Ірина
Лобовикм.Київ
Коротка біографічна довідка
Від автора сайту:
Ця сторінка створена для тих відвідувачів
сайту
"Анумо знову віршувать!", котрим
подобається оспівувана у віршах природа
нашої неньки-України.
Якщо ці вірші вам сподобались, то відвідайте
поетичну сторінку Наталки Усенко
Лірика молодої поетеси — Щира і прониклива. Чітко звучать у збірці громадянські мотиви. Багато з віршів, які склали книжку, друкувались у періодиці. /редакція збірки/
Твори:
...Прогрузають сліди у розхристані ветхі сніги...
Співає хор...
Калини серденька червоні...
У пам'яті сухого молочаю...
Асоціації
ЗА СТЕПОМ СТЕП...
Туркотять голуби і бабусі у скверику біля фонтану...
Читаючи Ружевича
Диптих Прощання
Літо. Суничні і сонячні дні...
Іронія природи — іронія печальна...
Недостиглого глоду розчавлений плід...
Чиї обручки?..
Зайшов за хмару місяць-молодик...
Серед зримого шуму вологих промерзлих кущів...
...Іще звучить вітрів розбита арфа...
....Зрада - не слово, а камінь
Легковажна пісенька
Дикий мед
Лобовик Ірина Вікторівна народилася 20 червня 1958 року в Батурині на Чернігівщині. Навчалась у Київському технологічному інституті легкої промисловості.
Нині — на журналістській роботі (прим. Автора сайту: на час друку збірки).
Друкувалася в альманахах «Вітрила» та «Поезія», журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Ранок», в газеті «Літературна Україна». «Прихисток двох» — перша поетична збірка молодої поетеси.
Вибрані вірші зі збірки "Прихисток Двох" (збірку підписано до друку 29
січня 1988 року)
...Прогрузають сліди у розхристані ветхі сніги,
а хвилинна відлига так само, як сніг, тимчасова.
Ще тримають ріку в звичнім руслі круті береги
і мовчать — до пори — ненароджені сонце і слово.
Ще дерева німі, безпорадні — як діти і ми.
Кожна брунька —
майбутній листок у тугім
сповиткові.
Стільки спільного є між деревами й поміж людьми:
стрепенеться листок —
і вуста вже народжують Слово
СПІВАЄ ХОР...
Співає хор — без фальші, без надриву.
Прості слова — а серденько щемить:
про степ чумацький і про кінські гриви,
про пил космічний і космічну мить...
Про день прийдешній і про день минулий,
і про калину в буйному цвіту,
про пісню, що її не вбила куля,
і про дерев осінню наготу;
про рідну землю і про отчу хату.
Про небо, ліс, про зорі і Дніпро.
Про мужа, про дітей і про солдата.
Про ХЛІБ,
ЖИТТЯ,
ЧОРНОЗЕМ...
Просто — про
земне і суще...
КАЛИНИ СЕРДЕНЬКА ЧЕРВОНІ...
Сніги, сніги.
Такі сніги!
Півсвіту тоне у заметах.
Червоні серденька тугі
калин —
у сніжних кілометрах.
І ні душі...
ані душі:
сосна у білім капюшоні;
своє шепочуть комиші;
біснуються вітри безсонні;
село вгрузає у сніги,
і тільки й видко того світу:
калини серденька тугі...
калини серденька розкриті...
Сніги, сніги!
Пощо для них
їх білизна, їх біла тиша? —
коли і сніг — уже не сніг:
єство землі під снігом дише...
І, може, тут, між хуртовин,
де сльози й сніг такі солоні,
я перейду крізь часоплин
(як сніг — крізь зімкнені долоні)
в любов землі, в любов калин,
в розкриті серденька червоні,'—
аж поки в кетягах калин
і власне серце охолоне.
У ПАМ'ЯТІ СУХОГО МОЛОЧАЮ...
Пам'яті батька
Руде стебельце молочаю,
сухе надломлене стебло,—
У ПАМ'ЯТІ ТВОЇЙ ВБАЧАЮ
все,
що збулось і відбуло,
все, що всотали по краплині
і небо вічне,
і земля.
Все,
ЩО БУЛО,
І Є ДОНИНІ,
І ЗАЛИШИТЬСЯ ОПІСЛЯ —
опісля нас
у цьому світі.
О світку! Світе білий, знай:
ЦЕ ТІЛЬКИ ДІТИ.
НАШІ ДІТИ.
І... В УЗГОЛІВ'Ї МОЛОЧАЙ...
АСОЦІАЦІЇ
Іванові Марчукові
Плине світло космічне в артерії сонній Дніпра.
До Чумацького Шляху так близько — подати
рукою.
І під нами, й над нами пульсує землиця сира,
і крізь нас озивається Всесвіт сльозою гіркою.
Кров землі запеклася в тонких капілярах стебла:
мерзне маківка, мерзне,—
тут протяги просто космічні.
А комета Галлея наскрізь полотно пропекла
і летітиме вічно...
Ах цей світ божевільний, свавільний!..
мачинку узри:
в цьому космосі так одиноко їй, ой, одиноко!
Пелюстки осипаються
з пензля — на землю — згори,
і метелик злітає з святої руки, павичеве око.
...Озирнуся — пізнаю: я тут, в цьому світі, жила
(за мільйони парсеків до шалу XX віку).
Профіль (чий?) і кровинка
запеклись в хлорофілі зела
і зовуть — на імення — із космосу...
Тільки — ні зойку, ні скрику...
ЗА СТЕПОМ СТЕП...
За степом степ. За степом степ і степ.
Шуліка — понад степом і над степом.
І місяця блідий, ледь видний серп
прив'язаний до хмар блакитним крепом.
Дрімає вітер в срібних полинах,
у сни йому явились скіфські коні...
А на баштані бджоли в кавунах
і кавуни — рябі, солодкі, сонні.
А за баштаном степ, і степ, і степ...
Край світу — десь там, за полинним степом.
І місяця блідий ранковий серп,
і понад степом
срібний місяць серпень.
Туркотять голуби і бабусі у скверику
біля фонтану
про хвороби, погоду, про ціни базарні й сусідку,
безсовісну Ганну:
«Отака і сяка,
у подруги зуміла відбить чоловіка!..»
Біля них різномасний вгодований кіт прикриває
повіки:
ніби — сам по собі, голуби вже йому й нецікаві.
У маленькій кав'ярні на розі
гадають на каві
першокурсниці дві — підфарбовані синім повіки;
шанувальниці джинсів і джазу —
у веснянках дитячого віку.
Невміло прикурюють першу в житті сигарету:
перший курс.
Перші дурощі.
Перші від мами секрети.
Туркотять голуби і бабусі у скверику
біля фонтану:
«Молодьож безсоромна...» —
а дим сигаретний не тане.
Так дорослими хочуть здаватись цибаті дівчатка!..
«Ми були не такі...» — починають
бабусі спочатку.
ЧИТАЮЧИ РУЖЕВИЧА
падає останнє листя
на обледенілий брук
спорт
прогноз
останні вісті
в телевізорі лиш звук
силуетів мерехтіння
на екрані й за вікном
мертве листя — подих тління
біль на посивілій ріні
вірш без крапок і без ком
вірш із томика Rozewicz
(світло голубе рожеве
в трубках світиться неон
бар
аптека
гастроном...)
сторінки гортає вітер
в кожній кожній кожній літері
ПРАВДИ ГРІМ
ДИПТИХ ПРОЩАННЯ
«Опустили біле тіло в гроб і почав на-
род розходиться. Декотрі остались но-
чувать на Тарасовій горі, і всю ніч огни-
ще горіло, наче гайдамацтво ночувало
в лісі з свяченими».
Г. Честахівський.
Лист до Ф. І. Черненка
від 20 червня 1861 р.
1
Широкий світ. Несходжені шляхи.
Курній дорозі — ні кінця, ні краю.
Дорога — наче вигнанцям із раю —
під ноги щедро сипле крем'яхи
І гострий щебінь, і терновий квіт...
Прочани нескінченно на Чернечу
ідуть і йдуть... і розправляють плечі:
іде
НАРОД.
Співає «Заповіт».
2
Полум'я.
Полум'ям цим зайнялося півсвіту.
Праведним гнівом палають бідацькі серця.
У кожному, в кожному серці слова
«Заповіту» —
кожному в спадок лишилася
ПРАВДА СПІВЦЯ.
Іскри вселенського вогнища видно далеко.
Чуєш? — «Вставайте!..», виймайте
«свячені ножі!» —
пана на кожному кроці чига небезпека.
Хай начуваються зайди, заброди чужі!
Хвилі вогненні Дніпрові. О Дніпре ревучий,
пульс революції чує пробуджений світ!
Води Дніпрові,
скорботні лани,
сиві кручі,
слухайте, слухайте:
в світі звучить «Заповіт».
Літо. Суничні і сонячні дні.
Зрідка гроза долетить ненароком,
схрестить у небі мечі вогняні —
і втихомириться. Тиша і спокій.
Літо зелене. Вечірня пора
дише теплом і накошеним сіном.
Котиться з неба прозора зоря,
падає квіткою в сонну долину.
А при долині червневі сади
кронами в небо високе підбились.
Зіронько ясна, до мене впади,—
в червні суничнім і я народилась...
Іронія природи — іронія печальна.
На кольорах снігів — печать чужої тайни.
І блискавка, і сніг змішались в круговерті:
народження зими? — чи передвістя смерті?
Відчуження людей і почуттів інерція,
суворі холоди: уламок льоду — серце,
а тіні голубі — передчуття розлуки...
Замерзлі голуби даються просто в руки,
безпечні голуби довірливі, як люди.
Низьких температур холоне амплітуда,
безжалісно мороз проймає аж до серця...
В час прощення й прощань, мій голубе,
не сердься,
диханням відігрій мої замерзлі руки —
і що нам ця зима. І що нам всі розлуки!..
Недостиглого глоду розчавлений плід
на снігах полотняних — горюча сльозина.
Мамо, мамо! У серці болить мені слід
твоїх сліз, твого смутку:
я ж не безневинна...
Замерзає сльоза серед ранніх снігів:
білий цвіт пелюстками просипавсь із неба.
Рідна мамо, мені — на покуту боргів
всі дороги — снігами... до тебе, до тебе:
я — виною
і смутку, і сліз, і сивин...
Мамо, мамо... я перед тобою так винна!
На розпутті доріг,
розставань,
хуртовин
я — твойого єства
невід'ємна кровина.
Мамо, мамо! прощенням озвися мені
хоч зорею, хоч птицею з рідного неба!
...Дві зорі у зіницях-—дві птиці сумні
всепрощенням любові
світають у тебе.
Чиї обручки?
...впало цеберко у крижану воду
і розійшлися кола,
такі схожі на весільні обручки...
Але чиї?..
Тягне бабця відро уповні,
а з води
підморгує до неї лукаво
молода чорнобризка.
І де вона її бачила?..
Зайшов за хмару місяць-молодик,
став ліс як намальована завіса.
Маленьким вухом до землі приник
рудий непослух — син старого лиса;
в конваліях шурхочуть їжаки,
нарешті вгомонилися сороки,
А солов'ї... а солов'ї які! —
аж мудрий лис дрімає упівока.
Серед зримого шуму вологих промерзлих кущів,
серед сосон похмурих, в багатті опалого листя,
обернися востаннє, прощально хоч раз озирнися
в силуеті дощів.
Твій тремкий силует,—
він вмерзає у пам'яті кригу.
Стиглі ягоди глоду — поколоті пальці в крові...
Пам'ять нашого літа гортає на чорній траві
непрочитану книгу:
крізь сипучий пісок,
мов крізь древні святі письмена,
прокрадається полум'я, хижо сторінки гортає...
Всеочисний вогонь нашу пам'ять у себе всотає —
не моя в тім вина.
Не моя... А троянда холодних північних вітрів
розгорається полум'ям тут, у здичавілій пущі...
Ти спізнився — ілюзій старих мовчазні шкаралущі
Лиш зустрів
Серед зримого шуму вологих промерзлих кущів,
серед сосон похмурих, в багатті опалого листя
розминулися ми. Лиш на мить наші долі зійшлися
у притулку дощів...
...Іще звучить вітрів розбита арфа,
ще сонце стигне в холоді калюж
і перехожий у картатім шарфі
з базару йде з букетом пишних руж,
та вже лежить печатка відмирання
на квітах, лицях, листі, на траві...
Лишилось літо за тією гранню,
де квіти ці —
ні мертві ні живі.
...Зрада — не слово, а камінь.
(Важко тягар нести).
Поміж двома берегами
спалено всі мости.
Між берегами любові
човен на бистрині.
Серденько, вутлий човнику,
випливеш
а чи ні?..
ЛЕГКОВАЖНА ПІСЕНЬКА
Місто. Вечір. Сірий дощ.
В тінь готельної веранди
йдуть з роботи оркестранти
по калюжах сірих площ.
Дівчинко, акселератко,
як звучав цей саксофон!
Ледь розквітлий ще бутон —
зріж троянду просто з грядки,
ще вологу від роси
подаруєш музиканту.
За печаль його таланту
що попросить — віддаси;
ця троянда — ваш пароль.
Закінчилися гастролі.
Вийшов музикант із ролі,
наче в двері — в іншу роль.
ПІР звучить протяжно блюз,
тихо крутиться платівка
і єднає фотоплівка
рідних душ земний союз.
Дикий мед
...Ще бродить мед у квітці польовій.
Ще трави звуться просто бур'янами.
Ще по вологому сліду за нами
розквітли конюшина, деревій
і медоносять.
Молода бджола
ще тільки-тільки дикий мед пізнала,
а часу їй відведено так мало...
І розчерком прозорого крила
все літо перекреслено навскіс
останньою бджолою (а не нами).
Лишились трави просто бур'янами:
вже пізно затівати сінокіс.
Не будемо гадати наперед:
«Наторік все повториться спочатку?»
На сотах твердне воскова печатка,
а в сотах тяжко гусне дикий мед...
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 15 січня 2006 року
