Серед вітчизняного письменства Микола Руденко - єдиний, хто удостоєний найвищого визнання в нашій державі - звання Героя України!..
    Народився Микола Данилович Руденко 19 грудня 1920 року в селі Юрівці на Луганщині в сім'ї шахтаря. Ще навчаючись у школі, друкував свої поетичні спроби в обласній і республіканській газетах. У 1939 році поступив на філологічний факультет Київського університету, але восени того ж року був призваний до армії. Із початком Вітчизняної війни - на фронті. Брав участь в обороні блокадного Ленінграда, був тяжко поранений. Після демобілізації в 1946 році працював(у видавництві «Радянський письменник», відповідальним редактором журналу «Дніпро».
    Перша збірка віршів «З походу» з'явилася друком 1947 року. Затим побачили світ поетичні книги «Ленінградці» і «Незбориме серце» (1948), «Поезії» (1949), «Мужність», «Світлі глибини» (1952), «Переклик друзів» (1954), «Всесвіт у тобі» (1968), «Сто світил» (1970), «Оновлення» (1971).
    Романом «Вітер в обличчя» (1955) Микола Руденко заявив про себе як оригінальний прозаїк. Не меншої популярності серед читачів зажили і наступний його роман «Остання шабля», книга оповідань «Біла акація» (1962), науково-фантастичний роман «Чарівний бумеранг» (1966), повість «Народжений блискавкою» (1971).
    Із початку сімдесятих років ім'я Миколи Руденка зникло з читацького горизонту. Доведений до нужденного існування, письменник змушений був працювати нічним сторожем в одному з урядових санаторіїв під Києвом. А 5 лютого 1977 року його заарештували. Слідчий КДБ у кращих традиціях сталінських часів «встановить», що літературні твори письменника пройняті антирадянською пропагандою, а сам він причетний до створення і діяльності Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод.
    Аби не надати справі широкого розголосу, судили Миколу Руденка в районному центрі Дружківка на Донеччині. Вирок - сім років таборів суворого режиму й п'ять років заслання.
    Відбував покарання мужній борець за Правду в уральських та мордовських концтаборах. Заслання - на Гірському Алтаї. Щоправда, один рік було «даровано», й повну волю він здобув уже в травні 1987 року.
    Але куди було податися? До берегів Дніпра? Та ж нічого не змінилося в рідному краї: бідний, знедолений народ продовжував жити в тотальній брехні, недовір'ї і неповазі, залишався наймитом великої імперії.
    І письменник прийняв рішення - залишити Радянський Союз.
    Оселившись у Нью-Йорку, Микола Руденко із задавненою жагою поринає в літературний процес. Уже тут, у США, вийшли в світ його роман «Орлова балка», п'єса «На дні морському», збірки віршів «За ґратами» і «Прозріння», поеми «Хрест» і «Я вільний», книги «Економічні монологи» та «Шлях до хаосу». Окремими виданнями з'являються також поезії в перекладах англійською, французькою та німецькою мовами.
    І тільки в 1990 році кримінальна справа щодо Миколи Руденка за відсутністю складу злочину була закрита. Реабілітований письменник залишив США і повернувся на Батьківщину.
    Микола Руденко - дійсний член Української Вільної Академії Наук(Нью-Йорк), лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка та премії імені Володимира Винниченка.

Не раз я малював стрімчасті скелі,
Розгойдані, запінені моря,
Коли в шахтарській глиняній оселі
Вивчав прозорі вірші з букваря.

Мій олівець повільно, неслухняно
Наносив сірі плями на папір.
В бензинці полум'я мигтіло тьмяно,
Аж доки день не заглядав у двір.

А потім у калюжах котловану
Я шикував очеретяний флот
І вперто марив штормом океану
Над дзеркалом зеленуватих вод.

Але, пройшовши ріки й суходоли,
Я моря все ж побачити не міг.
Та мрію давню не втрачав ніколи
В тяжкім безсонні фронтових доріг.

Аж ось, коли, поранений, з постелі
В вікно вагона виглянув на мить, -
Почув я і побачив, як на скелі
Прибій гривастий піниться й шумить.

І, розбиваючись об темну сушу,
В незнану далеч заклика мене...
І щось велике осягнуло душу, -
Те, що довіку в грудях не засне.
      

СЛОВО

Ані хвали, ні пишних нагород,
Ні ювілейних величань не треба, -
Даруй мені, природо, клаптик неба,
Де владне Слово поселив народ.

Там чесні душі обминає тлін,
Там вічність пломеніє малиново...
Дозволь мені ввійти у тебе, Слово,
Отак, як входить било в мідний дзвін.

Чи боляче - ніколи не питай.
Не дай згадати про біду та хворість.
Ти мною бий об ковану прозорість
І мною над землею калатай.

Дай прорости у ярих зернах рим
І знов посіятись у землю Словом,
Щоб стати пастушком білоголовим
Десь у лугах над річищем старим.

Нехай шукають кам'яні лоби
В нещирих лестощах примарну втіху.
В торбинці повно сліз і повно сміху, -
І заздрить Сонце на мої скарби.

І, відшмагавши батіжком зорю,
Чесноти замісивши із гріхами,
Обліплений рудими реп'яхами,
Я заново цю землю сотворю...
    

СОНЦЕПОКЛОННИК

Я - сонцепоклонник.
Я - словопоклонник...
Та з мертвих колод не майструю богів.
Нехай дорікає філософ-законник,
Що вийшов я геть із його берегів.

Я вчусь у річок, що підважують кригу,
Ідіть критикуйте весняні річки!..
Я небо вечірнє гортаю, мов книгу, -
І зорі, як букви, стають у рядки.

Слівце помірковане,
Кволе,
Обачне
Мені не годилося там, у бою.
Об Сонце, неначе об коло наждачне,
Я вичистив совість і душу свою.

І слово - назовні,
І серце - назовні:
Дивіться, читайте, -
    я вийшов на суд.
Стоїть моя доля, як місяць уповні.
Не знаючи збочень і темних облуд.

Поезія - це не лампадна олива:
Я в неї впускаю космічну добу.
Та тільки почуєте слово зрадливе.
Беріть і карайте...
На смерть.
На ганьбу.
     

В МОЇМ КРАЮ

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
(- Ну як тим воликам гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві.
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу, йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.
     

БРАТИ

Спливе іще одна зима,
А там і смерть не за горою.
Був цілий рід -
І вже нема.
Лишились тільки ми з сестрою.

Іване, де ти є тепер -
Величний, наче бог поганський?
Під дротом з голоду помер
В концтаборі
Коваль луганський.

Коли мені для перших рим
У мові слів було замало,
Ти видавався вже старим.
А в сорок, бач, тебе не стало.

То був концтабір на війні,
Де мерли воїни голодні.
Яким же молодим мені
Ти уявляєшся сьогодні!..

А брат Григорій, що зумів
Ще й наших таборів зазнати,
Не пережив їдких димів
Алчевського хімкомбінату.

Він не цуравсь ніяких спроб:
Від шила-швайки до зубила.
Та був насправді хлібороб -
Свята земля його любила.

Земля - мета його турбот.
Він перед нею мав провину:
Втік із колгоспу на завод,
І зрештою -
У домовину.

Брати мої! Було нас три.
Ловлю повітря спраглим ротом:
О, як нестерпно для сестри
Усіх нас бачити за дротом!

Чи, може, ти, двадцятий вік,
Йдеш по слідах бісівських ратиць,
Що мусить чесний чоловік
Отак усе життя каратись?

Того, хто втратив цілий рід,
Лукаве слово не привабить.
Той самий світ...
Той самий дріт...
І тільки ми
Не ті вже, мабуть.

Мордовія
   

В природі наші виміри відсутні -
Вона не ходить з метром у руці.
Ламають скелю квітів корінці,
Корали творять острови могутні.

Тож неминуче скоро день настане,
Коли світи побачать з торжеством,
Як змореним, скарлюченим єством
У карликах ворушаться титани.
      

У ЗИМОВОМУ ЛІСІ

Я йшов зимовим лісом. Поміж тіней
Мій зір до зблисків на снігу звикав.
Сюрреаліст грудневий - мудрий іней
В моїх очах ранкову казку ткав.

У грудях серце билось до нестями, -
Воно від мене вимагало звіт:
Чи повністю своїми відчуттями
Дано людині охопити світ?..

Ти - тільки промінь, що, згустившись в соти.
Відчув себе у творенні краси.
То де ж ти взяв, що не живуть істоти,
Для котрих ти невидимий єси?

Природа марить світловими снами.
І те, чого не бачиш нині ти, -
В твоїм єстві, над нами й попід нами, -
Тобою нерозгадані світи...

Отак я думав...
    Лісова стежинка
Вела туди, де іній казку ткав.
Повільно опустилася сніжинка
І трепетно лягла на мій рукав.

І я до неї обізвався: хто ти?
Куди прямуєш свій захмарний лет?..
Ти є кістяк незримої істоти,
Яку формує Ультрафіолет.

У нього є свої таємні змови.
Для нього зорі - намистин разок...
Нехай тебе сюрреаліст зимовий
Кладе на гілку, як живий мазок.
   

Коли туман дерева облягає
І губляться в траві протоптані стежки,
І світ кінчається отут за гаєм
На відстані простертої руки;

І ні хатини в світі, ні людини,
Бо хаосом первинним все тече, -
Тоді приходиш ти, моя єдина,
І опускаєш руку на плече.

І я поволі здобуваю вміння.
Щоб вирізьбить тебе між явищ і людей.
Різьблю як вузлик, вузлик із проміння.
Зав'язаний у глибині грудей.

І все просте, одвіку людям дане.
Відтоді, як Адам упав до милих ніг,
Сприймається, мов щось такс неждане,
Чого ніхто завбачити не міг.
      

Як гірко пересвідчитись раптово,
Що ти свою значимість помилково
Сам приписав собі - її нема!..
А за дверима старості зима.

Ти жив з великими, а був безликим.
Ти тільки сам вважав себе великим.
Так, мабуть, блазень, увійшовши в роль,
Повірить згодом: він і сам - король.

Ти іменитих друзів добру славу
Поширював на себе не по праву,
І від твоїх настирливих повчань
Пашіло духом самозвеличань.

Було колись - ти подавав надії.
Говориш, заважали лиходії.
Але згадай: взяли твої роки
Розваги, лінощі, слизькі жінки.

Що жде на тебе? Лиш сама могила...
Та, може, десь іще дрімає сила,
І ти, згадавши молоді літа.
Розквітнеш, як агава розквіта?

Вона живе непишно, непомітно.
А потім вибухом одним розквітне -
І незабаром гордо помира...
Якщо є соки, починай...
Пора!
     

МІЙ ПРОСТІР

Хоч із життям стосунки в тебе прості,
В його ногах не можна воркувать.
Прокинься, душе! Є у світі простір.
Який належить нам завоювать.

Є попід небом вибалки й долини.
Де спить чекання в травах негустих.
Сідлай мене, пришпорюй щохвилини,
Щоб я той простір хоч оглянуть встиг.

Хай каже карта - бойова двоверстка. -
Що він ніяк не більший від наперстка.
Не в тому справа. І не в тому суть,-
Там мудрі сили караул несуть.

Що перша сила - то весни дихання.
Вона пускає в листя солов'я.
А друга - неоспіване кохання,
Давно пригасла молодість моя.

Не більший від наперстка...
    Тільки сниться,
Що я до нього серцем приросту.
Хіба в держави цілить блискавиця?
Вона бере стебельце за мету.

І солов'ї, сполохані грозою,
Змовкають понад смутками трави.
І океан тоді тече сльозою
По шибці задеснянської вдови.

І там, де громовиця прокотила,
Де зорі й клени прагнули злиття,
Дві постаті, неначе два світила,
Обмінюються струмами життя.

Коли ж два сонця, досягнувши згоди,
Рука в руці стоять біля стога,-
Скресає вся Гармонія Природи.
Вся мудрість світу.
Вся його жага.
     

Ковані сосен колони,
Биті шляхи поміж них.
Птахів журні передзвони
Десь на галявах нічних.

Різьбленість місячних тіней,
Зблиски в краплинах роси.
Царство непізнаних ліній,
Чари живої краси.

Пізнє кування зозулі,
Голих суків письмена
І граціозність козулі
Просто-таки неземна.

Все це для тебе, щасливцю, -
Тиша і думання злет...
Чом не стріляєш, мисливцю?
Хто б ти не був, - ти поет!
 

ОКЕАН

Увесь до дна повитий таїною,
Неначе ковдру, скинувши туман,
В ранковій млі постав переді мною
Його величність красень Океан.
Чужих світил черпнувши пеленою,
Він б'є у небо, наче в барабан.

І що б про себе ми не говорили,
Ударом хвиль він пиху розвінча.
Мов із пращі, метає сірі брили.
Все людство перед ним - як дитинча.
Хіба не в нім світила сотворили
Ту плоть, де сяє розуму свіча?
Стрясалися у хмарах небовиди,
Немов гриміла велетнів хода.
Над храмами старої Атлантиди
Ревіла в грозах здиблена вода.
Століття прокидались, мов сновиди:
Чому і як прийшла ота біда?..
Увесь до дна насичений промінням,
Що входить в мудру глибочінь згори,
Він закликає споконвічним вмінням:
Приходь до мене, і живи, й твори.
Вростай у береги цупким корінням,
Плодами, ніби зорями, гори.
В людині він собі шукає брата,
Бо людство - це молодший океан.
А хто із нього вміє тільки брати,
Того чекає небуття туман.
Не звідає ні осуду, ні страти
Лиш той, хто творить чесно, без оман.
     

Не дай розлитись гнівові, коли
Блукає він по жилах підсвідомо.
Що збурює тебе - ще не відомо,
Та грають в серці штормові вали.

В клубок згорнувши сто палючих крил,
В душі кублиться чорна блискавиця.
І ти кипиш, немов гірська криниця,
Заряджена картечею світил.

Не поспішай... Наснаженість твоя
Або нищівні вибухи породить,
Або усе в житті облагородить,
Коли цвітінням тихим забуя.
      

Ходімо в райдугу, кохана,
Якщо зуміємо пройти.
Відкриє далечінь незнана
Для нас небачені світи.

Озвучивши німотні далі,
В чотири здружені руки
На обрії, мов на роялі,
Програємо живі казки.

І забринять у небі звуки
Відлунням на твою ходу.
А я твої дитячі руки
Візьму - й на сонце покладу.

І оживе краплина кожна,
І заспіває кожен птах,
І затріпоче переможна
Усмішка на твоїх вустах.

В розгоні днів моїх
Є відпочинок серця:
Малечі світлий сміх
Над дзеркалом озерця,
І коники в траві,
І в листі жолуді,
І краплі дощові
На трепетній воді.

І заповітний щем
У серці риболова...
Написане дощем
Переливаю в слово.
І хочу, щоб слова
Своїм життям жили,
Як лугова трава,
Як пасма ковили.

Дощ липневий, примруживши вії,
З лісу виглянув - і пішов...
Зав'юнились рухливі змії
З-під іскристих його підошов.

За плечима у нього не злидні,
Не повчання нудні, неживі -
Блискавиці горять кулевидні:
Гульк - і котяться по траві.

Вибухають у гіллі рясному
І гримлять в заозерній імлі, -
І ураз дідуганчики-гноми
Виростають із-під землі.

Ген біжать, і трясуть горбами,
І танцюють обабіч тропи,
І лишаються в лісі грибами...
...Доню, кошика прихопи.

Зійшла вода з дніпрових берегів.
Збудивши в лозах челядь комарину.
У різнотрав'ї займищ і лугів
З-під хмар нахлюпано ультрамарину.

І проситься запитання святе.
Хоч, може, і звичайне до смішного:
Чим ти подякував землі за те,
Що цю красу тобі поклала в ноги?..

Та ти, напевно, дякувать відвик,
Бо це для тебе завелика жертва.
Зімне красу байдужий черевик, -
Земля, говорять, не жива, а мертва.

Ти вмієш скласти паперовий звіт.
Його приймають кабінетні маги.
Ти спорудив собі ляльковий світ,
А справжній - тільки місце для розваги.

Але скажи: в якім з тисячоліть
Десь народила сипа мертва мати?..
Благаю, люди: землю не гнівіть -
Вона уміє кликать до розплати.
    

ВЕСНА

Листя в проталинах - як мідяки.
Сонце кублиться у хмарах.
Ковдру зими продають граки
На лісових базарах.

Де покупці?..
Покупців нема.
Де бариші?..
Баришів не густо.
Піде з базару горбата зима
Без іскрометного хрусту.

Не відповість на жодне з питань -
Просто весна, та й годі.
Кленам насниться клекіт повстань
В їхній зеленій породі.

Хтось там когось переміг, поборов.
Будуть і ліві, і праві.
Буде пролита зелена кров...
Справді чи тільки в уяві?

Просто весна, - як у всі віки,
(В когось, можливо, остання).
Пнеться трава, вибухають бруньки.
Просто звичайне зростання.

Вічності крутолобий віл
Крутить світила імлисті.
Може, ми також лише хлорофіл
У галактичному листі?

І течемо,
    течемо, як струмки,
У неосяжних чарах...
...Ковдру зими продають граки
На позахмарних базарах.
   

Десь нащадок розгада, можливо,
Потаємний зміст оцих зусиль:
Щось нам хоче висловить важливе
Чорне море язиками хвиль.

І порвуться незнання тенета,
І пізнають люди до пуття
Те, що передумала планета,
Створюючи на собі життя.

Мабуть, ми з'явились не для того,
Щоб з гармат палити на полях.
Мабуть, є у розуму людського
І своє призначення, і шлях.

Вірю: розум темне зло поборе,
Вірю: звір в людині перегра...
Не боронь з душі твоєї, море,
Зачерпнути сили і добра.
  

Вже сивіє у сонця голова
І падає в снігів подушку сіру.
Я виминаю в просторі слова,
Мов кожум'яка виминає шкіру.

І простір той до мене гомонить,
Іскринками торкає серце чуле,
Де тихо плаче світанкова нить,
Єднаючи майбутнє і минуле.

Все кволе й темне, прагнучи кінця,
Летить, як попіл, в полум'я безкрає.
А вітер той, що створює сонця,
У грудях сторінки перегортає.
     

Думає сонце житом-пшеницею,
Думає туча рясними дощами,
Думає скеля живою криницею,
Що жебонить ручаєм між кущами.

Думає осінь кленовим золотом,
Думають весни вербовим пухом,
Думає кузня ковадлом і молотом,
Думає колесо вічним рухом...
    

В дорогу тільки тінь свою візьму -
Удвох із нею рушимо ланами.
І, може, ми живем лише тому,
Що наші тіні ходять поза нами.
Хто втратив тінь, той падає в пітьму
Із мертвими надіями і снами.

Іди неквапно і служи мені.
Звалю на тебе всі мої поклажі.
Вбирай оці світанки запашні,
Столітні сосни, що стоять, мов стражі.
Неси тихенько в присмеркові дні,
Де смертне тіло в домовину ляже.

Всі радощі та болі забери,
Мої тривоги та недремну тугу.
А я згорю - зі мною ти згори:
Ховайте поруч тінь - мою подругу...
І все, що ти несла, пролий згори,
Дощем віддай землі в її напругу.

Тоді на землю прийде інша тінь
І піде, як жона, за іншим тілом.
У мареві пустельних мерехтінь
Я відгукнусь їй голосом змертвілим.
Надію та жагу моїх болінь
Ми зважимо і нарівно поділим.