ПЕРЕД БУРЕЮ

Схилився день на золоті жита,
упало сонце в дніпрові пороги.
Під обріями — куряться дороги,
і хмарою — курява золота.

Женці вертаються із жнива по хатах.
Тремтить в гарячім просторі тривога,
і тіні йдуть по зляканих степах,
степах забутих і проклятих Богом...

Нависла тиша оливом тяжить.
Могила спить… Застигло спіле жито…
Когось скатовано… Когось убито…

Хтось підійма п’ястук в німу блакить…
Над степом вечір мертвенно лежить,
а Схід горить, у хмарах оповитий.
  

 

ТАТАРСЬКИЙ ТАБІР
І
Весь табір спить. Лягають тіні ночі,
танцюючи по зляканих шатрах...
І сон літає, ледве чутний птах,
лиш вартові вглибляють в далеч очі.

Давно затихли розпачі дівочі...
Ясир вже спить... В бурхливих, хижих снах,
зростає воля в прадідних степах,
молитву помсти ярої шепоче...
І чутно кобзу й співи одаліски,
а поруч — тихий стогін ясиру.
Лиш де-де хтось в одчаю крикне різко

і в судорогах землю рве сиру.
На гамір, крик, на різкі гули, свисти
спадає ніч у зорянім намисті...
II
Вже ніч пливе нечутно і широко,
і розливаються сріблясті хвилі...
Поміж шатрами — татарин похилий
крадеться, мов хижак пруживим кроком.

Ось-ось — ясир... І бранка кароока,
мов мрія ночі, що струнка й безсила,
до себе вабить і шепоче: «Милий!»,
і гнуться палко і стегна, і боки...

Сплелися тіла два в цупких обіймах.
...А ніч застигла, мов холодна криця...
Рука її нестримно та спокійно
підносить ніж...
А очі мов в вовчиці...
Різкий удар... харчання татарина...
І бранка встала...
« Це — за Україну!»
    

 

СМЕРТЬ КАЛНИШЕВСЬКОГО
І
Нависло небо оливом похмурим...
Земля затвердла на холодну крицю.
І вихор виє — ранена вовчиця —
і треться з зойком об холодні мури...

Тут день мов ніч... Невиразні контури…
Холодне сонце, мов стріла, промчиться
і знову тоне світ в сніговій бурі,
щоб в чорній ночі заховати лиця...

А в келії, карбованій літами,
лягає тінь...
Це Він у рясі ходить
і думи шле туди, на ясні води,

і мірить крок його холодний камінь...
Молитву Богу шле чоло пророче,
і тонуть в споминах старечі очі...
II
Садок вишневий... Хатка, і степи..
Поля — поля... Ставка чорняві очі.
І день, склоняючись в обійми ночі,
востаннє далеч степу золотить...

Життя — мінливо-золота блакить –
спада серпанком на чоло діточе...
У матері пеститися він хоче
і чує, як вона його пестить...

«Люби до скону рідну Україну,
і до останку сили борони!»
...А він глядів в блакить прозоро-синю

й побіг де манять золотом лани...
І зупинивсь аж в зелені степів,
і слухав музику солодких слів...
III
Кружляє степ... Спадає височінь,
вогнисто розчахнувшися надвоє.
Бичують землю блискавок бичі,
і обрії тремтять в загравах бою...

Під ним — буланий, віжки гризучи,
вужем спинається, кида піною...
А перед ним — похмура далечінь
вгинається під крок козацьких воїв...

Блиснула булава в тугій руці,
на північ скерувалася ворожу...
В останній бій...
Пожари...
Вістовці
відомлять про руїну Запорожжя...

І крізь вогонь, хугу, що виє вовком,
примарою зближаються — Соловки...
     

 

НОКТЮРН

У далечі замріяній, імлистій
застигли зорі в мерехтливій тиші...
Це ніч гуляє в зорянім намисті,
і вітер ряд тополь шумких колише.

Три зорі грають в грі семибарвистій.
Під ними дім біліє квітом вишні.
Вирує ліс за ним зеленим листом,
і місяць родить привиди розкішні...

А Ти стоїш, струнка, граційна, боса,
немов русалка,— в мрій прозорім храмі,
пестиш рукою тріпотливі коси...

...Ще мить — і знову стін холодний камінь,
що знов зиму у літо мрій приносить...
...А Ти застукала у серця брами...
   

 

ОСІННЯ ЕЛЕГІЯ
Вже доволі, досить блакиті,
Вже не бути знов молодим.
Прогоріла весна і літо,
І на полі лиш білий дим
Так нестримно пливе, так рівно
Над поснулі поля, стерні...
Тільки ти, молода царівно,
Тільки ти ще не хочеш, ні,
Хмар холодних, тупих, мов криця,
Й, простягнувши сонцю услід
Білі руки, ти кличеш: «Смійся,
Сонце, смійся!..» Багато літ
Потонуло в ясних озерах,
І по килимах павутин
Хтось прибуде і стукне в двері...
Я зустріну його один
На порогах кімнат тінистих.
І мовчу, не прошу — «прийди!» —
Тільки осінь присипле листям
Мого гостя сумні сліди...
Тільки осінь промчить над полем,
Над ріллею, що знов завмре...
І застогнуть з глухого болю
Верховіття струнких дерев...
І погасне все, що горіло,
З мокрим вітром вдень і вночі
Протинатимуть чорне тіло
Невгомонні, густі дощі.