", а збірку з автографом мусите подарувати".
Обов'язково виконаю Ваше бажання.
Готується до друку ще кілька збірок: „Шлюб з тайгою", „Амурський зошит", „Час Юрби", куди буде внесено кілька поем та два вінки сонетів. Тощо. І окремо - збірка дитячих віршів.
Щиро вдячний працівникам видавництва за їх розуміння і оперативність у роботі - успіхів і благ.
ЛЕОНІД КЛЬОСОВ
/до
змісту всіх творів Л.Кльосова/
Берегиня
Скільки літ живемо, а в душі не гостинно.
У живих є матуся, бабуся, дружина.
Нас вони бережуть, і життя стережуть.
І збагачують побут людини.
Всі роботи земні у жіночих руках,
Через голод і війни, й руїни...
Жінка зносить усе -
З біллю в серці, з сльозою в очах, -
З правіків молодих і донині.
То ж даремно забуто на наших вустах
Слово вічне, святе - „БЕРЕГИНЯ".
Всі поети землі їй співають пісні,
Бо дарує тепло нам і казку.
То, чому ж забуваємо наче у сні
Її тугу, і пісню, і ласку?
Все багатство землі прихиляю до ніг.
Жінко-мати, візьми ці корали!
Щоб у скрині душі, для прийдешніх століть,
Для майбутніх землян зберігала.
Живемо ми усі - - лиш із вдячності їй,
Берегині людського начала.
Це вона народила й заповнила світ,
Гіркопрацею землю вквітчала.
Вона Думою-Мрією вас зберегла,
Щоб вас буря свинцева не взяла.
Вона вас зберегла, віднесла, відтягла,
Від немудрого кроку й сумного забрала.
І тому повертаю вам пам'ять її
В ваші душі, земляни-мужчини,
Щоб притишили гнів, і садили гаї,
Де б мав пам'ятник бути моїй Берегині.
Куди б доля лиха не кидала в житті,
Пам'ятайте жіноче обличчя.
Береже оберіг - берегині в путі
Ваші звершення, думи й величчя.
Озирніться, верніться на батьків поріг,
Звідки доля у світ виряджала.
Чим живе оберіг - Берегині поріг?
Де вам мати на стіл подавала.
Чим живуть її дні, - Берегині-землі?
Берегині добра і людського творіння,
Чи зробили хоч щось... за велінням її,
Чи впірнаєте знов у своє животіння?
Оберіг - то подвір'я, кімната тісна,
Де дитинство цвіло рушникове.
Де бувало і зимно, й осіння сльота, —
Але більше годин веснянкових:
Це і мова дзвінка,
і тополя струнка,
І в хлібині - сльозини-зернини,
І пісні Кобзареві, й подушка м'яка, -
Все, все в світі - із рук Берегині.
Все, що маєте ви у дворі, у кімнаті,
В самому собі, і в машині -
Все це труд її рук, лише так говори...
І вклонися низенько своїй Берегині.
Біля храму каяття
Поема
1.
Ходім до Храму. КАЯТТЯ потрібно.
Нас так обсіли капосні гріхи,
Хіба не люди ми (вівцеподібні?)
Наповнили безбожністю міхи -
Душі своєї, чорною зневірою.
В самих себе. В ім'я свого народу -
Зневірились у сонмі забуття.
Бо втратили коріння свого роду -
Нам гордість розплескало маяття.
Ходім до ХРАМУ - Дажбогову господу,
Молімось каяттям свого Буття -
До всіх могил, з століть знеслави,
Бо в нас тече Прапращурів тих кров.
Тож проявімо мужність і любов,
До предковічних коренів і слави.
Тут жили люди з прапрадавніх днів,
їх душі туманом пливуть у плавнях.
А кісточки болять в тілах дідів, -
Потрібно каяття всім православним.
Ходім на поклоніння волі і душі,
За несодіяне, і за тривке мовчання.
Коли,одним судилося вигнання,
А іншим - виморове душ стинання -
Понищення, - у чорні дні лихі...
Святим тілам їх треба покаяння:
Померлим, убієним і усопшим,
Що передчасно в небеса спливли.
Але їх душі зачекались прощі
У всезагальних болях злої мли.
Ми так марнієм у чужинській вірі,
За їх житті понищені ущент.
Адже були такі в нас командири -
Поводирі - безбожники в момент,
Котрі людину обернули в звіра.
Щоби очиститись він нелюдської скверни,
За всі літа одвічного глумління:
За війни, голоди, криваве тління
В немислимих катівнях, - хто відверне?
Ходім очиститись від злої скверни
За всі часи немудрого сп'яніння.
Що погубило Пращурів коріння -
Рідні твоєї, - мить сум'ять зроста.
За всі віки потворного боріння,
Як брата брат штовхає під хреста.
Свойого Господа прохаймо на спасіння
І починаймо жити з нового листа.
2.
Ходім до Храму Вічного спасіння,
Наблизим день спокути й каяття
За всіх усопших душ - благоговіння
Прохаймо прощення на залишок життя.
І збережем у душах біль нетлінну,
В душі з Дажбогом - Дателем Буття.
ПОМИНАЛЬНИЙ СПИСОК
померлих у голодоморах 1922-33-47 років у родині Кльосових-Ришкових з с. Возсіятське, залишений нащадкам для поклоніння, братом Петром Кльосовим (1915-1995 рр.), котрий був свідком цієї трагедії.
1921-1922 рр.
1. Данило Ришков (брат матері) у 20 літ, помер 1921 році.
2. Феофан Ришков (брат матері) у 19 літ, помер 1922 році.
3. Марфа Ришкова (ст. сестра) на 42 році, померла 1922 році.
4. Йосип Кльосов, син у 10 літ, помер 1922 році.
5. Микола Кльосов, син, у 10 літ, помер 1922 році.
1931-1933 рр.
6. Максим Кльосов, син у 22 роки, помер 1933 року.
7. Аксиня Кльосова (невістка) у 19 літ, померла 1933 року.
8. Євген Кльосов, син, у 6 літ, помер 1933 року.
9. Григорій Кльосов, син, у 8 літ, помер 1933 року.
10. Феня Ришкова (сестра матері), на 25 році, померла 1933 року.
1946-1947 рр.
11. Ганна Феофанівна Кльосова-Ришкова, котра народила тринадцять діток, і померла на 49-році, 10 січня 1947 р. З її 13 діток у живих лишилося тільки четверо.
Де править ІНТЕР - там зростає цвинтар,
Там люди мруть, як мухи при морозі.
А ми безсилі помолитись Богу,
Щоб відвернуть оту ганебну путь.
...Екскурсії до Храму не існує,
Лиш сам собі екскурсію веду.
Ще карбувати віршем біль чужу,
Крик власних снів у душі сіять мушу.
Прадавній Храм стояв у Аргаменці,
По сходах тих проходив Сцевола,
Як Громоклія повноводою була,
Сплітала хвилі в косу, як фламенка.
Тут зависали виноградні лози -
Оту красу не вберегли часи.
Ще обійшли Бо Яни і співці,
І все понищено у війнах і у грозах.
Лише Ригведі в сніжних Гімалаях,
Нам Праісторію в сувіях зберегли.
Де Старогорожани з мого кцзаю,
В аннали вікопомні уляглись.
Тут ІНДРА - Бог і змієборець,
Родився для спасіння всіх племен.
За долю Праукрайнів спивши корець -
Борні й звитяг - - мужніший з аргамен.
3.
У XVI ст. до нової доби, проукраїнські племена укри, украни, украйни та ін. Входили до великої Праукраїнської держави Венедії, до Рюріковського періоду (з газет).
Вода прорвала став, летіла через прірву.
Здирала схили, оголяла береги.
Омила металеві рештки дорогі
Відкрила лоно древнього подвір'я
В грунті лежали сапи і лопати, -
Не завершивши трудового дня.
Спалили Аргаменку супостати,
Щоб на вогні засмажити ягня.
Упало в очі юним хлопчакам,
Котрі навскач, гасаючи летіли...
Ще розум їх катавсь на соняшках,
Але зібрали рештки - все до діла.
Сапа, лопата... Інше - як „рогач",
Щось дуже схоже на якусь підкову.
Те пояснити встиг їм рідний брат,
Він щойно закінчив середню школу.
- Підкова? Ні. Це наконечник від лопати,
Звичайно, дерев'яної тоді...
Отож робіть „музей" у своїй хаті,
А вивіску чіпляйте на вербі.
Другодні брат Семен поїхав.
Його чекав броньовий пароплав.
В мені ті знахідки засіялись на лихо,
На все життя боріння і знеслав.
Лиш потім осягну лихі рамена,
Предавніх Оріян Ведійської доби:
Тут жили Укри і Украйни - достеменно,
З братів-краян... І тут їх городи.
Їх Геродот з Овідієм уславили,
За мужність у борні проти римлян.
Пізніше звали Скитами і Склавами,
Що склали славу між племен слов'ян.
Ці землі паляницями уславили.
4.
„Діти, ви пішли б до Глибокої Балки, та викопали б Райдерева, та посадили на могилках братиків і сестер". (Порада моєї матері, 1943 рік).
У селі, що впірнуло в довічну безодню,
Хвилі розбрату, замість добра.
Нас лякало відсутністю згоди -
Шмат зазубрений знаком ребра.
На могилах Райдерево квітне,
Дикі півники ротом кричать:
Нам у квітні, а дітям у липні -
Душі мертвих над полем ячать.
У куточкові, чорна від холоду,
Онуків бабуня своїх стереже.
Вони схудлими вимерли з голоду,
їм бабуля голівки стриже.
Ні молитов їм тут, ні хрестів,
Лише вітер бездумно тріпоче.
Ті стеблини, що замість хрестів, -
Кісточки пожовтілі лоскоче.
Дума димом над полем кружля,
У Веселім Буття - невеселе.
Нам голосить стражденне рілля -
Як і люди, тут вимерли села.
Я прикушую губи бліді,
Щоб в цю мить мені не розридатись.
Душі- вимерлих бродять худі,
Як до їх кісточок докричатись?
Україна волає в мені,
Диким степом в зацьковані душі.
Увесь цвинтар безхресний в огні -
Кісточки малих діточок сушить.
На могилах Райдерево дрібне,
А сам „рай" десь від нас відлетів.
Каяття в наші душі потрібно,
Щоб жорстокість сповзала з хрестів.
5.
Йдемо по цвинтару до ХРАМУ Каяття, -
Майдан великий - Прощання і сліз.
А ми за руки міцно узялись,
І відчуваєм наших душ злиття.
Іду з сестрою. Поруч іще діти, -
Брати, що взяв їх Голод-людомор,
їх семеро. А тут їх Душі в тілі,
Ступаєм тихо, як мовчазний хор.
Простора площа встелена гранітом,
Червоним, відшліфованим до блиску.
Як в дзеркалі - в граніті ряхтять квіти,
І видко, навіть мамину колиску.
В якій гойдала нас, усіх тринадцять, -
Синів і дочок, всі літа підряд.
Хлоп'ят у Нені було одинадцять,
Й дівчаток двоє, ніби куроп'ят.
...Надгробки, пам'ятники, написи...
Все прочитати змоги в нас немає.
Повсюдно янголята крильми мають,
Скульптурками, як лялечки тремтять.
Лискучі плити сяють переливами, -
Промінчики окреслюють зеніт
Від янголів, що скрізь тріпочуть крилами,
Аж виграє майдан той, моноліт.
Тихенько йдемо, Душі перечитуєм,
На відстані зімкнутих рук малих.
Когось шукаємо, і щось відлічуєм...
Збагнули все: - Було багато лих.
Поперед нас, якась Мара човпече,
У чорній хустці, торба на плечі.
Не кліпає проваллями-очицями,
А ріже синім полум'ям ночі.
Здирає Янголів і пхає до торбини,
І буковки окремі, теж зніма,
Мовчазно робить те, ніби німа...
Навіть зубилом вергає уміло.
А я кричу, кавалок в горлі тисне.
На весь майдан кричу, аж духу нестає.
Кричу їй: „Бабцю, бабцю, схаменіться,
Навіщо рушить? Це ж усе святе!.."
Лунає цвинтар Вічності поснулих,
А промінці проштрикують очиці.
Кричу, і знаю: „Все те мені сниться".
А я ніяк не зупинюсь, кричу.
6.
„У родині Кльосових-Ришкових з села Возсіятське, за три голодомори померло одинадцять осіб, переважно дітей".
(Свідчення брата автора).
Шукаємо могили убієних,
Померлих в голодах і таборах.
Розстріляних безвинно, потаємно,
Що тілом закривали згубі шлях.
ЗНАХОДИМО:
Данила, Феофана і Максима.
Ще - Йосипа, Григорія, Миколу і Євгена.
Аксиню, Феклу, Марфу - наші гени,
З Ришкових-Кльосових, - нащадки Іващихи.
[ мою Неньку - Ганну, що затихо
Пішла у інщий світ з людського лиха.
Як Людочка - мойого серця втіха,
Котру немачуха, зловісно погубила.
І це не всі... Це лиш Голодноморні,
Звели їх з світу в шість, і в двадцять літ.
Від злого Мору, що обвив комору,
І вигубив родинний зорецвіт.
А далі: Он могила серед лісу -
Сержант Володя, син Петра-партійця.
Його „дідівщина" забила по-злодійськи,
У „підмосковні вечори" армійські.
Ще, он-де, міст старий у Возсіятськім,
Де вбито Льоню - - сина Каті і Бориса -
Батька дівчаток двох, лихе заклятая -
Онука старости убив... - Ото спряглися,
Колишні й нинішні... З кривавого зачаття.
Щоб обірвати гени - б'ють у власній хаті.
7.
Лечу й кричу. Руками-крильми маю,
Тріпоче серце. Ціле місто спить.
Багатоповерхові коробки дрімають,
А я встигаю з них сльозу відпить.
Така солона - - щелепу стискає,
А навкруги туманним склом блакить.
Від крику ми лишилися удвох.
Тут каяття, молитви треба в тиші.
А я кричав, хоч крик мій тихше миші,
Відлунював над цвинтарем вгорі.
Всі відлетіли. Нас лишилось двоє.
... Ряди надгробків - тисячі могил.
Братерські, братські, ротні, полкові...
Національні, міжнаціональні.
І - мертві села, містечка і - зони...
Усі злетілись в дні ці поминальні,
Бо всім потрібно наше каяття:
За все минуле, і на майбуття, -
Хоч як би ле звучало це банально.
В одних горять зірки, у тих - погони.
А більшість - у кайданах, при ломах,
З кайлом і заступом, - ганебний шлях
Безвинних, що в століття охололи.
Не раз душа вертає до погосту,
Де брила Храму Вічності бринить.
Тут пращурів лежать нетлінні кості,
Між буйних полинів кричать в блакить.
Це залишки правічних поколінь,
Де жили УКРИ - племена первісні.
Із неба душі їх дають землянам вісті,
Та ми не чуємо у ницості борінь.
Ходжу поміж могил і склепів древніх,
В мозаїці надгробки, стіни, саркофаги.
Нам прочитати нестача відваги,
Бо нас, окрадених, не вчили того ревно.
Ми „гвинтики" були, „пролетарі"...
Що пролетіли мимо Істини і Долі.
Душа телятком кружеля по колу,
На ланцюгу скажених трупарів.
Під Храмом Вічності велике підземелля,
І саркофаги в нім - потрощені святині.
Знаходжу прах Прапращурів родини,
Батьків Землі з іменням України.
А більшого не втну, забуто весь порив,
Не знайду сліду, ніби хто наврочив.
Слов'янська в'язь лишилася без крил,
Мозаїкою сліпить очі-поторочі.
У незнанні ми ходим, як в боргах,
Хоч ніби вільним став Дніпро-Славута,
Та ми - воли. І ланцюг на рогах,
І на ногах дзвенять важкенні пута.
Зарадь, - волаю, - Мати-Першородиця,
Корінь Венедів спізнать у цій землі.
Хай паляницею у душах нам відродиться
Прадавніх УКРІВ-пращурів мотив, -
Допоможи, святая Лель, як водиться,
Чужа ж нам Христородиця мовчить.
Навколо цвинтаря Прадавності сади.
Яких багацько було довкруж тебе.
Та в них нуртують хробачків гроби, -
Тепер стоять-стирчать, як голі ребра.
Тут залишки колон у гущі плющу.
І мармур білий мохом почорнів.
Усі літа я власну пам'ять лущу:
Що то за місто серед полинів?
Хтось від гори гукає: „Аргаменка",
Історія твоя давно померла...
А я стою, край фундаменту Храму,
Але безсилий відчинити браму.
Коли б хто Укрів сонних пробудив,
Щоб розказали про прадавнє древо.
Де в полинах коріння наше спить,
Та над полями хмари сіють мрево.
Обходжу колом залишки руїн,
І впізнаю облич старезні фрески.
Полущено, потрощено нетлінь,
Розстріляно гарматами комеска.
На фресках очі, губи, - Як живі.
З-під товщі літ волають в мої вуха.
Святими болями, крізь вічності задуху,
У Вічний храм відродження зови.
8.
Схвильований, затлумлений стою,
Схилив чоло, немов живу у приймах.
Малий школяр... Не вивчив Праісторію свою -
Храм вічності зове мене в обійми.
А нам казали: „Живемо в раю" (!?)
Колись мій крик і ваше серце дійме.
Всесвітній Цвинтар Сліз і покаяння.
Та ні душі немає з каяттям.
Лиш я й сестра, - не мислим до пуття, -
Бо ми малі - зневіра і страждання.
... Могила генерала (він у кріслі).
Хто Він, де воював?.. - Не знаю.
Лиш еполети, янголи над ним зависли...
Я думаю... Але не пригадаю.
Ота МАРА, у чорному, рукою,
На грудях ґудзик з „м'ясом", одриває.
Аж задзвенів... У торбу запихає...
Я знову з криком в тишу супокою,
Що аж луна шугнула за рікою.
На плитах всіх спалахують наймення,
Котрі нуртують наші Душі вкрай.
Вогнем горять: Катинь, Хатинь і Куропати
Де, як куріпок, хтось стріляв людей.
А під Одесою Татарка винувата,
Де повстанців Баштанки... Так затято,
Понищили за Праведність Ідей.
Дем'янів Лаз, Сосновий Бір, Биківня... грати, -
Тюрми якоїсь надпросторий двір,
І урвище, оголене під Харковом,
Де сплять незрячі, мудрі кобзарі -
Усім їм болем ворони прокаркали, -
Безвинні Душі їх поводирів.
У сніговій імлі Тут - Соловки,
З утопленими душами в баржі...
І - всі концтабори, кров'ю помаркані,
В глухій тайзі, ген, ген, од Колими,
І до Карелії, - земля з прошарками:
Кісток і тіл... Прострільних черепів...
Волає крик сусіди: „Беспредел!"
А голос грубий: „А как же ты хотел?"
Ні. Я так не хотів. І ні брати, ні сестри.
Чому ж вони у мертвому реєстрі?
І не зазначені у поминальні святці.
Чия ж провина злісного завзяття?
Ті - голодом понищені, ті - вбиті -
Розстріляні в потилицю свинцем.
Не розуміємо себе кінець-кінцем...
Кричу до неба, та не докричатись.
Ті, що губили - всі на святі,
Хоч не святі... Але не богобоязливі.
Усі живуть почесне і щасливо.
Мабуть мій, крик до них не долетів...
9.
Ходім до Храму. КАЯТТЯ потрібно:
Тобі й мені. А особливо ВАМ,
Бо саме ви мовчали, вірогідно,
А то й плескали у долоні гідно,
Коли безвинних лжесудом, і в прах.
Щоб обкрадати Вас самих, дорідно,
На ваших же, засліплених очах.
Тому у снах гукаю віршем,
Поміж дротів, неначе птах лечу.
Та, буцім розмовляю із Всевишнім -
Насправді - до людей кричу, кричу.
Гірко розплачуюся болем,
За кров Батурина, Базару, Крут.
І за крові баштанське море,
Де вдів загнали в чорний кут.
Отак лечу... - Ні, не втікаю,
Від сліз вдовиних і дітей,
Що винищив кремлівський Каїн
Голодоморами й сибірами людей.
Лечу. І бачу: ВІЧЕ спляче,
Навколішки усі німі раби.
Сльозливі очі їх терплячі...
Повз них везуть Вкраїну на гарбі.
Везуть. Розпродують і нищать, -
Свої в упряжці й „старший брат".
Рече у відповідь Всевишній:
„Вкраїна старша „брата" у стократ"
Лечу. Гукаю: „Ач як богорівні?"
А хто ж подвійну шкіру з нас здира?..
А Віче спить. Затлумлено наївне -
Вже нікому, між них кричать „ура".
ВАМ час би схаменутись, захмелілі,
Розкліпатись від сонних метастаз...
Отак лечу, кричу - - (мовчать же півні?)
Мені б ото прокинутись якраз.
Щоби не дать догарбать Україну,
Щоби спинить, оту руйнівну фіру...
Чи осягну? А, чи зломаю спину?..
Не дати б вас завезти до Сибіру,
„Мої раби"... Затлумлені раби.
Позлазьте, - так кричу, - з тої гарби.
Для вас вже налаштовано... гроби.
Й концтабори оновлено-фарбовані.
Прокиньтеся, зачумлені раби!
Ні молитов там, ні музик, ані хрестів.
Там лиш чекають на рабів-братів.
10.
Чия ж то мати кличе: „Сину, сину!..
Кому ж ви продаєте Україну?.."
Та розпрямитись вам уже не сила.
Покірливість, занадто ломить спину.
Як в близнюків - вам зрощені горби,
Так ви облипли навколо гарби.
...Чому ж не всі в посмертому реєстрі,
Що нині „Мартирологом" зовуть?
Мабуть, щоб більшості незрозуміле було?
Як „депортація" - вигнання чорна путь.
Щоб зрозуміти - піднімай знання.
А як піднімеш, коли мертве тіло,
І нафальшовано продажних „діло",
Й не знає мати де її дитя?
Від цього крику гул пішов стосило.
І Цвинтар-Площа... зводиться у гору,
І - стойма підвелася перед нас...
Тіла людські посипалися в море -
Крові людської... Аж заголосило...
І, я прокинувсь враз. Уже світало.
Був ранковий час.
О, як потрібно людям каяття, -
СПОКУТІ, щоб очиститись і жити.
За убієних миром помолитись -
Чекає всіх нас цвинтарне Буття.
Хто НАМ окропить пам'яті ланити,
Хто прийде до горбків наших на прощу?
Сповідатись, через літа-віки?
Від полину очистить святу площу,
Коли у нас всі думання гіркі?
Згуртуємось спокутою отим,
Що полягли - безвинні і смиренні.
їх душам помолімось, як СВЯТИМ -
Всім каяттям потрібно й одкровення
В Д аж божій мудрості новітніх поколінь,
Хай збережеться Пам'ять - Корінь Древа.
Б'ють копитами в скроні мені
Степові мої коні кохання.
Несміливість згорає в огні -
Між самотністю і ваганням.
В день поховання Олеся Гончара
(17 липня 1995 р.)
Тяжіє дощ сльозою в Україні,
Під ним процесія мільйонна і сумна.
Вся Україна проводжає сина -
Собором душ напружена струна.
Звіддалеку пливуть сумні октави,
Долаючи сполохані світи.
В „Соборі" Вашім бачимо державу,
Воскреслу через цвинтарні хрести.
Ровеснику народної трагедії,
Коли УМІВ рубалося пагіння
Вичісувалось сталевитим гребенем,
Щоб у крові втопити Україну.
Ви бачили братів прапороносцями -
Чеснотність українців у війні.
їх відрізнили з кола зброєносців -
Величні постаті і дочок, і синів...
ЗОРЯ, Ваша зове нас у дороги,
З-під шлеї круговерті й чересла.
Ми не отара, а сини Дажбожі -
Йдемо з Собору Вашого Чола.
Ви збуджували совість докорінно,
Й самі у вічність зболені йдете.
Самим Собором стали в Україні,
За вільне слово й майбуття святе.
Вальс-барвінок
Запроси мене юність у танець,
Хай заграють в душі пелюстки,
Барвінкові, під сонця рум'янець,
Глянуть в очі степові зірки.
Пригадаємо школу і юність:
Як барвінок нас в поле манив -
Чи було це на річці Висуні,
Чи між скель - Громоклії наспів?..
Пригадати настала потреба
Барвінкові літа-юновій.
Як жадання високого неба -
Барвінкового вальсу заспів.
Як же нам не згадати ці квіти,
Хоч років корогод перейде.
Вальс-Барвінок залишиться в дітях -
Спадкоємністю в пам'ять ввійде.
Скільки літ відтоді пережито?
Скільки нових закоханих брів?..
їм шукати свої синьоцвіти -
Непідвладних літам снігурів.
Весільний сонет
Весільний гам бринить шибками,
Невтомна юнь кружляє в парах.
І полум'ям іскряться канни,
Під звуки електрогітари.
Жінки у роздумах далеких
Шепочуть про нелегкі дні,
Самотні ночі по війні...
Й кохання чисте, як в лелеки.
Цим - хилить хміль до низу вії...
Тим - знову маниться танок.
Вдова ж з думок плека надії,
Літа згадала молодії:
„А ну ушкваримо, синок!"
І в давнім танго сповиває мрії.
Ви не чуєте, мамо?
„Ще синові далеко до Голгофи,
та мати знала вже його судьбу".
Ів. Давидов.
Мамо, мамо! - душа кричить -
Та додому, ой як далеко.
Ой, хоч душу воріженьки залишіть -
Чуть за ґратами крові клекіт.
Ви ж не чуєте, мамо, мамо!..
Громоклійчина колосина.
Як синочка вашого гнано,
Як оббріхано вашого сина?
Де ж вам чути?.. Ви вмерли в січні -
Голод взяв. Та на руки Ганні
Доручили дитятко своє немічне
І відвертість його несказанну.
Але істину під ноги скинуто
І довіру по землі розтоптано.
Ще журились ви: „Не буде, сину,
Твою чесність кому отовтати".
А тут враз „оговтали" - лжею -
Клунок жита за двір підкинули.
Від отари схопили, ген за межею
І в темницю опухлого вкинули.
Ці людці - і заб'ють не за гріш...
Не питають чеснот, заблуди.
Вибивають усе, що гірш:
„Чи писав ти про голод вірш?"
І кінця тому, краю не буде...
Мамо, мамо! - Душа кричить.
Стогнуть діти твої в загоні.
Ще й мороз тілечка їх перчить
У ганебнім краю беззаконня.
Гей, ми українці
„Ми, Українці, і в революцію були розпорошені.
Настворювали кожне село своїх „республік". Як
„Баштанська"... навіть „Висунська" кожен
обороняв своє село..."
(З газет).
Гей, ми українці, любим носить синці,
Щоби посміятись весело було:
Продамо Гетмана - купимо жупана
Та впряжемось знову у чуже ярмо.
Як нас б'ють у ліву, ми підставляєм праву...
А здеруть сорочку - віддамо й кожух.
Так ми віддавали і міста, і славу,
Щоб двигтів над нами не один обух.
Ой, нам в Україну привезли рум'яна,
Щоб підфарбувати наш козацький ум.
Гірко прижилася доля окаянна,
Засвистів над нами батоговий глум.
Ще по Україні ходить слава п'яна,
Ще по Україні точиться борня:
Продамо жупана - купимо Гетмана -
Бо у нас в країні мудрого нема.
Гей, ми Українці - розбрату по вінця.
В чаші нам налито - так ще не було.
Тож ми без гетмана - купимо „нагана" -
Підем захищати всяк своє село.
Дві богині
З'явилась зарані до мене Нірвана,
Сказала: „Цей край утопа у брехні.
Ти сам зрозумієш, коли будеш гнаний,
Та все промайне, як страхіття у сні."
Коли брехачі мене брали у прийми,
Прийшла Ахімса - на побачення теж.
Сказала своє: „Не протився, бо - вмреш...
Це зло тебе смертно хапає в обійми".
І я підкорився обоїм Богиням, -
Бо знав наперед - „Не противитись злу"...
Отак і пливу. Свої весла відкинув, -
На плечах несу Україну малу.
Терпіння стачає, терпіння - навчає:
Боротись в неволі. На волі - не скніти.
Усі вороги наші скоро сконають,
Бо їх убивають пожадності хіті.
Нірвана, Нірвана - богиня Прозріння,
Просвітлення часу, крізь темну імлу.
Тож ти просвіти молоде покоління...
А в нас - Ахімса - Непротивлення Злу.
/до
змісту всіх творів Л.Кльосова/
Роботу над сторінкою розпочато 9 квітня 2005 року
