Ти снивсь колись прапращуру мойому
Перлини сліз, чи стріли, чи вино —
Та напував ти печеніга злого
В своїх степах таким вином давно...
Що ж, ти містиш і радощі, і болі,
І на шляху твойому квітне мак.
Тебе — тому, хто щиро прагне волі,
Тому, хто прагне слави; а відтак
Наповнити життя останнім змістом,
Так, ніби смерть мов щастя віднайшли.
Твоя стріла тонким прошиє свистом
Ранкове скло над степом запашним.
    

 

То я та вітер в дикім полі,
Отруйні стріли, сагайдак,—
Таким міцним солодким болем
Наповнить їх смертельний знак!..

Кому, однаково, цілунки,
Удари, рани і вино!..
В'одно — густі червоні трунки,
Та кінь, та руку на стегно!

Так пишно вмерти, ясно жити!
Ось білий лебідь — все вперед...
І раптом, стрілами прошитий,
Паде в зелений очерет.

 

Дніпро, пунсовий захід, кручі,
Липневий супокій...
Чомусь ввижається Веспуччі,
Смагляві моряки.
Чомусь — зухвале та величне.
Немає перепон.
Мить розгортається у вічне,
І в океан — Дніпро.
І ось досяжні всі принади,
Легенди і казки,
Гудуть далекі водоспади,
Бринить тропічний спів.
Здається, піднесеш правицю —
І з голубої мли
Повагом вийде чорна жриця
На берег золотий.
І ткане пурпуром склепіння
Урочистих небес
Пошле гудіння і проміння,
І спів казкових мес.
Такі солодкі та болючі
Уста і стріли вій...
Дніпро, пунсовий захід, кручі
Липневий супокій.

 

Дажбог лякає білі коні,
Бучний табун зими,
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вогке тло землі.

Зима вже білий стяг підносить,
Підносить стяг зима,
Благає порятунку, просить:
«Не треба бою, досить, досить!»
І лине за лиман...

І коні-велетні женуться
І крешуть лід дзвінкий,
В бігу птахами розіпнуться
І в дикім полі розіб'ються,
Розвіються вони...

Проґавлена остання змога,
Долічені вже дні...
І гридень* світлого Дажбога
Сурмить блакитну перемогу
На золотім коні!

* Гридень – княжий дружинник
у Київській Русі