КАРПАТСЬКА СІЧ*

Великий шлях, дорога превелика,
змагання героїчні до мети,—
все це дав час цей передбурний, дикий,
час боїв наших молодих.

Лягли сліди, як іскри, у минулім,
по тих слідах в майбутнє нам іти!
Готуймося на перепони, бурі, в
сіх мужніх лицарів — в ряди!

Завдання наше: праця муравлина,
а клич: із рук не випускать меча!
Хай дні бурхливі незбагнутих чинів
про нас признання б'ють печать;

нехай дзвенять про успіхи, про змоги,
що наша міць гартується в серцях!
Ми не відступим, не зійдем з дороги,
бо наступ, пориви — борцям.

Отож летіть, слова, у світ могутньо,
хай скаженіють вороги й падуть,
бо сталось те, чому для них не бути:
полки грізні звитяжно йдуть!

Ідем у лавах непоборних, смілих
і знаємо,— святою нам — борня!
На шляху ми — одно незломне тіло,
в майбутньому — Нова Сім'я.
* Організація Народної Оборони
Закарпатської України в 1938-1939 рр.
  

 

ПІСНЯ ДНІВ

Я із долею не примирився,
не журись, моє серце, а грай,
грай про весни та бурі й залийся
молодими піснями украй.
Бачиш — хвилі б'ють море буремним,
знаєш — тяжко минали роки,
а тут дні йдуть неждано таємні,
дні поривів звитяжних, палких.
Злі століття виносили присуд,
нас пекла й випікала доба
від Кавказу до срібної Тиси,
не вгавала в степу боротьба.
Не в торнадах, що мчали з усюдів,
гартувався наш помах, наш лет.
Заспіваймо ж про спрагнений трудень,
неспокійних я буднів — поет.
 

 

СРІБНА ЗЕМЛЯ
І
По долах, горбах, по верхів'ях
і ріках, що з тихих джерел
напровесні родяться в співах,
чуть гомін карпатських осель.

Крізь простір туманів, крізь дими
не видно ні сонця, ні зір,
ні вітру, що лине з долини
і млу пориває за бір.

Там квітнуть квітки на узбіччях
в завої лиснатих кущів,
а осінню, днями і ніччю,
великі проходять дощі.

І чути дзюрчання потоків
та шуми лісів навесні,
що в серце запали глибоко
селянам, що гинуть в борні.

Нерушені праліси манять,
як вабили предків колись,
а доли застигли в чеканні,
простершись по Тисі униз.

Щороку там родяться діти
щороку вмирають старі.
Співає над ними лиш вітер —
трембіта сумна вівчарів.
II
Століття спливали, як води
над Тисою й горами тут,
як крик кочовничих народів,
що знову, як перше, ідуть.

Хоч вічно Карпати у гніві,
що громом грізним вибуха,
зарані шпилі червоніють,
і сонце стоїть на верхах.

Все ждуть когось в горах у тузі,
і з низів там поклики чуть.
Чи раз залиша коні в плузі
юнак, вчувши наче салют.

Яка кров Лаборця могутня,
природи відвага буйна,—
що сили ще є на майбутнє
доволі у наших синах!

Уже не бракує нам того,
що манить, чарує, веде
і вказує завжди дороги
за гори, на Київ, у степ.

Роки відпливають, як води,
і світять нові вдалині.
На горах вік-вічно тут бродить
дух смерті й нової борні…