Микола Вінграновський   

" На срібнім березі "

Біографія

До творів, опублікованих у збірці
"Відлуння десятиліть"
Біографія


Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується JAVA-навігація,
JAVA- та GIF- анімація!!!

До поетів - класиків

До творів зі збірки "Відлуння десятиліть"

На головну

Оригінал шукайте з лінком:
http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=1248

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936

ЧАРІВНИК СЛОВА

    Вельми небуденне явище в нашій літературі – поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну... Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся... Земля... Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності – неба й степу. Степова річка Кодима, маленька посестра Бугу й Дніпра, в якій – відчуття близькості могутнього пониззя Дніпрового й козацького Чорномор'я. Одноманітний і непоказний для невтаємниченого, а насправді щедрий і ласкавий, зворушливий світ полину і чебрецю, воронців і молочаю, фантастичних гарбузів і сліпучих помідорів на городах, міріад коників-скрипалів у траві й солістів-жайворонків у небі (тоді ще так було!), палючого сонця і нечастих теплих дощів, скупих рос і лютих суховіїв, золотих хлібів і манливих підземних скарбів... У прадавні часи тут переходили й витісняли один одного десятки войовничих народів, залишивши по собі тьмяні спогади в історії, – аж поки заселив цю землю наш народ, скропивши її своїм потом і кров'ю...
    Час... Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше – Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу. Отож – народ... Це покоління відчувало свою органічну причетність до нього. Воно бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх... Як батьки, що поверталися з фронтів, – далеко, далеко не всі, – зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі... Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів... Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер... Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині – через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим – до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу...

    Пам'ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашої літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, – і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші. 5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича». 18 липня – «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча.
    17 вересня – «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала... Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі рясні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем. Багато читачів гаряче вітали їх. Але не бракувало й таких, кого вірші молодих поетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмисну ускладненість», «деструкцію» тощо.
    Трохи вгамував пристрасті виступ Максима Тадейовича Рильського, який одну із своїх «вечірніх розмов», що тоді регулярно друкувалися у газеті «Вечірній Київ», цілком присвятив поетичним дебютам М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича. Висловивши низку зауважень, він водночас підкреслив безумовну обдарованість та перспективність молодих авторів, їхнє право на власні пошуки; при цьому особливо відзначив національну емоційну стихію та довженківське начало у Миколи Вінграновського.
    Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. (До речі, майже одночасно вийшла і перша збірка Василя Симоненка «Тиша і грім», як і перша збірка Івана Драча «Соняшник»). Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю – масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна – ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой. Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п'ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було... дев'яносто дев'ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола
Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, – а відповідно змінювався і характер його поезії. На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростають обертонами журливості, гіркоти, тихої радості; масштабність притишується зосередженістю. Вже вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».

    Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя.

    А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка – «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія... Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза (до неї ми ще повернемось).
    Остання ж збірка – «Цю жінку я люблю» (1990) – містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60–70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості – із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання...
    Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих питаннях» – і вічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кілька давніших та новіших творів – «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру...», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі...»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з'ясування цих питань буття особистості, нації, людства – і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води із очерету хлюпавиця...» не вжито жодного поняття із сфери громадянського життя (хіба що найзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з великою силою і пластичністю відтворює драматизм саме громадянського самопочування, громадянської місії українського поета другої половини XX століття. У Вінграновського майже завжди світоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу й незглибнішу сферу, в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним і всюдиприявним у душі: розпросторює свою владу на все духовне єство людини, а не залишається, як це здебільшого буває в менш суб'єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань. Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло.
    Його поезія – це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому... Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі, – все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом – з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу.
    Але в цій непідлеглій стихії його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все невтримно тяжіє. Це – народ, нація. Україна. Україна в усій складності її історичної долі – це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сентименту. Це щось більше, це те, чим живе його душа. І, зрештою, все, що він пише, – про неї. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів'ятко, Дніпро, Рось – всі і все, кому й чому він звіряється в любові, – все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього – в усьому житті.
    Одна з підстав душевної структури Вінграновського – його глибока, органічна народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в поетичному стилі його. Колись Довженко говорив про вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда – українських селян, про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щось із цих якостей «дніпровського племені» відчувається в підґрунті поезії Вінграновського (плюс «містерія» українського степу, півдня), і це певною мірою ріднить її з довженківським духом. Як і з Шевченком. У мові про свій народ Вінграновський має щось таке, що йде від Шевченка. Це і ота всеприсутність образу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання. Читаючи цю книжку, багато хто, певне, зверне увагу на багатство і часом незвичність поетичної мови. У нас досить поширене спрощення ставлення до мови за принципом: оцього слова я не знаю, а цього не розумію, а цього немає в словниках, а так у нас не кажуть і т. д. і т. п. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із нас володіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мові народу – сотні тисяч, і жоден словник не спроможний охопити всього національного мовного багатства. Мови треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнавати нове, кожне незнане тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови, а її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподіваної барви тощо.
    От таким чарівником слова є і Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайності слова – воно в нього буває грізне, суворе, й лапідарне, і завжди ненапружено точне.
    Поетична фраза в нього вищою мірою «елегантна», пружна, й необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові душі.
    Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Нині працює над історичним романом про Северина Наливайка (опубліковані в періодиці уривки з нього дають підстави сподіватися, що це буде річ незвичайна!).
    Але із закінчених і повністю видрукуваних прозових творів кращі, на мій погляд, – це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського – вищою мірою жива). У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого». Причому в зображенні «персонажів» з фауни він показав себе не лише художником, а й – несподівано – оригінальне спостережливим натуралістом (оригінальне, тому що спостережливість його межує з фантазією і в неї переходить), а також, сказати б, вигадливим «зоопсихологом». Ідучи від народної казки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так це психологізує і злагіднює гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б «подумати» або «сказати» ті істоти! І вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
    Діти для Вінграновського – не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності. Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю (це відчувається!) пише вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше є собою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші – принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.
    Зрештою, його «дитячі» твори – ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх. І тут – ще один напрям творчих можливостей поета, який і в майбутньому ще дивуватиме і дивуватиме нас...
    Тридцять років тому Микола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.

Іван ДЗЮБА
Українське слово – Т. 3. – К., 1994.

Вірші, які були надруковані
у лютому 2005 року:

Я тій сльозі сказав: не йди.
Я тій сльозі сказав: сиди.
Сиди, не плач, моя сльоза,
Сиди, не плач, як я сказав.
А ти заплакала й пішла,
І чорним цвітом надійшла...
Усе лишилось, як було:
Порепане моє чоло,
Та затверділий біль в очах,
Та той вогонь, що недочах.
Лише слова, колись легкі, ;
Сьогодні змерзлі і гіркі.
 

               Тополя

Коли засне, немов дитя шалене,
Глибоке місто неспокійним сном,
Вона приходить здалеку до мене
І шелестить до мене під вікном,
Щоб повертався я на Україну
Плугами чорнокрилими орать
І тополя та в полі поливать,
І поливати землю тополину...
Бо йдуть літа буремною ходою,
Різнити важко пустоцвіт од цвіту...
І той любов'ю повниться од світу,
Хто рідну землю має під собою...

             Марія

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці.
Голову на буханець поклала.
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі

Гомонить по сливах... Задрімала.
Промінь сонця гасне у косі.
На буханець голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.




Збірка

"НА
    СРІБНІМ
            БЕРЕЗІ"

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали й поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? – Нема порога.
Де родовід? – Не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими вдову.

А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав.
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища. Затихли.
Зозулі лет – ні в сих, ні в тих.
Земля – могила для загиблих,
Земля – землянка для живих.

І лиш сльоза, з пожеж іржава,
Таку ж іржаву доганя...
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий
Пита – кого? чого? – пита...
Вдова цілує Перемогу
У перепалені уста.

І тут коли, коли похмурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав'язав пупки.

Малі-маленькі, більші-менші,
Дезинфіковані вапном,
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя –
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.

   

ХЛІБ

        Присвячую Корольову

З-поза чого, з далекого незгоддя
Заснув у глині шумерійський серп.
Дорогою століть в очах мого народу
Іде на вітрі чорноплечий степ.

Дванадцятого квітня мій ровесник
Був хлібом посланий у чорне й золоте:
Не старіють на світі наші весни,
І наші очі сніг не замете.

Бо хліб – давно. Ми завжди в долі
        з хлібом:
І сивина, і молодість, і час.
Нас пам'ятає хліб: не снідать,
        не обідать...
Нас пам'ятає хліб: Дніпро тече про нас.

На краплю молиться всеокеанське море,
І мати біля груші, і вікно:
З руки із нашої себе зерно приоре,
Цілуєм колос – шлях свій ведемо.

Наш хліб – на скронях. Вірою і правдою.
І Революція, і Ленін, і – політ.
Не зрадою, а тихою порадою
Він любить нас. Він тут. Він є. Він –
        хліб.

   

ДОВЖЕНКО

І
Благословенні води літ,
Літа Десни благословенні,
І часу вічного політ
В однім осяянім іменні.

Благословенна срібна твердь
Землі і неба, дня і ночі,
І золоті вогневі очі,
Де обнялись життя і смерть.

Священна чаша доброти
В руках всеспільності й любові
І світ, об'єднаний у слові
Краси, і правди, і мети.

Благословенна світлотінь
Судьби в щасливім одкровенні.,
І многокрилля поколінь
В однім озоренім іменні.

II
Цвіркун сокиркою січе
Весло з водою, зими й весни.
Дрімає небо, і тече
Дорога зір на давню Десну.

По тій дорозі хто пройшов,
Той знає, що ті версти варті...
Але – там першою Любов
На грізній на своїй на варті.

Вона в душі його стояла,
Коли кривавивсь світ при нім,
І, як могла, оберігала
Його в стражданні золотім...

Він був щасливий, бо свободи
Огромний подих в нім не щез.
Він мав за честь судьбу народу,
Мав Революцію за честь.

  

ПАМ'ЯТІ КІНООПЕРАТОРА
МИКОЛИ БИКОВА

Ти, водо, пливи, і ти, вітре, війни:
Де кратер бджоли? Де життя синій
        кратер?
Тебе обнімаю в обіймах війни
Один, як ніколиньки, мій оператор.

На споді землі, де лиш темінь живе –
Де кратер ночей? Де життя лютий
        кратер?
Солом'яний місяць і сіє і жне
Один – нікогісінько – мій оператор.

Шинеля і фрак, блуза і кімоно,
І хтось там у чоботях – всіх не зібрати..
АЙМО у руках, чорно-біле кіно –
А ти, мій однесенький, мій оператор...

Де сльози любили, вогонь і печаль,
Де рвало серця і мінявся фарватер,
На сизих устах твоїх вітер і даль,
І ти коло мене стоїш, оператор.

      

       

Вас так ніхто не любить. Я один.
Я вас люблю, як проклятий. До смерті.
Земля на небі, вечір, щастя, дим,
Роки і рік, сніги, водою стерті,
Вони мені одне лиш: ви і ви...
Димлять століття, води і народи...
Моя ви пам'ять степу-ковили,
Зорі червоний голос і свободи.
Дивіться, гляньте: мій – то голос ваш.
Як світиться він тепло на світанні...
Я вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
 

  

       

На синю синь води лягла від хмари тінь–
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під
        лист,
Туман стелився при долині вогко.
Щось далечі було... терново світ наливсь...
Земля і Місяць вдвох дивились око в око.

Стопа в стопу ступав за родом рід,
Лопата за лопатою ступала.
Над морем скелями ішов за глодом глід,
За серцем серце йти не перестало.

Лиш я незчувсь, як стишилась хода,
Як простелився вітер за плечима,
І на слова мої дивилася вода
Кленовими осінніми очима.

   

   

Вологий запах, запах паші
В сухому сяеві стожар.
Почав уже в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.

Човни і ми в човнах стемніли,
Стемніла птиця на льоту,
Лише козацькі дві могили
Темніють довго у степу.

Дивись-дивись: пасуться коні!
Не намальовані – живі!
І їхні тіні в оболоні
Темніють чисто на траві.

А там за ними море грає!
Шугають зорі до стожар!
І в попелястий сон лягає
Червоноокий тихий жар.

  

ДО ТВОРЧОСТІ

Передчуттям любові і добра
І в ці рази я тішусь та радію!
Перегра наче давності стара
Щось знову обіцяє на надію.

Затуркані бажання золоті,
І суєтою злякані довір'я,
Як діти по мертвотній руйноті
До себе знову лізуть на подвір'я...

Який щасливий голод на душі!
Яка перечекаяність! Звідколи!
Яка жага вже застеляє столи!
Які на хвилі білі буруші!

А сумніви-гризоти, як татари!
А час холодну ніженьку кує!..
Не зрадь хоч раз, не проминися даром,
Один хоч раз, передчуття моє!

   

   

Поснули – сплять оса з осиною,
Змерз чорний кетяг бузини,
І літня хмара під осінньою
Плечем біліє край зими.

На прихололе сонце зморене
Надули щоки гарбузи,
І соняха обличчя згоряне
Прошелестіло у низи.

Там, де млинок слухняно бухкає
І від олійні тихий струс,
Голодний шпак даремно слухає
Маслини захололий пульс.

   

       

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

Аби ще в жнива – то було б іще...
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...
Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.

Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені...
Бо так вже склалось – не забуть,
        не збути,
Не призабути навіть уві сні.

Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман...
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гармана – даленів гарман...

       

Щока, та тінь, та тінні очі,
І ми самі на самоті...
І дощ цілує опівночі
Кульбаби очі золоті.

Десь кінь ірже – його не чути,
Десь хтось іде – його не знать.
Тебе любити – не збагнути,
Прощанням щастя доганять...

Але в кульбабі дощ забутий,
Де в громі скупане весло...
Не все те є, що мало бути,
Бо й щось до нас було – збуло.

На віки вічні і назавтра,
Як і на вчора, як тепер,
І мерзлу землю гріє ватра, –
На ватрі вогник перемерх.

   

   

Будеш, мати, мене зимувати,
Будеш, мати, мене коло хати,
Будеш, мати, мене коло хати...

Ходить полем мій кінь вороненький,
Ходить полем мій кінь молоденький,
Ходить полем коник молоденький...

Будеш, коню, мені воювати,
Будеш, коню, собі долю мати,
Будеш, коню, собі болю мати...

А ти, мати, мене та від хати,
Будеш, мати, мене проводжати,
Мене проводжати та не забувати...

   

ЩАСЛИВА ПІСНЯ

На тепле поле
Дивився дощик,
І хата в білім сні,
Дорога при мені -
Все при мені.

І тінь крила,
І золото весла,
І квіти ті,
Яким нема числа..

У тепле небо
Дивились води,
І пісня у вікні –
Давно воно мені,
Все при мені.

Щасливий я –
В мені ім'я твоє,
І я люблю,
Яка мені ти є...

Твоя дорога –
Мої там кроки,
І голос і луна,
Дитинна давнина
Все при мені.

   

В кукурудзинні з-за лиману,
Де тихі дині в жовтих снах,
Де зайченята плачуть маму
І голубим сміється птах,

В невільнім вив'яленім літі,
Де в переліті вже крило,
Де сохнуть далі перемліті
І за селом сидить село, –

Мене окликнув хтось!.. Був голос
Жіночий – вогкий і тремкий.
Я оглянувсь – ніде нікого:
Ні губ, ні кроку, ні руки.

Але душа моя затерпла –
Відкрилась голосом отим
Дорога біла середстепна,
Де йшлось великим і малим,

А множество вже стало станом
Позаду мене в небесах...
І я заплакав над лиманом,
    лубим сміявся птах!

   

СКІФСЬКА
КОЛИСКОВА

Колесо котить себе.
В голосі колеса сухо.
Степ даленіє в рябе,
Дихає спеченим духом.

Дим засина з колоском,
Сплять жеребці і кобили,
Спить у траві молоко,
Дихає баба з могили.

Гиля, моє скіфеня,
Гиля на вичинку шкіри.
Гиля в сідло на коня –
Меч свої зуби ошкірив.

Бринзою пахне роса,
В меду злипаються очі.
Бог прикотив небеса
Темною хмарою з ночі.

Колесо котить себе,
Голос у колеса довгий.
Соб, та гаття, та цабе,
Вовк одягається голий...

Гиля на сон, на спання,
Бавиться нічого сміхом.
З ранку, моє скіфеня,
Станеш до вечора скіфом.

І пролетиш на орлі
Кров і літа, що зрябіли...
З бабою в очі твої
Буду дивитись з могили.

  

СПОГАД ПРО ВІЙНУ

Сумні без батька двоє діток цих.
На пагорбах, на вицвілім стернищі,
Одне пасе козу, друге пасе корову,
А мати із сапою день при дні
На буряках на школу, і одежу,
Та на харчі вже грішми заробляє
її поволі старіє щовечора сама...
Вони ж собі обоєнько-удвох
Тихенько граються та сваряться
        тихенько.
Я вже забув, як звати їхню маму.
Якщо ж і не забув – то що із того? –
І цинкове відро на лишайчастій лаві,
Та їх обох темнавих в темноті
Одне до одного притулених в дрімоті,
їх не забув я. Не забув сапи,
Що їх обсапує для школи та одежі,
Та для харчів, та й більше ні для чого...
Я вже забув, як звати їхню маму...
ім'ям мій освітився світ.

       

     

Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах.
І попелясто від кошар
Вівці копитце землю пише.

Пришерхла тиша – сіра миша –
У жовто-білих комишах,
І сизий цап – іранський шах –
Пришерхлу тишу тихо лиже.

На сірім мурі чорний кіт
Крізь білі вуса парко диха,
За ним лиман синіє стиха –
Синіє осені приліт.

   

       

Так швидко відминули кавуни,
Відчервоніли з ними помідори,
І тишком-нишком ожили млини,
З шовковиць лист, з шовковиць лист
        учора
Упав тихенько, вухо опустив,
Як цуценя чи як руде телятко.
Риплять під інеєм останні капусти,
Стручки акації тремтять уздовж посадки.

Ми сядемо за хліб, і за вино,
І за вареники з картоплею пухкою
І за чарчиною хмільного супокою
Згадаємо чиєсь сумне вікно.

       

   

Коло тебенько я – дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.

Зірно каже собі про дощ,
Про краплину малу на ньому,
Про чорнобил, і нехворощ,
І дорогу – назад додому.

Бо додому воно завжди:
Полину і сьозі – додому.
Сніг іде. Голубінь з ожин.
І морозик цвіте по-свому.

Коло тебенько я – за всіх.
А як ні – за одне лиш небо...
Збився з ніг золотий поріг
Біля тебенько, коло тебе.

 

       

Вже ночі під листопадом ночують,
Примерзла, опустилася латать,
І щуки воду слухають – не чують,
І снігурі поміж сніжинами летять.

Сміється заєць з морквою за вухом:
Мокреньким носом ловить сніженя...
І пахне шишка біля себе сухо,
І степ лежить від мене – до коня...

Нам знову ніколи: вісімдесятим ліком,
Двадцятим віком почнемось – нема!..
Учора тут ще басувало літо,
Тепер дивися: молода зима!

І стежка вже не лащиться під ноги,
І не співає – каркає лиш птах...
Взуваймось добре на свою дорогу,
Вдягаймось тепло на зимовий шлях.

З обніму тебе. Тебе я обнімаю.
Мін білий подих на твоїй руці
З цю мить, коли між снігом пролітають
Червоногруді теплі снігурці.

     

 

   

І те, і те: як птах раптовий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний ранковий –
Мені не йдеш ти з голови.

Мені ідеш ти – не докликнуть.
А крикнеш – крикнув і сиди.
А губи дивляться і сліпнуть,
Ненадивившись назавжди.

У кожної дороги – ноги.
І крок дороги – крок розлук...
Мені невидимі дороги –
Дороги снів твоїх і рук...

І якби, може, не прощально
Ранковий птах злетів з трави –
Непереквітло і вінчально
Мені не йдеш ти з голови.

 

   

Позахолодало на ріллю,
На ріллю, де енко-єнко-венко, –
Подивилось небо крізь зорю,
Як морозить хвилю морозенко.

Повідтуманіли береги,
Понанахилились обереги,
Глянули з-під інею луги,
Як вставає місяць обережний.

Літові далеко до дощу,
Перевито золото туманом,
Ще далеко – здрастуй – не пущу!
І вікно внглядуеться тьмяно.

І тобі казав і говорю –
Наче я не енко-єнко-вепко...
Подивилось небо крізь зорю,
Як морозить землю морозенко.

     

НОВОРІЧНА КОЛИСКОВА

Сніг приліг на землю льольо,
Притуливсь до тебе я,
І гойднулась біля болю
Новорічна ніч твоя...

Йди додому, старший болю,
І малому накажи:
Не дивиться нам ніколи
По той бік, де ніч лежить.

Може бути, що й не буде
Того щастячка і нам,
Але тепло пахне грудень
Молодим своїм снігам...

Ти б сказала: не змерзає
Ні мороз, ні заячня,
І душа твоя не знає,
Де твоя, а де моя...

Спи і слухай: вітер шаста
То в діброви, то з дібров...
З Новим роком, з новим щастям
Вас, гіркото, вас, любов!

     

ПОВЕРНЕННЯ ДО ЛЬВОВА

І
Десь далеко-далеко, що лиш слово
        домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому
        Дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.

В цьому нашому світі, у плинкім
        нощеденні,
В цьому нашому світі, де доля терпка,
Моє місто-любове, нам з тобою священні
І світанок Данила, і вечір Франка.

Доки сняться нам сни, доки сняться
        нам ріки
І марнота марнот по душі не снує,
Ііоє місто-любове, дорогі нам навіки
Ті, хто десь за тобою, ті хто зараз тут є!

II
На маленькій планеті у великому лузі
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На шовковому вальсі, на блакитному
        блюзі
Як давно і недавно ти любила мене.

Як раптово в хвилини блакитно-
        шовкові,–
І ще рух! І ще крок! Іще подих грози! –
Зацвіли твої пальці першим цвітом
        любові,
Зацвіли твої очі першим цвітом сльози...

Відчорніли в саду переспілі пасльони,
Ззимували сніги ув обійми ріки...
Та порожні мовчать на цепах телефони,
Та над ними поронші летять літаки...

На маленькій планеті у великому місті
Сходить вечір на синє, на сизе й сумне.
На сивавих дощах в сполотнілому листі
Як далеко-далеко ти любила мене...

             

       

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.

Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь...

...Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому.
Життя лежало тихо, як посів.

І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!

Душа моя в цвітінні – і немає,
Нема цвітіння –більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.

     

ВЕЛИЧАЛЬНА МОЛОДОЇ ДЛЯ МОЛОДОГО

Кого я так люблю – люблю тільки тебе.
Рука моя в твоїй руці співає,
І погляд твій в душі моїй цвіте
Тим квітом, імені якому ще не знаю.

Не знала я, що голосом твоїм
Усе на світі вже давно говорить...
Люблю тебе – і небо входить в дім,
Блакитним словом колискову творить.

Віднині ми і наших літ сім'я
Нехай нам будуть плинню дорогою...
Господарю мій ніжний, я твоя.
Господарю мій мужній, я з тобою.
 

 

 

ВЕЛИЧАЛЬНА МОЛОДІЙ ТА МОЛОДОМУ

Водо молоденька,
Громе молодий,
Слізонько тоненька, –
Упади.

Хай сняться вашим снам
Червоні сни калини,
Щасливиться ночам
З дитини до дитини.

Водо молоденька,
Громе молодий,
Рученько біленька, –
Проведи.

Весна весні – то є,
Зима зимі – то буде.
Блакиттю постає
Земля, і світ, і люди.

Водо молоденька,
Громе молодий,
Срібну пелюшеньку
Постели.

 

ВЕЛИЧАЛЬНА КОЛИСКОВА

Ще імені твого не знають солов'ї,
Ще імені твого не чули квіти,
І літо, і сніги, і літечка твої
Тобі не поспішають прилетіти.

В білій льолі люлі
Спатоньки-спатулі,
Тато-мама, тато-мама
Колисали...

Колисало небо
Білу хмару,
Колисало море
Хвилю кару...

Ще ніженька твоя не знає далини,
Щасливий мак цвіте біля криниці,
І ти, як мак, про щастя бачиш сни,
На них ніяк не можеш надивиться.

В білій льолі люлі
Спатоньки-спатулі,
Тато-мама, тато-мама
Колисали...

Обнімало небо
Білу хмару.
Обнімало море
Хвилю кару...

Щаслився ж і цвіти, метелику малий,
На долю і на волю тополину,
Понад Дніпром, де сонце, де орли,
Понад Дніпром на світ, на Україну.

В білій льолі люлі
Спатоньки-спатулі,
Тато-мама, тато-мама
Цілували...
Цілувало небо
Білу хмару,
Цілувало море
Хвилю кару...

        

           

Блакитно на душі... забув, коли мовчав...
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах...

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся – кругом у світі ти.
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зради, марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне...

      

 

Затям собі на віки вічні,
В собі навіки загублю,
На березні свої і січні,
На тихі тиші і на січі
Затям собі – і замолю
Твоє обличчя... Глей і глицю,
І цю дорогу дорогу,
Де в сні старім про Остряницю
Чорніє груша на снігу.

 

   

Але було вже пізно мальвам,
І літові, і ластівкам,
Лиш далечінь синьо-благальна
Когось благала: не пускай!

Але – прощалось. Вітром-листом
Чи по тобі, чи по мені.
Пустилось берега все чисто –
Одна розлука па коні.

Давно своїм вирлатим оком
Нас приглядав вирлатий час,
І маємо: оце глибоко,
А це ось мілко поміж нас...

Я знаю: соняшники карі,
І карий грім у гримині,
Та чемодан у автокарі,
І ти, як свічка, вдалині.

 

   

За птахом піниться вода.
В малому полі мак червоний
Пречисту хмару вигляда
І макоцвітний погляд ронить.

Ти чуєш: плачуть по мені.
Ти чуєш: плачуть за тобою.
У множині і в однині
Тобою плачуть, плачуть мною.

А досить! Брати – брали з нас
Терпінням, тілом – чим хотіли!!
Ми не любили їх. Любили
Ми одне одного крізь час.

На юність молодість лягла,
її обличчя опівденне...
Прийшла дорога дорога
До нас – до тебе і до мене.

Вона нам світиться одна.
Вона одна на всі дороги,
В ній однина і множина –
Вітчизна й труд. То – всі тривоги.

     

   

Я дві пори в тобі люблю.
Одну, коли сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш –
Уваги, ревнощів, жалю?

В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старша, ти ідеш,
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.

І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста...
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.

Ти вся – із щастя! І з тобою
Ще не вітаються печаль,
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль...

Я дві пори в тобі люблю...
Люблю ту пору благовісну,
Коли до тебе, як до пісні,
Свою я голову хилю.

Ця вже пора повільноплинна
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш «так» і «ні»..

Де почалося все з тобою
І не поверне навпаки,
Де вже вітаються з любов'ю
Печалі, болі і роки.

Хоч все те саме: світ осінній,
Прозорість вод схололих плес,
Й той самий погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес...

     

  

Заходить сонце. Сніг іде,
І серце на ніч місце мостить,
І на ніч сон йому іде
Через мости та через мости.
Лягають спати горобці
Із горобчихами та дітьми,
Вухами вкутались зайці,
Нема і їм де сну подіти.
Дрімає вітру срібна дуда,
І дика груша в сні дичить.
Лиш не ляга моя приблуда,
Лиманом з поля ідучи.
Вона не ляже, не приляже,
Оця приблудонька моя:
Свій босий слід снігами в'яже
І в шиби голову схиля.
її ніхто не бачить в очі,
їй сніг невидимість жене,
А змерзлі сльози опівночі
Лице ховають крижане.
В Холодній Балці, в білій піні
Вона іде й співа з ночей.
Намерзло льоду в її пісні
І снігу в пісні – до плечей!
Наморосило в ній туманів
І одинота-одина
У ній одніє й на світанні,
І тільки щастя їй нема...
В Холодній Балці сон-незбуда
Усе на світі оточив...
Лиш не ляга моя приблуда,
З лиману в поле ідучи.

   

ХИМЕРІЯ НА ТЕМУ ГОГОЛЯ

В Холодній Балці ніч відьмача,
Чорти в зеленому чаду,
І на вогні стегно теляче
Чортам обслинює губу.

В Холодній Балці Сіра Відьма
З винових ходить королів.
Ця Сіра Відьма ще свобідна
І носик їй свобідно впрів.

В Холодній Балці над лиманом
Нирки пірнають в золоте.
І Сіра Відьма крупним планом
Собі коханнячко плете.

Вона плете його недбало,
І так і сяк, туди й сюди,
Плете зумисне і небавом
І губить знов свої сліди.

Та Сіра Відьма – кров з туманом
Заходить з королів-сватів,
І чорно плачуть над лиманом
Програлі армії чортів.

їм світу чорного не видно,
А Сіра Відьма їм свята –
Не мала бідна Сіра Відьма
Іще, як кажуть, ні чорта.

Його ще тінь не прилетіла,
Він Відьму ще не пив з долонь,
її шовкову тишу тіла,
Шовкову тишу, як вогонь!

 

ВАСИЛЮ ЗЕМЛЯКУ

Чи то було мені, чи снилося мені –
Синіли груші, груші чи смереки, –
Як чорнобривий шлях у срібному вікні
Проліг мені із коником сивеньким.

Я вийшов і пішов. Я йшов один як
        перст.
І коник мій сивенький сивів поруч.
Був день праворуч, ніч була ліворуч,
І чорнобривий шлях лежав між нами
        з верст.

Стояла дивовижна світлотінь!
На всі часи всевічна, невіджита,
Вона була прекрасна, як теплінь,
Вона була, як чоловік і жінка.

В ній все було від щастя. І весна –
Від голубого прожилку до крони.
І зрозумів я – лиш вона одна,
Та чорнобровий шлях, та сивий коник!

І я сказав: пребудьте мені втрьох
В моїм труді, в душі моїй і долі,
Аж доки цвинтаря непоминучий льох
Не склепить мої очі захололі.

         

  

Лягла зима, і білі солов'ї
Затьохкали холодними вустами.
В холодні землі взулися гаї
І стали біля неба, як стояли.

Скорцюрбивсь хвіст дубового листа,
Сорока з глоду водить в небо оком,
І вітер пише вітрові листа –
Сорочим оком пише білобоко,

Що гай з землі дивився і стояв,
Що солов'ї маліли, як морельки,
А Київ мов шалений цілував
В степах село чиєсь, далеке і маленьке,

Що ми з тобою ще одні сніги
Зимуємо на щасті, як на листі.
Нога в дорозі. Вітер з-під ноги.
І пам'ять наша – мак
в одній колисці.

 

       

На міднім небі вечір почорнів,
Малі, без голосу, у ніч летіли птиці.
Згори гора дивилась у черлінь,
І хилитався човен до човниці.

Безмежний час щось прикидав собі,
На палець міряв небо при дорозі.
Світилися моря, мов сонечка рябі,
І кожне море мало по тривозі.

Прозорий холод гір не покидав,
Лежав на ліктях у долинах морок.
З одного боку світу – середа,
З другого боку – наступав вівторок.
 

 

     

Довго-довго давнє літо давніло,
Де не йшло – стояла синя мла.
Мамалижна хмара на Молдавію
Ще одну, рябеньку, повела.

їм услід і жалібно, й волого
Сів дивитись камінь при воді...
Будяки малиновоголово
Про сніги подумали й собі.

І зібралась, чи збирать збиралася –
У дорогу неба течія...
З будяками тихо привіталася
Малинова молодість моя.

– Добрий день! – сказав сьогодні вечір,
І на далеч налягло крило,
І завдала ластівка на плечі
Хліб і сіль, і літо і тепло.

     

МОЯ ОСІНЬ

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.

       

    

Сидів і довго думав над собою
Блакитний вечір вдома повесні,
Тим часом, як спливалася водою
Його зоря на темному веслі.

Я не скажу, що я – оце той вечір
В блакитнім одязі на зорях при воді..,
Важкий вогонь мої закутав плечі,
Закутав так, що вже і рад собі...

Як ти летіла! Як ти довго билась!
Мене з малих, крилечечко із крил,
Сама собі сама собою снилась
До переджнив'я, груш і до вітрил.

Не треба вже нічого говорити.
Твої уста цвітуть в устах моїх.
І не зроню я слова, як з молитви,
До тих любовей, де любов – ще гріх!

         

СІЛЬСЬКА ПОЕМА

На сірому крилі, на сірій тихій ночі,
Де все жага, і доля, і мана –
Лілова тінь весни, грози вишневі очі,
І ти, моя любове, не сама!

Я знав цю землю голодом у чунях,
Арійським запахом бензину і хреста...
Прогрілися сніги, і на снігах очуняв
Той крок зерна, що йти не перестав.

Як він пішов! Як вибігли світанки,
Підплигнули плуги навстріч його ході!
Носами довгими унюхувались танки
В зерновий слід – й не вірили собі:

Де літаки? Де миші? Малярія?
Тюляремія? Голодовка? Тиф?..
А він ішов, той крок зерна, як мрія,
Ішов кріз них, і збоку, і по них!

А там за Ятранню – Веселі Боковеньки!
Роса, і степ, і світлі снігурі,
Зоря летить, як молодий Шевченко,
І золоте обличчя у зорі!

       

    

Учителю, уже ми вдвох з тобою...
Немолодість твоя і молодість моя...
І ріки з водами, і вечір за горою,
І ранку під горою течія...

Давида тремоло, і тремоло Хорива,
Учителю, воно й сьогодні в нас.
Наш час душі з того усього плива,
Наш час душі – неперебутній час.

Собі ми знаєм ціну не з учора...
Наш голос дихає, і серце не мовчить...
Іде по наших спинах Чорногора,
Та в пальцях нетвердих м'яке перо
        не спить...

Що бачиться мені: любов моя в печалі.
Моя любов і є – моя любов...
Учителю, вже ллється на вокзалі
На твою посмішку тюльпанна мертва
        кров...

Іди та будь! Пребудь мені у мені!
Прощайте, дорогий... Так мало вас
        люблю..
Святиться та любов в моїм малім
        іменні –
Не поруйную і не попалю.

       

        

Ще під інеєм човен лежав без весла,
Ще не скреснув мороз, далина не
        воскресла –
З того боку снігів задиміла весна,
Білим димом снігів засиніло за Десну.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,
Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,
Говорю і цілую – сльозою вже став
З того боку снігів, цього боку немає...

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.
Я вже прошу судьбу – могікан
        з могіканів –
Я вже човен в снігах. Я в сніги вже
        гребу.
Лиш Десна молода... молодесенький
        Канів...

       

ПІСНЯ СІРОМАНЦЯ

Познайомився з лісом, травою, грозою,
І на лапах моїх доцвітає весна.
Походив по снігах, понапився водою,
Понаслухав рушниць – їм немає числа.

Вийшла з дому зоря й піднімає вітрило,
Степ з лиманом лягли – ждуть вітрило
        зорі.
З-поза хмари на вечір дощем засвітило –
То вже я народивсь при дубовій корі...

Познайомились дні, день за днем
        за собою,
Невелике життя засміялось і – вже...
І тече далина, як ріка за сосною,
І в Сашковому зошиті іl а nеіgе...*

* сніг іде (франц.)

       

    

То дощ, то сніг, то знову дощ,
І листя лопотіло,
Побуровіла нехворощ,
Вода на зиму сіла.

Піввітру пахло ще теплом,
Та інша ж половина
Ішла вже з білим рюкзаком,
Тонка зігнулась спина.

Якийсь дідок-перестрибок
Не на коні, не в човні
З'явивсь з-під хмари, і листок
Здмухнув собі зі скроні.

І враз на землю він побіг
З-під хмари, вітром здутий:
Одна нога узута в сніг,
Друга у дощ узута.

При зимі-осені-весні
Розхитуючи кладку,
Біг дід мій здалеку мені
Чорнявим хлопченятком.

З усіх своїх далеких ніг
Він біг на силу всеньку,
Біг і співав: то дощ, то сніг
І я – твій дід маленький!

   

РАННІЙ ПТАХ

1
Встав я – ранній птах.
Зелене диво лебедило.
Ходило літо, вітер пах
М'яким зеленим дивом.

Встав я – ранній сніг:
Сміялись коні невисоко.
Дивився радо ніжний світ
М'яким коневим оком.

Встав я – снігоптах:
Ходило біле холодило,
Тремтіло в річки по боках
Тонке зелене диво.

Дивно на піску
Лежали тіні легкобоко,
І ловко примерхи зі сну
Щось вишивали тонко.

Хвиля попід час
Своє водове ткала ткиво,
І обнімала юність нас –
М'яке зелене диво...

2
Обнімає ніч зорю за плечі,
Синьо посміхається зоря...
Ти мені настояна на втечі,
Втеченько-утечо-течія...

Я не знаю, де ти спозаранку,
Гублять твої губи ще кого?..
Попрощались ніженьки по трапу,
І крило завмерло над крилом.

Бігли землі під твоїм обличчям,
І мої стояли у ногах!
Чи тебе, чи я себе ще кличу –
Лиш сльоза на сльозу набіга!..

3
Ти так далеко, аж нема...
Холоне на столі вечеря.
І неба ниточка німа
Вже зачепилася за червень.

А там, дивись, дніпрова тонь
Піском на сніг перебіліє,
Старий, ще з юності, вогонь
Нову надію ледь нагріє.

Заплющить очі давнина,
Подивиться на себе,
Мовляв, нічого там нема,
Деінде, де-не-де-де.

Мовляв, була. Була – мана.
Була? Була. Не верне.
І неба ниточка німа
Вже поснувалася за червень.

4
Це свято печалі – мов. Не твоє.
Як я не хотів цього свята печалі!
Але воно вже заспівало своє,
І я вже не знаю, як жить мені далі.

Де глянеш – не глянь. Де іти – не ідеш.
Мовчиш – не говориш, а чути до слова..
Лиш літо синіє до білих одеж,
Та буде, та буде дорога сивова.

5
Не обніму я поля і води,
Не надивлюсь на білу в небі хмару,
Я обніму передчуття біди
І обніму у серці твоїм рану.

Де вітру синьо-голубий огин
Весінню під горою сушить глину,
Не надивлюсь на погляд дорогий,
На цю свою нестомлену Вітчизну.

   

    

У лісі вже нічого не цвіте,
Цвіте лиш дятел на сосні сумливій –
Та синій дзвоник уві млі у мливій –
Це те цвітіння, але вже не те...

Нога трави в багряне відійшла,
Ззозулена зоря останню росу гонить.
Ніхто вже не чека... бо це тобі боронить
Качаточко шустінням в комишах...

Та я ще не пізнав ані тебе, ні воду,
Ні дзвоника, ні дятла, ні себе...
Високий цвіт небес біля мого народу,
Високий синій цвіт між хмарами іде...

       

    

Уже тоді, оповесні, коли
Горища пахнуть першим сіном
І гарбузи цвітуть між картоплями,
Уже тоді прощання полохливе
Носив я в серці – ношу кам'яну.
Мені вже бачились підбиті горем очі,
І повні вуха сліз на вицвілій подушці,
І губ краї, опущені в печаль...
І ще тоді оповесні я думав,
Що ти знайдеш себе у дітях чи в роботі,
І все забудеться, пригоїться, примре,
А час і простір зроблять своє діло...
Не те я думав... ось вже стільки літ
За мною тінь твоя марою ходить,
І золоті слова любові дорогої
Мені звучать на спечених устах...

     

    

Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх,
І попливе по шиї і небавом,
З плеча на груди, із грудей до ніг...

Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада -

У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться...

   

        

Півпуда бринзи, і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані...
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й помирати тут мені.

Напечемо солодкої цибулі,
Із підчеревини нашкваримо шкварок...
Під тихий крок зорі, під води призаснулі
На цей пісок і ми вкладем свій крок.

Ми станемо тут жити та любити
Під темним летом темних кажанів,
Тут будем колисати свої діти
Й варить їм сірий дощик в казані.

     

         

Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнулось, причинилось,
Заплакало і – никма утекло
Чорняве полум'я з печальними очима.

По телефону – він його не бачив.
Хоч телефон – сюди-туди: нема!
А ніч, а дощ, а град по ринвах скаче,
І груша з грушами прибилась до вікна.

Прицокало, прибилось, прилюбилось...
Узяв у голову чи, може, так –
        приснилось!

Чорняве полум'я, чорняву ту завію
Узяв у душу, як блакитний сон.
А чути плач – то плаче телефон,
Просунувши у ніч свою холодну шию.

       

КІНОТРИПТИХ

1
Ти зла. як дика груша при дорозі,
Ти відьма мого серця. Я – тиран,
А ти мільйон тиранів. І невдовзі
Приглянувсь я: за планом виник план.

Твій крупний план – неспинена і рвійна
Хурделиця краси, аж пломінь по кістках.
Середній план твій – радість мого мрійва.
Загальний план твій – діти на руках...

2
Триста ночей я губами квітчав
Твою сірооку голову.
Триста ночей я страждав і мовчав,
Повен бажань і голоду.

Триста розлук поміж нами було,
Триста прощань поміж нами.
Триста небес понад нами спливло,
Сонце закрили плями.

3
Мій друже, плач! Вона любила,
В колисці губ її гойдавсь
Твій сон любові, і летіла,
Напнувши ніжності вітрила,

Твоя душа, і світ займавсь
Світанням почуттів невпинних
І юних слів напівдитинних –
Як ти любив! Як ти кохавсь!
Не плач, мій друже. Ти щасливий.
Ти все віддав, щоб уквітчать
Свій сон любові... серця сили
І сили розуму... Безсилий
Страждання ти лише віддать.

   

ГАЙЯВАТА

Над лиманом білять синім,
Білять білим над лиманом,
Над лиманом кукурудза
Світлі вуса опустила.
І лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду –
Зимувати цілу зиму.

Дві дитини плачуть в люльці -
Тато з мамою сміються.
А під хатою з лиманом
Дід із прадідом бухика:
Душать гроно винограду –
Зимувати цілу зиму.

Пасе кози над лиманом
В сіре вдягнена прабаба.
Баба – та копа картоплю
Й відганя бджолу від вуха.
Та і я роблю тут дещо,
Правда, діло несерйозне,
Бо люблю щось недалеке,
Бо своє люблю при собі,
Як любив його і вчора, –
Синій побіл над лиманом,
Сірий глід з гніздом сорочим,
Срібне слово павутини!

Телевізор у футболі
Перепліскує долоні,
Біла курка кудкудаче,
І яєчко, мов футболик,
Тепло дивиться з гнізда.
А тим часом над лиманом
Почорніло щось і згасло,
Перебігло щось дорогу,
Холодком перейнялось, –
І за руку старе горе
Веде горе молоденьке,
Веде горе попід гору
Від лиману полинами.
І говорить старе горе
Молоденькому на вухо:
– Ти підеш по нежонатих,
А я піду по сімейних,
Будем з ними зимувати
І не будем знати горя.

І говорить мені горе
Молодесеньке на вухо:
– Буду я тобі за жінку,
Ти ж мені за чоловіка.
Привезем гарбу соломи
Та замісим з нею глини.
Лампачу насушим – шифер
На привозі десь в Одесі.
Та прищепимо до груші
Молоденьке яблунятко,
А там дівчинка чи хлопчик
Помалесенько знайдуться,
Кабаків їм напечемо,
З молоком наварим каші,
Баранців із кукурудзи
Напечем на черені.
А на весну козенятко
Розчепірить в хаті ніжки

Й застрибає по подвір'ю
По калюжі вдвох з собою.
А тим часом старе горе
Вже по-свому хазяйнує:
Молотком дорогу мостить,
Возить щебінь із кар'єру,
Дітям ґудзик пришиває,
Через яр до школи водить.
Тягне сіті із лиману,
В'ялить глосики з бичками,
Квасить в діжці помідори,
Куфайки несе з крамниці,
Ковбасу і торбу цвяхів,
Ще й горілочки із перцем!

А тим часом над лиманом
Чорт зубами тягне хмару,
Другий ззаду підпихає,
Тягнуть хмару на прабабу
І над нею виливають.
Та, тікаючи, прабаба –
Зі своїми кізьми в скирту –
З хлібом синю цибулину
На пеньках жує чорненьких!
Засміялись чортенята
І на бабу потягнули,
Потягнули та й линули
В пелену їй чорну хмару:
«Дай нам, бабо, картоплину,
Бо й тебе залиєм з дідом,
І не буде вам ні бринзи,
Ані грона винограду!»

Підхопився прадід з дідом –
Мокра курка їм під ноги, –
А чорти кричать їм з хмари:
«Загинайтесь, дідугани,
Та лягайте в домовину,
А там далі видно буде!..»
Тягне чорт зубами хмару –
Тато з мамою сміються, –
Другий ззаду підпихає, –
Дві дитини плачуть в люлі, –
А лиманськлн Гайявата
Щось там робнть-виробляє,
Душить гроно винограду –
Зимувати цілу зиму!

А тим часом над лиманом
Наче щось замаячіло.
Щось дорогу перебігло,
Холодком прейнялось, –
І за руку старе щастя
Веде щастя молоденьке.
Веде щастя попід гору
Від лиману полинами.
І говорить старе щастя
Молоденькому на вухо:
«Що лишилось нам робити,
Як ми з горем помінялись!
Цей Микола Вінграновський,
Несерйозний чоловік цей,
Душить гроно винограду
І все плутає на світі!»

ГОЛУБІ СЕСТРИ

1
На Псло, на Ворсклу, на Сулу,
На юні води непочаті
Ліг золотий осінній сум,
Поліг багрець у тихім святі
На Псло, на Ворсклу, на Сулу.

Притихли далі охололі,
І висвист птичого крила
Затих над хвилею і в полі,
І небо падає поволі
В холодній краплі із весла.

Я хочу розказати вам
Про наші ріки невеликі,
Я хочу показати вам
Предтечі наші. Щоб вовіки
Світилось голубе ім'я
У нашім домі і дорозі.
Щоб в їхній голубій тривозі
Тривога наша і моя
Була присутня нощеденно,
Бо невідмінна і священна
Нам сестер голубих сім'я.

2
Древлянський Тетереве наш!
Як сон, суворий, темно-русий,
Як мед із половецьких чаш –
Свої важкі ти води рушиш.

Княгині Ольги слава гнівна,
І Святослава меч гіркий,
Язичеського повен гімну,
Ти вперся лобом у віки

І зором воїна і мужа
Ти бережеш Дажбога лик.
І так живеш ти. Так ти служиш.
І мова, що ти нею рік,
Нам дорога в ракетнім світі.
І твої води непролиті –
Священні води в грішний вік.

3
Під темними вітрилами ночей
Сюди, сюди на ці шовкові води,
На синій звук любові і свободи,
На синю Рось, що в снах моїх тече.

Сюди, на Рось, не ближче і не далі,
На серця центр у плинучих літах...
Мені і досі тут любов моя в печалі,
І карі очі в золотих сльозах.

Минає все у плині дорогому...
Під синіми вітрилами ночей
Вона тече старому і малому,
На все життя єдина Рось тече.

4
І мова нашої води
У мові вод усепланетних
Не є глагол сльози й біди,
То мова є глибин відвертих.

Ми знаєм крики наших вод,
Коли вони горіли кров'ю.
Ті крики в нас. Бо ми народ.
І води наші – кров з любов'ю!

Течіть, народи многоликі,
Поміж пустель, степів, дібров,
Із нами наші мудрі ріки –
Надія, віра і любов.
 

ПІСНЯ ПРО ЖИТТЯ

Заспіваю твоє ім'я.
Твоє тихе імя вишневе,
Де між хмарами обійма
Свою ніжну дорогу небо.
Де горить під зорею мак
І говорить гроза з грозою.
Переманює – перейма
Хвиля хвилю попід горою.
Заспіваю твою любов
У великій твоїй дорозі,
В тій дорозі, де й я ішов
В кароокій рясній тривозі,
Де цілує росу роса,
Де дніпрова світанна повінь
І на ластівці не згаса
Молодий вечоровий промінь.

Заспіваю ті імена,
Що любили й любити будуть -
Бо вишнева твоя струна
Біля серця мойого люду.
Заспіваю тобі себе
Твоїм словом, – від тебе маю.
Там, де час голубінь пряде,
Дорогу тебе – заспіваю.
 

    

Пристою коло тебе і візьму
Ту вогнелику пам'ять незабуту:
Переведу на слово, на тасьму,
На руку ту, що нас веде за руку.

Гірка моя прискорена любов:
На світі Севастополів немає!
Постріляна і перебита кров
Мене далеко й довго обнімає.

То не могили братські – очі йдуть:
Не дивляться ні каро, ані синьо...
Ми з вами, добрі: бути! бути! буть!
А слива зацвіла так синьо-сливо...

А літо синє підніма крило,
Летить до себе наче – а від себе...
Щасливе небо – з вами теж було.
Не віддавайте неба нам. Хоч треба.

Нам треба вас. Ми є, але без вас...
У братськім поіменні й безіменні
Ваш каро-синій, синьо-карий час –
На всі часи знаменні і священні.

      

ВЕЛИЧАЛЬНА НАРОДОВІ

На ясні зорі і на чисті води
Ми кажемо, ми скажемо ізнов:
У просторі віків, любові і свободи
Народ – Віки, Свобода і Любов.

На ясні зорі і на чисті води
В благословенний Леніновий час –
Цілуєм руку своєму народу,
Цю ніжну руку – любить вона нас.

Де дім і даль, осінні дальні птиці,
Де ковила під Байконур лягла –
У золоті твої, у царственні зіниці,
Народе, дивимось ще змалечку-мала.

Товариш, друг і побратим свободи,
Прапороносець власної судьби,
Безсмертний, слався! Слався, мій народе,
Мій гордий, чесний, добрий, молодий!

       

До поетів - класиків

До творів зі збірки "Відлуння десятиліть"

На головну

Роботу над сторінкою розпочато 11 лютого 2005 року