Олександр Олесь
Біографія
Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли, босі й голі,
І кожний кидав камінь в нас...
Ми стільки винесли образ,
Ми стільки бачили сваволі!!
І все за те, що ми свій край любили,
Що рвались сонце в темряву внести.
... І ось понесли в світи хрести
Та сиві голови похилі.
29.ІІ.1927
Замовкніть всі: великий час прийшов.
Мовчать в сю мить громи-гармати,
Схилилась наша хоругов,
І на коліна стала мати.
На терезах життя і смерті ми,
І хтось один з них переваже...
Коли життя - гриміть, громи!
За волю кожний з нас поляже!
1916
Затремтіли струни у душі моїй...
Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...
Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,
Чи журба, і радість, і любов моя?!
Задзвеніли струни ще ніжніш, ніжніш...
Мабуть, ти до мене думкою летиш,
Мабуть, ти це в'єшся у душі моїй
І крилом черкаєш срібні струни в ній.
Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;
Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на чужині,
Що в мене будуть руки скуті
І в мури замкнені пісні, -
Я попрощався б хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав І зник...
Ні! Не пішов би я з ганьбою
Шукать ганьби на чужині...
На хрест?! Однаково мені!
Коли я вмер - забув, не знаю...
Я в чорній прірві забуття...
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..
І сниться сон мені: неначе
Десь на холодній чужині
Якийсь вигнанець тихо плаче
І заздрить мертвому мені.
Моїй матері
Приснилося, що я вернувсь додому.
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.
Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не жде,
Я скрикну "Матінко!" до неї,
Вона на груди упаде.
І будуть литись теплих сліз потоки
І в них бринітимуть слова:
"Я ждала, ждала цілі роки
І в'яла, сохла, як трава..."
Іду зеленою межею,
Кругом хвилюються жита,
І в'ється щастя над душею -
І на плечі нема хреста...
Прокинувсь в морі раювання
І все збагнув, і похолов...
Іду дорогою вигнання,
І по сліду моєму - кров.
1926
Нехай мене чарують квіти,
Нехай життя їм віддаю:
Ніяк я барвами досхочу
Своїх очей не напою"
Нехай і так... але довіку
Я не лишуся в їх саду;
В останню ніч я вийду в поле
І біля травоньки впаду.
1923
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятне забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О слово! будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
О, принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію...
Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.
Однаково: більше не жити -
Умерти чи край свій лишити;
Чужина - могила, чужина - труна,
Пустеля безплідна, холодна, нудна.
Щасливий є той, хто на полі в бою
Вирішує сміливо долю свою,
Впаде - як на небі блискуча зоря,
Щоб жити у струнах співця-кобзаря.
Лежить він на рідному полі віки,
Шумлять над ним трави і квітнуть квітки.
Він бачить, як правнук за плугом іде,
Як повно буяє життя молоде.
Чужина - могила, чужина - труна,
Душа на чужині, як чайка сумна -
Літає і квилить в сльозах без гнізда:
Навік його змила бурхлива вода.
1927
ПІСНЯ
Погасла, погасла пожежа кривава,
Громи одгриміли, дощі одлились, -
Воскресла велика, єдина Держава,
Що в мріях нам снилась колись.
Слава!
Вам, Лицарі, слава, що бились орлами,
За землю, за волю, за правду свою,
Що вславлені чола квітчали тернами
І маком червоним в бою.
Слава!
Погасла пожежа, воскресла Держава,
Прокинувсь великий народ,
Вам, Лицарі, лаври! Вам, велетні, слава
Навіки і з роду у род"
Слава!
21.VІІІ.1919
Радійте, співайте пісні голосні,
Квітками заквітчуйте чола ясні.
Ридайте і смійтесь в сльозах, солов'ї,
Стрівайте воскреслі надії свої.
Минули навіки дні чорних негод -
Живе Україна! і вільний народ,
Як з попелу Фенікс ожив і злетів
І зорями зміряв простори степів.
О Боже, без меж милосердя твоєї
І правда, о Боже, на світі ще є,
Недарма нам снилась вона уночі,
Недарма ми гибли, до неї йдучи.
1917
Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!
Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива, -
Перші матері слова,
Перша пісня колискова,
Як розлучимось з тобою,
Як забудем голос твій,
І в вітчизні дорогій
Говоритимем чужою?!
Краще нам німими стати,
Легше гори нам нести,
Ніж тебе розіп'ясти,
Наша мово, наша мати!
Ні! В кім думка прагне слова,
Хто в майбутнім хоче жить,
Той всім серцем закричить:
"В рідній школі рідна мова!"
І спасе того в недолі
Наша мрія золота,
Наше гасло і мета:
Рідна мова в рідній школі!
Ти з'являєшся, як ранок...
Там, на заході ще ніч.
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого...
Як в чеканні б'ється серце!
Ти ідеш, як день блискучий!
Все радіє навкруги,
Все вплилось очима в сонце,
Все співає йому гімни,
Простяга до його руки...
Як радія, квітне серце!
Ти проходиш... ніби вечір...
Там, на заході, ще день.
Там ще небо в барвах грає,
А на сході вже, як демон,
Чорна ніч розкрила крила...
Як щемить у щемках серце!
Українське військо, мов з могили встало,
Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,
Розгорнуло прапор сонячно-блакитний...
Прапор України! Рідний, заповітний!
Вільну Україну не скують кайдани:
В обороні волі наше військо встане,
Заревуть гармати, закричать шаблі, -
Не дадуть в наругу рідної землі.
Від дощу, від грому оживе руїна,
Зацвіте квітками вільна Україна,
Творчий Дух народу із могили встане,
І здивують всесвіт лицарі-титани.
Під Крутами
Ще до хутора далеко...
Натомився... шкода ніг...
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Пір'я струшував із себе,
Може, сонцю усміхавсь.
Не згадаю, і до мене
Вітер тихо шепотів:
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.
Я заснув і спав, як камінь.
Коли чую - хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивавсь
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв.
"Що з тобою, де упав ти?
Зранив голову свою?"
Сумно й гордо відповів він.
"Так, я впав... але в бою.
Ти не чув хіба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмирали славно ми...
Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі.
Як квітки, цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки.
Обіцяли нам підмогу -
Не наспіли козаки...
Обіцяли нам набої...
Ах, коли б вони були!
Ми, напевне, їх розбили б,
Бо ми бились, як орли.
Десь захована там зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати -
І ми знайдемо її.
Ну, а ти, як прийдеш в місто,
Моїй матері скажи;
"Син твій впав в бою, як лицар,
Горда будь, а не тужи".
А тепер прощай! Я військо
За собою поведу. Я - отаман...
Я вестиму!.. Зброю першим я знайду".
Мов крило, простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці. -
Крикнув голосно І дзвінко:
"По набої, молодці!"
Наче скошені косою
В полі чистому квітки,
Як один, почувши голос,
Повставали вояки.
І пішли шукати зброї,
Спів поволі затихав...
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав.
1923
Пісня
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити і вмерти з тобою
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою.
Роботу над сторінкою розпочато 20 березня 2005 року
