Анатолій Таран
"Житло Душі"
Частина І
Біографія,
опис творчості
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується
JAVA-навігація,
JAVA- та GIF- анімація!!!
|
|
Анатолій Таран "Житло Душі" Частина І
|
|
Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і
вся наша велика планета, яку ми зобов'язані зберегти в єдиній моральній і
природній доцільності і красі для нащадків.
Збірка поетичних творів під назвою
"Житло душі" опублікована у 1988 році видавництвом художньої
літератури «Молодь». Художнє оформлення О.М.Застанченка
Дитинний світ. Кохання. Рідний край.
А потім вже – суспільні землетруси.
Ти водночас вселився в пекло й рай –
в князівство серця і в думок улуси.
Вітчизна це. Інтим не для ікон.
Розділена на всіх і неподільна.
І навіть смерть – всесильна, а не вільна
порушувать її земний закон.
І навіть прах не звіється в вітрах.
Минуле діє радіоактивно –
нехай воно не ввергне в страх і в крах
все те, що жити на землі повинно.
Ти поселивсь одразу в пекло й рай.
Ти розхитав суспільні землетруси –
сердець князівства і думок улуси.
Дитинний світ. Кохання. Рідний край...
Якісь маленькі відзначав свята:
і снігу першого, краплин дощу і сонця
і не ходив за ними, а літав,
куди заманеться, куди тобі захочеться.
Вечірня сутінь голубих снігів,
зірок іскріння, що летять в століття,
і свято нестолочених лугів,
й таке безмежне свято верховіття...
О світла доле свят дитячих всіх,
ціна яким століття і хвилини!..
Немає в серця більш дорослих втіх –
як святкувать ясні свята дитини.
Зима прощається з народом -
тепленьким посіва сніжком,
іде тихеньким перебродом,
не на хурделицях – пішком.
Зима прощається з народом...
І як би вже там не було,
що й відгуло, й перемело;
й весни на серці насолода,
і не бере й не шарпа зло,
а йдеш тихенько пішоходом,
і серце сумом узяло –
зима прощається з народом...
ВИШНЕВА БАЛАДА
Спиляли вишню ми серед зими.
І наш хлоп'як із наміром поета,
поки цурпалки напиляли ми,
собі з галузок назрізав букета.
Ми поскладали і поліна, й хмиз –
в паркій роботі мали насолоду.
А він дубці у кулаці затис
й поніс у хату, щоб поставить в воду.
Дійшла вже черга і до тих дровець –
від дров сухих займались помаленьку.
А наш рідненький хатній горобець
явив у вазі квіточку біленьку.
Старенька вишня – повний дім тепла
у грубі стала раптом золотою.
Й цвіла галузка – вишенька мала,–
старої вишні гріта теплотою.
І дивне щось в хлоп'яти на лиці:
хоч ти на нього глянь – і помолися,
мов під снігами вишні корінці
невимерлі у нім переплелися.
А де ті птахи, що співали там?
А де ті люди, що ті вишні їли?
А де вітри, що в листі шелестіли?
У золото гаряче відлетіли?
Лише хлоп'я світилося життям...
Сніг розтав. І знов лежать стежини
між зелених споконвічних трав.
Лиш берези білі, мов крижини, –
хоч і сніг давно уже розтав.
Сосни і зелені, і щасливі –
травам колір в зиму зберегли.
І дуби, у верховітті сиві,
змовчазніли. Чи такі п були.
А у небі, чистім і високім.–
гуси, і лелеки, й журавлі...
З святом вас березового соку –
з днем пробудження солодкої землі!
Кують зозулі не у лісі – у селі.
Задовго до схід сонця прилетіли
і на подвір'ї ранку тихо сіли,
щоб щастя накувать за всі жалі.
Ах щедрувальниці малесенькі-малі!
Кують зозулі не у лісі – у селі.
А небо світанкове, як вода,
між берегами всіх садів хлюпоче.
І сонце виплива тихенько з ночі.
І вітерець сади перебріда.
Кують зозулі в берегах – в садах.
А небо хлюпотить, немов вода.
Сивоброві сосни зимові.
Такі сивоброві – в інеї стоять.
У снігу, у тиші вечоровій
і тишею говорять і болять
сивоброві сосни зимові...
– Що ж ти, пташе, прилетів зарано
з вирію, від теплої землі,–
сплять іще і трави, і тюльпани
і дрімають проліски малі?
– Що ж, хіба немає порятунку?
Не страшна минуща самота.
Полечу проклюну першу бруньку,
щоб було над чим защебетать.
ПІЦУНДСЬКІ СОСНИ
А сосни шумлять, як море.
Та в сосон подовжений шум.
як безконечна хвиля в прибої.
А море потекло в небо –
зелене море в небі
на золотих стовпах.
Спасибі тобі, ліс, за добру твою справу,
що ти все ріс і ріс, не думавши про те;
і не претендував на винятковість, славу,
а справу ти творив могутньо-величаву:
єднав ти землю й сонце золоте.
Рукавом зеленим лісу
ніби погляд вдаль протру,
мов загляну за завісу,
мов повірю, що не вмру.
В кожнім шумі відчуваю
я майбутні голоси,
втаємничені від гаю
і блискучі від роси.
Що ж ти, матінко зелена,
що ж ти, діво лісова,
не приховуєш від мене
всіх надій своїх слова.
А вони над головою
все шумлять. І їхня суть –
щоб верхів'ям і травою
все шуміти у майбуть.
Лебедівка тоне у житах –
ах, яка прадавня дивна повінь.
«Пливе човен – води повен»,–
птах випливає з неба, як з любові.
Лебедівка тоне у житах.
Жито вишумовує на дах.
«Пливе човен – води повен»...
Тоне у житах, як у літах...
Відгриміло, відшуміло, відгуло
й погуркотіло десь за дальні гони.
Таке ласкаве по землі пройшло,
що довго ще земля не охолоне.
Із сонця промені течуть, як з картуза
текла із дядькового дощова водиця.
А промені такі, хоч би й напиться –
така солодка ця була гроза.
Люба моя, найлюбіша,
сонце моє золоте,
скільки раніше у віршах
згадував сонце я те;
просто воно сідало,
просто воно було;
серце моє не знало,
де оте сонце жило,
де воно спати лягало,
в світлій одежі вінчань,
як воно сльози ховало
в роси, в ранкову печаль;
скільки раніше у віршах
згадував сонце оте;
люба моя, найлюбіша –
сонце моє золоте...
МИТЬ БЕЗСМЕРТЯ
Кохана, погладь сорочку.
щоб смуги були вогняні.
щоб в дальнім життя холодочку
враз гаряче стало мені,
коли я тебе згадаю
у сивім своїм забутті
за тою десятою даллю
в останньому серцебитті.
в останнім повітря ковточку,
всміхнувшись останньому дню,
твою одягну я сорочку
з твого золотого вогню;
здолавши закони всі вперті,
зітхнувши в зелену траву,
в сорочці твоїй після смерті
безсмертним ще мить поживу.
КОЛИСКОВА
На добраніч, кохана,
йдуть холодні дощі.
Осінь в золото вбрана.
Вечір в мокрім плащі.
На добраніч, кохана.
Опускається ніч,
в непроглядні тумани
все хова увсебіч.
На добраніч, кохана.
Йдуть холодні дощі.
Ти у золото вбрана.
Я – у мокрім плащі.
І не думав я досі
про холодну біду:
ти лишишся, як осінь,
я, мов вечір, піду...
На добраніч, кохана...
Я одяг твій цілую, як осмуту;
я тебе не бачу вже давно;
тих зітхань хвилину, як покуту,
п'ю нектар впереміш з полином –
подихів хвилину незабуту;
я тебе не бачу, а вікно
все темніє і темніє – в смуту,
в чорну ніч впадає, як в отруту;
я тебе не бачу вже давно;
я цілую одяг, мов незрячий,–
поцілунок навсібіч гарячий;
я тебе не бачу вже давно;
і твоя звичайна одежина,
лебедине платтячко – пір'їна,
відліта і відліта в літа –
і нечутно щось мене пита:
«Що для любові – вірші чи любов?
Слова очей? Долоні тиха мова?
І мовчазна у подихах розмова?
Що для любові?..»
Є лише любов!
Посидіти я хочу біля хвиль,
щоб там був шторм, а не солоний штиль.
Той шторм, який думок не оглуша,
щоб там були бунтарство і душа.
Щоб шторм камінням кидав увсебіч,
щоб зорі з хвиль злітали в небо, в ніч.
Щоб шторм не знав – де небо, де межа.
І ти сиділа поряд, як душа.
ВАША СВІТЛІСТЬ ЛЮБОВ!
Ваша світлість Любов! Найсвітліше світання.
Найчистіша яса. Найясніше тепло.
Ваша світлість Любов, Ваша святість Кохання,
Мати божа душі – найсвятіш не було!
Ваша світлість Любов! Між дощів, серед хвищі,
як навкруг насува і пітьма, і пітьма,
все здолають чуття і підступні, і хижі,
коли Вас між людьми, серед людства нема.
Ваша світлість Любов! Голубе і зелене,
золоте і рожеве – Вам усе до лиця.
Крапелинку роси – найдорожче, що в мене,
Вам у синь опущу, піднесу до вінця.
Ваша світлість Любов! Щастя й ніжності влада
та, що підданих всіх піднімає з колін,
вимагає літать, і ніщо не завада,
навіть смерть в ній безсмертя, бо життя в ній не тлін
Ваша світлість Любов!
Політаємо за птахами по світу –
тільки крила, крила шурхотять...
Відшукаймо ніжністю зігріту
для гнізда високу благодать.
З висоти пташиного польоту
роздивись навкруг вдалечину
і відчуй малесеньку щедроту,
рівноцінну щедрому зерну.
І відчуй той поклик і той подих
в висоті високій, де зірки.
І впади з-за хмар усім на подив
до її коханої руки.
Ми з тобою тихо переїдем –
містом на волах везем свій крам.
Будуть заздрить нам міські сусіди,
як по-хутірському гарно нам.
Буде пахнуть сизими ярами,
буде пахнуть сивим полинцем –
буде пахнуть Підопригорами,
із дитинства явленим сільцем.
Як тут не радіть, не дивуватись:
долею куди нас завело –
в'їхало на поверх на дев'ятий
невеличке затишку село...
Не змалюєш кохання з натури.
Тільки начерк. Одна лише мить.
Не слова, лиш абревіатури.
Можна фарби лише підпалить.
Не змалюєш кохання, як спогад,
як його біля тебе нема.
Не влаштуєш житло біля бога.
Барви літа – а в серці зима.
Не змалюєш кохання. А може,
той портрет і без барв, і без слів
змалювати ВОНА допоможе
із зітхання, із погляду й снів?..
Надходить затишок, надходить і печаль;
закличний сум очей твоїх – причаль!
І губ твоїх незаймані свята.
Долонь твоїх ласкава самота.
Ти вся – молитва, що ніхто не зна.
Ти – в осені захована весна.
Не зроблений природи перший крок.
Захований під кригою струмок.
О світе мій, невже без таїни
народжуєш троянди й полини?
А ось кохання вічна таїна:
полин-троянда – квітка це одна.
Сумуйте надвечір, закохані люди.
Не щезне на світі ніщо – як труха.
Лишиться навіки, допоки ми будем,
кохання – божественне свято гріха.
Я не знаю, що зі мною сталось.
Припаду губами до колій,
упаду грудьми на власну жалість
і чолом – до всіх холодних стін.
Покладу долоню я на небо,
покладу, як на твоє плече.
І сльозою кожною до тебе
притулюсь, аж небо обпече.
Повне серце накидав я болю
із вуглин, із жарин, із вогню.
За вітрами ходжу я по полю.
І нікого я в тім не виню.
А все думав, що вітер остудить
і розвіє той біль серед піль.
Та все дужче пече мені груди
той роками обпечений біль,
що збирав по маленькій жарині,
не губив тих жарин я ніде,
що під вітром здіймається нині
і у серці тепер аж гуде!
Такі думки вечірньо-полинові
схилились головою до плеча:
любов – з печалі чи печаль – з любові?
Чи, може, так: любов-печаль...
Відшуміло літо за осіннім яром.
Облетіло листя – і гілки, як лід.
Тільки сонця захід крижаним пожаром
душі наші палить, дим тече на схід.
Я тебе не знаю. І себе не знаю.
Долю не зустріну – дим перетече.
Тільки захід сонця сходить в серці скраю.
Тільки серце в сонці сумом так пече...
ВОДНОБІЧ ВИРІЙ
Втонув у вирій чи в квартирі.
Горять мости у снігопад.
Життя людське – воднобіч вирій,
нема повернення назад
самітнику, ватагу, магу,
той шлях накреслений один.
З кохання не робіть розвагу,
то міст з останніх соломин.
Помножене життя і – на життя.
А вітер за вікном, немов серцебиття.
І пада дощ у вальсі наготи.
Усе це – ти...
В ласкавім затінку морських могутніх хвиль.
А там – печаль. Печаль – як штиль.
А тут вітри, немов серцебиття.
Твоє життя. Моє життя.
Помножене життя і – на життя.
Поділене життя і – на життя.
А лист осінній на усі ліси,
немов пташок недавніх голоси,
відлуння їх і їх серцебиття.
Я головою на твоїх колінах.
Безмежний світ. Листків серцебиття –
і їх печаль і світла, і нетлінна.
Твоє життя. Моє життя.
Поділене життя і – на життя.
Моє життя...
Прощай, житло стількох моїх невдач.
Прощайте, стіни, що мене любили.
І ти, маленький радіосурмач,
що вранці кликав до життя щосили.
Прощайте, вікна всіх моїх надій.
Прощайте, двері, що замків не знали.
Прощайте, краєвиди, що з-під вій
на мене тимчасово поглядали.
Уже не прийде більш сюди вона.
Чия вина, що так між нами сталось?
Моя вина? Ні, не її вина,
що щастя входило, а потім і прощалось.
Житло кохання, йду я назавжди.
Моє страждання, не дивись вороже.
Вітай усіх, хто явиться сюди,
терплячим будь, як всі віки, пороже!..
Тут ательє? Тут виготовляють крила?
Хто останній? –
Чергу займає дівча.
А скількох контора ця одурила?
Мовчать...
Завтра вихідний? Неділя...
Всі майстри і ательє вихідні...
Мені хоч не крила. Хоча – надію...
Надію на крила мені...
Озвався дід. Ходжу вже сто років.
Дефіцит – не завозять якихось гвинтів.
Все життя – про крила морока:
ні сім'ї, ні кохання – полетіть до кохання хотів.
Іди, онуко, надійніше – пішки.
Або на авто,
а то
зістаришся тут трішки –
років на сто...
Ні, дідусю, нема ні дороги, ні стежки. Були крила –
я ж літала. А це – нема.
Стала коханню не мила –
небо не трима.
Буду чекати хоч тисячоліття.
Може, з інших планет майстри прилетять. Будуть тут.
Мені хоч злетіти в те верховіття,
де айстри цвітуть...
Мені не; треба поміж зірками,
моє кохання зовсім земне.
То я, дідусю, у черзі за вами –
не забудьте, люди безсмертні, мене...
Ні вороття, ні каяття.
Синдроми переляку.
У кут загнати почуття,
як тигра, як собаку.
Заґратувать. Замурувать.
Від днини. Від людини.
І все чуття сконцентрувать
у крапельці сльозини...
Але ж таке в житті бува,
й ніхто не обороне:
людина в морі вишшва,
а у сльозі потоне.
Тут не життя, а місце стріч.
Кімната – роздоріжжя.
Готель. Вікно. Холодна ніч.
Як упряж – звичне збіжжя.
Прощальний вакуум оцей
готельної кімнати.
Л за вікном – лице. Лице –
то ніч сумна, як мати...
СТАРА ДІВА. ПОРТРЕТ
Чому життя – її в'язниця
в мільйон пустель у довжину?
Чому то кохта і спідниця
немов відлиті з чавуну?
Світів загаслих Аеліта?
Невже душа – майдан для страт?
Чому ж то визирають діти
з-за чорних вій, як із-за ґрат?!
Проводжають раненько зозулі
із села до столиці її.
Зустрічають сади призаснулі,
і в вечірніх садах – солов'ї.
Все із щирості, все із привіту,
мов не світ, а природи душа.
А вона пробігає по літу
і в контору міську і поспіша.
Звикла так: на роботу, з роботи
все життя ніби з криком «ура».
А село, крім неділі й суботи,
то для неї – немовби нора.
Ні, не буду я їй дорікати,
розпікати її самоту...
На воротях стоїть її мати,
у журби, як солдат, на посту...
Одмучилась. Затуркана була.
Ходила по селу курчам підбитим.
Сама в труну, як у траву, лягла.
Труна – мов латка гола серед жита.
Вона була стара і нестара.
Та на виду у всіх, бо – некрасива.
Сміялася з рудої дітвора.
А тепер побачили, що сива.
Не лишила по собі дітей.
Помин не сумний і не багатий.
Та чомусь набилося людей
до її скаліченої хати.
А над латкою схилилися жита.
І над нею зажурився кожен.
Бо на її скалічене життя
у кожного були години схожі.
Дорогі ви мої українці,
переповнений вами світ,–
вже пісень і вже сліз по вінця,
як і вашій Вітчизні літ.
І куди я по світу поїду –
де вас тільки по світу нема!
Може, з вас починається літо?
Чи кінчається вами зима?
Хмарочоси, хатини, оселі...
Земляки ви мої, земляки...
Повсідались ви на паралелі,
як ув осінь на дріт ластівки.
У хустках, піджаках і спідницях
входять в місто – у шовк і кримплен
дві старі-престарілі ялиці
із сімейства поліських Олен.
Між помади, і пудри, і лаку
йдуть ялиці – стара і стара.
Чорні руки у них, мов гілляки.
І лице, мов здубіла кора.
Йдуть ялиці повз автомашини,
тротуари гримлять, мов жалі.
Десь пеньки у лісах залишили,
і коріння їх там у землі...
Дай тобі поворожу, циганко,
про твоє невеселе життя,
про твою легковірну обманку,
що ніколи не зна каяття.
По руці ворожити не стану,
зворожу я тобі по очах,
як заплачуть вони без устану
по ночах, при свічах, при сичах.
Як сичі тебе ті запитають,
нагадають про ті солов'ї,
про циганів, які відлітають,
ніби птахи, у теплі краї.
Дай тобі поворожу, циганко,
тільки ти заспокойся, не плач
і свою легковірну обманку
у сльозині ти переінакш.
Може, хай вона піснею буде,
тільки пісня та стане сумна.
Бо такими не знають вас люди,
як зна осінь, як знає весна.
Добридень, хати, вас уже нема.
Куди поїхали, де ділась ваша доля?
У срібло не нарядить вас зима
й не прилетить вітрець до вас із поля.
Добридень, хати, тут був дід Левко,
а тут Уляна, мабуть, чи Горпина
несла до столу тепле молоко,
а тут, де зорі, колисала сина.
Добридень, хати, вже нема й сліда,
лиш бузина та престарілі груші.
І не збагнеш, чи щастя, чи біда:
мов не вода – ані сліда на суші.
Добридень, хати, ви куди пішли –
далеко, що й забрали кладовище?
Хороми, може, царські десь звели
чи хмарочоси, що нью-йоркських вищі.
Добридень, хати, о ясному дні
здалось: не магма під землею наче,
а там під хатами в правічній глибині
тепло від печі чи від ніг дитячих.
Життя прожить – не поле перейти...
А поле те не перейти ніколи.
Через усі і мрії, і світи
прослалося життя безмежне поле.
І кожен день орач ти і сівач.
Щодня свої ти доглядаєш сходи,
щодня збираєш урожай удач,
щодня свої рахуєш недороди.
І в день один – весна і літо там,
і осінь, і хурделиця зимова –
все одночасно сплетено життям,
так подих, з подихом і слово, і до слова.
Йдеш крізь усі і мрії, і світи.
І рік, як мить. І мить – рокам подоба.
Життя прожить, як поле перейти
з турботами і щастям хлібороба.
Вже нема. Час опустив завісу.
І хоч як я вдалину дивлюсь,
вже не вийдуть з поля а чи з лісу
ні одна із трьох сестер-бабусь.
Вже нема ні в хаті, ні в палаці.
Троє... Мов сто сотень чоловік...
Бо вони переробили праці,
що всьому селові б на весь рік.
Вони троє – невелике місто:
ступа, прядка – фабрика, завод...
А напряли тих ниток, як істин...
Хліба напекли на весь народ...
Вже нема... Уже не дочекаться.
Той туман нікого не верта...
Все минуще – та лишилась праця
і очей, і серця доброта...
Це подвиг – жить на хуторі в ці дні.
На ферму йти (і що там кажуть – вранці)
в полярну ніч, на позивні півнів,
Горпині-бабі а чи бабі Маньці.
Бо ж треба дать народу молока.
Ото й живуть, як за полярним колом,
дві зарплатні: і пенсія, й така –
і все твоє, що в темряві навколо.
І наїжджа правління і район
у світлу мить, а не в полярні ночі,
щоб бить бабам, як тим святим, поклон,
від тих ікон у бік відвівши очі.
Во Сочі чи столиці не для всіх.
І там робочі – та нові закони.
А тут – мов літописний перебріх
чи Атлантида, що повільно тоне.
Старі баби, і істина стара,
і хутори давно вже застарілі,
цивилізація стира їх і стира
у поступі до головної цілі.
Та ніч зимова ця болить мені.
Чи щось не так. Забули. Не відчули.
А кишлаки маленькі і аули?
То подвиг – жить на хуторі в ці дні.
Ми не самітні, мами, з вами,
бо то іще не самота,
коли над нами, наші мами,
ваш спів самотній ще вита.
І він то плаче, то щебече,
немов луна далеких днів,
немовби забавка малечі,
немов зітхання для синів.
Ми не самотні, мами. З нами
та ваша пісня золота.
Ми не самотні: з нами – мами,
бо з нами ваша самота...
Всіх зустрічали хлібом-сіллю..
Для всіх співалися пісні...
Не всі веселі йдуть з весілля.
Чому з весілля йдуть сумні?
Чи налякали, може, калли,
що квітами колись були?
Чи у майбутнє заблукали,
чи у минуле забрели?
І вже забувши про застілля,
ідуть задумливі вони,
мов не додому йдуть з весілля
самі до себе, здалини...
СІЛЬСЬКІ ПРИНЦЕСИ
І ростуть же такі дівчата
на вкраїнській моїй землі.
що принцесами б їх величати,
тільки жити ж їм треба в селі.
їм би з днів – лиш неділю й суботу.
їм би шовк голубий на стан.
А вони – у найважчу роботу.
А вони – у заміжжя туман.
Вже й з мозолями. Й слізьми умиті.
Як було їм. І буде ще десь...
Помарнілі жінки працьовиті
знов народжують нових принцес.
Із забавки все почалось – любов!..
Та іронічно поглядала доля:
«Наївні, думають – на все є божа воля...»
Всміхнувшись, відвернулася, либонь.
Коли ж ізнову погляд ізвела,
то мало доля з подиву не впала:
у тих у двох дітей було чимало –
до чого забавка людей тих довела.
Й подумала: «Нехай же буде так,
нехай і далі забавка триває...»
Прекрасно буть на світі двом, однак
коли їм доля жить не заважає...
Як у юність несходимую
рушив, думав у ту мить:
«Не прожити з нелюбимою,
нелюбимим не прожить».
Потім в зрілість опалимую
міркував, як ворожбит:
«Ні, не жити з нелюбимою,
нелюбимим можна жить».
А вже в старість незборимую –
цим себе хоч побожи:
«Краще жити з нелюбимою,
аніж нелюбимим жить».
Живе людина, ніби кінь.
У молоді роки
летить ускач, галопом він –
ще молодий поки.
А як змужніє чоловік
і починає жить:
дається взнак середній вік –
рівненько він біжить.
А прийде старість – не спита
ні коней, ні тебе.
Опустить голову в літа,
і ледве кінь човпе.
Кіноартисти грають нас –
робітників і комбайнерів,
доярок, вчених і прем'єрів,
з лампасами і без лампас –
кіноартисти грають нас.
А ми – то любим, то страждаєм,
малюєм свій іконостас;
в житті своїм артистів граєм,
коли артисти грають нас.
Бог милував від зла. Бог нам не дав кохання.
І ми так прожили, що дай бог всім прожить.
Печалі не було. І не було страждання.
І досхочу було і їсти нам, і пить...
Виліз з печери машини –
з черева благополуч...
Знав я його з дитини –
з онуч,
із повоєнного збіжжя,
з суму вдови;
знав я його з босоніжжя
пилу, стерні і трави...
Слухав його я, слухав –
що за Ісус-Магомет?!
Святість – у келіях кухонь?!
В сотах квартири – мед?!
ЛЮДИНА,
ЯКУ НІХТО НЕ БАЧИВ
Роздум про вічну людську Печаль
над нічним морем в Сухумі
І ніч. І моря шум – грудей могутній подих,
мов десь у темряві там велет-чоловік
аж по морському дну ногами вперто ходить,
шукаючи когось уже которий вік.
Все ходить між глибин, все ходить без упину
і аж хитає ніч, немов як у грозу.
Кого він загубив? Дружину? Чи дитину?..
А вдень його нема – хова глибінь сльозу...
Тут остовпіть від тих стовпів,
що вдерлись в ліс, мов яничари,-
всіх нищити, хто ріс і цвів,
й самі стоять, спинивши хмари.
Стоять заціплені самі
бетонні мертвячинні дрова.
Стоять вони глухонімі,
і в них ні звуку, ані слова.
Дерева, родичі мої,
скосили вас залізні кулі.
На стовп не сядуть солов'ї.
Від нього геть втечуть зозулі.
І я, запікшись у собі,
дививсь, коли пронісся вітер,–
навкруг дерева не в журбі,
а в гніві піднімали віти.
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!"
www.virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 18 вересня 2006 року
