Федір
Малицький

На головну

    1 березня 1900 року народився Федір Михайлович Малицький (1900-1988), український поет, прозаїк. На початку 30-х рр. вчителював у с. Краснопілка, нині Бершадьського р-ну Вінницької області.

    Від автора сайту: ось і все, що мені вдалося знайти про цього автора. Якщо ви знайдете більше даних, то надішліть їх у листі на мою електронну адресу.
    Примітка: можливо це лише схожа людина

На головну

СПОГАД ПРО ДАВНЮ ГОРЛИЦЮ

Прилетіла горлиця з-над Бугу
Та й воркує в місті над Дніпром.
І виплакує пташину тугу
На тополі під моїм вікном.

То не горличенька прилетіла,
На тополі жалібно кує.
То зннад Бугу прилетіла мила,
Стогне й серце розрива моє.

Не ридай так жалібно, кохана,
Не розбуркуй в серці давній жаль,
Не ятри живі сердечні рани,
Хай загоїться моя печаль.

З нелюбом ти там під сльотним небом.
Не жила – лиш скніла довгі дні.
Щастя не зазнав і я без тебе,
Хоч і часто снилась ти мені.

Всього я домігся, все я маю,
Та ніщо не тішить – все дарма.
В самотині сивій я питаю –
Чом тебе зі мною тут нема?

Прилетіла горлиця з-над Бугу,
Закувала в місті над Дніпром.
І виплакує пташину тугу
На тополі під моїм вікном.





 

РІДНЕ ПОЛЕ

Тебе орав я, рідне поле,
І потом зрошував чоло,
І засівав зерном добротним,
Щоб ти рясніло і цвіло.

Та не шуми так сумно, жито,
І до землі так не хились,
Не я тебе вже буду жати,
Як жав старим серпом колись.

В саду сумує біла хата,
Гілки квітучі вишень, слив
Все б'ють у вікна, мов питають:
«Де той, що їх тут посадив?»

Простіть мені, гілки квітучі,
Садив я вас і поливав,
Та, хто плоди збирати буде,–
Тоді я, молодий, не знав.

Зелена ти моя смерічко,
І ти над Бугом не шуми,
Вітрам холодним не розказуй,
Як з любкою кохались ми.

Скажи моїй дівчині нишком,
Щоб сліз самотніх не лила,
Мене з далекої дороги
До хати рідної вела.

І ЛЮДИ «КОБЗАРЯ» ЧИТАЛИ

За Бугом і Збручем дрімали гори сині,
Роз'єднані брати жили там довгий час,
Не знали, що в степах, безмежних і полинних,
Де бились козаки за волю й честь Вкраїни,
Жив славний їх Кобзар, недавно лиш погас.

До Львова з-над Дніпра у торговельній справі
Прибув якийсь Димет Михайло як крамар,
його не тільки крам, мабуть, тоді цікавив,
І він привіз книжки, не думавши про славу,
Поміж отих книжок Шевченків був «Кобзар».

І люди «Кобзаря», ховаючись, читали,
І берегли портрет поета в рушниках.
Славою його, великого, вінчали,
Тарасами дітей своїх назвали,
Щоб з ними жив Кобзар віднині у віках.

В журбі спливали дні. Тарасові онуки
Почули через Збруч братів кличі смутні,
Що на своїй землі терпіли кривди й муки,
ї, знісши геть кордон, братам подали руки,
Ще й волю принесли, возз'єднання пісні.

       

ЖАР-ПТИЦІ
(Казка)

Прилетіла з мого краю
Темноока чарівниця,
Дивним килимом війнула –
І посипались жар-птиці.

І кружляють злотокрилі
По моїй смутній кімнаті,
І,
    сідаючи на плечі,
Не втомляться співати.

Все співають дивні птиці
Про моє дитинство босе,
Про моє кохання перше,
Про його пшеничні коси.

Про мій край смутний над Бугом,
Поміж вишнями хатину,
У якій я народився,
Звідки у світи полинув.

А тим часом чарівниця,
Що прилинула з-над Бугу,
Промов ля слова признання,
Розважає мою тугу:

«Ви, мандруючи світами,
Не забули край злиденний,
Оспівали наші статки
У своїх книжках пісенних.

Оспівали нашу радість,
Як прийшло визвольне свято
І крізь ріки, крізь кордони
Возз'єднався брат із братом.

Тож хвалу прийміть, земляче!»-
Каже жінка у тривозі.
І тремтить у неї голос,
І в очах блищать вже сльози.

Розтривожений стою я
І не знаю, що діяти:
Чи ридати від скорботи,
Чи від щастя заспівати.





 

У саду осіннім,
На далекім Бузі,
Юний клен згоряє
Жаром золотим.

І шумить смерека
У сльозах,у тузі –
Жалко розставатись
З кленом молодим.

Не сумуй, смерічко!
Ранньою весною
Клен той затріпоче
Листом у саду.

Будете шептатись
Знову між собою,
Та до вас дороги
Я вже не знайду.

   
ДІВОЧИЙ СПОГАД, АБО
ПІСНЯ ПРО БАТЬКА

Я училась лиш ходити
В дні квітучої весни,
Ви ж пішли на фронт солдатом,
Не вернулися з війни.

    Тату, тату, виглядати
    Вас з якої сторони?
    Ви ж пішли на фронт солдатом,
    Не вернулися з війни.

Довгі роки у тривозі
Буду вас з війни чекать,
Всіх солдатів з орденами
Буду я про вас питать.

    Тату, тату, стрівшись з вами,
    Чи я зможу вас пізнать?
    Всіх солдатів з орденами
    Буду я про вас питать.

А як вас я не діждуся,
Всю я землю обійду.
Між могил і обелісків,
Може, вашу я знайду.

    Тату, тату, всі берізки
    Плачуть про мою біду.
    Між могил і обелісків,
    Може, вашу я знайду.

Над могилою схилюся,
Вмию слізьми я траву.
Спіть спокійно в ріднім полі,
Я за себе й вас живу.

    Тату, тату, вашим болем,
    Сподіваннями живу.
    Спіть спокійно в ріднім полі,
    Я за себе й вас живу.





 

СОЛДАТСЬКА БАЛАДА

День і ніч гули гармати
І в полях цвіли жита,
Син до матері – солдатик –
В бліндажі писав листа.

    Враз «катюша» залпом-знаком
    Прогриміла над Дніпром.
    І побіг солдат в атаку
    З недописаним листом.

У жорстокому двобої
Впав солдат між рідних трав
І вже мертвою рукою
Лист до серця пригортав.

    Інша мати поховала
    Там бійця, де він поліг,
    Де калина процвітала
    Біля схрещених доріг...

ПАМ'ЯТІ
АГАТИ ТУРЧИНСЬКОЇ

Стоїш, а поруч все шумлять тополі,
Цвітуть квітки і стелеться трава.
Хустина з голови спадає долі,
І ти така людинна, ти – жива.

Мовчать і не мовчать уста від болю,
І хилиться в зажурі голова.
В засмучених очах – нелегка доля,
І невимовно так тремтить брова.

Все скульптор-жінка добре передала,
Якою бачила тебе і знала,
Не передала лиш, мені здається,
Як з постаменту ти могла б зійти,
Щоб розшукать свою живу Жар-птицю,
Дорогу заповітну віднайти.





 

ПІДІРВАНА БЕРЕЗА

На пагорбі береза біла
Під небом голубим росла,
Зеленим листям шелестіла,
Щасливою собі була.

Жила, співала над землею
Між житніх нив, пахучих трав,
Не відала, що поруч з нею
Страшний фугас в землі лежав.

У день погожий безгоміння,
Як жайворон виводив спів,
Фугас, притиснутий корінням,
Враз вибухнув і прогримів.

Злетіла в небо білокора,
Немовби не жила вона,
Згадалося недавнє горе,
Що людям принесла війна...

Чи ж можна злочини прощати,
Хоч час війни давно пройшов?
Сумління вимага карати
Злочинців – за пролиту кров.





 

НЕВІДОМИЙ СОЛДАТ

В садах вишневих тонуть білі хати,
А в полі, край дороги, за селом
Могила невідомого солдата
Сумує сивим полином.

Скорботна мати стане на коліна,
Сльозою змочить мовчазний полин.
Вона з війни не дочекалась сина,
То, може, тут лежить той син.

Задзвонить жайвір у ясній блакиті,
Де бій звитяжний вчора клекотів,
Війне вітрець, затужить тихо жито
Зеленим шумом колосків.

Гроза ударить стоголосим громом,
Над пагорбом салютом прогримить,
Не зможе над солдатом невідомим
Всіх материнських сліз пролить.





 

ВЕСІННЯ ПІСНЯ
(За народним мотивом)

Прийшла весна на землю рання,
Усе дзвенить, гуде, спів а.
Вербичка мліє від кохання,
Шепоче про любов трава.

І розлилась зоря багрянцем,
Прокинулись в садах хати.
Просила дівчина коханця:
«Мене, мій милий, відпусти!»

А вдома матінка питала,
Чому розпущена коса,
Де нічку цілу пропадала,
Чому в очах блищить сльоза?

«О матінко, тебе благаю,
Мені ти все прости, не лай,
Бо я кохаю, я кохаю,
Прийшов до мене мій розмай!»

І мати доню не сварила,
Кохання перше – «є біда.
Отак сама колись любила,
Коли була ще молода.





 

   

Не питай ти мене, мій коханий,
Як жилося без тебе мені.
Як в дорогу ти вирушив зрання
Здобувати нам волю в борні.

Не питай, чи я щастя зазнала
З чоловіком нелюбим отим,
Для якого косу розплітала,
Бо ж я мусила жити із ним.

Не питай, як тебе я чекала
З тих далеких визвольних доріг.
Ой чекала, і нишком ридала,
І топила слізьми зимний сніг.

Не питай же мене, мій коханий,
Як терпіла розлуку й біду.
Ти нам волю приніс довгождану
І розквітнув любисток в саду.

Не питай же мене, мій коханий,
Як жилося без тебе мені,–
У дорогу ти вирушив зрання
Здобувати нам волю в борні.





 

СИЛЬНІШЕ ЗА СМЕРТЬ
(Легенда)
    Марії Стеф'юк

Між високими горами,
Де шуміла бистра річка,
Стрівшись на містку з Іванком,
Все питалася Марічка:

– Ой легінику мій файний,
Ти моя кохана згуба,
То ж скажи мені, благаю,
Чи мене ти вірно любиш?

– І люблю, й любити буду
Я тебе, повір, єдину,
Так, як любить рідна неня
Серцем всім свою дитину.

– Коли справді щиро любиш,-
Усміхнулася Марічка,–
Принеси з Карпат високих
Ти мені зірчасту чічку.

І пішов Іванко в гори
Чарівну шукати квітку,
Що росте між скель захмарних,
Зацвіта зірками влітку.

Квіт плекали скельні діви,
Звичаю гірському вірні,
Тих, хто квіт хотів зірвати,
Без жалю скидали в прірву.

Лиш закоханих, відважних
Пізнавали ці дівиці,
Дозволяли їм зірвати
Для коханих квіт-косицю.

І вернувся з гір Іванко,
Дивний квіт вручив коханій.
А Марічка слізне слово
Каже про біду неждану:

– Ой відважний мій шугаю,
Що тепер будем діяти,
Наші нені про весілля
Не хотять нічого знати.

Зажуривсь Іванко дуже,
Зір сховав під брови-хмари
І слова промовив грізні,
Ніби громові удари:

– Не бува земля без неба,
Не цвітуть без сонця квіти.
Покохались ми навіки,
Хто нас може розлучити?

Не дають нам жити разом –
Ми зумієм разом вмерти.–
Обнялись востаннє й щезли
У ізворній коловерті.

На крутій захмарній скелі,
Де з життям прощалось щастя,
Виростали едельвейси,
Квіти білі і зірчасті.

З того часу кожен леґінь
Ніс коханій знак признання –
Квіт чарівний свого краю,
Квіт відваги і кохання.





 

ТЕРНОВІ ОЧІ

Чисте небо Верховини
Підпирають гори сині.
Серед гір, крутих, високих,
Стрів дівча я тернооке.
Темні коси, біле личко,
І сама – як файна чічка.
Броіви-стріли розпустила,
Моє серце полонила.

    Гей, по горах в'ються плаї,
    Черемош між гір шумить.
    Я ж тепер і сам не знаю,
    Як без тебе буду жить.

Ой гуцулочко-смерічко,
Хоч і файна ти, як чічка,
Та скажи мені ти, мила,
Чим ти серце полонила?
Чи піснями, чи танками,
Чи гуцульськими чарами,
Що твої тернові очі
Мені сняться вже щоночі?
Чарувать – не чарувала,
А тебе давно чекала
І діждалась того дива –
Доля нас звела щаслива.
Не журись тепер, козаче,
Не журись тепер, юначе,
Ми серця, і гори, й ріки
Поєднаємо навіки.

    Гей, по горах в'ються плаї,
    Черемош між гір шумить.
    Я ж тепер і сам не зінаю,
    Як без тебе буду жить.

А НИВА ГОЙДАЛАСЬ
ПІД ЖАЙВОРА СПІВ

У полі орач плугом ниву орав,
І скиби рахманні лягали рядами.
Проходив дідусь, орача запитав,
Чи не смутно йому з мовчазними волами.

– Ой смутно, дідусю,– промовив орач.
– А ти клади скиби родючі й не плач...–
І кинув дід грудку, що в небо злетіла,
І жайвора пісня в ту мить задзвеніла.

І жайвір маленький у небі дзвенів,
Бив крильцями й вітер приносив на ниву.
А нива гойдалась під жайвора спів,
Приймала дощі – благодатнії зливи.

І хвилі пшениці котились за ліс,
З-за лісу далекого сонце вставало.
І колос, умитий дощами, все ріс,
І сонцем злотистим зерно наливало.

   



 

НЕ МОЖУ МОВЧАТИ

Не можу мовчати, земля ж бо – багата,
А люди від голоду в муках ще мруть.
Я бачив ті очі, страшні, божевільні,
І досі не можу спокійно заснуть.

Не можу я спати, гримлять знов гармати,
І кров, як водиця, тече на війні.
Де сліз тих узяти, солоних і ревиих,
Щоб жертви невинні оплакать мені?

Не можу мовчати, бо зміг я пізнати,
Що доля людині дарує лиш мить,
Щоб в радості й щасті життя їй прожити
І створений спадок нащадкам лишить.

   

Вже випав сніг і вкрив озимину
Іскристою і білою габою.
Дрімають вруна житні у теплі,
Щоб знов зазеленіти вже весною.

Сівач-поет, філософ-хлібодар
Зерном добірним засіває ниви.
І, сповнений надій, земних турбот,
Він жде врожаю, мудрий і щасливий.

І прийде повесні сівач у поле,
Окине пильним оком степ зелений,
Промовить: «Буде в нас великий хліб,
І хліб, і сталь, і співанка натхненна».

Вже випав сніг і вкрив озимину
Іскристою і білою габою.
Дрімають вруна житні у теплі,
Щоб знов зазеленіти вже весною.





 

Не знаю, як галактики з'явились
І скільки літ у космосі пливуть,
Хто їх створив і дав незмірну силу,
Куди і звідки пролягла їх путь.

    Не знаю, чи Земля-праматір наша,
    Зазнавши стільки злочинів і втрат,
    Погасне з холоду у чорній ямі
    Чи атомом підірве Герострат.

Та до'бре знаю, що ніщо у світі
Ніколи і ніде не пропада:
Посіяне зерно в землі вмирає –
І колос з того зерна вироста.
І пісня, раз єдиний продзвенівши,
Чи подвиг, створений в ім'я живих,
Вже житимуть під сонцем животворним,
В пісенних звуках і ділах людських.

    А ті, що родяться й живуть для себе
    І ладні проковтнути цілий світ,
    Нічого не створивши для людини,
    Лиш нищать із корінням древа цвіт,–
    Ті пройдуть, не лишивши свого сліду,
    Живі їх будуть вічно проклинать
    І їхніми страшними іменами
    Ще будуть дітвору малу лякать.

   

Живуть, працюють люди і вмирають,
Пройшовши по землі короткий шлях,
Як заповіт життя – живим лишають
Свій досвід, біль і радість у книжках.

Нехай усе міняється на світі,
Та, поки в небі сонце і блакить,
Гомєр, Шекспір, Шевченко будуть жити,
Зірками людям у путі світить.

Тому люблю з книжками завше бути,
Подовгу ладен з ними розмовлять,
Бо хочу світ Галактики збагнути
І тихий шелест трав земних пізнать.





 

 ТАК УМИРАЮТЬ ПТAХИ

Так умирають птахи: склавши крила,
До сонця повернувши грудки білі,
Вони ще довго дивляться в простори,
Прощаючись із небом журним зором.
Так умирають птахи.

Так спочивають сівачі щасливі:
Оглянувши востаннє житні ниви,
Спочить лягають, склавши навхрест руки,–
Хай щедрий урожай зберуть онуки.
Так спочивають сівачі.

Так падають бійці на полі бою –
Вперед, у бік ворожий головою:
Хай у бою запеклому загину,
Та смертю я врятую Батьківщину.
Так падають бійці.

Так мудреці відходять в білім світі:
Проживши вічності короткі миті,
Вони відходять із життя навіки,
Щоб завше жить з людьми в думках великих.
Так мудреці відходять.





 

Над Дніпром така тиша врочиста,
І мовчить у зажурі блакить.
Опадає багрянцями листя,
В мерехтінні на землю летить.

Відшумів кучерявий кленок ізрання
І під вечір шуміть перестав.
Одірвався листок останній
І на хвилі дніпрові упав.

Пожовтів клен-листочок від горя,
Вже не буде шуміть повесні,
Віднесуть його хвилі до моря,
Заховають в морській глибині.

Клен зелений шумів верховіттям,
І бринів його шум, як той спів.
А тепер стогне він голим віттям
І від горя полик, полисів.

Не стогни, клене мій, голим віттям
І не треба в розлуці ридать –
Прийде, прийде до тебе ще літо,
Будеш пісню зелену співать.

Та навіки прощаються з нами,
Не вертають літа молоді,
Відлітають щодня за вітрами,
Як кленові листки на воді.

ВІРНІСТЬ ЛЕБЕДИНА

В той день весінній і погожий
Снував у небі жайвір спів.
Сівач в рахманну землю мирну
Пшеницю сіяв і радів.

А поруч лебідь білокрилий
З пораненим крилом лежав.
І кров сочилася із рани
І червонила зелень трав.

Стривожена його лебідка
Стояла поблизу смутна
І, шию витягши, сичала,
Немов казала щось вона.

Увечері сівач брав птаха,
Додому раненого віз,
Лебідка вірна йшла за возом
І ревно плакала без сліз.

Як лебедя підлікували
І вже загоїлось крило,
В політ привільний вільну пару
Проводило усе село.

Раділи мовчки чоловіки,
І дивувалися жіики,
Що так кохання, дружбу й вірність
Уміють берегти птахи.





 

ВІД ЧОГО ПОБІЛІЛА ГОЛОВА

Під теплим сонцем, на землі співучій
Життя буяє, квітне і співа.
А ми, життя проживши, і не знаєм,
Від чого побіліла голова.

Родившись повесні в селянській хаті,
Ми задивлялись у великий світ.
Під вікнами росли і квітли вишні,
Нам голову вкривав вишневий цвіт.

Минало літо тепле, урожайне,
Приходила знов осінь золота.
За вітром «літо бабине» летіло,
Чіплялось і лічило нам літа.

По осені приходила завія.
І білий саван на землі проліг.
Під каламутним і холодним небом
Вкривав нам голову зірчастий сніг.

А на фронтах воєнних і кривавих,
Коли до нас приходила вже смерть,
Ми в очі їй дивились і сивіли,
Усіх страждань і мук зазнавши вщерть.

Під теплим сонцем, на землі співучій
Життя буяє, квітне і співа.
А ми, життя проживши, і не знаєм,
Від чого побіліла голова.





 

ЩАСЛИВИЙ, ХТО ЖИВ НА
ЗЕМЛІ ЛЮБОМУДРОМ

Щасливий, хто батьківську землю з саквами
Від краю до краю відважно сходив.
Не тільки вимірював гони ногами –
Із людом знедоленим долю ділив.

Хто в дні лихоліття, тяжкої негоди
Лозою не гнувсь, не служив ворогам,
В біді і нещасті не зрадив народу
І вірним остався ділами й життям.

Хто в мандрах обходив країни чужинні,
Впивався знаннями і скрізь їх збирав,
Вертався додому не блудним тим сином –
Приносив зернини науки й добра.

Хто сіяв здорове зерно – не полову,
Як мудрий сівач з серцем щедрим, ясним,
Щоб сходили вруна, як вічна обнова,
На ниві народній врожаєм рясним.

Щасливий, хто жив на землі любомудром,
По смерті в народі лишається жить,
Кого пам'ятають і згадують люди,
Про кого і нива колоссям шумить.





 

В ДАЛЕКИХ МАНДРАХ
(Г. Сковорода в Угорщині)

«Чи ти мене, мамко,
В церков не носила,
Що мені від богонька
Дольку не впросила?»
(З пісні
марамороської русинки)

І
І покрутився шлях між верболозом,
І валка ледве тягнеться, рипить,
Сидить Сковорода на заднім возі
І дивиться, як в'ється путь в блакить.

Пливуть навстріч гостинці тополині,
За валом ген видніє Васильків.
...І, поминувши Острога руїни,
В'їжджала валка дальня в білий Львів.

А вдалині синіли вже Карпати,
За горами ховавсь угорський край.
Десь там в долині славний є Токай,
Що валку руську має привітати.

Токай – не місто, навіть не село –
Мале містечко у долині Тиси,
Де аж до неба схили гір звелися
І все тут виноградом проросло.

Отут росте і зріє той «Мускат»,
Токайським наливається нектаром,
Що славиться у світі він недаром
За добрий смак і ніжний аромат.

II.
Родившись на землі вулканів давніх,
Скрізь славиться токайське це вино:
Іскриться й світиться вогнем вулканним
І серце людське веселить воно.

Хвалив його завжди Вольтер великий,
І Кошут полюбив за міць і смак,
А Шуберт присвятив йому музику,
«Хвалу токайському» співав співак.

Та ні, не для народного добра
Людей в Токай цариці руські слали –
Вино сортів там вищих виробляли
Для Петербурга й царського двора.

Для цього до угорської землі
Прибув загін з північної столиці,
Щоб волить волю владної цариці,
З полковником Вишневським на чолі.

І поки готували там вино
Методою «асу» в барилах нових,
Сковорода, що знав чужинні мови,
Вивчав життя народів заодно.

III.
Вивчаючи нові краї чужинні,
Спудей вчорашній торував стежки.
Над Балатоном він спинився нині
І слухає легенди і казки.

Шумить, здіймає хвилі аж під хмари
Розгніваний в негоду Балатон.
Поглинув раз козячу він отару,
Пастушку заховав у свій хитон.

І досі він не може вгамуватись,
З перлинами гірких дівочих сліз
На берег викида «копита кіз» –
Камінчики біленькі й круглуваті.

Збирають діти білі камінці
Під шум і стогін озера сердитий
І продають, як «козині копита»,
З тривогою і болем на лиці.

Закута в береги, шумить вода,
Із бризками летить на скелі піна'.
В неволі десь стогнала Україна,
Цей стогін пам'ятав Сковорода.

IV.
Легенд багато знає про кохання
Курорт славетний – Балатон-фюред.
Не менше див на пристані Тихані,
Що видалась півостровом вперед.

Ген в скелях келії стоять юрбою,
Отворами зіяють з давніх пір.
Біліє церква поруч над водою,
І береже легенди монастир.

Дочка Настаска князя Ярослава
йшла заміж за угорця-короля,
Щоб стала рідною чужа земля,
Ченців і воїв із собою взяла.

І вої руські та святі ченці
Тут келії і церкву збудували,
Свою культуру й віру прославляли,
І слава йшла про них у всі кінці.

Сковорода вже мандрувати звик,
Любив вивчать життя в краях чужинних.
Почувши слово рідне в церкві старовинній.
Пишався дуже юний мандрівник.

V.
Обходячи міста і гори дикі,
Сковорода стрічався із людьми.
Зачувши раптом голосні музики,
Зайшов до придорожньої корчми.

Ридає скрипка, бубон скрипку тішить,
Цимбали, ніби скаржаться, гудуть.
Угорці, від вина вже захмелівши,
Статечно танки парами ведуть.

Та от знялася дівчина-русинка,
У запальному танку повилась,
І пісня рідна скаргою лилась,
В краю чужім загублена травинка:

«Доле ж моя, доле,
Нещасная доле!
Засіяла дівчиноінька
Мисленьками поле.

Чорними очима
Та й заволочила,
Дрібненькими сльозеньками
Все поле зросила...»

VI.
Мандрівник з Пешта перейшов до Буди,
Відвідав славний університет.
І скрізь його чужі приймали люди,
Звичаї берегли і етикет.

А потім виміряв до Відня милі,
В столицю пива, цісаря й ковбас.
Снагу приносили дунайські хвилі,
І білими хмарками плинув час.

В німецькому преславнім місті Галле
Самого Вольфа лекції чував.
В чужих краях за рідним сумував,
Русинки пісня все в душі ридала:

    «Не родися жито,
    Трава зеленая;
    Уж-бо я в пелюшках
    Була нещасная...»

І залишав Сковорода Токай,
Краї привільні, славні та чужинні.
Вертався до кріпацької Вкраїни,
Де ще конав в неволі рідний край.





 

Дала мені ти гострі очі,
Побачив я великий світ:
В безодні синій – зорі ночі,
А на землі – рожевий цвіт.

Дала ще лагідну вимову,
Яка дзвенить, як дивний спів.
В ній голос ніжної любові,
Ненависть в ній – до ворогів.





 

ХВАЛА
НАРОДНИМ КОБЗАРЯМ

О.3. Міньківському

Ми славим давніх кобзарів,
Які в походах участь брали,
В боях на кобзах клично грали,
В серцях дружин будили гнів
І ворогів перемагали.
Ми славим давніх кобзарів.

Ми славимо кобзарський спів,
Що в Жовтні людських мрій не зрадив
І привітав Радянську владу
І перемоги трударів
В тяжких боях на барикадах.
Ми славимо кобзарський спів.

Хвала народним кобзарям,
Які співають труд людини,
Звитяжні славлять наші днини
І добру вість несуть світам –
Пісні братерства з України.
Хвала народним кобзарям!

ЧАРІВНА КВІТКА

Марії Заньковецькій

Дівчинкою ще малою,
Безтурботною порою1,
Як зростала' на селі,
І весною, і улітку
Чарівну шукала квітку
На дитинній тій землі.

    Мов євшан шукала зілля,
    Мов в зеленую неділю
    Привертало в рідний край.
    Чи мов тирлич-квіт хрещатий,
    Що міг людям повертати
    Молодість, життя розмай.

Все шукала квітку-диво,
Чудодійну і красиву,
Що у ясні дні, вночі
Відкривала таємниці
І давала чарівниці
До закутих душ ключі.

    І знайшла вона стежину,
    На стежині тій людину,
    Що чеканням див жила.
    Людські душі відмикала1,
    Щастя людям дарувала
    Замість горя, кривди, зла.





 

ЗАМЕТІЛЬ

Сніг іскристий і крилатий
Сипле, сипле звідусіль.
І співає, і ридає
Білим болем заметіль.
Замітає всі дороги
І заносить всі мости.
Як тебе в таку негоду,
Моя мила, віднайти?
Пам'ятаєш, як весною
З вишні осипався цвіт?..
Ти лишилася чекати,
Я ж рушав в тривожний світ.
З того часу все долаю
Я до тебе довгу путь.
Заметіль усе кружляє,
Крутить біла каламуть.
Ти хоч мавкою лісною,
Моя мила, озовись.
Хочу я з тобою стрітись,
Як стрічалися колись.
Хоч снігуркою явися
В заметілі ти мені,
Як в цвіту вишневім білім
Ти являлась навесні.
Сніг іскристий і крилатий
Сипле, сипле звідусіль.
І співає, і ридає
Білим болем заметіль.





 

ЗОЗУЛЯ СИВА
ПРИЛЕТІЛА

Зозуля сива прилетіла,
На гілку черешневу сіла
І почала в саду кувати,
Літа і щастя віщувати.
Ку-ку, ку-ку.

З тобою, мила, ми любились,
Для щастя, радості родились.
Повірили в своє кохання,
Наслухавшись того кування.
Ку-ку, ку-ку.

Зозуля довго нам кувала,
Та щастя й віку не вгадала.
Гнізда в саду собі не звила,
Черешню у цвіту лишила.
Ку-ку, ку-ку.

І долі наші не злилися,
В житті навіки розійшлися.
Лише зозулине кування
Нагадує нам про кохання.
Ку-ку, ку-ку.





 

Загубила я обручку
І не можу вже знайти.
Був у мене файний милий,
Мандрувать пішов в світи.

Загубила я обручку,
А з обручкою любов.
Ой пішов мій милий в мандри
І додому не прийшов.

Буду гірко я ридати
І обручечку шукать,
Буду свого миленького
Із мандрівки тої ждать.

Прилетіли знов лелеки,
І кохання все нема,
Посивіла я від горя
В самоті своїй сама.

Ой вернися, мій любаску,
Із малдрівоньки вернись,
Будем знову ся любити,
Як любилися колись.





 

Моя далека незнайомко,
Чи чуєш поклик серця ти?
До тебе руки простягаю,
Тебе я жду – прийди, прийди.

Ніхто так не любив у світі,
Як я невтомлено люблю:
Зірву для тебе едельвейси,
Високе небо прихилю.

Візьмемося удвох за руки,
Як діточки оті малі,
І, усміхаючись від щастя,
З коханням підем по землі.

Від радості ти заспіваєш,
І піоня землю облетить...
Заслухається в небі сонце,
Позаздрять люди нам в ту мить.

Ми підемо з тобою в парі
Рікою людського життя.
Світитиме нам сонце ясне
І зорі щастя – з майбуття.

Моя далека незнайомко,
Чи чуєш поклик серця ти?
До тебе руки простягаю,
Тебе я жду – прийди, прийди.

ПРИЗНАЛАСЯ
(Жарт)

– Ой Марійко, моє серце,–
Хлопець дівчину питав,–
Що би ти тоді робила,
Як тебе б поцілував?

– Я кричала б: «Мамо, мамо,
Чи ви в хаті, чи ви тут?
Гляньте, як мене цілує
Той Іванко-баламут!»

– Ну а далі, що було би,
Якби матінка прийшла?
Ти лишилась би зі мною
Чи від мене б утекла?

– Ой який же ти, Іванко,
Чи ж дурна я утікать?
В хаті матінки немає,
Почала б я цілувать.

СОЛДАТСЬКА ТРАВА

Як упав же він з коня...
П. Тичина

Як упав же він з коня
І в степу лежав без тями...
Біла квітка лиш над ним
Шелестіла пелюстками.

Як прокинувсь, то почув
Ніби спів: «Живи, солдате,
Бо багато ворогів
Треба нам іще долати!»

І зірвав він білий цвіт,
І приклав його до рани.
Перестала литись кров,
Помогла трава незнана.

Фельдшер рану бинтував,
До солдата слово мовив:
«Помогла тобі трава,
Без трави зійшов би кров'ю!»

З того часу деревій
Звуть солдатською травою,
Бо спиня він людську кров
Перш за все на полі бою.

Та багато має назв
Цей стосилий квіт природи –
Ранник, кашка, серпоріз –
Знають ще його в народі.





 

ДЗВЕНИ, МОЯ БАНДУРО

Дзвени, моя бандуро,
І жалібно ридай,
Не можу я забути
За Бугом рідний край.

Було дитинство в мене,
У вишнях біла хата,
Пішли літа з вітрами,
Не знаю, де шукати.

Була у мене любка,
Як сиза та голубка,
Позаздрили нам люди
І розлучили хутко.

Була дідизна в мене,
Де мати колисала,
Сусіди ту дідизну
З колискою забрали.

Дзвени ж, моя бандуро,
І жалібно ридай,
Не можу я забути
Дитинний рідний край.





 

Очі темні, як криниці,
Очі ясні, як зірки,
Чом вдивляєтеся в душу
Так глибоко й залюбки.

Хто ти, дівчино незнана,
Із яких прийшла світів?
Мовчки дивишся на мене,
А із уст зринає спів.

Може, мавка ти з Волині,
Добра, людяна душа,
Що за чарівну музику
Покохала Лукаша?

Може, ти нова Джоконда
І прийшла, щоб з юних літ
Чарівним жіночим зором
Дивувати вічно світ?

Що ж мені ти подаруєш,
Зачарований, я жду:
Ще незвідане кохання
Чи якусь нову біду?

Очі темпі, як криниці,
Очі ясні, як зірки.
Чом ви дивитесь на мене
Пильно так і залюбки?





 

Розпустила житні коси,
Як тополенька струнка.
Ой яка ж ти прехороша
І вродлива ти яка!

Над тобою небо чисте,
І цвіте барвінком день.
Мідне сонце б'є в литаври,
Все живе співа пісень.

Чом же ти тривожним зором
Задивляєшся удаль?
Чом в твоїх очах скорботних
Раною ятрить печаль?

Чом, скажи, моя мадонно,
Хмариш у журбі чоло?
І яке невтішне лихо
В твоїм серці залягло?

Розпустила житні коси,
Як тополенька струнка.
Ой яка ж ти прехороша
І вродлива ти яка!

Не плач, моя голубко сива,
Що цвітом вишні одцвіло
Кохання наше на морозі,
Обох нас щастя обійшло.

Радіймо, мила, що схрестились
Життя дороги наші знов,
Що ми пережили розлуку
І першу зберегли любов.

Жалі життя і серця муки
Я перелив у журний спів,
І спів крилатий знявсь високо,
Під небом чистим продзвенів.

Голубкою злетіла пісня,
Забила в небесах крильми,
І поки буде спів бриніти –
У пісні будем жити ми.

Не плач, моя голубко сива,
І витри сльози, усміхнись,
Як ти в щасливі юні роки
Мені всміхалася колись.

КОЛИСКОВА ПІСНЯ

Матері

Сину мій маленький,
Сину мій рідненький,
В маминій колисці
Щасний ти рости.
В небі сяють зорі,
Місяць ліг за гори.
Спить усе навколо,
Люляй же і ти.

    Буду колисати,
    Люленьки співати.
    Слухай же, синочку,
    Пісеньку мою.
    Котик плющить очі,
    Спатоньки він хоче.
    Спи ти, мій хороший,
    Баюньки-баю.

Вже сніги розтали,
Вже струмки заграли,
І весна співає
В рідному краю.
Підростай же, сину,
Весну голубину
Будеш ти вітати,
Баюньки-баю.

    Дужий і вродливий,
    Набирайся сили.
    Підеш торувати
    Ясну путь свою.
    Ждуть тебе дороги,
    Радощі й тривоги,
    Жде щаслива доля,
    Баюньки-баю.

По небу місяць проплива,
Зірки вечірні розсипає,
А я стою перед вікном –
Своє кохання викликаю.

Ой вийди, вийди, як колись
Виходила, моя ти мила,
Згадаєм той щасливий час,
Коли з тобою ми любились.

Як вишні Ківітли у саду
І солов'ї все нам співали
Про нашу молоду любов,
Яка серця нам хвилювала.

Та не виходиш ти чомусь,
І все мовчить в тривожнім світі.
Чорніє лиш одне вікно,
А друге – наглухо забите.

Яка пригода чи біда
З тобою трапилась? – питаю.
Та не виходиш ти й мовчиш,
Лиш соловей в саду ридає.

Лиш місяць в небі проплива,
Зірки вечірні розсипає.
І вишня ронить білий цвіт,
Нечутно землю укриває.





 

НЕЗАБУДКИ

Незабудки сині –
Ми по всій Вкраїні
В травах непомітно
Квітнем ціле літо.

Довгі дні і ночі
В небо заглядаєм,
Тому сині очі,
Ніби небо, маєм.

...Ранньою порою
Дівчина з росою
Незабудки рвала
І до серця клала.

Незабудки сині
У росі ясніли,
Очі у дівчини
З радості синіли.





 

НА ІВАНА КУПАЛА

(Дівоча пісня)

Ми в зеленім лузі квіти рвали,
У віночки заплітали.
На Івана на Купала, гей, гей!
У віночки заплітали.

    Ці віночки ми несли до броду,
    Кидали на тиху воду.
    На Івана на Купала, гей, гей!
    І кидали в тиху воду.

Як віночки по воді спливали,
Ми про суджених гадали.
На Івана на Купала, гей, гей!
Все про суджених гадали.

    Гей, пливіть, віночки, ви поволі
    Та навстріч дівочій долі.
    На Івана на Купала, гей, гей!
    Та навстріч дівочій долі.

І пливуть вінки з квіток барвистих
По дніпровій хвилі чистій.
На Івана на Купала, гей, гей!
По дніпровій хвилі чистій.

    І пливуть вінки, пливуть до моря,
    Світять їм щасливі зорі.
    На Івана на Купала, гей, гей!
    Світять їм щасливі зорі.





 

       

Посадили калину у краю дитиннім,
Де ти народився і побачив світ,
Де ходити вчився ти під небом синім
І прожив щасливо стільки дивних літ.

Хай росте калина і шумить зелена,
На землі рахманній цвітом процвіта,
Як в серпанку білім юна наречена,
Для якої щастя вже прядуть літа.

Посади калину, хай коралі-грона
Нахиляє низько до землі гілля,
Хай під сонцем стигнуть ягоди червоні,
Щедрим урожаєм повниться земля.

Хай цвіте калина пишно біля хати,
Посипає цвітом батьківський поріг.
На калині мати буде колисати,
Потім буде ждати сина із доріг.

Посади калину, хай рясніє цвітом
І несе з вітрами у далекий світ
Спогади про тебе, що ти жив на світі,
По собі лишивши калиновий цвіт.





 

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

Я хотів би вмерти після того, як напишу
ще одну книгу про український народ...
(Із щоденника О. Довженка)

Крилатий лебідь в синє небо лине
I, знявшися високо, тільки там
Співа останню пісню лебедину,
Прощаючись навіки із життям.

І пісня та пташиного прощання
Така красива і така смутна:
В ній туга за життям, жага кохання,
Незмірний жаль, як просторінь без дна.

Хотів би я ще книгу написати
Про Україну та її народ,
їй пісню лебедину проспівати
Про славні дні, про дні тяжких негод.

Хотів би ще одне, останнє слово,
Синівське слово матері сказать.
І тільки після того я готовий
В путь невідому воза рихтувать.





 

Не можу я сьогодні вмерти –
Заплачуть ревно по мені
Народжені мої герої
І недоспівані пісні.

Не можу я і завтра вмерти,
Не уявляю, як цвісти
В саду без мене будуть вишні,
Хмарини в небесах пливти.

Не можу досі я збагнути,
Як доведеться вже мені
Життя прожите й недожите
Вмістити у тісній труні.

Не зможу я ніколи вмерти,
Я форму лиш прийму нову.
І, ставши колоском, росою,
В своїм нащадку оживу.

Вірші для сторінки взято з:

Літературно-художнє видання
Малицький Федір Михайлович
КВІТИ ПІЗНЬОЇ ОСЕНІ
Здано на виробництво 02.09.88. Підписано до друку
25.11.88.
Видавництво «Радянський письменник:»,
252054, Кнїв-54, вул. Чкалова, Б2.
Одеська книжкова фабрика,
270008, Одеса-8, вул. Дзержинського, 24.

На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru

 Роботу над сторінкою розпочато  27 березня 2006 року