Коли йдеться про українську поезію другої половини двадцятого століття, було б несправедливо оминути Володимира Бровченка. Це його:

В зеніт криваво плив двадцятий вік.
Мене згубила на базарі мати.
Тоді когось ловили. Хтось утік.
Ловці доконче мали упіймати.

    Далі поет змальовує, як заходила облава від ріки, хто були ті, що когось ловили, як він переляканий забився разом із юрмою у церковцю, аби перебути нещадну стрілянину. Малий не знав, кого ловили. Аж раптом почулося обнадійливе:

- Не бійсь, дитино, правди не спіймають.

    Бо, як завше в Україні, ловили не заїжджих базарних злодюг, не вбивць із великих доріг, а полювали на непокірних.
    Тонким драматизмом, пекучим людським болем і праведним гнівом позначені всі кращі твори поета.
    Народився Володимир Бровченко 1 червня 1931 року в степовій Малій Висці на Кіровоградщині. Родовід - селянський, хліборобський. Вчився в Одесі. За освітою - інжснер-механік. Працював на Херсонському консервному комбінаті, викладав у технікумі, був першим редактором херсонської обласної молодіжної газети - тепер «Новий день».
    Із 1961 року - в Києві: тривалий час перебував на партійній роботі, а в 1973 - 1979 роках очолював журнал «Дніпро». Працював головою правління Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном (товариство «Україна»),
    Перша збірка поезій «Шумлять жита» побачила світ 1956 року в Одесі. Всього з-під письменницького пера на сьогодні вийшло тридцять книг: збірки поезій та поем, три пісенники, роман у віршах «Як Мамай до Канади їздив». Твори друкувалися в перекладах різними мовами народів колишнього Союзу, а також англійською і німецькою. Три збірки вийшли в перекладі російською в Москві.
У творчій співпраці з композиторами Олександром Білашем, Борисом Буєвським, Сергієм Козаком, братом Павлом Бровчен-ком створив низку пісень, зокрема «Пісня з далекого краю», «Понеси мене, весно», «Згадай мене», «Богиня, Берегиня».
    За збірку поезій «Страсний четвер» 1994 року удостоєний премії імені Володимира Винниченка.
    Володимир Бровченко - заслужений діяч мистецтв України.

В зеніт криваво плив двадцятий вік.
Мене згубила на базарі мати.
Тоді когось ловили. Хтось утік.
Ловці доконче мали упіймати.

Заходила облава від ріки,
Стріляли й не по-нашому кричали
Нещадні іноземні вояки
І найманці - домашні яничари.

Тоді я ще допетрати не вмів,
Що серед нас, забитих і сумирних,
Не злодіїв, не вбивць, не гендлярів -
Одвічно ловлять тільки непокірних.

Тікали. І вівчарок гавкіт злий,
Здавалося, котився лиш за мною,
Коли я, переляканий, малий,
В церковицю забивсь разом з юрмою.

Тікали в храм, в убогий той чертог,
Святим прикритись прагли омофором.
З-над вівтаря, з ікони, строгий Бог
Пронизував усіх палючим зором.

В зеніт криваво плив двадцятий вік...
Мені й тепер, мов короговки, мають
Слова, що таємничо Хтось прорік:
- Не бійсь, дитино, правди не спіймають.
   





ДВА ХЛОПЧИКИ

Два хлопчики в зелену пору року
До лісу вийшли, - вікових дібров.
Один із них прискалив миттю око
Й прикинув діловито: «Скільки дров!»

А навкруги і щебетало, й квітло,
Як сто віків тому, так і тепер...
Не стримавсь другий хлопчик:
    «Скільки світла!» -
Промовив і, схвильований, завмер.

Два хлопчики... І ліс так пильно в вічі
Дививсь сусідам димокурних труб.
Він ще не знав, хто буде тут лісничим:
Чи садівник життя, чи дроворуб...
   





БЕСІДИ З
    ВНУЧКОЮ ПРО ХЛІБ

(Триптих)

І. Недожата нива

В серпні не брали ми в руки серпи,
Бо руки тримали зброю,
Бо наші достиглі пшеничні степи
Були тоді полем бою.

Нива - по колосу ходять зайці!
Місяць над степом стоїть в караулі.
З боку одного - наші бійці,
З другого ворог - на відстані кулі.

Нібито тихо. Тривожний ландшафт.
Білі хати почорніли від туги.
І не змогла гречкосійна душа
Стерпіть над хлібом наруги.
Вийшов солдат -
Степові сват -
В ніч із траншеї-яруги.

Поповзом ниву розтерзану жав,
Праці віддавши душу і тіло,
Місяця серп йому помагав,
Поки на сході задніло...

Бачить пришелець, щось тут не те,
І не збагнути йому, що за диво:
Звечора поле було золоте,
Нині ж простерлася вижата нива.

Бачить снопи, як бійці, на стерні,
Все те пече його, злостить і муля.
Він ще не знає, що в цій стороні
Кожна зернинка - фашистові куля.

Бою розкручувалась круговерть,
Мов розтривожений улій.
Полем ходила солдатова смерть,
Так недалеко, на відстані кулі.

Стало на світі більше вдовиць...
Хлібові трудно служивши і чесно,
Воїн лежав між снопів горілиць,
Стягнутий ременем, як перевеслом.

І пропливли над солдатом віки.
Діти... колгоспи його й комнезами...
Ті, що стояли покіль, колоски
Чорними впали на нього сльозами...

...Хвилі пшеничні біжать вдалину
На тому ж таки на вічнім лану.
Внучка мені, як маленька царівна:
- Що це ти, діду, усе про війну,
А про казкове коли, про чарівне?

І, примруживши очко,
Намагається глянуть на сонце
    крізь бублика рум'яного..
- Постривай, дочко.
Спершу могилку солдатську доглянемо.

ІІ. Нетиповий випадок на майдані

Де сніг устелив рівність асфальту -
«Футбол» світового масштабу:
Хлопчики пороздягали пальта,
Підгилюють хліб.
Шайбу!

От футболістики, от молодці!
Ось-ось заженуть його у ворота.
Не сіячі поки що вони, не женці.
Очі горять, пара - з рота.

Поряд чимало народу снує,
Кожен спішить, до «матчу» байдужий.
Підгилюють хліб, як серце моє,
Хлопчики спритні і дужі.

Булка - п'ятак, майже - за так!
- Пас! - вимагає червонощокий хлоп'як.
Шайбу! Шайбу!

...Аж тут принесло на майдан бабу.
Підкотився хліб старій до ніг,
Шукаючи захисту, ліг.
Нагнулась, взяла його в руки,
А до хлоп'ят навіть не забалакала.
Обтерла булку від снігу й грязюки
І - заплакала.

ІІІ. Кутя

Як мовиться, ми для початку
З'ясуєм справу до пуття,
Аби ти відало, внучатко,
Що то за штука є кутя.

Траплялося, у нашій хаті
Вона бувала раз на рік,
Коли хурделиці хвостаті
Засніжують гарячий тік,

Коли телятко біля печі
У черепочок виграє,
І в кушілі у нас, до речі,
Зароблена пшениця є,

Коли довкола новорічне,
І скоро прийде коляда,
І Дід Мороз з мішком заплічним
До нас у шибу загляда,

І справ у тебе небагато,
Багато снігу й мало дня,
І за соломою до хати
Мороз овечок заганя,

Коли каганчик тьмяно сліпа
І муркотить, угрівшись, кіт,
Коли іще не знають грипу,
А думають, що то пристріт...

Тоді так хочеться, - до млості,
До крику, самозабуття,-
Так хочеться, аж ломить кості,
Отого свята, що - кутя.

Тоді уже й заплакать можна:
Куті! Узвару! - ти ж дитя.
І бабця відповість тривожна:
А мо', взяли б моє життя?..

Все ж варить зерна, долю кличе,
Бо в неї істина проста:
Зварившись, зерна більші вдвічі,
То й щедрість ниви вироста.

Бо нива хлібна те узнає -
І нас обійде недорід.
Було колись у нашім краї,
У тім степу, де жив твій дід...

Анумо, дівчинко, Аннусе,
За дідові плачі оті
Давай попросимо бабусю,
Аби зварила нам куті!






ЧАРІВНИК

В рожево-білії папахи
Вбира весна розлогий сад:
Здаля, немов незнані птахи,
На білих ніжках стали вряд

Пармен, антонівки, ранети...
Природо мила, чарівна!
Зберись отут усі поети -
Не оспівать їм сад сповна.

Тут головний один хазяїн -
Степан Петрович, садівник,
Спитай дітей, і кожен знає,
Що садівник той - чарівник.

Він розмовляє з деревами
(Тому ростуть, тому й цвітуть)
І завжди знає, де ровами
За найсолодшими плодами
Хлопчиська, крадучись, бредуть.

Не гримає... Та гнівним знаком
Суворість ляже на лице,
Коли якийсь-то розбишака
Мале зламає деревце.

Про урожай розмова всюди,
Як з яблунь гупають плоди...
Із степу в сад заходять люди,
Мовляв... напитися води.

Усі вітаються уклінно,
Бажають щедрих довгих літ.
Степан Петрович неодмінно -
Гостинець дітям і привіт...

Сьогодні бачили хлоп'ята,
Коли туман ранковий зник:
Вже між дерев ходив вусатий
Степан Петрович, чарівник.






ПЕРШОЗДОРОВКАННЯ

Жив у нас на селі коло яру
Незвичайний Роман — чарівник.
Хоч насправді, які вже там чари.
Гречкосійний собі чоловік

Мав якусь таємничу планиду -
Хто б про нього і що не казав,-
Завжди першим промовить «добридень»
Ще й рукою торкне картуза.

Щось він знав, той химерний кутчанин.
Загадаєш: от першим скажу.
Та не вийде. Романові чари
Вміють думку читати чужу.

Говорили дорослі і діти,
Так здавалось, малому, й мені,
Що кутком він ходив нарочито,
Чи вело його діло, чи ні.

Хай старе возсідає на ґанку,
Хай мале дріботить в шпориші,
Поздоровкався дядько Романко -
І світлішає в них на душі.

В школі прикрість яка чи омана,
Чи домашні тобі допечуть,
Я виходив назустріч Роману,
Щоб «добридень» від нього почуть.

Вже немовби й печалі немає,
І міняється світ на очах...
В півстоліття мені пролягає
Той Романів здоровкання шлях.

...Возвелися хороми-котеджі,
А не сліпавки із саману,
Що розпались самі чи пожежі
їх стлумили в минулу війну.

В шумовинні доби і прогресу,
Там, де знав кожен двір і сім'ю,
Я тепер призабуті адреси
По криницях старих пізнаю.

Молоде покоління - на подив.
Щось Романа не бачив... Нема.
Я по вулиці нашій проходив
Та й здоровкався з усіма.