virchi.narod.ru
Олександр Вертіль
Сумська область
м.Суми
Мотиви громадянські, пейзажні,
інтимні в цій збірці сумського поета переплітаються як одне ціле, утворюючи
особливий світ людського життя. Йдеться не лише про переживання ліричного героя,
а й про його боротьбу за чистоту душі, природи, людської моралі.
Олександр Вертіль народився 1958 року в селищі Жовтневому
Білопільського району на Сумщині. Навчався на філологічному факультеті
Сумського педінституту, закінчив факультет журналістики Київського
державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працював завідуючим відділом
обласної газети «Ленінська правда» (м.Суми). Лауреат обласної комсомольської
премії імені Пилипа Рудя.
Вірші друкував у журналах «Дніпро», «Донбас», «Прапор», «Ранок»,
квартальнику «Поезія-80», альманахах «Вітрила-79», «Околчица» (Болгарія),
колективному збірнику «Зажинок» (Харків, «Прапор», 1985).
Тиха моя батьківщина,
Вічний спориш у дворі.
Червоноуста шипшина,
Лавочка біля воріт.
Двері розчинені навстіж,
Джміль у нагідку гуде.
Посудом брязкає мати,
Батько з водою іде.
З дому приїхав додому,
Вдома, а мов у гостях.
Бавиться вітром солома,
Виструнчивсь гордо будяк.
Полудень дихає спечно,
Кров приливає до щік.
Думаю так недоречно
Про неподільність душі.
ЗУПИНКА
«КОЛОДЯЗНИЙ ЖУРАВЕЛЬ»
Веселий «пазик». Червень. Азстострада.
Водій.
І ми удвох біля вікна.
В серцях, що перегукуються, злада,
З усіх сторін хлюпоче далина.
І міниться, і зблискує хатками,
Шапками верб і струпами тополь.
За нами, перед нами і під нами
Стеливсь рушник для юних наших доль.
І, мов на щастя, за стрімким узвозом,
Не за якихось тридев'ять земель,
Гойдався при самісінькій дорозі
Колодязний цибатий журавель.
Над мовчазні схиляючися води,
Він виринув по хвильці з рукава.
Всміхався птах до нас червонодзьобо,
Коли цебро холодне подавав.
Весь простір літа виповнився нами,
Налаштували пісню солов'ї.
Тоді я осмілілими вустами
Холодну краплю зняв із губ твоїх.
...Минуло літо, і пройшли морози.
Були потому зими і тепло.
Вже по роках спинився за узвозом,
А там., нічого більше не було.
А чи вода заснула і дрімає?
А чи пішла ізвідси крадькома?
Була колись зупинка. І немає.
Лелеки дерев'яного – нема.
Немає ні цеберки, ані зрубу.
Стою і зором проводжаю шлях.
Чи то вітри лоскочуть мої губи?
Чи крапелини присмак на губах?
nbsp;
Сонце піднімається все вище,
Кірка підпливає льодова.
В затінку сільського кладовища
З потойбіччя ріжеться трава.
Несміливі паростки зелені
Вперше і востаннє вже несуть
Споконвічні суглинкові гени,
Кругову завершуючи путь.
...Забуя травневе різнотрав'я,
Вдарить соловейко у бузку.
Безголоса і зелена пам'ять
Тут живе по кожному горбку.
Ні коса її не потривожить,
Ані тінь ранкова череди.
Тільки вітер необачний може
Заблукати вихором сюди.
Пролетить прожогом, безпечальио.
Здасться, що розхитується світ.
Наче сотні ящірок відчайних
Враз прошелестіли по траві.
ВИХІДНИЙ
З батьком пиляємо дрова,
Весело пилка співа.
Впала колода вербова –
Тихо зітхнула трава.
Сонце нещадно так пряжить,
Тирсова смуга росте.
А на вербовому кряжі
Часу писання просте.
Колами роки розбіглись...
Батько чоло витира.
– Доста,– кажу я.–
Присіли.
Перекурити пора.
Дрова і пилка. Строкатий
Спогад у серці засів,
Як ми по черзі із братом
Пилку тягнули щосил.
Батько казав нам: «Зимою
Буде у хаті тепло...»
Пахло із кухні вербою,
В грубці протяжно гуло.
...Мовчки дивлюся на дрова,
Тирса покрила траву.
Я у п'ятиповерховім
Посеред міста живу.
Ввечері, у хуртовину,
Ліпить як сніг у вікно,
Чується запах вербини,
Що вже не чув я давно.
Спомину я усміхнувся.
Пам'яте, поруч присядь...
А колуном розмахнуся –
Тріски в дитинство летять.
КВІТКОВИЙ СЛОВНИК
Коли квітень ступне
На тугі моложаві простори
І тепло увіллє
У коріння майбутній траві,
В хорі птиць і дерев,
Юних рік і листків заговорить,
Защемить із юги
Білувато-блідий первоцвіт.
Віщий тиск у стеблі,
Наростаючий пульс хлорофілу
Інші квіти підхоплять
І до літечка аж понесуть.
Молочай золотий, роговик
І піретрум стосилий
Фіолетово, біло, жовтаво
Означують путь.
Щось говорять мені
Пелюстки молодого барвінку,
Зацвітають зірки,
Королиця, жасмин і братки,
Золотушник, роман, хризантема,
Ромашка і злинка.
Світлофорять зимі
Чорнобривці стрункі й нагідки.
І у слів, і в квіток
Є один невсихаючий коріль,
його сила і дух
У правічній стрімкій глибині.
Мають мову свою
ї стебло, і пелюстка, і колір,
Що звучать і звучать
Від снігів до снігів день при дні.
Я словник квітковий
Серед степу очима гортаю.
В кожній квітці живе
Неповторний усталений світ.
І радіє душа, і щемить
від гіркого відчаю,
Що угледить колись,
Мов прощання з теплом,
Пізноцвіт.
БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ
Ішов дитинно, безборонно,
Немов запраглось обійнять
І ту церквицю тиходзвонну,
І одиноке гороб'я,
І шлях, що шинами прошитий,
І ще віддалене – курли,
Асфальту латочку, де діти
У клас мальований пішли.
Сніжинки падали бузкові
Із весняної крутії
На парасолі випадкові,
В закономірні ручаї.
Щасливий небом і чеканням,
Сніжок натомлений приліг.
...І сірим місивом востаннє
Туливсь приречено до ніг.
Тріснула крига на річці навпіл,
І розкололася річка на криги.
Шрамом глибоким заголубів
Крок полуднево-безжальний відлиги.
Тихо ковтнула повітря вода,
Вільно гойднулась придавлена хвиля.
Захвилювалась верба молода,
Вгледівши дзеркало відмолоділе.
Здавна у природі повелося:
Як проб'ється трішечки зело,
Палахтять молочні абрикоси
І бджолята пробують крило.
У гіллі кружляють несміливо,
Грає тихо бджоляна сурма...
Поряд вишні, яблуні і сливи
Абрикосам заздрять крадькома.
До пори. У пелюстковім вирі
їхній цвіт востаннє промайне.
...Всі дерева листопад помирить,
Жодне з них зима не обмине.
Тобі все так пасує...
Осіння фантазіє,
Утримай мене од спокуси
Уявити кохану у вересневій сукні,
Яка шелестить-палае золотолистом
На ранковому безвітрі.
Себе – у підкреслено притишеному
костюмі –
Тривожного (не сколихнути б жодної
складки).
Аби потім пізніше самому
Не одчиняти навстіжень вікон
Перед вогненним кленом,
Не боятися дивитись на жовті гілки,
Заціловані сонцем і вітром.
Щоб якогось ранку з останнім листком
Не обірвалося моє тихе свято.
Русявий профіль в синьому вікні,
Тремтливі хвилі сонної фіранки.
Струмки волосся русоголосні
Бентежним сплеском линуть аж до ранку.
Уже вляглась найглибша тиша з тиш,
Що по вуста напоєна словами.
А час гряде з міжзоряних узвиш
У вікна непрожитими ще днями.
У сутінках – віддалені вуста,
А в шибку світло – спрагло і урочо.
Зіниця сонця дальня, золота
Багряний невід кидає із ночі.
«Пощо листи І телеграми?..
Усе минуче – промине.
Нема нічого поміж нами,
Не жди, не клич, не мучся, не.
Не треба пам'яті вокзала.
Любов не збудеться нехай».
А вже з підніжки проказала
Тихенько так:
«Не забувай».
ДОЩ
Пішов. Пішов... Пішов... Нікуди не заверне,
Бігцем пролопотів по лугу навпрошки.
Ввігнав тугі цвяхи у дзеркало озерне,–
Із присвистом тонким осколяться шляпки.
Схилився очерет. На вітрові тремтяче
Тоненьке лезо хвилю цілує й холодить.
Скалки одна в одну вливаються, неначе
Утворюють стрімку мозаїку води.
А все-таки ми з вами ще застали
Барвінку трошки й пісню про коня.
Віктор Терен
Застали ми і нас застали
Аероплан, ракетоплан,
Терплячі аеровокзали,
Нежданий аеротуман.
Усе ми далі, все ми вище.
Десь призабулися волхви.
А реактивний вітер свище
Над царством дикої трави.
Вона ж бо голосу не має.
А стебла мовчки просять пить,
Бо спозарання проступає
Роса бензинна
і кипить.
Земля з трудом береться мохом,
Відходить в плавні осока.
І планомірно пересохло
Сріблясте горло у струмка.
Але зарано, любий брате,
Зелені поминки справлять.
Якщо і це з тобою втратим,
Тоді вже – нічого втрачать.
Не до благань, не до вагання.
Сторожі – вірних сторожів.
Ставаймо разом на останнім,
На цім зеленім рубежі.
Допоки даленіє простір
Й туман його не оповив.
Щоб наші внуки йшли у гості
До прапора Трави.
Травнева ніч дощами вмита,
Зірки і яблуні цвітуть.
Із молодим зелом щомиті
Я струменію і росту.
Здається, простору замало,
Іще один-единий крок –
Найдальшу зіроньку дістану,
Торкнусь гарячих пелюсток.
А вже потому, серед буднів,
Коли затихне давній щем,
Валіза – полум'я остудить,
Зоря – у пальці запече.
ЗАМЕТІЛЬ
Я світу білого не бачив,
По світу білому йдучи.
А сніговійниця гаряча
Крутила білі паничі.
Згубивши всі орієнтири,
До маяка удалині
Вела вперед єдина віра –
У світло в маминім вікні.
Під вітру стогін і пересвист
Дістався дому всеодно.
Не на село, на всенький Всесвіт
Світилось мамине вікно.
Воно здавалося зорею,
Що зайнялася в білім склі.
І розливалося од неї
Незгасне світло по землі.
Висока істина зоріє,
Немов священне знамено:
Завжди освітить і зігріє
Маленьке мамине вікно.
Чи не осінь?.. Справді, осінь...
Ось і осінь...
(Хай банально) – вдвадцятьп'яте вже
знялись
І розтанули журавлики високо.
Де ж ви? Де ви? Я на вас не надививсь.
Що ж ти, осінь? Мов підступниця лукава,
Тихо-тихо рано-вранці підійшла.
Я ж не думав... Я не ждав тебе, їй-право,
Ти вже тут, а я у серпні. Ну й діла.
Вже не так мене і просто здивувати,
Але зараз, як по правді, розгубивсь.
Час і листю, як і птахам, відлітати,
Тільки ж я на нього ще не надививсь.
Одлітає, опадає, одмирає...
Знов галуззя голе очі холодить.
Щоб діждатися травневого розмаю,
Треба душу на морозі остудить.
Так повільно, невблаганно все відходить.
Відійде і те, що прийде ще колись.
Одпливають тихо трави, стежка, води.
Ну куди ви? Я ж на вас не надививсь.
Вічний цей калейдоскоп мене чарує,
Хоч у ньому досить місця для жалю.
Та одне тепер тривожить і хвилює:
Чи ж на все в оцьому світі надивлюсь?
Птаха поміж вітами шелесне,
Корба заспіває над відром...
Наче обіч стресів і прогресу,
В зелені малесеньке село.
Там і кропива, і материнка,
Подих недалекий ковили.
Ще й стежинки, ніби павутинки,
Між хатками щиро пролягли.
Прийде мозолясте повечір'я,
Втому переллє у довгі дні.
Холодіють пустками подвір'я,
Світиться не в кожному вікні.
Небо нахилилося високе,
Вулицею тихою пройду.
Захищу вогні поодинокі,
Вітер опівнічний одведу.
БІЛЯ ВОРІТ
Нічого більше вже не треба.
Всього старому вистача.
Весняне сонечко у небі,
Осіннє сонце ув очах.
Сидить, мовчить, немов дрімає,
Але дорогу стереже:
А чи нікого там немає?
Мо', йде своє або чуже.
Кому яке до нього діло?
В старого справ також нема.
Якби лиш сонечко світило
І забарилася зима.
Якби було подовше видно,
Якби міг слухать тишину...
Щоб, хто не йшов, казав: «Добридень»
І головою щоб кивнув.
Ходімо в царство листя і опеньків,
Туди, де вчора зжовкла жалива.
Там сонце нахилилося низенько
І трави щедрим світлом налива.
Сьогодні в лісі тихо і прозоро,
В повітрі павутинка розтає.
Порожні часто їжакові нори,
Нічого не поробимо. Так є.
Прийшла тора втрачать і набувати,
Давно відоме наново сприймать.
Час відкриття знайомих постулатів,
Яким, напевне, й назви ще нема.
Та буде й це. Тож нумо по корзини,
Ліс жовтобровий в жовтня на межі.
Благословенні будьте переміни
В природі
і душі.
Стрімкого сліду білі паралелі
серед снігів наструнені лежать.
Праворуч нас кмітливі і веселі
антени вух допитливих зайчат.
У тишу пада азбука стозвука,
співа-стукоче дрібно по сосні.
Маленький дятел з райдужного лука
пускає в стовбур стріли голосні.
Але звертають лижі на відлигу,
вгрузають в землю втоптані сліди.
І вечір теплий кольору індиго
ступає в ліс принишкло-молодий.
Стече лижня, як завше, і опісля,
коли мине снігів останній строк,
розправить крила стежка на узліссі,
немов зими постійний епілог.
Дні в однині вже відмовчали,
Віддаленів прозорий сміх.
Лише у сні колись причалять
Мої вуста до губ твоїх.
Зітхиеться глибоко фіранці,
Що береже твій тихий сон.
ї скрикне пролісок у склянці
Тоненьким синім голоском.
Коли буде кривдно і нелегко,
Знов зійду на пам'яті місток.
Втішить мене стежечка далека,
Заспокоїть поїзда гудок.
Що вже тут роздумувать?
Одразу
В недалеку вирушу я путь,
Де мене ніколи не образять,
Де не скривдять і не підведуть.
Де не штучно стрінуть і зрадіють,
Не зі слів збагнуть, а по очах.
Чаєм самоварним одігріють,
Якщо треба, поруч помовчать.
Знаю сам, що я ніяк не ангел.
Там також не відростили крил.
Не шанують поділу на ранги,
Не майструють вигідних перил.
Нелукаво, просто, безневинно
За північ розмова попливе.
Може, найєдиніша людина
За отими вікнами живе.
Відчуваю, що часу не маю.
Тільки ж де стежинонька ота?
Завірюха рейками гуляє,
Шпали холодить-переміта.
Прямокутник вікна голубого,
мокрий подих дощу у вікні.
Обірвалася крапля, мов слово,
потонувши у тиші скляній.
Розкотилася ніч на краплини,
край фіранки легенько гойднувсь.
Я не сплю. І тобі в цю хвилину
не до сну, не до сну, не до сну.
Опівнічні про що твої думи –
цей німий монолог самоти?
Телефони, стомившись, поснули,
розминулись в дорозі листи.
Відчуваю, дивлюсь, задивився,
кожен порух твій зором ловлю.
Озирнися, почуй, озирнися:
я не сплю, я не сплю, я не сплю.
До вікна силует припливає,
тиша вдарила в шибку крильми.
Серед тиші нікого немає.
Тільки ми. Тільки ми. Тільки ми.
Коли пальці спіткнуться незрячі,
телефоном схитнувши окіл,
вдарить черга дзвінка нетерпляча,
твою тишу розкрає навпіл.
Мій поїзд до тебе чимдуж поспіша,
до скла притулилася рвійна душа,
їй тісно у грудях, тим паче в купе.
А вітер зітхає, гуде і мете.
У потязі – протяг. Оголена мисль.
До слова звертаюся: – Не застудись.
Ти слово єдине із тисячі слів,
тебе лиш в дорогу я взяти посмів.
Хвилинами ніч поступово сплива,
тужаве повітря експрес прошиза.
Вагони зеленою трасою куль –
На станції бути о шостій нуль-нуль.
Широка долоня – ранковий перон
приймає обмерзлий мій третій вагон.
У потязі вікна усі крижані,
нікого не видно у жоднім вікні.
І лиш у моєму малюнок пала:
душа у дорозі за ніч розцвіла.
Замерзає пісок на причалі.
Вранці річка, неначе під склом.
Часто кажемо: «Осінь настала».
Краще все-таки: «Літо пройшло».
Скільки фарби воно залишило,
Віддало па прощання тепла,
Щоби їх в завірюху розкрилить,
Найдорожчим вогнем запалать.
І горітиме полум'я доти,
Доки вийде весна з берегів.
Беремо, як належне, щедроти,
Забуваючи швидко борги.
Забираємо більше, ніж треба.
Ані жаль не проймає, ні страх.
Проводжаю журавлика в небі.
Ну, навіщо синиця в руках?
Всі вірші взято зі збірки "Троянди на пероні"
Київ,видавництво «Молодь»
Художній редактор К. О. Рязанов
Технічний редактор М. Л. Мелько
Коректори В. В. Євдокимова, 3. М. Клещенко
Здано до набору 16.07.90. Підписано до друку 27.09.90.
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 5 березня 2006 року
