Лідія Олександрівна Компанієць

На головну

    Народилася Лідія Олександрівна Компанієць у селі Новогригоровці Запоріжської області. Потім сім'я переїхала на маленьку станцію Світлодолинську Придніпровської залізниці, де батько працював залізничником. А ще через кілька років оселилися в селі Астраханці коло Мелітополя. Тут маленька Ліда з братами пішла вчитися.
    Ще в школі почала писати вірші, які друкувалися в шкільній стінгазеті та в домашньому рукописному журналі "Колючка", що його видавали два старші брати. Несподівано з батьком діти переїхали до Ленінграду. В Ленінграді Ліда вступила до бібліотечного технікуму. Але її вабила робота в газеті. Отож, скінчивши технікум, ще зовсім молоденькою дівчиною, пішла працювати до піонерської газети "Ленинские Искры". Був при газеті і літературний гурток, яким керував поет Ілля Садоф'єв.
З Ленінграда вона згодом повернулася на Україну до Нікополя. Нова газета, нові люди.
    Через два роки почалася війна. З маленьким сином Лідія виїхала у вугільне місто - Караганду. Після Караганди - місто Грозний. І тут вона працювала в газеті. В 1944 виїхала до Києва і стала працювати в газеті "Київська правда" а згодом - в "Радянській Україні".
    У 1952 році вийшла збірка віршів для дітей "У всіх у нас діла". Саме тоді її прийняли до спілки письменників.
    Про наслідки війни вона створила сценарій "Доля Марини". Був створений в 1954 році фільм. Згодом за її сценаріями були поставлені ще фільми "Коли співають солов'ї", "Літа дівочі" та мультфільм для дітей "Чому втекло кошеня".

З книги Лідії Компанієць "Садам цвісти, тобі рости". Видавництво "Веселка" 1974 рік. (біографію написала Марія Пригара)

    У віршах збірки "На теплій землі" Лідія Компанієць органічно поєднала ліричний струмінь і філософську спрямованість думки, оспівала красу рідної землі, її трудових людей, прославляє  мир на планеті.
    Є в збірці ряд інтимних поезій.     

На головну

Трикутник з фронту

Коли на час
Затихнув гул гармат,
У бліндажі кисав листа солдат.
Було солдату
Вісімнадцять літ –
Білявий чубчик,
Брови урозліт.
Розповідав своїй коханій він,
Що йде вперед,
Що скоро вже – Берлін.
«Гляди, чекай!
Вернуся у село,
Як в пісні тій –
«Усім смертям на зло!»
...Минає час...
Спливають дні... роки...
В музеї ми читаєм ті рядки:
Трикутник, що солдат
Писав колись,
Лежить під склом,
Прострелений наскрізь...

У степу

На пекучім сонці другий день
Ми, похмурі біженці, бредем...

Десь наш дім лишився між руїн,
Звідтіля вже не доходять вісті...
Натомився мій маленький син,
Плаче він, прохає пити-їсти.

...Раптом розтинають синю вись
І гудуть над степом хижі птиці...
Хлопчику, угору не дивись!
Обійми мене, заплющ очиці!

Ближче... Ближче... Ніби чорний смерч,
Мчать на нас шалені «месершміти»...
Синку, ти не знаєш слова «смерть», –
Мусиш ти, моя дитино, жити!

Гуркіт!.. Спалах!.. Криця і свинець!..
Наче п'яна, смерть в степу гуляє...
Я біжу – і падаю в чебрець,
Власним тілом сина затуляю...

...Знов бредем... Ні хліба, ні води...
Припікає сонце... Мулять ноги...

Довго-довго нам іще іти
По шляхах біди – до Перемоги!

Найтяжчий заповіт

За заповітом древнього мудреця,
кожна людина,
щоб лишити по собі слід на землі,
повинна звершити три справи:
народити сина, посадити дерево
й створити книжку.
Загальновідоме

За першим заповітом мудреця,
Щасливої осінньої години,
Я народила сина-одинця –
Краплиночку майбутньої людини.

За другим заповітом – у садку,
У мирні дні, години весняної,
Ввіткнула в землю яблуньку тонку –
Краплиночку малу
Краси земної...

...Вже синові давно за тридцять літ,
І яблунька росте й квітує біло.
Та був найтяжчим третій заповіт,
Бо книжку я і досі не створила –
Таку, щоб вся вона,
З початку до кінця,
У пам'яті людей жила роками,
Бентежила і ятрила серця
І змушувала плакать над рядками!..

       

Летить, кружляє березневий сніг
На тьмяному, розбитому вокзалі.
І до платформи, мов у снах моїх,
Примчав состав із фронтової далі.

Захеканий, він стомлено застиг,
Неначе біля отчого порога.
З вагонів чути музику і сміх –
Вже скоро-скоро наша Перемога!

...Стою поміж людей в самотині –
Збентежена, розгублена, змарніла:
Нема кого в ці дні стрічать мені –
Десь на Дону, в степу, твоя могила..

Та досі ще, не вірячи в біду,
Приходжу я щоразу до перону,
І тут, немов дитина, дива жду:
Ось вийдеш ти з останнього вагона...

А диво і сьогодні не збулось...
Рушає поїзд весело і гінко.
У натовпі веселім інший хтось
Цілує і голубить іншу жінку...

Як холодно, як паровоз димить,
Як серце розривається з печалі!
А березневий сніг летить, летить
На тьмяному, розбитому вокзалі...

Гірка граматика

Жила собі сільська звичайна мати,
На полі працювала день при дні.
Вона давно забула вже граматику –
Часи, відмінки, присудки складні.

Отак би йшло життя її надалі,
Та при кінці війни, в огні атак,
На Одері, в похідному шпиталі
Помер її синочок-одинак.

І мати знов згадала і збагнула
З граматики один-єдиний час.
Печальний і скорботний час – минулий:
«Був... Жив... Співав... Сміявся... Згас...»

Самотня жінка приїздить з роботи,
Самотні двері мовчки відмикає
І, скинувши стару хутряну шубку,
Заходить до безлюдної кімнати.

І, мов печальні гості, тихо-тихо
Заходять слідом спогади до хати,
Сідають поряд, п'ють холодну каву,
Пропахлу гіркотою-полином.

...А десь – у іншім домі, в іншім місті,
В той самий час у надвечірню пору,
З роботи приїздить якийсь мужчина –
Самотній, мовчазний, немолодий.

Так само він заходить до кімнати,
Так само п'є гірку холодну каву,
І за його столом, по праву руку,
Так само гості-спогади сідають...

Знедолені війною дві людини,
Загублені у світі дві людини,
Зустріньтеся,
    зустріньтеся хоч раз!

Повернення

Земля серпанком оповита,
У роси вбралися лани...
Додому, де не був три літа,
Солдат вертається з війни.

Іде він лугом біля річки,
Де сонна хлюпає вода.
– Живий? – вітаються зустрічні.
– Живий... А шрами – не біда!

Іде під сонечком погідним,
Ходу прискорює легку...
...І ось вона – домівка рідна,
Одна в людини на віку!

Як гарно й затишно у хаті!
Знайомий килим... рушники...
А синов'ята-солов'ята
Як підросли за ці роки!

Як весело й незвично мирно
Вогонь палає у печі!

...А та, що ждала довго й вірно,
У мужа плаче на плечі...

Не личить людям у змужнілий вік
Юнацькі згадки серцем ворушити:
У тебе – жінка,
В мене – чоловік,
У тебе – діти
І у мене діти.

В нас різні долі,
Нарізно наш дім,
Ми нарізно переживали втрати.
І нам, таким далеким і чужим,
Не варто про кохання розмовляти.
– Здорова?
– Так.
– Ну, як же ти живеш?
– Помалу... Ну, а ти?
– Помалу теж,–
Тягар порожніх слів,
Мов торба за плечима,
його несем удвох крізь штучний сміх.
Не боїмось банальних слів отих,
А боїмось зустрітися очима...




 

Війна по шляхах вже бідою куріла,
Цвіла полином і гірким молочаєм.
А ми ще не знали.
А сонце світило,
Тривало життя споконвічним звичаєм.

Як завжди, шуміли за вікнами клени,
Ранкове проміння пливло по завісці.
Ти, сонний і теплий, дрімав біля мене.
Агукав наш син у блакитній колисці...

...Тремтять мої руки – я звістку читаю:
«Загинув у битві, важкій і запеклій».
Не вірю! Бо й досі тебе пам'ятаю
Живим, трохи сонним
І теплим,
    і теплим!

І знов – весна...
З Ірини Волобуевої

І знов – весна. І знову дощ уперто
Плескочеться у квітах і траві...
Я вірю: наша молодість безсмертна,
Вона жива, допоки ми живі.
Бо юнь моя, безжурна і завзята,
Яку було на фотокартку знято
Серед лугів, із поглядом ясним,
Прихилену до хлопчика-солдата,
Жива і досі, поряд з ним – живим.

Знову я у материній хаті
В рідній запорізькій стороні.
Свіже зілля й рушники строкаті
Прикрашають фото на стіні.

На одному – дівчинка регоче,
Стоячи на березі Дніпра.
В неї білі коси, сірі очі,
Широко відкриті для добра.

Ой-ой-ой, яке це давне фото!
Дівчинка білява ще не зна,
Що в її життя ввійдуть турботи,
Сум, кохання, зради трутизна,
Зло війни, утрати і скорботи,
Горе й передчасна сивина...

...Вечір опустився над землею...
Тихше, мамо, не світіть вогню:
Хай з дитинством, з юністю своєю
Наодинці я погомоню...

Баба Якилина
Балада

Із Сергія Смирнова
Сиву бабу Якилину у тяжкім у сорок першім
Назавжди посиротила і знедолила війна...
Тим стара така сувора, тим така небалакуча,
По сусідках не блукає і весілля обмина.

Мовчки порається баба у своїй самотній хаті:
З фотографій порох витре, спроквола побілить піч.
Непомітно звечоріє, перша зірка заіскриться,
По садках замовкне птаство – на село надійде ніч.

І тоді стається диво в хаті баби Якилини –
На поріг ступають гості, вже оплакані повік:
Доня з табору Дахау, син з окопів Сталінграда,
З-під Одеси, з-за лиману чорноморець-чоловік.

В доні-юнки – сиві скроні, а в синка та чоловіка
Запеклись на тілі рани, плащ-накидки у крові.
Тихо плаче Якилина і шепоче Якилина:
– Любі, рідні, незабутні... Ви, нівроку, всі живі!

Сина поглядом голубить, доні гладить білі руки,
Промовля до чоловіка добрі, лагідні слова...
У розмові та у згоді непомітно час минає,
І не чує Якилина – другий півень вже співа.

Зорі падають у трави, сад вбирається у роси,
Парубки ідуть з побачень, сміх дівочий завмира...
І ^ихцу, тюцце, «добрі люди! Не сполохайте розмови,–
Хай з гостями до світанку наговориться стара!

У вогні, у пеклі фронтовому
Дружба пов'язала нас вузлом...
Переможці – ми прийшли додому,
Сіли й бенкетуєм за столом.

Лиш один вуста не розтуляє,
Очі – долу, сам сп'янів уже.
А пекуча думка серце крає,
Що забрів на свято він чуже,
Що не нюхав пороху та криці,
Нищечком відсидівся в тилу.

– ...Не чіпайте, хлопці,
Не дивіться!
Хай катає крихти по столу!

У дорозі

Зима... Дорога... І нудьга...
І вітру східного виття...
І раптом – хльоскіт батога:
– А-а, душі бісові, гаття!

Тяжкий післявоєнний рік.
Поля снігами замело.
Везе мене дідок-візник
Шляхом із станції в село.

Пейзаж, знайомий у путі:
Узлісся... балочка... місток...
Мене в благенькому пальті
Мороз проймає до кісток.

І тихо я в душі кляну
Цього дідка у кожушку,
Сніги, мовчанку, далину,
Свою професію важку,
Своє мандрівницьке життя...
– А-а, душі бісові, гаття!

Відчувши суть моїх думок -
Сердита я й неговірка,–
Конячок зупинив дідок,
Поклав батіг на край візка.

Кожух під себе підіткнув,
Із капшука дістав махру,
Із глибини кишень добув
Газету зібгану стару.

Скрутив цигарку, запалив.
– От гарно, ніби у раю! –
І пильно глянув із-під брів
На постать знічену мою.
– Замерзла, мабуть?
– Ні, – кажу.
– А знітилась чому?
– Та так...–
Дідок знімає свій кожух
(Під ним ще ватянка й піджак).

Старий дбайливо укрива
Мене, незнану і чужу.
– А ти не з Києва, бува?
– Ага, із Києва, – кажу.

– Який твій чин? Що ти за птах?
До нас в село з яких причин?
– Я – газетяр, такий мій фах,
Кореспондент – такий мій чин.

Він знов на мене погляда,
В очах – повага і тепло.
– Кореспондент? Оце так да!
Люблю газетне ремесло!

Газета... як би це сказать?
Газета – це корисна річ:
Є що з охоти почитать,
Є що, звиняйте, покурить...

...І знову – хльоскіт батіжка.,
Мені так тепло в кожушку!
І я люблю цього дідка,
Свою професію важку,
Своє мандрівницьке життя...
– А-а, душі бісові, гаття!

Журналісти

Чоловікові

– Постривай, а портфель не забула?
– Та ні!
– Авторучку? Блокнот?
– Та в портфелі ж. їй-богу!
– Редакційне посвідчення?
– Тут, при мені!
– Ну, давай поцілую мерщій на дорогу!

Стоїмо на пероні.
Береться мороз.
Люди сплять, повернувшись у теплі домівки.
А на мене чекає ізнов паровоз,
Щоб помчать по війні
    у далекі мандрівки...

Поїзд...
    Коні...
        Повільні, нужденні воли...
Бездоріжжя...
    Дощі...
        Холоди...
            Та, нівроку,
Ой які ж ми моторні й завзяті були –
Журналісти
    кінця сорок п'ятого року!

Весняна усмішка

Ще вітер дме, ще сніг іде,
Ще сплять роздягнені дерева,
Та визирає де-не-де
З-за хмари сонце березневе.

Тріщать крижини на ріці,
І в парках, до морозу звичні,
Бадьорі галки й горобці
Ладнають гнізда тогорічні.

Не за горами вже весна...
Як твердять гави-чорноспинки,
Тому й підвищилась ціна
На пух, на хмиз, на соломинки.

Не-руш-мене

Лиш травень луки та гаї
В зелене одягне,
Проб'ється з теплої землі
Трава не-руш-мене.

Яка ж це дивна вереда!
Вітрець ледь-ледь війне –
Вона шепоче-шелестить:
– Не руш, не руш мене!

Дівча полями пробіжить,
Спідницею майне,
А вереда ізнов своє:
– Не руш, не руш мене!

І тільки сонцю та дощу
Радіє ця трава,
Бо з них вона росте й цвіте,
Бо з них вона – жива!

Вночі

Прес-конференція
Ледь рожевий, трохи схожий
На скибину кавуна,
Молодик у ніч погожу
З-поза хмари вирина.

Спить Земля голубувата...
Місяченьку, посвіти:
В снах до тебе мчать хлоп'ята
Крізь планети і світи!

Прес-конференція

До виступу космонавта Валентини
Терешкової на прес-конференції у Москві
після здійснення космічного польоту.

– З якою швидкістю ракета лине?
– Чи не лякала вас космічна тиша?
І раптом: – А скажіть, яка людина
Вам від усіх на світі наймиліша?

Було у цім питанні щось незвичне.
Спинились разом на блокнотах пера,
Бо зачіпалась явно не космічна,
А, так би мовити, сердечна сфера.

І зал притихнув: делікатна справа...
І журналісти різних континентів
Очікувально, пильно і цікаво
Дивилися на дівчину тоненьку.

Гадали: відповість вона зухвало,
Приміром, так: «Панове журналісти!
А може б, краще тут ви не займали
Чуття мої дівочі особисті?
Про інші справи зараз ми говорим...»
...А дівчина задумано мовчала,
І перед нею – з радістю і горем –
її життя за мить якусь промчало:

Намалюйте, художники...
Дитинство... Школа... Ярославські луки..
На дальній цвинтар батькова дорога...
І мамині меткі, ласкаві руки,
Що викохали трьох дітей без нього...

...Сказала щиро й просто Валентина:
– Коли вже правду хочете ви знати,
Є на моїй землі така людина:
Це – мати!




 

Намалюйте, художники...

Намалюйте, художники, стомлену жінку,
Що в ясне надвечір'я вертає з будови:
У волоссі – вапно,
На повіках – піщинки,
Ноги в грубих чоботях важкі, як пудові.

У руці – не троянда,
А свіжа хлібина,
На обличчі – турбота,
Не усміх з плаката.
Намалюйте, художники, справжню людину,
Що уперта на вдачу, душею багата.

Позначіть ви їй зморшки твердими мазками,
На пошерхлих руках –
І подряпини, й садна,
Щоб постала вона мов жива перед нами:
Не прикрашена, щира
Й красива, як Правда!

У музеї

Давні пензлі,
Фарби кольористі,
І мольберт в куточку
Все на місці.
Тліном часу
Досі не взялися
«Кобзарі» прадавні
На полицях;
Так і залишились,
Не зітерті,
Бризки фарб олійних
На мольберті.
І в карміні,
Умбрі
Та лазурі
Ще живе дихання
Гніву-бурі.

По небу розкидаю зорі...

Тепер – проростати насінню
В м'якому, вологому грудді...
...Сівбу закінчивши весінню,
Поснули натомлені люди.

Замовкли степи неозорі.
А ніч така тиха і синя...
По небу розкидано зорі,
Неначе по полю – насіння.

Летять через гаї, через річки –
«Курли, курли» – мандрівники крилаті,
їх тіні, невиразні та хисткі,
Лягають на степи, на сіножаті.

Чекають птахів Африки ліси,
Зелені й пишні луки італійські...
Зачувши в небі їхні голоси,
У пташнику ґелґочуть
Гуси свійські.

Давним-давно приручені людьми,
Вони на мить,
В тривозі і надії,
Підводяться,
І журно б'ють крильми,
І витягають вгору довгі шиї;

У небо рвуться із душної мли,
Сполохані, збентежені до краю,
І слухають протяжливе «курли»,
Що в небесах прощально завмирає...

Батько й син

Ген за селом, за яворами,
Лежать до обрію лани.
Хитає вітер колосками
На всі чотири сторони.

Далеко гук моторів лине –
Жнива... забудь вже про спочин!
...Збирають жито у долині
Два комбайнери – батько й син.

Спішить один,
Спішить і другий,
Стинають вперто колоски.
Уже від спеки і напруги
В обох намокли сорочки.

Вони ідуть у перегони.
Сліпуче сонце в очі б'є.
Долає батько треті гони,
І син також не відстає.

Он куховарка кругловида
До них із мисками іде.
Гукає син:
– Несуть обідать! –
А батько й вусом не веде.

Комбайнів чути перегуди,
Зерно вилискує масне.
За тим змаганням стежать люди:
– А хто ж кого пережене?

І навіть жайвір пустотливий
Не криє захвату свого,
Дзвенить, злетівши понад ниву:
«А хто – кого? А хто – кого?»

Вже сонях скинув жовтий чуб,
В садах дзумкочуть оси.
І груші падають – гуп! гуп! –
З гілок в холодні роси.

І гуси до тепличний
Летять крізь хмари сірі...
Птахи! Бувайте до весни!
Ми стрінемось – я вірю!

Над зажуреними квітами
Дим здіймається у просинь.
Двірники, як інквізитори,
На кострищах палять осінь.

В осінньому саду

Мерзне галка під кущем,
Мокра та спохмурена,
Роздратована дощем,
Бурею обурена.
Буря смика дерева
Помахами дужими,
З кленів листячко зрива,
Бавиться з калюжами,
Залітає у бур'ян,
В нежилі птахівні...

Заздрить галка солов'ям -
Тепло їм на півдні!

Коли подолати не зможеш
Непрохану гостю – нудьгу;
Думками себе розтривожиш
1 років відчуєш вагу,–
Іди у засніжений простір,
Немов у картину Моне,
І зразу відчуєш ти гостро
Все зайве, нікчемне, дрібне:
Про юнь свою згадки надмірні,
Образи, діла суєтні...
Дерева, врочисті й сумирні,
Застигли у білім вбранні.
Л сніг, молодий та іскристий,
Завіяв і поле, і гай,
Такий недоторкано-чистий,
Хоч знову життя починай!

Буває, поснуть і вгамуються трави,
І місяць до ранку в Дніпрі заночує,–
І раптом – тривожні, бентежні, яскраві
Слова я почую.

Вони прилетять із нічними зірками,
Вони увірвуться крізь замкнені двері,
1 душу збентежать, і стануть рядками
На чистім папері.

У ночі такі, у світанки з блакиті
В житті безталанна – роблюсь я зугарна.
Здається тоді, що на білому світі
Живу я не марно.




 

Не говори з виглядом знавця...

Не говори із виглядом знавця,
Коли свою найпершу книжку видав:
«Збагнув я світ.
Збагнув людські серця,
Всі явища Землі і Неба звідав».
Ох, згодом ти відчуєш гіркоту
За мислі недоношені і куці,
Що в двадцять літ схопив їх на льоту,
А в п'ятдесят –
Схотів би геть позбуться!

А є нові пілюлі...
З Ірини Снєговї

А є нові пілюлі – від печалі.
Вас ними лікарі не пригощали?
Одну ковтнете (нуль чотири грами) –
І туга розпрощається із вами.

Пілюлі нададуть вам супокою,
Усі турботи знімуть як рукою,
Безсоння заколишуть: «Люлі, люлі...»
Поети, не вживайте ці пілюлі!

Трудні роздуми

Вже знаю, що кохання гасне,
Вже знаю, де Добро і Зло,
І вже тужу за тим Прекрасним,
Що мало буть – і не було.

Тверезо вже, без мелодрами,
Дивлюсь на пройдені роки.
[ вже пригадую ночами
Свої невдачі й помилки.

Було, признатись, їх чимало:
Я – все могла,
І – не змогла,
Свій кращий твір не написала,
Свого чуття не зберегла...

Ні, це – не розпачу години,
Не зойк, не сум, не самота.
Це – трудні роздуми людини,
Котра на осінь поверта...

Не про осінь

Осіння мряка, в'януча трава,
На вітрі листя облітає з клена...
Признатися, картина не нова,
Оспівана поетами й до мене.

Та мова не про осінь потече
І не про сум над облетілим садом.
...Рвучкий дзвінок!
І ще один!
І ще!
І входиш ти, пропахлий листопадом.

Біжу навстріч, як у сімнадцять літ!
За вікнами не мряка – яблунь цвіт!
За мить одну
Розквітла вся планета!

Про осінь лиш нагадує мені
Листочок у багряному вогні,
Що до твого приклеївся кашкета.

Наче змінилися барви навколо,
Поле і луки по-іншому бачу:
Трави – зелені такі,
Як ніколи,
Квіти такі, як ніколи, – гарячі.

Явища й речі, звичайні, буденні,–
Хмарка далека на видноколі,
Райдуга в небі,
Брунька на клені –
Серце зворушують раптом до болю.

Наче жила я на світі незряча
І раптом прозріла...
У чому ж причина?
Юні всміхнуться: – Закохана, значить.
Літні – зітхнуть:–Бач, старіє людина...

До бога морів – Нептуна

Я по землі ходила, я на землі зростала,
Дзвінку, холодну воду з усіх криниць пила.
Ніколи до Нептуна я жодних справ не мала.
І от мене дорога до моря привела.

Погойдується сейнер, нирок на хвилях скаче.
Тут каштан – хазяїн над всім і усіма.
У капітана – вуса, а посмішка – дитяча,
У капітана очі – такі зведуть з ума!

Помітили ці очі, що я стою в зажурі,
Що юшка прохолола, що риби я не їм.
Помітили ці очі ознаки шторму й бурі,
Та бурі не на морі – у серцеві моїм.

Удам байдужу з себе, і стану мов крижина,
І приховаю зразу збентеження своє:
У капітана в бухті є вірная дружина
І два сини біляві у капітана є...

Мене чекає Київ, мені – рушать додому,
Як кажуть тут рибалки – пора на рейд іти.
І от я уклоняюсь Нептунові старому:
– О бог морів, благаю цей сейнер берегти!

Гляди, щоб капітану вітри гули попутні,
Щоб він у шторм-негоду у морі не баривсь,
Щоб вічну мандрівницю – киянку сухопутну,
Нехитру і вразливу, пригадував колись!

Тут біля тину розцвітають вишні
І тягне прохолодою з криниці.
А в горниці – суворі та безгрішні –
На покуті живуть святі в божниці.

Не витиснули досі їх із хати
Ні відкриття космічні, ні ракети:
Вважає їх моя старенька мати
І нині над усі авторитети.

Самотніми сільськими вечорами,
Як вітер за вікном гуде шалено,
До тих святих звертає очі мама
І скаржиться зітхаючи на мене:

Що в суєті живу,
А що найгірше –
Не набула собі грошей і слави,
Свої літа розтринькала на вірші –
На недоладні і пусті забави.
Бо з віршів тих – ані зерна в коморі,
Ані корівки, ні телят в оборі.

...І, слухаючи мовчки скарги мами,
Від посту геть охлялі, аж прозорі,
Осудливо хитають головами
Старі святі, безгрішні і суворі.

Зрада

Пелюстками черешень
Стежки занесло-замело,
Невимовна краса
Цього білого, білого саду...
В день такий я не вірю
У підступність і зло,
В день такий я не вірю,
Не вірю у зраду!
В день такий неможливо
У горі затиснуть вуста.
йду і сонцю радію,
Втішаюсь весняним повітрям...
...Я отримала щойно від тебе листа,
Від якого хитнулась,
Як черешня.
Надломлена вітром...

Прощай! Прости за все! Не гань!
Було в житті моїм прощань.
І ті, з ким розлучалась я,
Пішли, розтанули в юрбі,
Ні суму, ані каяття
Не залишивши по собі.

Лиш ти – мій суджений навік,
Моя печаль, мій біль і крик,
Мій хліб насущний і вода,
Невідворотний, як біда...

Пізнє каяття

Присвячувала кращі я рядки
Зальотникам, які мене вражали,
Оспівувала місяць і зірки,
Свої прощання, зустрічі й вокзали.
Тих красенів давно пропав і слід,
Прибило пилом їхню звабну вроду.,
І тільки ти багато зим і літ
Ділив зі мною радість і негоду.
Не кинув тільки ти мене в біді,
Коли я впала, надломивши крила:
Ти на руках підняв мене тоді,
А я тобі й рядка не присвятила!..

Дощ i вітер замели сліди...

Дощ і вітер замели сліди –
Ти пішов полями до вокзалу...
Якби знала я, що назавжди,
Я б тебе нічим не зобиджала.

Якби знала я, що назавжди,
Що зійду сльозами й самотою, –
Крикнула б в нестямі: – Не іди!
Не лишай у світі сиротою!

Бачив ти картину "Не пущу!"?
Я б так само розметала руки,
Бо собі ніколи не прощу
Нашої безглуздої розлуки!

Спитали в нього...

«Попереду той день...»
Космонавт К.П.Феоктистов

Спитали в нього:
– Котрий день один
В твоїм житті найкращий,
Повний звершень?
А чи не той, як народився син
І первістка побачив ти уперше?

– А може, цей – признайся, цей, мабуть,
Осінній день у багреці і злоті,
Коли твоя земна схрестилась путь
З космічними світами у польоті?

У роздумі нахмуривши чоло,
Озвався він задумано і строго:
– Такого дня ще в мене не було,
Він – попереду,
Я іду до нього!

На шипшині рясній
Та й на ягоді
Цвіріньчать птахи
В мирі, в злагоді.
І не сваряться,
І не чубляться,
Чистять пір'ячко
Та голубляться...

Ой лісочок-лісок,
Рідкодубина!
А я з милим живу
Не голублена.
Не голублена,
Не цілована,
За добро моє
Не цінована...

Занесло на небо
Хмарину важку,
І дощ-баламут
Бешкетує в садку:
Жбуряе на вишні .
Краплини-друзки,
Куйовдить ромашок
Легкі пелюстки,
І тупіт, і хлюпіт,
І гуркіт здійма...
Аж ось втихомирився,
Був – і нема.
Лиш в небі веселка –
Барвиста дуга –
За ним до землі
Дві руки простяга.

Давня згадка

Запряжу я коні в шори,
Коні воронії,
Та й поїду доганяти
Літа молодії.
З народної пісні

На все життя лишилась згадка:
У хаті – гості, чути сміх.
А я, білявеньке дівчатко,
Дивлюсь допитливо на них.

І раптом заспівали гості.
Все дужче пісня нароста
Про коней на кленовім мості,
Що здоганяють десь літа.

Співають гості... Коні скачуть,
Із-під копит злітає пил...
А мама тихо-тихо плачуть,
Зронивши голову на стіл.

І я, стривожена, маленька,
Води у склянці їм даю,
І невтямки, що плачуть ненька,
Згадавши молодість свою...

...Мої літа ідуть, минають...
Спиніться, коні вороні!
Бодай ніколи не співають
Цієї пісні при мені!





 

Ланкова

Заквітчано хату
Барвінком і зіллям.
Сміються і плачуть
Ряди на баяні...
Ось ти й наречена,
Справляєш весілля,
Гуляють на ньому
І звані, й незвані.

Танцюєш у колі –
Хороша і мила,–
Мелькають по хаті
Святкові сап'янці.
– Гей-гей, наречений,
Тобі пощастило:
Вона ж отака і в труді,
Як у танці!

– Еге ж, отака –
Що в труді, що у танці,
її ж вибирав
На гулянці
І в ланці!

Серпнева картинка

Дощ прошумів – немає і сліда,
І лиш веселка – з краю і до краю –
Допитлива,
    цікава,
        молода
Із неба землю пильно розглядає.

А на землі – земні ідуть діла:
Гуркоче трактор – хлопці сіють жито.
І нива від серпневого тепла
Немов серпанком синім оповита.

Блищать билинки, наче від роси,
Від дощику, що скінчився допіру.
І стільки в цій картині є краси,
І щирості,
    і спокою,
        і миру...

Збірку здано на виробництво 06.08.80.
Підписано до друку 29.12.80.
Тираж 3000 пр.

Одеська книжкова фабрика РВО «Поліграфкнига».

На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru

 Роботу над сторінкою розпочато  31 березня 2006 року