Чернігівська область
місто Чернігів
Біографічна довідка
Від автора сайту:
!!!На сторінці використовуються
Java анімація та скрипти, Gif -
анімація!!!
Василь Буденний |
|
|
|
|
Чернігівська область |
|
||
Буденний Василь Йосипович народився 20 вересня 1947 року в
селі Смолин на Чернігівщині.
Працюючи слюсарем, заочно закінчив середню школу, потім
Київський державний педагогічний інститут імені О. М. Горького. Вчителював.
Працював відповідальним секретарем Чернігівської обласної
організації Товариства книголюбів. Друкувався в періодичній пресі, квартальнику
«Поезія» та колективних збірниках.
«Дарунки вересня» – перша книжка поета.
ПОВНОЗЕРНІ ДАРУНКИ
Бувають поети, котрі спалахують яскраво відразу ж, а
згодом або зростають далі, підпираючи природне обдаровання наполегливим
підвищенням внутрішньої культури, або так і залишаються автором одинокої
блискавки на літературному овиді.
Бувають поети іншого плану: почавшись традиційно, вони
поступово, від книги до книги, долають усе вищі рубежі й стають помітними в
широкому розвої літературного життя.
Василь Буденний видається мені поетом другого типу. Його
вірші набирають дедалі більшої досконалості, що свідчить про наполегливий пошук
власного слова. В міру поглиблення досвіду поет позбавляється традиційних для
початківства декларацій, усе впевненіше проникає в пласти сучасності. Йому
притаманні негучні медитаційні роздуми про людину й цілий світ. Подвиг людей у
Великій Вітчизняній війні, краса праці, роздуми про місце літератора в
суспільстві, замилування рідним Поліссям – основні мотиви його віршів.
Чернігівський поет не прагне карколомних образних
конструкцій, не розхитує зумисне традиційний силабо-тонічний вірш. Його стихія –
в пошуку додаткових смислових значень, у прагненні знайти
яскраву художню деталь, закінчити вірш афористичним рядком.
У віршах багато непідробної щирості, відвертості, що можна
тільки вітати. Громадянська позиція
поета чи не найсильніше виражена в короткому вірші «Клятва», що становить ніби
життєве кредо:
Голодному – окраєць хліба,
Бездомному притулок дам,
Не зраджу я за тридцять срібних
І не продайсь, і не продам.
Не заведу когось в оману
Заради вигоди чи втіх.
Коли з біди сміятись стану –
Хай горем виллється той сміх.
В особі Василя Буденного маємо гідне поповнення молодої сучасної літератури. Хотілося б побажати йому щасливих жнив на поетичній ниві, повнозерних дарунків людям.
Леонід Горлач
|
|
|
Я від землі
і в землю вірю,
Я до землі горнусь –
бо свій.
В моїй землі – моя надія,
Моїй землі
і подих мій.
НАШ ГЕРБ
Мій пращуре із глибини віків,
Мій хлібодаре, воїне, прабатьку,
Твоїм гербом на самому початку
Був серп в протуберанцях колосків.
Ти жив завжди з надією на мир,
Творив добро, утверджував людину.
Та зазіхав на тебе безупинно
Неситий, завидющий хижий зір.
Заради майбуття своїх синів
Стояв на смерть за край свій і за волю.
Зерно слізьми котилося по полю
Із жита, що зібрати не зумів.
Без тебе вже, як скреснула ріка,
З отих зернин зазеленіло жито.
Немає сили, щоб наш рід убити,
Бо герб наш – С . . . і М . . . . в колосках.
ВІТЧИЗНА
Мені вдалась незаймана, пречиста,
Із ніжно-веселкових кольорів,
Піднесена, як музика врочиста,
І рідна-рідна, як народний спів.
Мені вдалась обпалена у війнах,
В хустині чорній у часи журби.
Стаю перед тобою на коліна,
Бо рідну матір бачу у тобі.
На порозі весна,– обережно!
Почорнілих снігів не топчи,
Бо з-під них, наче думи бентежні,
Б'ються пролісків сині ключі.
Перші квіти – крізь вітер яружний,
Крізь морозець –сміливе стебло.
Хай тендітні пелюстки, та мужні,
Що дарують людині тепло.
Заздрю їхній стійкій непокорі,
їх таланту світить у світи.
Прорости б мені проліском вгору
І Людині себе принести.
ЛЮДЯМ
Ось Вам Космос, ось Вам і Земля,
Ось луги, поля, дерева, квіти,
Ось одвічна пісня журавля,
Ось весна містком лягла до літа.
Ось Вам я, народжений творить,
Віддавать рукам робочим шану,
Ось Вам час життєвий, наче мить,
Ось Вам пошуки добра й кохання,
Розум Вам для пошуку доріг,
Дух і міць, щоб інші йшли за Вами.
Люди, Всесвіт Вам ляга до ніг,
Тільки не топчіть його ногами.
Залишила війна Вітчизняна
Свого чорного горя сувій:
Дот, неначе роз'ятрена рана,
Та прострелений череп людський.
На побитім бетоні даремне
Відшукати чиїсь імена.
Тільки розчерк
Холодний і темний – війна.
А у полі, мов парубок дужий,
Льон, вдягнувши зелений мундир,
Сині квіти до сонця примружив –
Мир!
Моя красива голуба планета
Навколо сонця свій торує курс.
Така мала на вирізці газетній,
Що з острахом я пальцем доторкнувсь.
На ній ледь-ледь синіють океани,
В темніший колір суша одяглась,
І з паралелей та меридіанів
З надією все дивиться на нас.
УЧБОВА ТРИВОГА
А небо знов безхмарно-волошкове;
Не розірвали літаки озон.
І ранок, починаючи з любові,
Обцілував промінням полігон.
І сни солдатські мирні і не строгі
Востаннє заступили у наряд,
Та голосом надірваним – «Тривога!»
Дивізіон поставлений у ряд.
Війнуло раптом згарищами воєн,
Дає чіткі накази командир...
І збита ціль... подяка після «бою»,
А там, за нею, світле слово «мир».
СИНЯ КРИНИЦЯ
Землі розчахнута живиця,
Мов запорука від біди,
З глибин синить на степ криниця
Очима синьої води.
В ній навіть сонце промінь синить
І небо синню голубить,
І, вигнувши ковильно спину,
Сам степ синішає на мить.
І хлопці, стомлені за зміну,
До неї йдуть від бурових,
Щоб, ставши в коло на коліна,
Черпати радо синій сміх.
ТАНОК КОВАЛЯ
Акордеони, скрипки, труби,
Весільно гупала земля.
Дівчата запросили любо
На модний танець коваля.
Пішов у коло, зашарілий,
А ноги плутались не в такт.
Чи то музики грать не вміли,
Чи він до танців не мастак.
І раптом хтось заради втіхи,
Знайшовши рейку й молоток,
Почав видзвонювать зі сміхом
Сільського коваля танок.
Ступив по колу величаво
Без вигуків і зайвих слів,
Лиш в погляді його смаглявім
Вогонь калиновий зацвів.
Немов біля свого ковадла,
Коли виковував плуги,
Так молодо, завзято, радо
Колінця витинав лихі.
І дивувались молодиці,
І заздрість брала молодих.
Знайшов же десь коваль криницю
З живцями юної води!
КОСАРСЬКИЙ ХЛІБ
Нарешті дотягнув останню ручку,
Обтер неквапно травами косу
І, умостившись на покосі зручно,
Хвилиною натомлений, заснув.
Гули джмелі червоно в надвечір'ї,
Проміння стало швидко догорять.
Легкий туман, немов дитя, з довір'ям
Горнувся до старого косаря.
В півзабутті він відчував, як тіло
Рікою розливалось по траві,
І тільки руки від натуги мліли
Та дзвін коси стояв у голові.
І раптом пронеслось: –Пора рушати!–
Знайшлася в когось чарка на коня...
Підвівсь, підворошив покіс прим'ятий,
Мов попрощавсь до завтрашнього дня.
СПАДКОЄМЦЯМ
Вам в третіх чи в десятих поколіннях,
З народження що звикли до машин,
Заповідаю луг з пахучим сіном
І у дорожній куряві полин.
Заповідаю людяність людини,
Основу наших всіх передоснов.
Заповідаю я своїй дитині
Свою, народу віддану, любов.
ПЕРШИЙ РЕЙС
На пристані відчутна свіжість фарби,
Вже розспівались весело гудки.
Гойднувсь на хвилях найдорожчим скарбом
Червоний бакен синьої ріки.
Серед крижин останніх так повільно
Буксир дорогу баржам проклада...
Тріпочуть прапорці навігаційні.
Мов до параду прибрана вода.
Суворий шкіпер пісню замугикав
(На жаль, згадати слів усіх не зміг),
Весна вітає лебединим криком
Першопрохідців голубих доріг.
Якщо в землю мене – то навиліт,
Щоб, наскрізно пройшовши її,
У собі осягнути ту силу,
Яка живить поля та гаї.
Якщо в небо мене – то за хмари,
Там, де золото сонце пряде,
Щоб всміхатися так, мов Гагарін,
До великих, як всесвіт, людей.
Дагестанцю Магомету Алієву
Тутешні люди теж такі, як в нас:
Кмітливістю і розумом багаті.
Щедротами того, що є у хаті,
Земля їх Україною здалась.
Ось тільки назви – сакля та пандур –
Були спочатку наче незнайомі,
Але гостинність отака, як вдома,
Дощенту розламала мовний мур.
Народів наших вдумливі пісні
Історію братерства розгортали,
Щоб нашим спадкоємцям і надалі
Із гір у степ летіли позивні.
Що душа? Це і совість, і біль,
Це твій сором пекучий, як зрада.
Це до хліба святого сіль,
Це пожертва, життя заради.
Душу можна продать чи згубить,
її можна і зовсім не мати.
Без душі, кажуть, легко прожить,
А ще легше зробитися катом.
МУДРІСТЬ ПРИРОДИ
Задумались повінчані сади,
Фата весільна кинута додолу,
Вже в сповитку зав'язані плоди
Чекають на свою осінню долю.
їм пити дощ, і сонце, і озон,
З грудей землі живлющі пити соки,
І літо промайне, мов дивний сон,
Лишивши пам'ять по собі глибоку.
Поосеніє, прийде садівник
По їхню щедру і достиглу вроду...
Такий короткий, та прекрасний вік!..
Така глибинність мудрої природи...
ОГРІХИ
Огріх, наче гріх,– обездолене поле,
Неначе синець на обличчі землі.
Там зерна посієш – і виростуть кволі
Стебельця пшеничні, калічки малі.
Огріх, наче гріх, коли очі байдужі
І бачать – не бачать, де кривда, де зло.
Міцніш налягай на чепіги, мій друже,
Ори, щоб огріхів в житті не було.
ОДНОЛІТКАМ
Мій отчий дім– очеретяна стріха,
Колодязні цибаті журавлі,
Моя Десна, моя любов і втіха,
І хлопчаки, однолітки мої.
Згадаймо наше золоте минуле,
Як босоніж гасали по стерні,
Як весело земна крутилась куля,
Відчувши наші радощі земні.
Ми вже батьки. Вже в нас сини на злеті,
Тужавіє їх молоде крило.
Підсядьмо в їх пластмасову ракету
І за дитинством полетим в село.
За простоту без простаків,
За житній хліб без остюків,
За дружбу вічну без ножа,
За тих, у кого є д у ш а.
За сонце, місяць, небосхил,
За землю, вмиту рясно потом,
Боротимусь, аж доки сил,
Не відкладаючи на потім.
З ГОЛУБОГО ДИВА
Дитинство мені знайоме
Обличчям казкових мрій;
З дитячих аеродромів
Маршрут починався мій.
Літак з голубого дива
За стільки земель летів
До островів щасливих,
У царство дитячих днів...
Та баба-яга чи роки
Заплутали мій маршрут:
Злетів я в небо високе,
А приземлився тут,
В країні дорослих правил,
В країні земних турбот.
В казкову ж лети державу,
Синок, мій малий пілот!
КЛЯТВА
Голодному–окраєць хліба,
Бездомному притулок дам,
Не зраджу я за тридцять срібних
І не продамсь, і не продам.
Не заведу когось в оману
Заради вигоди чи втіх.
Коли з біди сміятись стану –
Хай горем виллється той сміх.
ЖНИВА
Беру у торбу сіль до огірка,
Окраєць хліба з нашенського жита,
Цибулю, сало, глечик молока,
А у кишеню – яблук соковитих.
І можна аж допізна жнивувать,
Підвозить обмолочену солому
До довгих скирт, які шикують в ряд
Колгоспники, спітнілі від утоми.
А як ровесник підвезе води,
Джерельної, в старій дубовій бочці,
Підійде бригадир немолодий,
Струсивши наспіх куряву з сорочки.
Ковтне – і друзям кухоль передасть,
Перепочинки у жнива не часті.
А з бочки щедро цебенить вода –
Прозоре й чисте хліборобське щастя.
Мабуть, байдужим легко у житті,
Мабуть, вони народжені в сорочках:
В байдужих очі ситі, не святі,–
То вже не очі, а маленькі точки.
В байдужих свій спокійний заповіт,
У них свої, неписані закони:
Байдужістю наповнить білий світ,
Аж поки він од неї не схолоне.
КАТРЕНИ
Я ненавиджу мертву тишу:
В ній від підступності щось є
Здається, спокоєм вколише,
А потім в затишку уб'є.
*
– Брехнею виповнився світ,-
Сказав і сам збрехав піїт,
Бо правду кинув мимохіть
На свій невиболений світ.
*
Нелегко у глибинне допірнуть,
Туди, де джерело бере початок,
Своїм життям ми розкриваєм суть,
Яку до нас давно розкрила мати.
*
І легко, і нелегко буть потрібним,
І важко, дуже важко буть для всіх.
Людина уподібнена до хліба:
Топтати хліб – найтяжчий в світі гріх.
Не перейду я в журавлину пісню,
Не ставши хоч на хвильку журавлем.
Не стану хлібом без замісу тіста
Із жита, що добуте мозолем.
Ні деревом, ні квіткою не стану,
Не посадивши й не зберігши їх.
Без болю я не виранюся в рану,
Без посмішки не проросту я в сміх.
І не знайду в собі першопричини,
Не розгадавши, в чім єство моє:
Бо суть і в тому, ким я стану в плині,
І суть у тому, ким я зараз є.
Олександру Довженку
Хлоп'ят ватага знову на рибалку
Досхідно босоножить по росі.
Велике щастя відчувати змалку
Десну у зачарованій красі.
Добігли – і з розгону в сизі хвилі,
Аж бризнуло відлуння гуртове,
Поперед хлопців теж «хлоп'ячим» стилем
Сашка Довженка посмішка пливе.
ПРИРУЧЕННЯ
ДИКОГО КОНЯ
Ось де міць, ось де тугість,
Ось де блискавки тінь.
Мчить нескошеним лугом
Необ'їжджений кінь.
Вільний вітер розгоном
Гриву й хвіст розвива,
І копититься дзвоном
В землю вбита трава.
Надривається серце,
Біла піна клубком.
Ми обоє уперті,
Нам нелегко обом.
Голодні думають про хліб,
Бездомні думають про хату,
Поет, придумавши верлібр,
Римовано почав писати.
Комусь чогось не дістає,
Комусь на серці наболіло,
Чого не хочеш бачить – є,
Нема того – чого б хотілось.
Нам легше дихати весною,
Сп'яніти легше від краси,
І легше дурощів накоїть,
І легше біль в собі нести.
А юність зрозуміти важче,
Важким здається каяття.
І важче, виваживши, зважить
Вагу прожитого життя.
Урочисто, наче на параді,
Взявши в руки рученьки малі,
Тротуаром до міського саду
Малюка батьки сліпі вели.
Щебетав захоплено хлопчина,
Сонцем випромінював тепло.
Синє небо з оченяток синіх
У серцях батьківських ожило.
Усім по черзі тисне руки:
Байдужим, друзям, ворогам,
Старим одноліткам, онукам,
Самому бісу і богам.
Така вже добренька натура,
До всіх з усмішкою на «ти».
Хіба улесливість чи дурість
Є еталоном доброти?..
Іду, спираючись на досвід,
Мені вже легше – двоє нас.
Хоч почуття свої ще й досі
Я виставляю напоказ.
Не заздрю ролям тих артистів,
Що створені для мелодрам.
Я тільки друзям руки тисну,
А ворогу руки не дам.
До яблуньки, яку не посадив,
До пісні, не придуманої мною,
Я йду, неначе спраглий до води,
Як до плугів ішли солдати з воєн.
Спішу саджати деревця малі,
Мої пісні буслятами полинуть.
Я ще знайду джерела на землі,
Щоб спраглих напоїть в пекучу днину.
ВЕСНЯНЕ
1.
Ще дерева, як бубон, голі,
Чорнозем прилипа до ніг,
Сірим зайчиком серед поля
Проглядає підталий сніг.
Засвітилися дні погожі –
Промінь кинуто по зимі!
І земля вже на небо схожа,
Наче зорі і ми самі.
2.
Сніг перестав у променях іскриться.
Вже день чи два лишилось до весни.
Стоять в лугах обскубані копиці,
Ховаючи в собі торішні сни.
Вночі, мов злодій, крадеться морозець,
Ще лід блищить на заспаній ріці,
А вдень на ледь проталеній дорозі
Уже смакують воду горобці.
3.
Розгодинилось, не шелесне,
Біле сонце гойда блакить,
1 ріка, що недавно скресла,
По-весняному вже шумить.
По-весняному пісня лине,
Витьотьохкує «жив-живу».
Квітень пестить, немов дитину,
Перемиту в лугах траву.
4.
Зацвіли, забуяли вишні,
Забіліло кругом вночі,
І кантату весни одвічну
Замузичили знов дощі.
Знов умита земля довкола
Тепло й м'яко лягла під плуг.
Гарних засівок тобі, поле!
Тобі квітів прегарних, луг!
5.
Нарешті закосичилась весна,
Втекли у безвість холоди завзяті:
У когось в клуні клеплеться коса,
Хоч рано косовицю починати.
Бо на залитих паводком лугах
Лише човни видніють острівцями,
А з верб злітає жовта пилюга,
Бджолино кружеляючи над нами.
Від картоплиння сизуватий дим
П'янить птахів над свіжою ріллею.
Ось-ось цвітінням вибухнуть сади
І спеленають білим світ зелений.
АКВАРЕЛІ
Незчувсь, як одгули хрущі,
По всіх усюдах править літо;
Деркач на лузі сумовито
Піснями бавиться вночі.
Спекотне місто вабить пляж,
А в селах вже мантачать коси,
Буслят ватагу безголосу
Батьки виводять на віраж.
Вже хлібодар відчуть зумів
Серцебиття зерна в початках.
Ось-ось попроситься під жатки
Жовтава повінь колосків.
*
Дощ одхлюпався по асфальту,
Змив гарячого дня сліди,
І веселка грайливим сальто
Перекинулась до води.
По-новому запахло в місті,
Мов хто сіно з лугів провіз,
І останні пташині вісті
Повідомили: – Ясно скрізь...
*
Удосвіта, коли зникають зорі,
Лишивши в небі ледь помітний слід,
Здається світ відкритим і прозорим,
І урочистим нам здається світ.
Над обрієм розкриленим знаменом
Підноситься рожево-синя вись...
Співають радо тенором зеленим
Сади, що в тепле літо одяглись.
*
Сховало сонце руки в надвечір'я,
В одну з'єднались тіні неживі,
І відблиски від першого сузір'я
Тремтять уже на росяній траві.
І всесвіту зірниці ясночолі,
Красою повінчавши рідний край,
Білявий місяць, наче крихту солі,
Поклали на небесний коровай.
*
Мисливцем обережним вийду з хати,
Щоб не злякати перелив роси,
Що з ночі вийшла мить похизуватись
На зелені розкішної коси.
Над шляхом білоусі осокори,
Мов новорічні з гумором діди,
Вже познімали з неба світлі зорі
У подарунок вишням молодим.
*
Оддухмянився цвіт акації,
Зав'язались тугі плоди,
Білих лілій тендітні грації
Лебедино летять з води.
Так розгонисто, по-червневому
Сонце котиться у зеніт.
У промінні, неначе в неводі,
Б'ється зелено білий світ.
*
Вже навіть день втомивсь від медозбору,
А бджоли в працьовитому танку
Мов вишивають хрещиком узори
На гречки полотнянім рушнику.
Нерушену липневу мудрість поля,
Вершину материнства й доброти
В колясці сонця сонях ясночолий
До обрію продовжує везти.
І, скинувши турботи хмар із себе,
Вдихаючи всі пахощі землі,
До нас веселим пасічником небо
Схиляється у жовтому брилі.
ДАРУНКИ ВЕРЕСНЯ
1.
Свої дарунки вересень приніс.
В городах пахне вистиглим окропом,
У срібнім павутинні падолист
Парашутистом провиса на стропах.
Мовчить за літо встояна вода,
Стоять стоги, в тумани білі взуті,
І лісу жовтувата борода
Маячить на осіннім перепутті.
2.
Пора щедрот, пора осінніх вжинків,
Ледь-ледь не луснуть стиглі гарбузи,
Вербове листя жовтого відтінку
Нагадує картаті картузи.
Жовтневий сад немовби на параді
Вилискує на сонці міддю труб,
І тільки, мов на літньому посаді,
У зелені молодцюватий дуб.
3.
Добрий вечір, мій вересню,
Жовтий сніп моїх літ.
Залишився від березня
Ще беріз білий світ.
Залишилось від юності,
Від шалених надій
Серце, дивом наструнене,
Теплих згадок сувій.
Від суцвіття весняного
В соковиті плоди
Зі своєю коханою
Я зумів перейти.
Вже синочок, мов яблуко,
З мого віття зорить...
Долі нашої азбука –
Вересневості мить.
4.
Одтріпотів легенький вітерець,
Смугаста ковдра обгорнула днину,
І посміхнувся сизий туманець,
Вмостивши сонце під гнучку калину.
Життя забилось в крапельках роси,
Вечірня свіжість вдарила у груди,
І вже землі щедротні голоси
Піснями засвітилися у людях.
Уже беруться памороззю вуса,
Повітря на морозі аж гуде.
Та агроном, що в іній одягнувся,
Виіскрює здоров'я молоде.
Нарешті навернулося на зиму,
Снігів таки достатньо намело.
І сниться заколисаним озимим,
Що вже ідуть комбайни за село.
Побачив диво дивне вранці:
На білій груші угорі
Живими гронцями рум'янцю
Погойдуються снігурі.
Пороша випала й не тане,
Скувались на річках мости.
А осінь думала, що рано,
Й не встигла листя підгребти.
ЧЕКАННЯ
До саду навстіж двері.
Упав на шелест крок.
Вона!?.
Ні, на папері
Про неї мій рядок.
У долі теж свої, напевно, долі,
І в плинності, напевно, теж свій вік.
І серед нас усяких є доволі,
Хоч нас усіх народом хтось нарік.
По-різному трава росте на луках,
І всесвіт різні висвітив світи.
По-різному народжуємось в муках,
Щоб в єдності єдину суть знайти.
ПІД РІДНИМИ БЕРЕЗАМИ
Приходжу до вас, як приходили інші,
Приходжу і згадую ще один рік.
Ви стали стрункіші, на голову вищі,
На стовбурах ранки... Хтось пив уже сік.
Так, значить, і ви вже далеко не діти.
Уже доросли до поважних беріз.
І деяким з вас доведеться згоріти,
Як тим, що господар на зиму завіз.
І в тому вогні, що приймете без бою,
Продовжиться світла немеркнуча суть.
Берези, в дитинстві посаджені мною,
Про вас мої згадки не раз оживуть.
САМОКРИТИЧНЕ
Одсіваючи вбоге слово,
Здивувалася дивина:
Чом багато тії полови
І так мало того зерна?
Чи душа моя неврожайна,
Чи засіяв її не в час?..
А хотів же в словах звичайних
Дивосвіт принести до вас.
Я зимою вплітаю літо
У акорд з тополиних струн.
З юних літ в щирій дружбі з вітром,
Що небесний жене табун.
Чистим поглядом я лелію
Білі яблуні у саду,
І теплиться в мені надія,
Що й людину таку знайду:
З розумінням думок і серця,
Неповторну, мою-мою!
Бо роками любов не стерти,
Що приходить, як дощ в маю.
Світлий біль, теплоту і ніжність
Я байдужим віддать не зміг.
Буть щасливим іще не пізно –
Лиш не збитися б із доріг.
НІЖНІСТЬ
Від ніжності народжується ніжність,
Як виростає із зерна стебло.
Як ростеня, чутливе й білосніжне,
Своїм життям нове життя дало.
Із ніжності народжується пісня,
Як в серденьку малого солов'я.
А в пісні вже і світ, і ти, і я,
І ніжність вся, якій ніде не тісно.
Світ пізнаю від теплої зернини,
Від променя, від сизої роси,
Від усмішки, від подиху дитини,
Від ще ніким не знаної краси.
Його я буду вічно пізнавати,
Я з нього виріс, ним навік пропах.
В моєму світі вища мудрість – мати
З дитиною на втомлених руках.
Збірку "Дарунки вересня" надруковано у м.Київ,
Видавництвом «Радянський письменник». 1982 рік
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато
19 листопада 2006 року
