Зміст

На головну

По зеленім лузі, чиста, як сльоза,
плине потихеньку річечка моя,
Калинонька гнеться прямо до води
та не жде дівчина, як було колись.
Котить вітер хвилі серед трав густих,
Десь зозулин голос в мареві затих,
Десь моє дитинство залишилось тут,
Десь легкі хмаринки все пливуть, пливуть.
Повелася річка до густих лісів
І блакитний смуток в далині осів.
Хочу я стежину чарівну знайти,
Щоб в своє дитинство зміг по ній пройти.
1993р.

Чадило вогнище родинне,
Чадило втратою надій,
Біжить потік життя невпинно
І тоне в ньому голос мій.

Слабкий мій голос і непевний
А вир життя такий мутний
І я дивлюся в вир той темний,
Де тоне голос мій смутний
1994р.

Схилилися ніжні троянди
В холодній осінній імлі –
Так люди в останнім коханні
Схиляються часто сумні.
Не плачте красуні –троянди,
Весною розквітнете знов
Червоні і білі троянди,
Свята, незабутня любов
1994р.

Чого, чайко, далеко літаєш
Від рідного моря свого,
Чого в полі пустому шукаєш,
Яке вже сніжком замело.

Лети, моя чайко, додому,
Де в скелю б’є хвиля туга.
І я полетів би додому,
Та крилець у мене нема.
1995р.

Горобці стрибають легковажно,
А вже повзе злодюга-кіт,
І крикнув я коту відважно:
- Не руш гармонію і світ

Та в світі є котів багато,
Яким на зойк мій наплювати
І нищать все вони завзято,
Що можуть лапами дістати.
1996р.

Ой, не линуть із серця пісні,
Журба тільки лине сама
Чи може наснилась мені
Ота незабутня весна

Як чари бузкові наснились,
Як пахло повітря туге,
Як хвилі кохання розбились
Об серце холодне твоє.
1996р.

Ні, не хочу я бачити Колізей,
Де сірий камінь від крові спотів,
Де звіри голодні терзали людей,
Де зойки жахливі регіт глушив.

Ні, не хочу я бачити Кориду,
Не для мене це видовисько зле –
Краще я вдома до річечки вийду,
Де зоряний травень до літа пливе.
1997 р.
    

Літали, літали лелеки
І зникли в блакитній імлі,
І рвуться за обрій далекий
мої невеселі пісні.

Чого вам за обрієм треба,
Мої несміливі пісні?
Підійміться ви вгору, до неба
І згиньте в блакитному сні.

За обрієм вас не почують,
Мої нерозважні пісні,
Там вас засміють, закатують,
Під тином загинете ви.
1996р.

Невпинно час байдужий плине,
Не знає він добра і зла,
Давно на тихому подвір’ї
Троянда біла відцвіла

Напевно хату розваляли,
Напевно тин той вже знесли,
Напевно там бур’ян зацвілий
Гойдають стомлені вітри.
1997р.

Впав на очі сірий смуток,
Мов підбитий птах,
Сірий смуток, мій здобуток
Долі та життя.

Впав на очі синій морок,
Морок весняний –
Ти приснилась ненароком
Крізь роки мені.
1998р.

ЗАГУБЛЕНИЙ СПОКІЙ

Гонить вітер хвилі в полі неозорім,
Прилетіла чайка, думала, що море.
В сонячнім промінні, мов слова лунають,
То берізки-сестри з кленом розмовляють.
Хочеться їм дуже друга обійняти
Та не можуть бідні поруч нього стати.
Гонить вітер хвилі по траві високій
Десь у цьому краї загубив я спокій.
Загубив я спокій в вечорах веснових,
У гаях чарівних, у лісах соснових,
У селі чужому, у бузковім квіті
Мій лишився спокій, мов в другому світі.
2006р.
 

Минає час, та злагоди немає,
У прірву ми ще летимо чимдуж
І жах бридкий серця нам обіймає,
Прокляття чорні рвуться з наших уст.

Ми знову хочемо назад вернутись,
Як ті євреї, що з Єгипту йшли,
Ми волі хочемо скоріш позбутись,
Бо українці ми, бо ми раби.
2000р.
  

Дитинства світла мить
Квітнув мак біля хати червоний,
Десь зозуля кувала літа,
Калинові дзвеніли десь дзвони,
В небі хмарка гойдалась легка.

Лугом річка текла собі тихо
До дрімучих зелених борів,
Безнадійно скликало десь літо
Невгамовних вітрів-пустунів.
2001р.
 

Сяяло сонечко в кожній росиночці,
Співав соловейко десь на калиноньці,
Бігла та й бігла по лузі стежинонька,
Танула, танула в небі хмаринонька.
Плакало в полі бездомне коханнячко
З самого, самого раннього раннячка,
Падали, падали тихі сльозин очки
Капали, капали десь між росиночки.
2001р.
 

ПОМИНАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Мабуть журяться білі берези
На могилі мого забуття,
Мабуть в день цей, не дуже веселий
В твоїм серці майне каяття.

Я в тім краї родився і виріс,
Там зневіру я рано пізнав,
Там журливо злетів я у вирій
І можливо в дорозі пропав.

А можливо живу і понині,
Ношу в серці зневіру гірку,
Мої думи, як діти, невинні
Десь кочують в чужому саду.
2001р.
 

ЧОРНИЙ КВАДРАТ

Був у небі місяць
Хмарами закритий,
А зірки далекі
Спали, немов діти.

А художник п’яний
В час цей заблукав,
Взяв квадрат накреслив
Та ніч туди й загнав.
2002р.

Розпустило сонце коси,
Коси золоті,
Он дівчата ходять босі
Ранком по росі.

Не дівчата, то берізки
Стережуть село
Де я спокій ненароком
Загубив давно.
2002р.

Жайворонка пісня невгамовна
Із проміння сонця виліта,
А душа, дзвінкої туги повна
Все в літа минулі загляда.
Бачить там дитинство босоноге
В домотканім грязному шматті,
Бачить там суворі очі бога
Що в жебрацькій хаті в нас жили.
Я молився богу спозаранку,
Олівця, не хліба я просив,
І радів би я хоча б уламку –
Малювати дуже я хотів.
Тільки бог мовчав собі сердито,
Десь далеко, ще війна гула –
Лупцював мене мій брат Микита,
Бо украв я в нього олівця.
2002р.

Невеселі, некрасиві,
Ще й злиденні будні
Розу крають сни примхливі,
Спогади приблудні.

А веселий ранок сяє,
Травень ходить босий,
Он чиєсь дівча русяве
Заплітає коси.

Порадій, дівча, зі всього
Поки часу маєш,
Поки серцю невідомо,
Що в житті зазнаєш
2003р.

ДРУЖИНІ ШУРІ

Ми негадано зустрілись,
Ще й недуманно побрались –
Якось швидко полюбились,
Чи то краще – покохались.

Та летять роки невпинно
І зникають в сірій пітьмі,
Та поки що нам незмінно
Сонце в небі ясне квітне.

Вже багато відлунало
Літ над нами журавлиних,
Як нас доля поєднала,
Як на радість ми зустрілись.

І були в житті незгоди
Через ту чарчину кляту,
Та за всякої погоди
Мир приходив в нашу хату.

Та ще маєм і в майбутнім
Час якийсь, якусь годину,
Боже, дай прожити путньо
Все, що маєм до загину.

А як будем помирати
То закриєм очі чемно
І не станем докоряти,
Що життя пройшло даремно.
2002р.

Над моєю річкою
Не росте калина,
Там давно не ходить
Молода дівчина.

Весела калина
Давно повсихала,
Молода дівчина
Бабусею стала.
2003р.

Завжди правду гнали всюди,
Та штурляли бідну
Наші браття, наші люди,
Мов сестру нерідну.

Де ж ти правдонька святая,
Де ж ти задівалась?
Хто про неї щось і знає,
Не здіймає галас.

А неправда, мов богиня,
Розкошує вдосталь.
Ось чому проста людина
В нас бідує поспіль.
2003р.

Обіймає ніч студена
Душу та думки,
Кличе старість навіжена
Згаяні роки.
Те, що зникло десь безслідно
Не вернуть назад,
Вже ніколи не роквітне
В моїм серці сад.
Не розквітнуть там троянди,
Нічого і ждать,
Тільки смутку чорні барви
Серце полонять.
2003р.

Краю мій далекий,
Світланочку ясний –
Хати та лелеки,
Та бузок рясний

Десь біжать дороги,
Квітне синій льон,
Та дитинство вбоге,
Як журливий сон.

Давня туга знову
Душу перейма –
Краю березовий,
Рідна сторона.
2003р.

Вже немає того лісу,
Що мені співав,
Вже немає того вітру,
Що в степах гуляв.
Вже немає того квіту,
Що для мене цвів
Вже немає того світу,
Що я в ньому жив.
Хай йому гикнеться тяжко
Світові тому,
Та й тепер життя не краще –
Сто чортів йому.
Має все кінець суворий,
Далі не пройти –
Забагато бід і горя
Мали ми в житті.
Та коли вже нас не буде –
Час летить, мов птах,
Може лихо вже забуде
До Вкраїни шлях.
2004р.

ЧАС

Плине він нікому не підвладний
Над світом благеньким та малим,
Він буває інколи прекрасним,
Інколи буває дуже злим.

То буває сірий, як нудота,
Та сповитий сумом, як журба,
Та недобрий, як тяжка робота,
То сумлінням душу перейма.

То летить він стрімко, наче птиця,
То повзе, хай взяв би вас грець,
І на світі все його боїться,
Бо крім нього, має все кінець.
2004р.

Було колись, до раю гнали
Нас батогами, як вівць дурних
І пси вождів нас роздирали –
Такий собі собачий гріх.

До раю ми не дотяглися,
Ніхто ж не знає де той рай,
Старі вожді в нове вдяглися
І вже кричать нам „Повертай”.

І будем знову ми блукати,
Гарчать навкруг собаки злі
І будем раю ми шукати
В своїй занедбаній землі.
2005р.

Величних гір не бачив я,
На хвилях в морі не гойдався,
За все змарноване життя
Руками неба не торкався.

Я тільки працю знав тяжку,
Струмками піт з мене котився,
Зустрів я доленьку гірку
В той час, коли родився.
 

Я пишу препогані вірші
І тішу казками себе,
Що кинеться в мої обійми
Муза, злетівши з неба.

Та не знає вона дороги
В мою убогу хатину,
Я стану собі на порозі,
Може хоч жінка погрима.
2001р.

УКРАЇНА

Над ставками схиляються верби, 
Знов калина у лузі цвіте, 
Україна - у кожному серці, 
Мов надії віконце ясне. 
То далекою зіркою блима, 
То, як сонце ясне, зігріва, 
То буває, як мати, обійме, 
А буває й сердита вона. 
Та на те вона ненька єдина, 
Не шукайте другої землі. 
Наша мати одна - Україна, 
А всі інші - то мачухи злі! 
Тихо верби шумлять над водою 
А свіча невгасимо горить, 
Он синіють бори за Десною, 
На Дніпрі ясний Київ стоїть. 
Хоч багато ми лиха зазнали, -
Розгубили своїх Роксолан, 
Та ще є в Україні немало 
Розвеселих, співучих Руслан. 
Над ставками схиляються верби, 
Знов калина у лузі цвіте, 
Україна - у кожному серці, 
Мов надії віконце ясне.

Зміст

На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 2 квітня 2005 року