Леонід Мосендз
Осіння ніч... Коротка, як і влітку... Мені здається: це когорти... /Є. Маланюкові/ МІЙ ШПИТАЛЬ Загув мотор у високості... БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА НІВЕЛІР |
Леонід Мосендз (1897—1948) — поет, прозаїк, публіцист.
Народився у Могилеві-Подільському, в сім'ї чиновника, грека за походженням.
У 1915 р. закінчив у Вінниці семінарію вчителів. У роки першої світової
війни служив у царській армії. З 1917 р. перебував у війську УНР.
У 1922 р. переїздить до Чехословаччини, де 1923—1924 рр.
закінчив курс гімназії і вступив на хімічно-технологічний факультет
Української Господарської Академії в Подєбрадах. Тут він товаришує з Є.
Маланюком. У 1928 р. отримує диплом інженера й залишається в академії на
посаді асистента. У 1931 р. отримує докторат технічних наук у м. Брно. У
1937—1938 рр. викладає в Державній академії в Сваляві на Закарпатті і бере
активну участь у національному русі регіону. Згодом переїздить до
Братислави, а після 1945 р.— у м. Інсбрук (Західна Німеччина). Зближається з
Юрієм Кленом (Освальдом Бурггардом) і під спільним псевдонімом Порфирій
Горопак видає збірку пародій «Дияволічні параболи» (1947).
Хворіючи на сухоти, 1948 р. поет помирає в м. Бльонав
(Швейцарія) у пансіоні Моттекс над Женевським озером.
Його надрукована творчість налічує поетичну збірку «Зодіак»
(1941), три поеми — «Вічний корабель» (1940), «Коніт-ферштан» (1945),
«Волинський рік» (1948), три книги новелістики — «Засів» (1936), «Людина
покірна» (1937), «Відплата» (1939), роман про християн-неофітів «Пророк»
(1960, виданий посмертно), дві книги публіцистики — «Штайн — ідея і
характер» (1935), «Хвильовий — легенда і дійсність» (1948).
Осіння ніч... Коротка, як і влітку...
Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!
Я буду ждать. Повернешся ти швидко?
Я буду вірною!.. Не забувай!..
Був ясний ранок. Злотом старовинним
прозорився напроти сходу ліс.
Усе здавалось довіку незмінним,
як ти сама в спижевій рямці кіс...
Та я через далеке і прадавнє
минув межу твоїх здогадних меж!
Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,
снуєш безплідність килимних мереж?
/Є. Маланюкові/
Мені здається: це когорти,
ряди твоїх метальних слів.
Здіймаєш тризубий прапор ти
над військом предківських степів.
Знова торують легіони
шляхи задернілих доріг...
О, хто поставить перепони
оцій розмірності каліг!
А вождь глядить звитяжним оком
на міць не зірваних ще пут,
здіймає вгору меч високо
і заслухається в салют...
Та тільки ніч над містом шатер
почне зміняти черги чат,—
зникає вождь і імператор
і днини відгуки мовчать...
МІЙ ШПИТАЛЬ
Безодня смерті і безодня
життя спіткались на межі,
а на лезі її сьогодні
знова нап'ятий він лежить.
Лежить, мов жертовна офіра,
якій жерців байдужий спір,
і тільки існування міра
вся зосередилася в зір.
Та у серпанку гарячковім
він нерухомістю повік
зорить на дні минулі знову
аж по грізний двадцятий рік.
Але нема жалю, ні суму,
що все було, мов не було,
і стало тільки змістом думи,
лише луною прогуло...
Встає майбутнє. І могили
вчорашні — це його межа...
Яка ж це мука буть безсилим
під лезом смертного ножа!..
Загув мотор у високості
і плинний виклад перебив...
Спинився ти в безсилій злості
та крейду точену зломив...
Навіщо, канторе учений,
ця злісна павза, злісний рух?
Чи ж не твоїм взірцем натхненний
стремить в зеніт звитяжний дух?
Потужню мову інтегралу
мотор у пісню перелив.
Яку ще хочем більшу славу
укласти в блідість власних слів?
Мовчи!., на мить!., хай доспіває,
дасть вченій впевненості крил:
ця ж сама пісня нас чекає
над морем українських сил!
БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА
І
Разом зі мною виріс він,
друг щирий, більш ніж брат,
син чорнобровий злотних піль,
стрункий син білих хат...
Носив багато він імен:
Петро, Данило, Гнат...
Замерзле плесо, житній лан,
таємно-темний бір,—
усюди були з другом ми!..
Дитячий бачив зір,
як жаром папороть цвіте
і де блука опир...
На шкільній лаві пліч-о-пліч
сиділи ми роки
і разом мріяли в садку
над закрутом ріки,
нас той сам дотик хвилював
дівочої руки.
А потім розлучились ми
на кілька довгих літ,
та знали все, куди життя
скеровує наш хід,
не загубились у юрбі,
не стратили свій слід.
А пригадаю, як і де
зустрілися ми знов.
Над нами маяла тоді
по-перше коругов
та, на якій стоїть девіз:
завзяття і любов!
Під нею з другом ми пройшли
увесь той довгий шлях...
через Гетьманщини піски,
по Таврії ланах,
під тьмяним вітром степовим
по балках і ярах...
Він завжди був, той щирий друг!
Був друг! Це більш ніж брат!
Внук побратимів січових,
син українських хат...
Імен багато він носив:
Петро, Данило, Гнат...
II
Де Збруч гадюкою крутнув
і звив сріблястий хід,
де здаля дзеркало Дністра
сталевий шле привіт —
там Медобори ми в імлі
прощали напослід...
Ще раз, ще раз. Піддать набій!
Хай це останній стріл...
Та кинуть зброю ворогам
ніхто не має сил.
І ще набій, і знов шрапнель,
і знов луна до сіл,
до лук, до гаю, до ріллі
грімке: «Не забувай!
До тебе, рідний краю наш,
ми вернемо! Чекай!
А ти оці останні дні,
Вкраїно, пам'ятай!»
Кінець... Замок з гармати геть...
Чекає чужина...
Та побратима мойого
не вгледіла вона.
Він випив келих завзяття
від вінця аж до дна.
Ще здаля бачили його,
за ним замкнувся бір,
і ще востаннє зброї блиск
побачив дружній зір...
І поглинула чужина
нас у шумливий вир...
НІВЕЛІР
І буде нове небо й нова земля...
Біблія
Я бачив море: скляне, спокійне,
без сліду хвилі, без сліду руху,
в беззвучність мертву і безнадійну
даремно вістря втиналось слуху.
Я бачив землю: сама рівнина...
В безкраїм сірім навкруг просторі —
хоч би зелена пляма дернини,
хоч би де тіні лягли на гори...
Я бачив небо: мов мертве око,
стояло низько шарлатне коло,
не піднімалось як перш високо,
не розсипало проміння вколо...
І без надії, і без одчаю,
всьому байдужа, як рівень, міра,
на цілий простір, ген-ген до краю,
тінь протяглася від Нівеліра!..
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 25 серпня 2005 року