Євген Маланюк
/До списку всіх авторів/
/До
списку поетів-пражан/
Інші твори
Євген Маланюк (1897—1968)— видатний
поет україн¬ської еміграції, культуролог, літературний критик. Народився 1897 р.
у Ново-Архангельському на Херсонщині, у родині українського
активіста-просвітянина. У Єлисаветграді закін¬чив реальну школу (навчався разом
із Юрієм Яновським), був студентом Петербурзького політехнічного інституту. В
ро¬ки першої світової війни служив офіцером у царській армії, закінчив Київську
військову школу. В період УНР (1917— 1921) стає старшиною петлюрівської армії.
Після падіння української держави перебував у таборі інтернованих у Каліші, де в
1922—1923 рр. разом із М. Селегієм видавав щомісячник «Веселка». У 1923 р.
переїздить до Чехословаччини. У цьому ж році у м. Подєбради закінчив Українську
господарську академію і працює інженером на роботах у Варшаві й Празі. Активно
друкується в галицькій та еміграційній періодиці, зокрема, в «Літературно-науко¬вому
віснику», «Віснику», часописі «Ми» тощо. У Варшаві й Празі знайомиться і
зближається з ідеологом українського інтегрального націоналізму Дмитром Донцовим,
письменни¬ком та історіософом Юрієм Липою, поетами Юрієм Кленом, Олексою
Стефановичем та іншими і стає найбільш одіозною постаттю в культурному житті
української еміграції. Після другої світової війни входить до МУРу (Мистецький
Україн¬ський Рух) і деякий час мешкає у Німеччині, викладає мате¬матику в
Українській гімназії в м. Реґенсбурґ. Наприкінці 40-х переїздить до США і мешкає
в Нью-Йорку.
Помер 1968 р. і похований в «українському пантеоні» у Баунд Бруку.
Його перу належать 10 поетичних збірок — «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій»
(1926), «Земля й залізо» (1930), «Зем¬на Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата»
(1939), «Влада» (1951), «П'ята симфонія» (1954), «Остання весна» (1954),
«Серпень» (1959), «Перстень і посох» (1972, видана після смерті), а також «Книга
спостережень» у 2-х томах, що міс¬тить літературознавчі, культурологічні,
літературно-критичні та публіцистичні статті та есе, котрі друкувалися в
емігра¬ційних часописах. Творча спадщина Є. Маланюка в повному обсязі поки не
видана.
...І може, десь між скель, в гаю,
На полонині -
Враз відітнеться
Оця всесвітня нісенітниця й
Побачу небо, і згорю.
09.02.1966
В ЛІТАКУ
Як викресать? - ні кременя, ні криці.
Ця душна осінь. Цей в'язничний круг.
Несила ні змогти, ані скориться,
Не знати навіть, хто чужий, хто друг.
Та ти ж не маєш права ні на втому,
Ані на розпач: вихід мусить буть.
Ти мусиш урухомить нерухому
Стіну життя й знайти єдину путь.
І розв'язать іще одну задачу -
Продовжити доби вогненний слід...
Над низиною, над подолом плачу
Лети - й виконуй вічний заповіт.
16.09.1958
Відповідай!..
Гартований не даром
В сльозах душі й пекельному вогні,-
Всім каїнам,
Хамам,
Всім юдам і рідні,
Всім ворогам твоїм й самому Сатані
За честь Вітчизни, топтану в багні,
Відповідай
Своїм страшним ударом.
ВОЗМЄЗДІЄ
З блискавок, із гуркоту і гуду
Вирина довічна першина:
Зимне небо, синь Страшного Суду,
Апокаліптична тишина.
Ані хвилі, ані хмар - перерва,
Інтервал сліпої наготи,
Гострий крик оголеного нерва
Під пустинним небом самоти.
О, той жах нищительної чести -
Глянуть вічні очі Судії,
І осліпить пломенем Пришестя,
І пропалить помисли мої!
7.09.1939
Все гризоти, турботи - а нащо?
Знаєш: житимеш, скільки дано,
Й марно тіла несита паща
Бідну душу зжерла давно.
Не насититись і не зжерти,
Та й занадто страва пісна.
В мить вогненну спаленої смерти
Візьме душу вічна весна.
А убоге, бездушне тіло
За всі весни, що їх не зазнав,
Перетворить у мармур білий
Та остання, остання весна.
Червень-липень 1948
Вся путь - колобіг неустанний.
Ось день зміняє рання ніч.
На станціях киплять каштани,
Веде осінній вітер річ
Про те, що буде, як і було,
Він все це знає наперед:
Розлуку з залізничним гулом,
Цілунків пізніх мертвий мед.
І доля, й вітер - знов тотожні,
Як за юнацтва, як тоді,
Коли весь світ летів порожній
Назустріч вихору подій.
Вологий смерк - дощі, дощі, дощі,
Невблаганні, немов перед потопом.
Де липня жар, де зустрічі вночі,
Де крок крилатий, мріє легкостопа?
Все потонуло в зливах. Ручаї
Цих талих вод все розчинили й змили.
І недаремне весь ти причаївсь,
Чекаючи. Не бризне сміх той милий
І не осяє усмішка ясна.
Вологий смерк на дні глухої тиші.
І самота, що ти її зазнав,
Вже не залишить, тільки заколише.
09.07.1948
Вчора
Німий осінній день над полем
Сіріє мертвим мовчанням ,
А ми похмуре небо молим,
Шлемо надії сірим дням.
А ми йдемо самі стернями
В закутий сумом небосхил,
Де небо в захваті нестями
Припало до землі без сил.
Далеко бідне око бачить -
Там села, села між ярів...
О мати! Очі знов заплачуть
З-під мукою зіпнутих брів.
О мити! Серце б'є, як птиця,
До тебе зламаним крилом:
Куди ж іти? І як молиться?
Де той тропар? Де той псалом?
1923
ДВІ ПОЕЗІЇ НА ОДНУ ТЕМУ
Все обійшло: дозвілля, книги,
Оселя... Розійшовсь туман.
І ось ми на уламку криги,
А вколо - лютий океан.
Ми двоє, як Адам і Єва.
За обрієм - хвиляста муть.
І ані голуб, ані меви
В безокім небі не майнуть.
Що ж залишилося? Якої
Нам тверді віднайти? Одне:
Залізо пристрасти людської
Й любови золото ясне.
II
Все щезло: затишок, дозвілля, хата, книги...
Дим розійшовсь, розвіявся туман.
Ось ми двоє на уламку криги
Й навколо нас бушує океан.
Ні голуб не злетить, ні крикне мева.
Безоке небо зморою лягло.
Останні із людей - Адам і Єва -
Покутуєм за кров, за гріх, за зло.
Стихія зжерла все. Все, що ковтнула повінь.
Що ж залишилося? Яка невтішна твердь?
Залізо пристрасти та золото любови,
Любови, що ясна, як смерть.
12.07.1948
Забути, забути - говорять кола.
І знаю, що треба, та як забуть?
А гори камінні стискають довкола
І вужчає круто завернута путь.
Десь радість є: жінка і усміх дитини,
І світла вечеря при білім столі.
Мені ж затягнулась ця довга гостина
На звуженій, скудній, чужинній землі.
19.08.1948
І можливо, немає нічого на світі
Ні родини, ні мужа, ні болю.
І ми вдвох - як вільний вітер,
Як веселий вітер у полі.
Історія
Ростуть риштовання стрункі,
Формується натхненний камінь,
А неба простори лункі,
Як завше, висять ся віками.
Дзижчать параболи епох
І, догорівши, догасають -
Все визначає вічний Бог,
Всьому велить, всього сягає.
Падуть імперії в огні,
Стрілець покутує свій промах
А людство тратить творчі дні
На невмолимих іподромах.
Ми за життя горіли в пеклі -
О, незнищенна міць огнива!
І лиш на серці цим запеклім
Кров запеклася чорним гнівом.
Ми переходили всі кола -
О, жоден Дант того не бачив!
І лиш стискали видноколо
Густі пожежі гайдамачі,
І лиш кружляли чорні круки,
Щоб видзьобать незрячі очі...
Ми перейшли всі кола муки -
І ось прозріли. В пітьмі ночі.
Невичерпальність
Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі в день:
Рамено - з заходу на схід,
Рамено - з півночі на південь.
І так розіп'ята - віки, -
Вогонь буття не загасила.
Невичерпаний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари, -
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось Стефаник і Куліш,
Ось - Коцюбинський, Леся - квіти
Степів страждальної землі,
Народу самостійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса,
І даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
Ніяк не виберуть тему поети,
А критики для них ім'я...
Вітчизно ж моя, Вітчизно, де ти?!
Де ж ти, Вітчизно моя?
Ніяк не вгляджу тебе в обличчя
За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою...
Пророки твої - то не розум сторіччя,
А якийсь "Мартин з балалайкою".
ОДА
О ти, котрий - апостроф,
Ровесник Бєдного Дем'яна,
Що будяком між: катастроф
Розцвів і заховавсь рум'яно.
До решти рідномовних сил
В тобі - ах! - не настане павза,
Ти - жадний слави некрофіл,
Ти - некролог honoris causa.
Але нерідні геть слова
(Пильнуймо пильно пил на актах)
Два слова: завше - голова
Ти, чи коректор, чи редактор.
Печеш переклади - гай-гай,
Так, що не вводь і нас в спокусу,
Та черговий надходить май
І в кухні ти чекаєш музу.
22.08.1939
Осінь заспівує серпнем свій гімн
І вже починає облогу.
Хмари громадять холодну вологу.
Сонце шкліє жаром сухим.
11.08.1966
Проржавлений гріхами й ядом зла,
Злетіти ввись вже більше не спроможен,
Та не згубив в хаосі людських слав
Єдину путь до Тебе, Боже.
Вона простерлась ось осіннім днем
Між ржавих трав і гнилі листопаду,
І десь ріка ту стежку перетне
І зашумить спокоєм водоспаду.
Спинись і вслухайся, спинись і занімій,
Аж поки шум самотности і тиші
Замкне тебе в свій мудрий супокій
І ласкою природи заколише.
Бона додасть, вона вдихне снагу
І ти обудишся ізнов, натхненний нею,
У імпрегнованім дощовику,
Знесилений і спізнений Антею.
1960
РІК 1942
О, так. Були татари, обри.
Рипіли гарби. Рабський леп.
Та все ковтав безверхий обрій,
І знову колоситься степ.
З-під житньої чуприни стріхи
Поволі глянуть вікна віч -
І вже по всім...
Чому ж потіхи
Ні квіт вишень, ні тиха ніч,
Ні подув поля - не приносять?
Ще тліють згарища нагі,
Ще не наллялися колосся,
А вже ізнов дуднять шляхи.
Січень 1943
РОМАНС
Пані, це вересня пізні дні,
Пані, невдовзі - жовтень:
Мов спалене на жертовнім огні,
Падає листя жовте.
Ні, не вагайтеся, поспішім:
Скоро дощі заплачуть.
Невже, нам залишиться тільки дим
Минулого і втіха плачу?
Невже самота і голодний сум,
І порожня сутінь кімнати?
Пані, вітер розвіє красу -
Немає часу чекати.
Скоріше, скоріш, поки сонце ллє
Останнє осіннє сяйво,
Хай серце устами нашими п'є
Радість. Все інше - зайве.
14-18.11.1951
Так марилось: п'янкі нічні слова
У душній томі. А межи нас - нікого,
Ні спогаду, ні тіні... Лиш сплива
Серпнева ніч. Лиш святочна і строго
Сузір'я тчуть свою довічну путь.
В один акорд злились душа і тіло,
В один...
Ні, забагато захотіла
Палка уява. Ні, втекти! Забуть!
Все повертається. Все мститься. Все.
Йде колами. І душить кожним колом.
Роковане іде і знов несе
Необоримий присуд свій: ніколи.
І ночі всі вертаються, і всі
Нічні слова ось пам'ять знов диктує,
І пестощі повторює.
І всує
Молитись мертвій і страшній Красі.
11.09.1947
Так. Тут мета моєї прощі,
Моїх шляхів неперехресних -
Тут спить історія, як мощі,
І все здається: ось воскресне.
Стримлять увись суворі стіни
І тануть в просторах хрещатих,
Де над ковчегом домовини
Вахтують посмертні чати.
1937
Тут повік Листопад. Тут вітрів метушня безголоса.
Мжичка. Хорі берізки. Лісок. Та піски, та піски.
Тільки польні шляхи. Тільки трактів посмертні обійми.
Та обдертий фільварок. Та села, похилені ниць.
Що ж почнемо оттут? Як і чим же поможемо їй ми,
Ми з країни блакитного неба і тучних пшениць.
Це було чудо. Червень розстеляв
Килими літа в далечі неспинній.
І було мало бачить сонний став,
І парк міський, і міста димні стіни.
І потяг мчав на північ, до ріки,
Там був той замок... І мета. Раптовно
Враз степовий ударив суховій
З очей, постави, рук. О, невимовна
Та повінь полум'я... Вона схопила вмить
Сухе, як тріска, майже мертве тіло -
Й від тіла стався попіл. І лишилась
Лише душа, що й досі ось горить!
1955
Чорна ніч над твоїми обшарами,
Ніч червоних пожеж і плачу.
Хто ж закляв тебе чорними чарами
На поталу вогню і мечу?
Щоб північнодикунськими ордами
Знов топтати землю святу.
Щоб сини твої мріями гордими
Знов кривавили світлу мету.
Чорна ніч над твоїми руїнами.
І йдемо ми до тебе крізь ніч,
І, як факел, несем на Вкраїну ми
Знов весною палаючий клич.
1921
Ще ось сніжок, ще віти чорні й голі,
Але у вітрі чується рілля,
І знов вологі зорі березоля,
І сизий тол, і спрагнена земля.
Ще ця межа не перекрочена,
Ще гаданина: так чи ні, -
Та з серця зникла червоточина
І очі знову в вишині.
О, як любить тебе, як дякувать
За зустріч цю, за руки ці!
Завжди своя, завжди - однакова,
Тримаєш міцно всі кінці.
Тримаєш цупко, витривалая,
І серце, й віддих, і уста.
Пробач, що досі так невдало я
Ще ворожу: чи - ні, чи - так?
Пробач, що серце днями трудними
Ще вчиться віри й повноти...
Над цею осінню, над буднями,
Над обріями - я і ти!
1934
Як завше, дні повиті крепом.
В кімнаті ще зимові сни.
Здається, зовсім і не треба
Цієї пізньої весни.
Ви мовчите. Я п'ю безсило
Міцну отруту самоти.
Життя всі мрії підкосило,
І більш нема куди піти.
/До
списку всіх авторів/
"Празька" поезія
/До
списку поетів-пражан/
СНИ
І
І вчора знову снилась Ти —
З пекучим зойком в тайні зору,
І степ, і села, і хрести
І свист херсонського простору.
Ішла розхристана й страшна,
Всміхалась божевільно-хитро,—
Опеченого чорним вітром
Обличчя зразу й не впізнав.
Навколо мертві площі піль
В шматках осіннього туману.
Пекучий піт, селянський біль,
Зітхав крізь землю тяжко й п'яно.
Ти йшла безвладна, як сліпа,
Єдиним сном, єдиним болем.
Ти йшла навік проклятим полем,
Й до стіп чорнозем прилипав,
До стіп поранених... Мій крик
Завмер у горлі згустком крові,
А Ти й не глянула в мій бік,
Стиснувши ще міцніше брови.
А Ти — байдужа і чужа —
У чорний степ пішла... шукати...
І зір різнув вогнем ножа,
І зір Твій не схотів пізнати.
СЬОГОДНІ
Ні! Не тропар і не псалом!
Не молитви, не плач до неба,—
Свячений ніж, стиснутий злом,
Свячений ніж — оце нам треба.
В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну, страсну годину,—
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину!
Дивись, крізь язики заграв
Встає пожар, як Гонта, ярий,
І морок ночі розідрав
Міліоновий галас: Кари!
Катуй, ґвалтуй хижацький схід!
Жени орду в азійську далеч!
На спів осінніх панахид
Злетиться знову хижа галич,
І вкриє стерво вражих тіл,
І їй жахливій тиші ночі
Накаже грізний Азраїл
Ворожі видзьобати очі.
НАПИС НА КНИЗІ ВІРШІВ
Напружений, незломно-гордий,
Залізних імператор строф,—
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд,—
Вони ж металом — morituri —
Сурмлять майбутньому салют.
Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб,—
Це дійсності, а не утопій
Згучить громовий дифірамб.
Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровує лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей звір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
ШЕВЧЕНКО
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розстала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
А.D.МСМХХХIII
Ані шаблі, ані ножа
Не схрестити в останнім герці:
Та ж камінно-мертва душа,
Те ж безлюбе і чорне серце.
Вже нема хуторів і держав,
Тільки трупи в житах, тільки трупи
Та від хрипу крива іржа,
Що замкнула посинілі губи.
Може скажеш: зійде? проросте? —
Поміж ребрами хат, по дорогах
Диким зіллям здіймається степ
І регочеться з неба і Бога.
Диким, древнім, монгольським виттям
Необмежена далеч заводить.
Сірим попелом стало життя
Під огнем степової свободи.
Але сонце не згасло. Горить
Незворушене, байдуже-біле,
І освітлює тишу безсилу
Летаргічних століть.
ДОБА
І безумна пустеля натхненним,
як мати, Смаглі груди розкрила свої.
О. Ольжич
І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзичить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.
Бомбоносних ескадр впокоряючии клекіт,
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батареї далекі,
І рокованим дійством бушує Театр.
Наша юність — палка, наша юність — грозова,
Ураганна, гарматна, шрапнельна весна,—
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!
Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерті,
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу
І прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.
N. N.
Ви далекі, чужі і окремі,
Ми про різне обидва горим:
Ви — в нарцис, я ж закоханий в кремінь,
Вам — Еллада, мені — тільки Рим.
Десь простори, моря, океани,
Десь солона безмежність вітрів,—
Тільки я, тільки я, окаянний,
Затримавсь на єдинім вістрі.
Вам весь світ — лазуреві безкраї,
А мені — вулканічний вертеп.
Де чутно, як тремтить і палає
Пеклом муки покараний степ.
СОНЕТ ГНІВУ І ГАНЬБИ
Каліка виклятий — такий він і донині!
Сліпий кобзар — співа свій вічний жаль.
Самсоном темним — зруйнував святині.
Розбив, дурний, сінайськую скрижаль.
Зродив вождів — дрібну плебейську шваль
Вошивих душ, що бабраються в слині,—
Це в час, коли рокоче Муссоліні,
Пече очима бронзовий Кемаль.
Це в час, коли кругом відважні жмені,
І кожному народу спіє геній,
Історія новий готує том,
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і хропе гуртом.
/До
списку поетів-пражан/
/До списку всіх авторів/
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 13 березня 2005 року
