ДОРОШЕНКО

«Занадто панська — Польща. З нею важко.
Гидке — московське: вірний твій холоп,
Сміття твоє, підніжок твій Івашко.
З такими жить — добра нам не було б.

Туди нам треба глянути, за море.
Хоч і далися турки у знаки,
Та тільки з ними лад якийсь утворим.
О, Боже, пронеси часи тяжкі».

І, може, й блисла би, соколю-вовче,
Одна усім просторам булава.
Коли б не поховало Ярополче,
Коли б не погребла тебе Москва.
  

 

СОНЕТ

Із Подсбрад до Праги і назад,
Щоб завтра знов полинути, як птиця,
Якій ніде надовго не спуститься,
Якій простір і вітер, а не сад.

Хай вигнання часами устократ
Бува темніш і тяжче, ніж темниця,—
Іще ясніш і різьбленіше сниться
На чорнім тлі золотоверхий град.

Давно душа подружена з піснями —
І виться б їм над ночами і днями,
Але мудріш од співу німота —

Владніше струн уміє вона звати
У висоту, де світиться мета
І віє дух офіри і посвяти.

 

ПОРТРЕТ

І хризантеми й орхідеї
У зачарованій імлі,
Але найліпшими у неї —
Словополківські ковилі.

Вона не квилила в Путівлі,
Вона обходила шатри —
Стріла і лук напоготівлі,
А в серці — стязі і вітри...

І, може ... Жаско уявити...
Ні, не втішався печеніг,—
Коли й схопив, несамовитий,
То не зборов, не переміг!..

Ось у зідханнях молитовних
У Пирогощої вона,
А ось Перунові жертовник
В гаю дубовому ладна.

Вночі Ярилові вгоджає,
Не відмовляючи ні в чім,
А вранці світить їй Почаїв
Золотоглавієм своїм.

Ще вчора в полум'я скакала,
Купальних спрагненая чуд,—
Сьогодні йде собі помалу
На лаврських дзвонів перегуд.

Її Пречиста — така сама,
Як найдавніша із богинь,
Від неї темними лісами
Дихнула древняя Волинь.

 

Просто. Не йти вправоруч
Ані вліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.

Вітер, що хмарі — в груди, -
В груди, в горби хребта...
Поруч хай вітер буде,
А в далині — мета.

Чорно кругом чи біло,
Не зупиняти рух.
Може зламатись — тіло,
Але ніколи — дух.

 

КРУТИ

В мороці неладу, в пітьмі підлот —
Ваші пісні молодечі,
Лот ваш орлиний, нестримливий льот,
Льот крізь вітри і хуртечі!

Що там, що вперше з рушницею ти,
Що там, що тому п'ятнадцять,—
Так хороше вам на ворога йти
Співом гучним захлинаться...

Хай вам вітри вибігають на шлях,
Просять вернути, голосять,—
«Щоб наша доля...» — лунає в полях,
«Щоб краще в світі жилося!..»

Хай ще зловісніше тьмариться рань,
Голови юні тим вище...
Як на параду, йдете ви на брань,
В простори гроз, як на грище.

...Стрінулись. Казять ворожую злість
Ваші розгукані стріли...
Псами б на вас позривалися з місць
Тріскотні вкрай скоростріли!

Лавами — ворог... Ось кинувся він,
Котить на ваші окопи...
О, вже не лежачи і не з колін
Лити крицеві окропи,—

Виросли враз ви, немов на наказ...
Тільки чому це, орлята,
Тільки чому ця тривога у вас?
Чом' заніміла гармата?

Чом' це щодруга рушниця — німа,—
Голосу бракло у зброї?
— «Дайте набоїв!» Набоїв— нема.
В полі далеко набої.

Вони злились в єдину гаму,
Єдиний витворили гуд —
Гук з-під Базару і з-під Крут,
Гук із Парижу й Ротердаму...

Не треба слів. Хай встане тиша
І д'горі здіймуться серця —
І хай завмре напруга ця,
Як обря стать архистратижа.

Коли стоїть перед престолом,
Вся харалужна, і горить,
І більше мовить кожна мить,
Ніж можна вимовить глаголом.
 

 

ВІЧНА СЛАВА

Доби славної та великої
Піднесемо ми корогви.
Будь хвала йому, тому рикові,
Тому львиному — «йду на ви!»

Слава князеві недосягнена:
Він як пард ходив, був як тур.
Слава часові, коли загнано
Руський цвях в царгородський мур.

Слава лицарям: над їх чолами
Нахилялась лише гроза.
Їм за пугари були шоломи.
Годував їх кінець списа.

Славмо княжу могутність лев'ячу
І козачу силу жаску.
Слава вічная Конашевичу
За похід його на Москву.

Слава гетьманові Хмельницькому:
Світлі звитязства відав Хмель.
По поклону для нього низькому
Покладім од своїх земель.

А ще вклонимося Виговському:
Скільки часу не утекло б,
Злонапасникові московському
Не забути про Конотоп.

І вчорашнє своє спом'янемо.
Ой же гук, Мати, гук який! —
То дорогами полум'яними
Йдуть у Київ твої полки.

 

ПЕРУН

І кинули його кияни,
І був наказ: «Як де пристане,
Відбить його від берегів —
І лиш тоді лишить старого,
Коли перейде за пороги».
І він поплив.
І так пливе безустання,
Кремінно вирубаний з дуба;
Ріка, від віку йому люба,
Його несе до цього дня,
І зараз ось, немов у човні,
Пливе по хвильній широті...
Як блисли вуса золоті
Під кров'ю місяця впідповні!.
Ізнов на галяву між хмар
Багряне викотилось коло...
І знову блиска срібне чоло
І злотний вус горить як жар..
Буремна ніч — його доба:
Як не несло б його глибоко,
Із нетрів рокотного току
Тоді він завжди видиба.
Пливе, прадавньої снаги,
Грози прапервісної повен.
І часто-часто його човен
У наші стука береги.

 

О. ОЛЬЖИЧЕВІ

Крута дорога із Крут,
Та вірмо, рушивши нею:
Нелюдськи міцний цей люд
І вийде він ще на суд
Не судженим, а суддею.

 

МОЛИТВА

Чи на рідних полях,
Чи в чужій стороні,
Осінило чи ні
Святохреснеє рам'я,—
Вам усім, хто поляг
За тризубовий стяг.—
Вічная пам'ять!
Ви, ким введено бій,
Вірні Симон, Євген,
Ви, без ліку і ймен,
Ти, криштальний Олеже,
Всіх крилом вас покрий,
Михаїле святий,
Божий стратеже!

 

Діла і бажання сторукі
І смерть, як найвищий вінок.
О. Ольжич

Нам не знать, як згашено кров,
І не знати, де тебе діли —
Чи ти в небо димом пішов,
Чи земля засипала тіло.

Тільки кажуть — вистукав ти
У стіну до свого сусіда,
Що нещадно мучать кати,
Та не їхня буде побіда.

І ми вірим — так і було:
Не вороже звірячо-хиже,
А дажбоже перемогло,
Побідило архистратиже.

Як шляхами вів тебе рок,
Так провів тебе і крізь муки,
На діла й бажання сторукі
Кладучи найвищий вінок.

 

Як і учора, «хмари скрізь»
В твоєму, земле, надголов'ю,
«А захід — в крові, весь, наскрізь»,
В огні, повінчаному з кров'ю.

Важкого мовчання — ущерть,
Вогню і крови — надущертно,
І зацинованая смерть,
Затвердлая немилосердно.

 

Возстала і лик закрила
Десниця, набрякла гнівом...
Вітри розгорнули крила
І крикнули чорним Дивом.

Вирує, сурмить повітря.
Насовують хмари — обри...
Цинобри на спад — не відра,
Проллялись цебри Цинобри.

Здрижали стовпи й колони,
Кладуть хмаросяжні мури
Такі громохкі поклони,
Що чола від них — на цури!

Вже холод у душах голих,
Вже кроки у вас — непевні?
А це ж лише перший сколих.
Це лиш ворухнувся древній!

 

ДО СВ. ВОЛОДИМИРА

Похитнулися міри й виміри,
Стільки зверглося вір, богів,—
Тільки Він стоїть, Володимире,
Той, до кого ти нас привів.

У сліпучому сконі атому,
В лютім подиху всекінця,
Липі виблискує на розп'ятому
Рубіновість його вінця.

У нещадному сяйві розпаду
Лиш чорнішою тінь хреста...
Вірим, княже наш, в свого Господа,
В те, що з мертвих Він нам возста!