Тарас Шевченко

Біографія

      
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Україні
Дивитись, плакать - і мовчать!
А як не бачить того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується на всю Україну.
А понад ним зеленіють широкії села,
А у селах, у веселих і люде веселі,
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Україні.
1810

 

 



     
Чого ж тепер заплакав ти?
Чого тепер тобі, старому,
У цій неволі стало жаль -
Що світ зав'язаний, закритий!
Що сам єси тепер москаль,
Що серце порване, побите,
І що хороше - дороге
Було в йому, то розлилося,
Що ось так жити довелося, - 
Чи так лебедику?! "Еге"
1848, Косарал

  
А я пішов у гайдамаки, 
Та на Сибіру опинивсь 
(Бо тут Сибір була колись). 
І пропадаю, мов собака, 
Мов той Іуда! Помолись 
За мене богу, мій ти сину, 
На тій преславній Україні, 
На тій веселій стороні, - 
Чи не полегшає мені?
[Друга половина 1847, Орська 
кріпость] - 1857, мая 16,
Новопетровское укрепление

 

     
А нумо знову віршувать. 
Звичайне, нишком. Нумо знову, 
Поки новинка на основі, 
Старинку божу лицювать. 
А сиріч... як би вам сказать, 
Щоб не збрехавши... Нумо знову 
Людей і долю проклинать. 
        Людей за те, щоб нас знали 
        Та нас шанували. 
        Долю за те, щоб не спала 
        Та нас доглядала. 
А то бач, що наробила: 
Кинула малого 
На розпутті, та й байдуже, 
А воно, убоге, 
Молодеє, сивоусе,- 
Звичайне, дитина,- 
І подибало тихенько 
Попід чужим тином 
Аж за Урал. Опинилось 
В пустині, в неволі... 
Як же тебе не проклинать, 
Лукавая доле 
Не проклену ж тебе, доле, 
А буду ховатись 
За валами. Та нищечком 
Буду віршувати, 
Нудить світом, сподіватись 
У гості в неволю 
Із-за Дніпра широкого 
Тебе, моя доле! 
[Перша половина 1848, 
Орська кріпость]

  
В неволі, в самоті немає, 
Нема з ким серце поєднать. 
То сам собі оце шукаю 
Когось-то, з ним щоб розмовлять, 
Шукаю бога, а находжу 
Таке, що цур йому й казать. 
От що зробили з мене годи 
Та безталання; та ще й те, 
Що літечко моє святе 
Минуло хмарно, що немає 
Ніже єдиного случаю, 
Щоб до ладу було згадать. 
А душу треба розважать, 
Бо їй так хочеться, так просить 
Хоч слова тихого. Не чуть, 
І мов у полі сніг заносить 
Не охолонувший ще труп. 
[Друга половина 1848, 
Косарал]

   
В неволі тяжко, хоча й волі, 
Сказать по правді, не було. 
Та все-таки якось жилось. 
Хоть на чужому, та на полі… 
Тепер же злої тії долі, 
Як бога, ждати довелось. 
І жду її, і виглядаю, 
Дурний свій розум проклинаю, 
Що дався дурням одурить, 
В калюжі волю утопить. 
Холоне серце, як згадаю, 
Що не в Украйні поховають, 
Що не в Украйні буду жить, 
Людей і господа любить. 
[Між 19 і 30 травня 1847, 
С.-Петербург] 

   
Вип'єш перву - стрепенешся, 
Вип'єш другу - схаменешся, 
Вип'єш третю - в очах сяє, 
Дума думу поганяє. 
[Січень 1847]

                Г. 3.

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за 
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.
[Друга половина 1848, Косарал]

        Гайдамаки 
           -Ґонта в Умані-

Хвалилися гайдамаки, 
на Умань ідучи: 
"Будем драти, пане-брате, 
З китайки онучі". 

Минають дні, минає літо, 
А Україна, знай, горить; 
По селах голі плачуть діти - 
Батьків немає. Шелестить 
Пожовкле листя по діброві; 
Гуляють хмари; сонце спить; 
Нігде не чуть людської мови; 
Звір тілько виє по селу, 
Гризучи трупи. Не ховали, 
Вовків ляхами годували, 
Аж поки снігом занесло 
Огризки вовчі… 
Не спинила хуртовина 
Пекельної кари: 
Ляхи мерзли, а козаки 
Грілись на пожарі. 
Встала й весна, чорну землю 
Сонну розбудила, 
Уквітчала її рястом, 
Барвінком укрила; 
І на полі жайворонок, 
Соловейко в гаї 
Землю, убрану весною, 
Вранці зустрічають 
Рай, та й годі! А для кого? 
Для людей. А люде? 
Не хотять на його й глянуть, 
А глянуть - огудять. 
Треба кров'ю домальовать, 
Освітить пожаром; 
Сонця мало, рясту мало, 
І багато хмари. 
Пекла мало!.. Люде, люде! 
Коли-то з вас буде 
Того добра, що маєте? 
Чудні, чудні люде! 

Не спинила весна крові, 
Ні злості людської. 
Тяжко глянуть; а згадаєм - 
Так було і в Трої. 
Так і буде. 
                            Гайдамаки 
Гуляють, карають; 
Де проїдуть - земля горить, 
Кров'ю підпливає. 
Придбав Максим собі сина 
На всю Україну. 
Хоч не рідний син Ярема, 
А щира дитина. 
Максим ріже, а Ярема 
Не ріже - лютує: 
З ножем в руках, на пожарах 
І днює й ночує. 
Не милує, не минає 
Нігде ні одного: 
За титаря ляхам платить, 
За батька святого, 
За Оксану… та й зомліє, 
Згадавши Оксану. 
А Залізняк: "Гуляй, сину, 
Поки доля встане! 
Погуляєм!" 
                    Погуляли -
Купою на купі 
Од Києва до Умані 
Лягли ляхи трупом. 

Як та хмара, гайдамаки 
Умань обступили 
Опівночі; до схід сонця 
Умань затопили; 
Затопили, закричали: 
"Карай ляха знову!" 
Покотились по базару 
Кінні narodowi; 
Покотились малі діти 
І каліки хворі. 
Ґвалт і галас. На базарі, 
Як посеред моря 
Кровавого, стоїть Ґонта 
З Максимом завзятим. 
Кричать удвох: "Добре, діти! 
Отак їх, проклятих!" 
Аж ось ведуть гайдамаки 
Ксьондза-єзуїта 
І двох хлопців. "Ґонто, Ґонто! 
Оце твої діти. 
Ти нас ріжеш - заріж і їх: 
Вони католики. 
Чого ж ти став? чом не ріжеш? 
Поки невеликі, 
Заріж і їх, бо виростуть, 
То тебе заріжуть…" 
"Убийте пса! а собачат 
Своєю заріжу. 
Клич громаду. Признавайтесь, 
Що ви католики!" 
"Католики… бо нас мати…" 
"Боже мій великий! 
Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!" 
Зібралась громада. 
"Мої діти католики… 
Щоб не було зради, 
Щоб не було поговору, 
Панове громадо! 
Я присягав, брав свячений 
Різать католика. 
Сини мої, сини мої! 
Чом ви не великі? 
Чом ви ляха не ріжете? .." 
"Будем різать, тату!" 
"Не будете! не будете! 
Будь проклята мати, 
Та проклята католичка, 
Що вас породила! 
Чом вона вас до схід сонця 
Була не втопила? 
Менше б гріха: ви б умерли 
Не католиками; 
А сьогодні, сини мої, 
Горе мені з вами! 
Поцілуйте мене, діти, 
Бо не я вбиваю, 
А присяга". Махнув ножем - 
І дітей немає! 
Попадали зарізані. 
"Тату! - белькотали,- 
Тату, тату… ми не ляхи! 
Ми…" - та й замовчали. 
"Поховать хіба?" 
"Не треба! 
Вони католики. 
Сини мої, сини мої! 
Чом ви не великі? 
Чом ворога не різали? 
Чом матір не вбили, 
Ту прокляту католичку, 
Що вас породила?.. 
Ходім, брате!" 
                        Взяв Максима, 
Пішли вздовж базару 
І обидва закричали: 
"Кари ляхам, кари!" 
І карали: страшно, страшно 
Умань запалала. 
Ні в будинку, ні в костьолі, 
Нігде не осталось, 
Всі полягли. Того лиха 
Не було ніколи, 
Що в Умані робилося. 
Базиліан школу", 
Де учились Ґонти діти, 
Сам Ґонта руйнує: 
"Ти поїла моїх діток! - 
Гукає, лютує.- 
Ти поїла невеликих, 
Добру не навчила!.. 
Валіть стіни!" 
                        Гайдамаки 
Стіни розвалили,- 
Розвалили, об каміння 
Ксьондзів розбивали, 
А школярів у криниці 
Живих поховали. 
До самої ночі ляхів мордували; 
Душі не осталось. А Ґонта кричить: 
"Де ви, людоїди? де ви поховались? 
З'їли моїх діток,- тяжко мені жить! 
Тяжко мені плакать! ні з ким говорить! 
Сини мої любі, мої чорноброві! 
Де ви поховались? Крові мені, крові! 
Шляхетської крові, бо хочеться пить, 
Хочеться дивитись, як вона чорніє, 
Хочеться напитись… Чом вітер не віє, 
Ляхів не навіє?.. Тяжко мені жить! 
Тяжко мені плакать! Праведнії зорі! 
Сховайтесь за хмару: я вас не займав, 
Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе! 
Де я прихилюся?" 
                                    Так Ґонта кричав, 
По Умані бігав. А серед базару, 
В крові, гайдамаки ставили столи; 
Де що запопали, страви нанесли 
І сіли вечерять. Остатняя кара, 
Остання вечеря! 
                                    "Гуляйте, сини! 
Пийте, поки п'ється, бийте, поки б'ється! - 
Залізняк гукає,- Ану, навісний, 
Ушквар нам що-небудь, нехай земля гнеться, 
Нехай погуляють мої козаки!" 
І кобзар ушкварив: 

"А мій батько орандар, 
Чоботар; 
Моя мати пряха 
Та сваха; 
Брати мої, соколи, 
Привели 
І корову із діброви, 
І намиста нанесли. 
А я собі Христя 
В намисті, 
А на лиштві листя 
Та листя, 
І чоботи, і підкови. 
Вийду вранці до корови, 
Я корову напою, 
Подою, 
З парубками постою, 
Постою". 

"Ой гоп по вечері, 
Замикайте, діти, двері, 
А ти, стара, не журись 
Та до мене пригорнись!" 

Всі гуляють. А де ж Ґонта? 
Чом він не гуляє? 
Чому не п'є з козаками? 
Чому не співає? 
Нема його; тепер йому, 
Мабуть, не до неї, 
Не до співи. 
                        А хто такий 
У чорній киреї 
Через базар переходить? 
Став; розрива купу 
Ляхів мертвих: шука когось. 
Нагнувся, два трупи 
Невеликих взяв на плечі 
І, позад базару, 
Через мертвих переступа, 
Криється в пожарі 
За костьолом. Хто ж це такий? 
Ґонта, горем битий, 
Несе дітей поховати, 
Землею накрити, 
Щоб козацьке мале тіло 
Собаки не їли. 
І темними улицями, 
Де менше горіло, 
Поніс Ґонта дітей своїх, 
Щоб ніхто не бачив, 
Де він синів поховає 
І як Ґонта плаче. 
Виніс в поле, геть од шляху, 
Свячений виймає 
І свяченим копа яму. 
А Умань палає, 
Світить Ґонті до роботи 
І на дітей світить. 
Неначе сплять одягнені. 
Чого ж страшні діти? 
Чого Ґонта ніби краде 
Або скарб ховає? 
Аж труситься. Із Умані 
Де-де чуть - гукають 
Товариші-гайдамаки; 
Ґонта мов не чує, 
Синам хату серед степу 
Глибоку будує. 
Та й збудував. Бере синів, 
Кладе в темну хату 
Й не дивиться, ніби чує: 
"Ми не ляхи, тату!" 
Поклав обох; із кишені 
Китайку виймає; 
Поцілував мертвих в очі, 
Хрестить, накриває 
Червоною китайкою 
Голови козачі. 
Розкрив, ще раз подивився… 
Тяжко-важко плаче: 
"Сини мої, сини мої! 
На ту Україну 
Дивітеся: ви за неї 
Й я за неї гину. 
А хто мене поховає? 
  На чужому полі 
Хто заплаче надо мною? 
Доле моя, доле! 
Доле моя нещаслива! 
Що ти наробила? 
Нащо мені дітей дала? 
Чом мене не вбила? 
Нехай вони б поховали, 
А то я ховаю". 
Поцілував, перехрестив, 
Покрив, засипає: 
"Спочивайте, сини мої, 
В глибокій оселі! 
Сука мати не придбала 
Нової постелі. 
Без васильків і без рути 
Спочивайте, діти, 
Та благайте, просіть бога, 
Нехай на сім світі 
Мене за вас покарає, 
За гріх сей великий. 
Просіть, сини! я прощаю, 
Що ви католики". 
Зрівняв землю, покрив дерном, 
Щоб ніхто не бачив, 
Де полягли Ґонти діти, 
Голови козачі. 
"Спочивайте, виглядайте, 
Я швидко прибуду. 
Укоротив я вам віку, 
І мені те буде. 
І мене вб'ють… коли б швидче! 
Та хто поховає? 
Гайдамаки!.. Піду ще раз. 
Ще раз погуляю!." 

Пішов Ґонта похилившись; 
Іде, спотикнеться. 
Пожар світить; Ґонта гляне, 
Гляне - усміхнеться. 
Страшно, страшно усміхався, 
На степ оглядався. 
Утер очі… тілько мріє 
В диму, та й сховався.     

    До Основ'яненка 

Б'ють пороги; місяць сходить, 
Як і перше сходив... 
Нема Січі, пропав і той, 
Хто всім верховодив! 
Нема Січі; очерети 
У Дніпра питають: 
"Де то наші діти ділись, 
Де вони гуляють?" 
Чайка скиглить літаючи, 
Мов за дітьми плаче; 
Сонце гріє, вітер віє 
На степу козачім. 
На тім степу скрізь могили 
Стоять та сумують; 
Питаються у буйного: 
"Де наші панують? 
Де панують, бенкетують? 
Де ви забарились? 
Вернітеся! дивітеся - 
Жита похилились, 
Де паслися ваші коні, 
Де тирса шуміла, 
Де кров ляха, татарина 
Морем червоніла - 
Вернітеся!" - "Не вернуться! 
Заграло, сказало 
Синє море.- Не вернуться, 
Навіки пропали!" 
Правда, море, правда, синє! 
Такая їх доля: 
Не вернуться сподівані, 
Не вернеться воля, 
Не вернуться запорожці, 
Не встануть гетьмани, 
Не покриють Україну 
Червоні жупани! 
Обідрана, сиротою 
Понад Дніпром плаче; 
Тяжко-важко сиротині, 
А ніхто не бачить... 
Тілько ворог, що сміється... 
Смійся, лютий враже! 
Та не дуже, бо все гине,- 
Слава не поляже; 
Не поляже, а розкаже, 
Що діялось в світі, 
Чия правда, чия кривда 
І чиї ми діти. 
Наша дума, наша пісня 
Не вмре, не загине... 
От де, люде, наша слава, 
Слава України! 
Без золота, без каменю, 
Без хитрої мови, 
А голосна та правдива, 
Як господа слово. 
Чи так, батьку отамане? 
Чи правду співаю? 
Ех, якби-то!.. Та що й казать? 
Кебети не маю. 
А до того - Московщина, 
Кругом чужі люде. 
"Не потурай",- може, скажеш, 
Та що з того буде? 
Насміються на псалом той, 
Що виллю сльозами; 
Насміються... Тяжко, батьку, 
Жити з ворогами! 
Поборовся б і я, може, 
Якби малось сили; 
Заспівав би,- був голосок, 
Та позички з'їли. 
Отаке-то лихо тяжке, 
Батьку ти мій, друже! 
Блуджу в снігах та сам собі: 
"Ой не шуми, луже!" 
Не втну більше. А ти, батьку, 
Як сам здоров знаєш; 
Тебе люде поважають, 
Добрий голос маєш; 
Співай же їм, мій голубе, 
Про Січ, про могили, 
Коли яку насипали, 
Кого положили. 
Про старину, про те диво, 
Що було, минуло - 
Утни, батьку, щоб нехотя 
На ввесь світ почули, 
Що діялось в Україні, 
За що погибала, 
За що слава козацькая 
На всім світі стала! 
Утни, батьку, орле сизий! 
Нехай я заплачу, 
Нехай свою Україну 
Я ще раз побачу, 
Нехай ще раз послухаю, 
Як те море грає, 
Як дівчина під вербою 
Гриця заспіває. 
Нехай ще раз усміхнеться 
Серце на чужині, 
Поки ляже в чужу землю, 
В чужій домовині. 
[1839, С.-Петербург]

 
Думи мої, думи мої, 
Ви мої єдині, 
Не кидайте хоч ви мене 
При лихій годині. 
Прилітайте, сизокрилі 
Мої голуб'ята, 
Із-за Дніпра широкого 
У степ погуляти 
З киргизами убогими. 
Вони вже убогі, 
Уже голі... Та на волі 
Ще моляться богу. 
Прилітайте ж, мої любі, 
Тихими речами 
Привітаю вас, як діток, 
І заплачу з вами. 
[Друга половина 1847, 
Орська кріпость]

 
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило, 
Поливали сльози... чом не затопили, 
Не винесли в море, не розмили в полі?.. 
Не питали б люде, що в мене болить. 
Не питали б, за що проклинаю долю, 
Чого нуджу світом? "Нічого робить", - 
Не сказали б на сміх...

        Квіти мої, діти! 
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі, - 
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,-
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих -
І пан над панами!

Думи мої, думи мої, 
Лихо мені з вами!
______

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають -
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий - море,
Степ і степ, ревуть пороги.
І могили - гори, -
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,-
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова - немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою -
Пекло йому на сім світі,
А на тім...

        Журбою
Не накличу собі долі, 
Коли так не маю. 
Нехай злидні живуть три дні - 
Я їх заховаю, 
Заховаю змію люту 
Коло свого серця, 
Щоб вороги не бачили, 
Як лихо сміється... 
Нехай думка, як той ворон, 
Літає та кряче, 
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком - люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе,
Хто ж сироті завидує -
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас, -
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я - тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько, 
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних, 
Як свою дитину.
[Кінець 1839, С.-Петербург]

          Думка 

Тече вода в синє море, 
Та не витікає; 
Шука козак свою долю, 
А долі немає. 
Пішов козак світ за очі; 
Грає синє море, 
Грає серце козацькеє, 
А думка говорить: 
"Куди ти йдеш, не спитавшись? 
На кого покинув 
Батька, неньку старенькую, 
Молоду дівчину? 
На чужині не ті люде,- 
Тяжко з ними жити! 
Ні з ким буде поплакати, 
Ні поговорити". 
Сидить козак на тім боці,- 
Грає синє море. 
Думав, доля зустрінеться,- 
Спіткалося горе. 
А журавлі летять собі 
Додому ключами. 
Плаче козак - шляхи биті 
Заросли тернами. 
[1838, С.-Петербург]

За байраком байрак, 
А там степ та могила. 
Із могили козак 
Встає сивий, похилий. 
Встає сам уночі, 
Іде в степ, а йдучи 
Співа, сумно співає: 
"Наносили землі 
Та й додому пішли, 
І ніхто не згадає. 
Нас тут триста, як скло, 
Товариства лягло! 
І земля не приймає. 
Як запродав гетьман 
У ярмо християн, 
Нас послав поганяти. 
По своїй по землі 
Свою кров розлили 
І зарізали брата. 
Крові брата впились 
І отут полягли 
У могилі заклятій".

Та й замовк, зажуривсь
І на спис похиливсь. 
Став на самій могилі, 
На Дніпро позирав, 
Тяжко плакав, ридав, 
Сині хвилі голосили. 
З-за Дніпра із села 
Руна гаєм гула, 
Треті півні співали. 
Провалився козак, 
Стрепенувся байрак, 
А могила застогнала.
[Між 17 квітня і 19 травня 
1847, С.-Петербург]

Роботу над сторінкою розпочато 29 березня 2005 року