КОРТЕС
1
В казковий край під пальми і агави,
Де стигнуть темні грона островів,
Тебе помчала далеччю морів
Жадоба золота, пригод і слави.

Вкривались багрецем її заграви
Дзвінкі вітрила легких кораблів,
І вабив десь за безміром пісків
Незнаний скарб заморської держави.

Роками мрію ти плекав,— тепер
Вона встає між голубих озер
Жива, втілившися у камінь зримий.

Дивись: он проти сонця мерехтить
Те Мехіко з дахами золотими,
Що, як сурма, в легендах прогримить.
2
Мабуть, не раз вони в дитячих снах
Тобі ввижалися: чудні, далекі,
Золотошкурі і сумні ацтеки
З погордою в потьмарених очах.

І бачив ти крізь млу й прадавній жах,
Як ідолів роззявлені пащеки
В диму пожарів репались від спеки,
І злото сліз текло їм по щоках.

Згадавши, ти спинив коня в задумі...
Зеленопере царство Монтесуми!
Невже воно — лиш марево і міт,
Що спопеліє й щезне димом чорним,
І тільки диким цвітом неповторним
Цвістиме в спогадах прийдешніх літ?
    

 

КОНКІСТАДОРИ

Немов важкий і мертвий гад,
Стискало груди їм повітря
Тісних, задушливих кімнат...
Гітари бренькіт, бренькіт цитри.

Не ваблять чаші і вуста,
Дрімота мрійного дозвілля
І сто раз бачені міста:
Мадрид, Толедо і Севілья.

Відомий світ давно обрид.
Навколо гори заступили
Широкий, дальній круговид,
Але ростуть у духа крила.

І кличе радісний простір.
Співають води у затоці.
І ось вино, що з рідних гір,—
Вже не вино, а жовч і оцет.

А вранці в гавані морській
Шумні вітрила напинає
Зі сходу вітер ходовий
І манить, манить у безкрає.

І туга, що співала в снах,
Що зріла і росла роками,
Що пломінилася в очах,
Уже доходячи нестями,

Враз вибухла, як грім.

Так кактус іноді сто літ
В корінні потай копить сили,
Щоб раптом викинути квіт
На диво всім — єдиним стрілом.

Розквітлі брості островів
Гойдалися на океанах,
Мов дальнє марево віків.
До них жага летіла п'яно.

І звідти відгомін бажань.
Немов труба, гримів у морі,
І шумом пінив чорну хлань,
І владно кликав у простори.

О моряки, що синій шлях
Вам пінили південні шквали,
Що вас у білих кораблях
Вітри пригод і шторми мчали!

Омита сонцем далечінь
Вам розгорнулася широко,
І млявих літ літеплу лінь
На попіл спалював сіроко.

Це вам Південний Хрест горів,
Коли назустріч бригантинам
Враз випливала з туманів
Флорида, Чилі, Аргентина.

Це вам, відважним хижакам,
Скорились мудрі перуанці.
Ще й досі буря трубить нам
Про вас, дзвінкої слави бранці.

Весь мул таверн, барлог, портів,
Що клекотіла нам Біскайя,
Скипів і смерчем полетів
По прірвах щастя і відчаю.

О золото глибоких надр,
Що хвилями усе затопить!
О золото пекуче ватр,
Що захлинулась ним Європа!

Ми теж, п'яніючи, у снах
Чудні вирощуєм химери,
Щоб день на дальніх берегах
Нам забіліли Кордільєри.

Не раз на роздоріжжі днів
Ще зрадить нас надія марна.
Та над безмірністю морів
Завжди горить Зоря Полярна.

Над нами теж Молочний шлях.
Нам теж Персей і Андромеда,
Як символ, світять у віках.
Туга солодша нам від меду.

І теж зоритиме у млі,
Як сходять з вод незнані зорі,
Той, що скерує кораблі
За вами вслід, конкістадори.

 

СКОВОРОДА

Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: «Цвіти, цвіти!»

Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.

Іти у сніг і вітер, в дощ і хуґу
І мудрості вином розвести тугу.
Бо, може, це нам вічний заповіт,
Оці мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
 

 

СОФІЯ

Проектується знести храм св. Софії в Києві.
/З газет/

Тайни тисячоліття — в Софії стрункій,
Що поблідла, але ще ясніше, ще вище
Вироста, як молитва, в блакить.
/Є. Маланюк/

Нехай твій дзвін заглушать літаки.
Нехай тебе знесуть і хай на місці,
Що освятили літа і віки,
Поставлять пам'ятник добі нечистій.
Нехай змурують чорний хмарочос
Там, де стоїш ти, біла й золотава,
О ліліє струнка в намисті рос,
Яку плекала мудрість Ярослава!
Нехай здере новітній печеніг
Смугляве злото з бань на кінську збрую
І скрізь полишить слід блюзнірських ніг:
Це лиш мара нам видива гаптує,
Які триватимуть недовгий вік.
Коли спорудять зал з бетону й скла
І електричний вихор зашаліє
Там, де священна сутінь залягла
Й в дрімотнім сні спочила Візантія,—
То знай: це все пройде без вороття.
Так само снились нам колись татари.
То ж знов чаклун якийсь навіяв чари,
І бачиш ти примари небуття.
Правдивий світ,— не той, для ока зримий,
Крилами розтинаючи вогонь,
Гойдають тихо грізні серафими
На терезах своїх долонь.
Він, наче плід, важніє й дозріває,
Наллятий плином невідомих лон,
І темний сік, буруючи, співає,
Немов вино господніх грон.
Колись усім об'явиться, як чудо,
Істота з кожної з земних речей.
Настане день... світ спалахне, й полуда
Тобі спаде з засліплених очей.
В священнім жасі, дивно скам'янілий.
— Немов хто в вічність відчинив вікно,—
Побачиш ти у млі нестерпно білій
Все, все таким, як справдіє воно:
Хрестом прорізавши завісу диму,
В красі, яку ніщо не сокрушить,
Свята Софія, ясна й незрушима.
Росте легендою в блакить.

 

БОЖА МАТІР

Йшла степами й питала:
«Де мій син? Чи не стрівся він вам?»
(А по селах ставки — як дзеркала:
Божий простір веселим качкам).

«Чи не стрівся вам десь по дорогах
Синьоокий Христос?
Волосся у нього
Золоте, як осінній покос».

Все питалася знову і знову;
Люди мовчки сахалися вбік
(Лиш поважно дивилися вслід їй корови,
Пес безхатній за нею до царини біг).

За рікою спинила на ниві
Дідуся, що гнідка поганяв.
Кінь істомлений голову сиву
На плече їй поклав (бо пізнав!).

«Чи стрічали його ви з дарами?
Чи вінчали його, як царя,
У високому білому храмі,
Де у вікна світила зоря?»

«Та невже ж тобі ще не сказали?»
Роз'ярився корявий дідусь:
«На усіх перехрестях його розіп'яли,
І помер твій веселий Ісус.

Біле тіло його шматували.
Загинали над ним матюки.
І вовкам на поталу
Розкидали куски».

Головою припала до гриви...
Враз метнулась назустріч зорі
(Дикі гуси крикливі
Закружляли над нею вгорі),

А за нею наздогін пожежі,
Диму сизого змії виткі.
Біжучи, розгубила одежі,
І махали услід вітряки.

Вдалині над житами
Білим квітом гойдалась вона.
Осипалася там пелюстками...
Манячіла, щезала в ланах.
*
Бур'яном заростає дорога,
Що крізь заграву днів
Нас вела до далекого Бога.
Але вересом слід твій зацвів,

Скорбна мати, що плачеш у небі,
І під обрієм грізних років
Голубіє, мов спогад про тебе,
Синя плахта лісів.

Синій пояс твій річкою в'ється...
Затаївши останній вогонь,
Так тихесенько б'ється
В ніжнім теплі твоїх долонь

Під дощами твого волосся
Бідне серце землі.
І росте з нього буйне колосся,
І курличуть чад ним журавлі.
  

МИ

Ми не ходили за моря
Земель незнаних добувати.
Нам шлях у греки із варяг
Синів у піні бронзуватій.

І до індійської землі
Зоря полярна крізь тумани
Нам не водила кораблі
У неосяжнім океані.

Ми ще снагу п'ємо з джерел.
Не протинали ми простори
На білих крилах каравел.
Не мріло нам тропічне море.

Ні! Тільки потай по ночах
В галуззі рідної кислиці
З солодким жахом у серцях
Підстерігали ми жар-птицю.

Хтось щедрий нам повік віддав
Широкий обрій оболоні,
Де, спінені, з високих трав
Трусили росу наші коні.

Не ми, що обшир мали свій,
Шукали за морями прерій.
Не ми — в диму — з потужних мрій
Вирощували сни імперій.

В хрестовий рушили похід
Не ми в священнім фанатизмі,
Коли, затьмаривши зеніт,
Гули громами катаклізми.

Лиш на світанку наших днів
Наш дух, знемігшися від спраги,
Багряним жаром спаленів
В руках досвідчених варяга.

Тоді в полях, мов срібний крин,
Біліли часто наші шатра,
І між розлогих полонин
Палахкотіли наші ватри.

Гойдала мла нас по ночах,
Черпали ми шоломом воду,
І боронив нас Мономах
Від половецької негоди.

Ми не трубили з веж ясу,
Колон акантом не квітчали.
Не ми безсмертя і красу
В стрільчастій готиці плекали.

Та часто бачили у снах
Святині дальні Царгороду...
І під загравами в степах
Нову викохували вроду.

О, вам, народи, що віки
Свої у славу угорнули,
Вам пурпур, берла і вінки.
Ви взяли в дар собі Минуле.