Народився Василь Костянтинович Очерет (Барка і Іван Вершина - псевдоніми) 16 липня 1908 року в селі Солонці колишнього Лубенського повіту на Полтавщині. Вчився в духовному училищі, трудовій школі, в педагогічному технікумі, після закінчення якого вчителював у селі Нижньому на Донеччині. Тут стався гострий конфлікт з місцевим начальством. Сміливця ув'язнили й оголосили божевільним. На щастя, лікар-психоневролог не підтвердила діагноз. Та все це спричинило переїзд Василя Очерета з України на Кубань. Там, у Краснодарському педінституті, він закінчив українське відділення філологічного факультету і став аспірантом.
    Перші вірші, надіслані Павлові Тичині, були опубліковані в журналі «Червоний шлях» у 1929 році. А невдовзі побачила світ і перша збірка поезій «Шляхи», яка викликала негативну реакцію в офіційних колах своїми «класово-ворожими вилазками в поезії». Кандидатську дисертацію все ж таки вдалося захистити, але вже в Московському педінституті.
    А потім - війна. Василь Очерет пішов на фронт. Скоро, тяжко поранений осколком у голову і кулеметною кулею в плече, потрапив у полон до фашистів. Після війни до 1950 року жив у Німеччині. Тут вийшли друком збірки його поезій «Апостоли» (1946) і «Білий світ» (1947). Переїхавши до США, поет видав збірки: «Трояндовий роман» (1957), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» удвох книгах (1959), «Царство» (1979), роману віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981).
    Василь Барка знаний і як прозаїк (романи «Рай», «Жовтий князь»); драматург (п'єса «Господар міста»); перекладач Шекспіра («Король Лір» українською мовою).
    Ім'я Василя Барки, його літературна творчість прийшли в Україну тільки після проголошення її незалежності.
    Василь Барка - лауреат міжнародної премії Фундації Антоновичів (США).

ГОЛУБИНИЙ МІСТ

    Стала в лазурі туча,
    туча чорнокипуча.
Як корабель - загриміла, заплакала - як  немовля...
    спочуває їй земля.

Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в десять сурмок променистих заграло.

Шипшина щаслива, троянда радіє. Тільки верби зеленоволосі
в поривах печалі й досі; -
світлі краплі ронять, ронять сивий лист
    на голубиний міст...

А там сизокрилі: - мир вам! - протуркотали,
    пурхнули та й позникали.

От тоді-то, поправивши чорні шати,
дрозд почав чарувати.

Світиться в світі радість, як небо, велика.
Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка.

Дитяточко переходило через міст,
узнало пісні добрий зміст.

- Люба птася! - тихо сказало,
    рученькою привітало.

Голівонька русява. Одеженька - лілія рожева.
Славлять небо дерева.

Стелися в шумі клена-каштана,
над потоком піщана дорого...

    О, свіжість несказанна
життя земного!
    

ОКЕАН

Уже за мною голубині сестри,
кигичучи, мов сон, витають;
як море все на віщім перехресті,
та все спливає в сиву тайну.

Чого це незриданні зграї кружать
без сонця до мого чола?
Нас доля - як не стали ще подружжя -
вже океаном розвела...

Вже досвітом на глибині відчаю,
де риза пориває вічно;
о, рідне серце! як я дожидаю,
й чаїні втішення навіщо?

Бо тільки сонце з крови перекаже
проз океан - мою біду,
де білокрилля хмару й хвилю в'яже,
де я до тебе не прийду...

де в персні неба ясність янголина,
де левами вода веде, -
вітання в руки сонця перелине
зеленим димом доцвіте.

Волошкове, навіки з грому візьме
все огняне, все молоде!
На божевілля вигляне, на грізне,
сіяння з келії святе.

І дзвони пісні, наче щастя, сняться,
в чаїнії вінки вквітають.
Хрещату щоглу, що в надсвіття знята,
виводять з вишивки і гаю.

І крильцями твої думки кохані
через розлуку синю кличуть -
вона на серці: дужім океані:
кричить нещастями на стрічу.

Стань, ясна ясочко і цвітко вишні,
бо спогади страждання будять,
бо океан, гірку біду надпивши,
мережку розрива на грудях.

Без тебе крушить гори з завірюхи,
кипить пожежею сідою.
Над клавішами підкидає руки,
щоб ти почула всю недолю.

І музиці, мов кров - живій, схлинатись
без тебе крізь огні свічані,
де розпал і несамовиття натиск,
як де на брамах бій мечами.

І день, мов дзеркало, розбито вдрузки,
ні променя твого немає,
І вже ніде пташиної галузки
блакитна щирість не гойдає.

Лиш сонце привіталося крізь скорбі,
черпнуло з вихору в долоню.
За чайками шепочуть хвилі добрі
без тебе в глибину холодну.

Бо незабудками відкриє радість, леле!
твоя над берегами тучі,
і, як на празник до ікон, простеле,
турбуючись, грезет кипучий.

Дихання бризного безперестанку,
грудьми, як скрипку, жду давно.
Від хвилі шепоти навкруг не втануть;
що люба кличе на вино.

Як трепет океану, вся спромога
пісенна - від грудей, що з горя
вже кров'ю милого життя до Бога
при всіх трояндах проговорять.

І на вуста нам свіжість несказанна,
бо квіткою в крові не сохне;
але голубить кораблі кохання,
зустрівши сизокриле сонце.

Це все - не гріх, трояндне від любови,
сама пелюстками священна.
І лиш її роса жива оновить
людське благання і прощення.

Крізь них і спомини в вінках чаїних
бринять, як океанські квіти,
о, рідне серце! - все при тій святині,
де я з тобою міг радіти.
       

СУДНА ДОРОГА

І
Дві неділі, дві вінечні долі,
над гризню гармат рідніли.
Хоч від гілки віолет медовий
близько брався до одвірків.

Грішник, де з навал незваних танків
близять розблиски в розбої, -
став: стріляйте! а не згоден знати
тьми з неправди гробової.

І калікою з обжинків крови,
дотерпівши смерть, як прірву,
звівся - кривду ночі відбороти:
в знаках дикістю звірину.

Вибийся з тенет: мов олень рани,
огняної - в плечі хворі.
По крижинах моря, в вибух браних,
вийди крізь метіль безкормиць...

Тінню непривітною, а встати -
з праху, з пастки навернувшись:
тінню Савла - на поріг останній,
де досвітлюються душі.

Нивами обнов, де й горе кожне,
множиться на грізний сполох:
до джерел, як птах з пожеж, чи зможе
перейти душа поволі?

Дві неділі - дві любові: в крузі
сонця й місяця взоріли,
обіходячи, аж море скрушить
гріх і посклада зернини.

II
Дві неділі, - де не змовкне в ярмах
океан! (і гори чули);
що одна світанний вінчик брала,
друга з полудня палючий.

Подаровано не мідну скриню,
а сердечну правду в денність.
Знов галузками садів наринуть,
ганячись, вали квітневі.

Все, що зріднене від серця - вічне;
понад океанний розпач:
буде все біліти! в зірці скличе -
жити, де зійшла, дівоча.

На безмежності по димній смузі,
переходячи, вітрильце -
свідчить, свічкове! хоч вітер змучив:
півпелюстки з бурі бризне.

Нам розділено стежки пропащі -
з вибухів, при злих руїнах...
скрізь війна: світопожежний ящер
пекла! - до країв куріла.

Морок стінами біди з безодні
від зірок стежки відрізав -
хоч трояндні відсвіти назовні
в хмарі, що пашить, залізна.

Вже ізгой - на другім боці ночі -
до пророцтва зміг припасти...
мирний океан! стокрилля множить:
з горами, біліш від айстри.

Друга на порозі перестріла,
від його човнів і серпня,
витканого з блискавки - неділя
друга: криник! милосердна.
   

ДОЧАСНА ДОЛЯ

І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник...
Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.

В серці гроз - веселка погасала,
як з вікна вино розлите.
В серці: осінь згадка! хоч і красна,
а безсмертником не сквітне.

Вслід само кохання відголосить
все крилатістю з безумства.
І довіку звіть, як свідків - сосни,
де труна його замкнулась.

А любов родинна, літній медвик,
званий з ниви, ждати буде.
В шлюбі - криник між дими щоденні
сходить: на життя подружнє.

Чара! нам одна дочасна, чиста,
суджена при брамі в юність...
І до неї на незнаних стрічах -
в схід живих очей звернутись.

П
З висоти даровано в прощення -
хліб, нескришений з громами.
Жінчина душа, з довір'я щедра,
вернеться: все примиряти.

Примиряти в доброту бджолину;
яблуневі дні для неї...
в згоді - в білій радості, сніжіють
з медом чистоти своєї.

Виднота олтарна в лілій стала,
від грудей розп'яття лившись:
приріднити кров'ю! враз - до щастя
в зірку викупля незлісних.

Люди, братні, нам обмиє очі
при дорозі сніжна хустка -
бачити! крізь смерть: світила Отчі,
в церкві небесами звуться.
    

НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ

І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми - самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.

Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що - й луг палає,
несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.

Все - в блаженний жеврій, все з листками,
погляди предвіччя близить:
кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.

Там, світливши берег проти нетрів,
з воску - мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.

II
Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі: - ключами.
їм, як свідок, місяць перемірить -
в айстрі синій шлях змічати.

Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі.
Жертву клен, безкнижно - євангелик,
розпалив! послушник добрий.

Вкруг помножено костри блаженних;
в озеро галуззя схилять.
Небо кров'ю на трихресній стежі -
побагрілося й крізь листя.

Ми незрячістю сердець - мов сонні:
не збагнем свічок осінніх.
Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.

Ми - чи простимо, громада братня:
всю! в непам'ять, кожну кривду?
Рідні духом полум'я з розп'яття,
ангели позвати прийдуть.

Ми - чи в звіт готові? крильня сіра, -
до спокути, до палання.
Вкруг хреста небесного іскриться,
в цвіт, галузка сонць ласкава.

III
Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна -
звіщення: в досвітню поміч.

Мов пожежа в небозвід: чудесність! -
без темнот, ні в спад пелюстки.
Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.

Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір'їв кріпких...
мій порадник! псальмик мій сердечний,
став при дверях неба мріти.

Царство, при хатках межею поряд,
побудовано: від чаші.
Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.

IV
Сиплються листки - в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.

В синьогір'я напливають хмари,
з тайности: мов гілка близить.
Огній кленик - смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.

Нам би, наче гшамінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній.
Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.

Без святого невидим'я! тоскні,
кліплять каганечно душі...
Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.

Збудимося? крізь туман присмертннй.
вірячи з свічками свідків.
Спомин церкви, в десять рук. берези
піднесли на празник східній.
       





ЗНАЧЕННЯ ВРАЗИ

Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім - ялину, кору здерши.

Кору - збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.

При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер'я.

З кожною грозою судьби дужчі -
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний - на вихід звідси.
   





ПОРЯТУНОК

Від узгір'я тонкорукий кущик
обізвався білотою.
Ні негода впівночі не скрушить;
чи - як він, до дня достою?

Здіймуться вали пожеж небесних,
плотик місяця женучи.
Враз: галузками душі простертись,
та - до сонця в тихі учні...

та від нього брати на обриві
приступець найнедорожчий -
тільки й місця: молитвам! добрівши
з вихору - в старій сорочці.

Часом душу втишити зболілу
просфоркою сяйва в морі,
та щодня читати з небосхилу
вголос тропарі соборні.