На головну

Зміст творів:

     Вірші українського поета Миколи Опанасовича Воробйова складаються із оригінальних за змістом і формою творів, які відкривають самобутній внутрішній світ автора, цікавий ракурс його погляду на різноманітні життєві явища. Поет утверджує людяність, добро, чистоту почуттів.

    Вірші, художнє оформлення передруковано зі збірки автора "Місяць шипшини", Київ, Видавництво «Молодь», 1986р. Художник В.М.Євтушенко

Воробйов Микола

    Поет. Живе і працює у Києві. Один з фундаторів літугрупування “Київська школа поезії”. Вважається одним з лідерів андеґраунду “сімдесятників”. Друкуватись почав після двох десятиліть замовчування у середині 80-х років. За збірку поезій “Верховний голос” (1992) нагороджений премією ім. Тичини, за збірку “Іскри в слідах” (1994) премією “Благовіст”. Воробйов тяжіє до медитативно-образних методів нарації у віршуванні, близьких до японської школи “гайку” та китайської поетики епохи Тан. Поетика Воробйова насичена кольоровими екстраполяціями, символічними парадоксами, характерними для ранніх (art nouveau) періодів модерністського дискурсу. Метод та образні ряди Воробйова стали своєрідним фундаментом для деяких феноменів сучасного НМ-дискурсу в українській літературі, зокрема для поезії В. Герасим’юка, Я. Довгана, “Нової деґенерації”. Одночасно концептуальна складова поетики Воробйова зупинена на межі неігрової потреби модернізму.

Володимир Єшкілев
(http://proza.com.ua/enc/index.php?sym=%C2&p=1)

Як малювати поезію

    Чільний представник знаменитої Київської поетичної школи – сформованого наприкінці шістдесятих гурту андеграундових митців із цілком особливим світоглядом – Микола Воробйов не звик до слави. Досі найбільшим формальним пошануванням його творчості було гран-прі минулорічного Форуму видавців. І ось тепер відзначену форумом книжку «Слуга півонії» цілком справедливо пошановано ще й Шевченківською премією.
    Сам же поет тихо й скромно живе на околиці Києва, багато пише й малює, передруковує нові поезії на старенькій друкарській машинці та – залишається культовою постаттю для ось уже кількох поколінь митців.
    А от читати Воробйова непросто. Це зовсім не та поезія, котру «ковтають запоєм», вона вимагає тихого, спокійного розмислу, перечитування, неодноразового повернення до найбільш значущих рядків. Ознайомлюючись із нею, слід пам’ятати про одне доволі несподіване, але неухильне правило: не намагайтеся текст зрозуміти! Його конче треба відчути, перейнятися ним, пропустити крізь власну душу, зрештою – домислити його самому, стати співтворцем вірша.
    Так, це не постмодернізм, тут нема такої звичної для «модних» авторів гри цитат, псевдоінтелектуалістичних перегуків чи іншої «метушні». Беручись читати таку поезію, слід максимально звільнитися від клопотів, турбот, цивілізаційних нашарувань, – ви майже не знайдете там ні «громадянської позиції», ні якоїсь іншої подібної реакції на зовнішній світ-подразник. Ви просто струшуєте із себе всю оцю довколишню шкаралущу й стаєте тим, ким є насправді, – маленькою часточкою великої таємничої природи. Ви не цар її й нічого принципового не можете змінити в її законах, – ви просто спостерігаєте за кожною найдрібнішою зміною її, найтоншим порухом листка, змахом лапки мурашки, танцем пилинки на вітру, а разом із цим відчуваєте, як природні зміни відлунюють у вашій душі, як непомітно разом із ними міняєтеся й ви самі... Або ж навпаки: ловите тоненьку, ледь чутну зміну в собі й спостерігаєте за тим, як вона відлунює в природі... Якщо ви готові піддатися цьому станові – беріться читати Воробйова! Від цього ваша душа незмірно збагатиться. І ще: для Миколи Воробйова ключовими є саме зорові образи. Він не стільки пише поезію, як малює її. А малювати, вочевидь, можна не лише пензлями чи олівцем, а й словами. Усе, що відбувається в його віршах, відбувається перед очима й вловлюється насамперед зором, а вже через зір – душею.

Іван андрусяк. 10 березня 2005
http://dyskurs.narod.ru/OhliadSichLut.htm

    Складались вірші находу
    І навіть набігу, –
    Цвіли в душевному саду
    Вишневі почуття…
    Отака от “жура за журавлями” виходить.
    “СЛУГА ПІВОНІЇ”

    У попередньому числі “Книжкового огляду” я згадував про вихід у київському видавництві “Просвіта” нової книги одного з найкращих сучасних українських поетів Миколи Воробйова “Слуга півонії”, й обіцяв поговорити про цю непересічну книжку детальніше. З радістю виконую цю обіцянку, – тим паче, що “Слуга півонії”, як і “Полинова сага” Василя Борового, є цьогорічними номінантами Шевченківської премії.
    Чільний представник знаменитої Київської поетичної школи Микола Воробйов “приніс у нашу поезію справжню творчу дерзновенність, незвичайну фантазію, сміливість творити прямо на очах здивованого читача незвичайні поетичні образи із найбуденніших речей”, – писав поет Віктор Кордун. Наприкінці 1960-их, до заборони на друк його творів, Микола Воробйов устиг надрукувати всього кілька добірок, а книжки його почали з’являтися тільки з кінця вісімдесятих – “Пригадай на дорогу мені”, “Місяць шипшини”, “Лугова криничка”, “Ожина обрію”, “Прогулянка одинцем”, вибране “Верховний голос”, “Човен”, “Срібна рука”. Тихо й скромно живе поет на околиці Києва, багато пише й малює, передруковує нові поезії на старенькій друкарській машинці і – залишається культовою постаттю для ось уже кількох поколінь митців. У тім числі, безперечно, й для автора цих рядків.
    Проте одразу ж мушу застерегти: Воробйова не можна “ковтати” запоєм, кожна його поезія вимагає тихого спокійного розмислу, перечитування, неодноразового повернення до найбільш значущих рядків. Знайомлячись із нею, слід пам’ятати про одне доволі несподіване, але неухильне правило: не намагайтеся текст зрозуміти! Його конче треба відчути, перейнятися ним, пропустити крізь власну душу, зрештою – домислити його самому, стати співтворцем вірша. Так – це не постмодернізм, тут нема такої звичної для сучасної поезії гри цитат, інтелектуалістичних перегуків, посилань на інші тексти відомих авторів тощо. Отож, беручись читати таку поезію, слід максимально звільнитися від клопотів, турбот, цивілізаційних нашарувань, – ви майже не знайдете там ні “громадської позиції”, ні якоїсь іншої подібної реакції на зовнішній світ-подразник. Ви просто розслабляєтеся, струшуєте з себе всю довколишню метушню й стаєте тим, ким є насправді – маленькою часточкою великої таємничої природи. Ви не “цар” її й нічого принципового не можете змінити в її законах, – ви просто спостерігаєте за кожною найдрібнішою зміною її, найтоншим порухом листка, змахом лапки мурашки, танцем пилинки на вітру, а разом із цим спостерігаєте й за тим, як ці природні зміни відлунюють у вашій душі, як непомітно разом із ними міняєтеся й ви самі… Або ж навпаки: ловите тоненьку, ледь чутну зміну в собі й спостерігаєте за тим, як вона відлунює в природі… Якщо ви готові піддатися цьому станові – беріться читати Воробйова! Від цього ваша душа незмірно збагатиться.
    І ще: для Миколи Воробйова ключовими є саме зорові образи. Він не стільки пише поезію, як малює її.     А малювати, вочевидь, можна не лише пензлями чи олівцем, а й словами. Все, що відбувається в його віршах, відбувається перед очима і вловлюється насамперед зором, а вже через зір – душею. Тут вельми симптоматичний текст “Їздив до матері…”, герой якого завважує “такий, як і всюди, город / і садок горбатий, / повен хто зна яких дерев” тощо, а відтак:

    що вам сказати…
    Ходив, придивлявся,
    хату шукав
    і не міг знайти.
   
    Сподіватимемося, що безглуздя на нашому книжковому ринку нарешті завершаться, і незабаром з’являться нові книжки.

Іван АНДРУСЯК

На головну

О древо Вітчизни,
ти – домівка і ціла країна.

Плуг вивертає
то наконечники стріл,
то осколки снарядів...

О древо Вітчизни,
ти радість і біль,
і поклик сурми,
і сонця щит –
найзатишніша квітка,
чиї пелюстки на обличчях вітрів
ластовинням.

Хто тебе забува,
залишається без коріння.
1 не згадати йому
навіть замерзлий стук дятла,
що розтає в зорі...

Всі ми – живі і полеглі,
всі ми навічно в тобі.

СЛОВО ДО ХЛІБА

Ти висвітив слово.
На тебе зіперлися книги.
Ти об'єднав простори.
Ти проник у глибини космосу.
Ти не буваєш черствим.
Ти не маєш тіні.
Я тільки на хвильку присів,
а вже мені неспокійно:
як там у тебе?
Хто при тобі?
Ні, нам не можна розлучатися,
ХЛІБЕ.

ЗЕМЛЯ

Там глибокі річища робіт
багряніють корою облич,
коли світлом стерня сурмить,
ланцюгами виблискує спека,
роздима чорноту
цвіркунів над степом.
Малиновіє срібло із зір.
Міддю важча дупло.
Золотіє, в корінні звір.
Барвить відра криничний крик,
закоцюблих торкається пальців
і перлин, що скотились і плачуть.
Там годинник дитинства поламаний
в мерзлі щоки рум'янцем дзвонить,
хоч ніхто його вже не заводить.
Там обличчя, що розтулились
в люті зими синіми стеблами.
Там таке, що його й не треба.
Та я знову туди вертаюсь,
чорнотою землі починаюсь –
хай святиться її ім'я.

Знаходжу прапор у горінні –
цвіт прапорів у поколіннях.

Стрибки дерев багрянцем вивільняю,
хрипіння кореня вогнем звиваю.

Вдивляючись у чорноту гілок,
росту снігами у очах сорок.

Перебираю землю, щоб розквітнути,
переганяю тінями улітнення.

Повідомляю вогнищем про себе,
мов першочас під сивим небом.

ДОРОГА

Люди, це ви? Ваті потоки...
Без смертей, без народжень.
Ваші ріки, де річка кожен.
Ватні, мелодії... Запишу.
І буває ж ні клаптя паперу –
хоч на тілі видряпай,
хоч на нервах.

Зачекайте, люди,
ви ж автобус чекаєте.
В чергах стоїте...
Що кажете? Спішите?
Падаєте...
0 якби ви знали, міста,
які дорогі місця
на барикадах.
А ти бігун.
А ти бігун па довгій дистанції.
Ти буваєш самотнім,
як не доходиш до фінішу.
Стадіонів тисячі
тобі не плещуть.
Але бігти,
але бігти ти вирішив –
і земля і люди
намотуються на плечі.
Тобі важче. Сонце вище.
Біжать дерева. Біжать будинки.
1 вся дорога як пожарище.
А на пожарах нема спочинку.

ПОЛІТ ІКАРА

Хіба не чули ви відлуння і не помітили,
як прокотилася вогниста куля,
і враз дерева зацвіли і освітили
        надвечір'я,
щоб разом з блиском кулі зануритись
у темінь крижану...
Хіба ви у цеп час схилялись над речами,
що їх потрібно...
ну, те, що ви із ними робите щодня,
ну, звичне вам, ну, як це?..
Хіба ви не здригнулися,
        і не заплакала дитина,
і пес не одірвався,
        і не покотилось по столу яйце,
не зупинилася вистава...
Чому все це можливо,
        коли він падав і летів,
летів востаннє

Обвалюється берег
на сивого півня
у джерелі.
Блискуче насіння
виповнює луки,
що завше в мені.
І знову ростки його
в світлі моєму –
до сліз
я люблю цей край.

БІЛИЙ СВІТ

У білому світі
біла долина

яблуня з яблуком
у вершині

жінка сорочку
над річкою шиє

від білого полотна
дні відтина

ХАТА

Запала
із нападаним листям,
із прибулими островами молу,
із дерев'яним світом,
що вигляда коня.
Достигла,
перестигла
із гніздами джмелів та ос,
з духом сіней,
розсвічена
зчорнілим сонцем печі.
З ростком зеленим місяця,
із зайцем,
що поселивсь в погрібнику...
Ти виглядаєш поїзда,
хочеш збагнути
коли я приїхав,
коли поїду.
Стоїш із мішком,
котрим нехтують злодії,
на пероні осені.

СВІТАНОК

Безмежна крадіжка ночі.
Сховище па горищі.
Приготування мішків із сріблом.
Гуркіт старої скрині
із стрічками й намистом.
Трохи пензлів з усякого пір'я.
Довга драбина
приставлена до зоряного дерева,
де вже забіліла тріщина.

Поки ніч промине у краплях,
ти до ранку забудеш мене.
Але довго потому в часі
дощ на шибах листи писатиме.
Всі сліди на площі змиє...
Вітер арку захоче знести,
щоб ні слова з моєї мрії
не зуміла ніде ти знайти.
Але довго потому знатимеш,
як печалюсь і як сміюся.
Це тобі вибухаючі пульси
я лишаю на вулицях пам'яті.
Це в твоїх коридорах днів
мої луни ще довго падатимуть.

Букети із шипшини
увечері біля клубу –
рожеві пелюстки
хлопці голублять

а восени липі де-не-де
самітня квітка спалахне
розпашілі весілля ягід
підпалюють село.

СПОГАД

Віддаленість, спогад,
зелена гілка, кинута рукою.
І мов шовкова квітка.
У спогаді тверде її стебло.
А квітка – мить,
до пахощі і сутінки в слідах,
піщаний берег,
коливання полиску:
то є, то губишся.
І часом тільки рінь,
якщо вдивлятися.
А після повені і квіти і трава
усе густо й незаймане...

Гора кличе. Але то жінка.
Скільки на пій квітів..,
а в прірвах золота,
що болить
і не встигає побути болем того,
хто вже зірвався,
і знову лишається
тільки золотом.
Гора кличе. Але...

На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато 5 серпня 2006 року