Серпневі зорепади
	Павло  Щегельський	Вінницька область  Біографія автора Від автора сайту: !!!На сторінці використовуються Java навігація, анімація та скрипти, Gif - анімація!!!

Зміст:

Здавалось би, все вже сказано...

Розділ РАНКОВЕ МІСТО День і ніч гуляла хуртовина... Був спраглий день... Давно думок юначих влігся вир... Прокидається місто... МАТЕРІ ЕЛЕКТРОЗВАРЮВАЛЬНИК КИЇВСЬКЕ МЕТРО Ти не думай, що я чекаю... ОСІНЬ У ГОЛОСІЄВОМУ КОЛИСКОВА В надвечірніх сутінках зими... ЗАЙЦІ ЗАПЛУТАЛИ СЛІДИ ВЕЧІРНІЙ СОНЕТ НА АНГАРІ Ти приходиш з роботи... Зорі падають. Зорі падають... Розділ СВІТ МІЙ БЕНТЕЖНИЙ КВАДРАТИ БАЛАДА ПРО ОБЕЛІСК У ЛІКАРНІ ПЕРША СКРИПКА КОЛИ ЗВАБЛИВИЙ ДЕНЬ ПОКЛИЧЕ В ПУТЬ... СНІГ(Каушута Шамиєва) ДЕРЕВА ЛИСТЯМ ОБРОСТАЮТЬ (К.Шамиєва) ЗОРІ НАД ХІРОСІМОЮ Чим я живу? Питаєш, чим живу?... ПІСЛЯ ГРОЗИ ОЗЕРЯНИ І трапляється так, що скресають сніги... Розділ НА ПОДІЛЛІ ДОСПІВАЮТЬ ВИШНІ Між горбів крутих попід городи... У круговерті буднів і доріг... ВЕСНЯНЕ Не плач. Не треба. Сльози не для нас... Ще зелена молода пшениця... На Поділлі доспівають вишні... Маленька, сухенька, згорблена... НАСТРОЄВЕ Сонце вийшло з-за лісу... Плюскотіла веслами... Буває, що плачуть з радощів... БАТЬКОВІ Зварила вареників повну макітру... Якщо ти юність... Непроханим гостем у дім не зайду... Таке: ні дівка, ні вдова... Розпустились бруньки... Сріблястий сніг на голову іде... В ГОСТЯХ У ЛІСНИКА ВЕСНА БІЛЯ СОБУ Я до тебе злотим сонцем, а ти тінню... СВІТ У ГОДИНУ ТИШІ (Поема)

    Павло Григорович Щегельський народився 1946 року в селі Ошихліби Чернівецької області в сім'ї вчителів. Середню школу закінчив у селі Кисляку Гайсинського району на Вінниччині, вчився в технікумі, працював шляховим робітником на будівництві залізниці.
    Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Був кореспондентом редакції газети «Сільські вісті».
    Павло Щегельський — учасник VI Всесоюзної наради молодих літераторів у Москві.
    Автор збірки поезій «Напруга» («Радянський письменник», 1973).
    «Серпневі зорепади» — друга книжка поета.

Здавалось би, все вже сказано.
Здавалось би, все вже вивчено.
І просто отак, і звично
уранці почнеться день.
Покотиться сонце радісне
повз хмари у небо райдужне,
Й горів ти чи тлів десь заздрісно,
а вечір до всіх прийде.
Та тільки ж на світі білому,
на світі старому й сивому,
Людині завжди красиво
потрібно любить і жить.
Хай доля бува жорстокою,
хай вічно бракує спокою,
Була б лиш мета високою,
а біль, як вода, збіжить.
Стече вслід за веснами талими,
і лишимось хто кварталами,
Хто рейками, а хто шпалами
устелить одвічний путь.
Тож мусимо жить напружено,
хай руки гудуть натруджені.
Таку вже нам долю суджено —
причетним до всього буть.
Упевнено йдем колонами
з мозолистими долонями,
І в кожного з нас червоним
душа пломенить вогнем.
Шляхи пролягли черлені нам,
йдемо ми під стягом Леніна,
І наші ряди численні
міцнішають з кожним днем.

День і ніч гуляла хуртовина,
А на ранок снігопад принишк.
Від заметів білих цілу днину
Розчища алеї наш двірник.
В кожушку, тугенька, як зернятко,
Та ще очі весело блищать.
Просто жаль, що завтра все спочатку
Доведеться знову розчищать.
З небесами скласти б їй угоду —
І нараз поменшало би справ.
Хай би сніг летів коли завгодно,
Тільки щоб стежок не замітав.
Але все те жарти, як ведеться.
До уваги брати їх не слід.
Посипа дрібним піском з відерця
Вичовгані сковзалки і лід.
Дітвора довкруг у сніжки грає.
Вже й лижня прокладена нова.
Звіддалік за всім спостерігає
Повногруда баба снігова.
І нараз теплішає на серці
І стає привітнішим їй світ.
Засіва з маленького відерця
Людям щастя на багато літ.
А коли надвечір знов почнеться
Сніговиця, розгулявшись вкрай,
Хліборобське щось в душі озветься:
—Сніг іде — то добре. На врожай.









Був спраглий день. І раптом джерело
Побачив я в степу напівбезводнім.
Воно натхненно з глибини несло
Цілющу воду, чисту і холодну.

Маленьке серце гнало вверх піски
І завмирало, щоб зібрати сили.
А потім знову поштовхом різким
Качало воду вперто і красиво.

Устами я припав, щоби попить
Із степового тихого джерельця,
І враз відчув, як трепетно сурмить
Стрімка й тривка напруга його серця.

Мене поїло щедре джерело,
Вливало в тіло силу невідому.
І, мов пір'їнку райдужну, зняло
Мою важку, гірку і спраглу втому.

Те джерело я в пам'яті беріг,
І так мені жилося з ним щасливо.
...А це недавно стрівся чоловік,
Як джерело потужне і красиве.









Давно думок юначих влігся вир,
Хоч серце й досі сповнене тривоги.
Сьогодні я звичайний пасажир
Одесько-Кишинівської дороги.

М'яке купе. Ритмічний стук коліс.
Квиток мій зберігає провідниця.
І тільки лісосмуг жовтавий хвіст
Від поїзда втікає, мов лисиця.

Ось станції Лелеківка, Ташлик...
Знайомо креозотом пахнуть шпали.
Ми власними руками кожен стик
Обмацували перед тим, як клали.

Летять по наших рейках поїзди,
І хоч життя змінилися маршрути,
Та зрідка повертає нас сюди
Старих пісень мотив напівзабутий.

Хай молоток покинули давно
І вже нема мозолів на правиці,
Та кожен раз, як скрутно, то вікно*
Пригадую собі на залізниці.

Тут кожну мить оцінюєш всерйоз,
Тут жоден рух безслідно не зникає.
Під семафором велет тепловоз,
Мов богатир натомлений, чекає.

І веселіш робота йде до рук.
І день важкий світлішає поволі.
І мокрий лист, що падає на брук,
Сприймаю вперше за гостинець долі.

Хай суєта нас клята запрягла,
Та все приємніш згадувать з роками,
Що й наша юність шпалою лягла
Під рейки від Корчагіна до БАМу.

* Вікно — період термінового ремонту колій
під час якого зупиняється рух поїздів.









Прокидається місто.
Світять вікна-вогні.
Спить росинка іскриста
На травиці-струні.

Тільки ж день вже почався,
Обрій позолотив.
І краплинкою щастя
Тихо світишся ти.

Вже на тебе чекає
Наш старенький трамвай.
Промінь щоку торкає,
Наче будить: вставай!

Глянь-но, день розпочався.
Обрій позолотив.
І краплинкою щастя
Засвітилася ти.

Десь дрімає робота,
Сотні, тисячі справ.
Ще вставать неохота,
Хоч воно вже й пора:

Світлий день розпочався.
Обрій позолотив.
І краплинкою щастя
Ніжно світишся ти.







МАТЕРІ

Хочеться зіграть, мов на бандурі,
На промінні сонця веснянім,
Щоб розгладить складочки зажури
На лиці задуманім твоїм.
Щоб зігріть мелодією руки —
Лагідні пелюсточки твої,
Що благословляли на розлуку
І чеканням марились мені.
Хочу грать...
        Волога землю сочить.
Хочу грать...
        Щоб швидше йшла весна.
Щоб не тали снігом твої очі,
Бо ж у цілім світі ти одна.







ЕЛЕКТРОЗВАРЮВАЛЬНИК

Ще й досі зупиняюсь, як хлопчак,
Коли забачу зварника в роботі,
Брезентову спецівку на плечах,
Ребристу маску й сонечко на дроті.

Чи ж є що-небудь краще у житті,
Ніж бачить це і серцем розуміти,
Що в мирній піднебесній висоті
Яскравим сяйвом нам людина світить.







КИЇВСЬКЕ МЕТРО

В години пік столичного метро
Частіше зупиняються вагони.
І довшають від втоми перегони
В години пік столичного метро.

І тільки рейок збуджений хорал
Натхненно творить музику дороги.
Та час від часу баритоном строгим:
«Святошине... Хрещатик... Арсенал...»

О, як мені приємно ці слова
Щоденно чути в гаморі міському,
Як їду на роботу чи додому.
В них музика одвічна і жива.

Тут ритм чіткий. Тут кожен жест і звук
По графіку секундному дається.
Тут Києва могутнє серце б'ється
Під залізничних колій перестук.









Ти не думай, що я чекаю.
Я не з тих, що будуть чекати.
По мені й не такі зітхають, —
Он в листі написала мати.

Взагалі ти мені байдужа:
Добрий день — і бувай здорова.
Не копиль свого носа дуже.
Тобі в ліс?
        А мені по дрова.

Не чекай залицяльних віршів
(В нас на поверсі всі піїти).
Я лиш так із кімнати вийшов.
Сподівався...
        тебе зустріти.







ОСІНЬ У ГОЛОСІЄВОМУ

Догорає світлий день осінній.
Вгамувавсь пташиний спів і свист.
У замрії тихий Голосіїв
Золотий роняє падолист.

Пролетіли зграйкою дівчата,
Повні сонця, світла і тепла.
І візьми-но спробуй розгадати —
Осінь вже прийшла чи не прийшла.

Тут, здається, й сумніву немає,
Та коли зненацька промайне
Юний усміх чи пташина зграя —
В серці щось озветься весняне.

...Догорає світлий день осінній.
Вгамувавсь пташиний спів і свист.
У замрії тихий Голосіїв
Золотий роняє падолист.







КОЛИСКОВА

Мати колише сина,
Мати колише долю.
Виспіють — сонцем цвістимуть
На небосхилі зорі.
Шумне і гамірне місто
й те вже навшпиньках ходить.
Спи, моя радість чиста,
Сон попід вікна бродить.
Спи, набирайся сили,
Люлі, моє кохання.
...Мати така красива
В райдужних сподіваннях.









В надвечірніх сутінках зими
День погас. Його не повернути.
Старшими ледь-ледь зробились ми,
Хоч не встигли ще того збагнути.

І здається, знов до нас прийде
Радість ця, що всіх сьогодні гріє.
Кажуть: серце вічно молоде,
І душа ніколи не старіє.

Тільки ж час іде. Із днів, ночей —
Місяць... Рік в десяток округлився.
І вже зморщок сніп біля очей
Ледь помітний боязко з'явився.

Важко цю межу нам перейти,
Щоб повірить: юність проминула.
Що вона, ну як ти не крути, —
Ластівкою в небі промайнула.







ЗАЙЦІ ЗАПЛУТАЛИ СЛІДИ

(Жарт)

Зайці заплутали сліди.
Вухаті, сірі, куцохвості,
Напевне, йшли до тебе в гості,
А так заплутали сліди.

Тепер попробуй віднайди
Поміж слідів отих дорогу.
Тут, певне, й чорт зламає ногу,
Щоб так заплутати сліди!

Стривай, кохана, підожди.
Обходив друзів стороною.
Піджартували наді мною
Зайці. Заплутали сліди.

Повір, заплутали сліди.
Вухаті, сірі, куцохвості
Ото ішли до тебе в гості,
А так заплутали сліди.







ВЕЧІРНІЙ СОНЕТ

Серпневий день промчався понад морам
І крила склав на обрії свої.
Гойдаються розмірено буї.
Прибій ліниво тиху хвилю горне.

Ген вдалині збирається туман.
Кигичуть чайки вслід за пароплавом.
Попрацювали рибаки на славу —
Ведуть додому шлюпок караван.

Мигає, не зупиниться ніяк,
На березі засвічений маяк.
Та ще бугай пронизливо кричить.

Застигло все в вечірній позолоті,
І сонце, натомившись, по роботі
На обрії присіло відпочить.







НА АНГАРІ

Над Ангарою випали сніги.
Мороз такий, що змерзли і русалки.
Вже обкувало льодом береги,
А на льоду, немов гриби, рибалки.
У валянках, в кожухах аж до п'ят.
Поверх кожухів — хутряні накидки.
І тільки очі весело горять
Та дим цигарки в'ється в небо зрідка.
Поземок сніг уперто розміта.
Мороз гривасту Ангару не зборе.
І на мормишку ловиться кета,
Немов лящі на Київському морі.
Я підійшов із зграйкою хлоп'ят
І привітавсь.
        Почувши про Вкраїну,
Накидку зняв з плеча старий бурят
І на легке пальто мені накинув.
Прялась розмова тиха і земна
Про Ангару, про Київ і про літо,
Про фронтового друга з Гайсина,
З яким пройшли вони ледь не півсвіту.
Поземок сніг уперто розмітав.
Поміж розмов проклюнулися й зорі...
І так тоді ловилася кета,
Немов лящі на Київському морі.









Ти приходиш з роботи,
        знімаєш легеньке пальто.
З пелюстинок-долонь
        ще повільно стікатиме втома.
Десять променів-пальців
        присядуть мені на чоло,
І тоді лиш повірю:
        я — вдома.









Зорі падають. Зорі падають.
Креслять небо хвостами довгими.
Люди щастя своє угадують
Поміж радощами й тривогами.

Ходить місяць-павич між хмарами,
Довгим дзьобом зорі покльовує.
І одвічними срібними чарами
Зачаровує... Зачаровує...

Зорі падають, зорі падають.
Креслять небо хвостами довгими.
Люди щастя своє угадують
Поміж радощами й тривогами.






 

КВАДРАТИ

В класики бавляться діти.
Скачуть з квадрата в квадрат.
Землю так легко ділити
Серед кирпатих малят.

Сонце одне на небі.
Сонця малятам вволю.
Стань! Поклонитись треба!
Глянь на щасливу долю:

Мовами всього світу
Святість звучить так само.
В кожній родині діти
Першим говорять «мама».

Лагідні рученята
Тягнуться вбік і вгору,
Ладні весь світ обняти —
Доли, моря і гори...

Правда ж, красиво, як діти
Скачуть з квадрата в квадрат?
Землю так легко ділити
Серед кирпатих малят.







БАЛАДА
    ПРО ОБЕЛІСК

В путь далеку таку
        перший раз вируша.
Все ладнає протез —
        не підвів би в дорозі.
І болить, не вгаває
        в старого душа,
І нуртується серце
        в тривозі.
Це ж подумати тільки...
        Халепа яка!
Він живе, як і всі,
        і влаштований добре.
А отам, де йшов бій, —
        обеліск у садках,
І про нього...
        що смертю хоробрих.
Що хоробрих, то правда.
        Що смертю, то ні.
Він пройшов через смерть,
        кулеметом прошитий.
Тільки юність і досі його
        на війні
Ще воює
        в подільському житі.
Це ж подумати тільки...
        Нехай йому біс!
І куди ото писар на фронті
        дивився,
Що у список полеглих
        ім'я його вніс,
А живим чоловік залишився?!
Що безногий — то правда.
        Що мертвий — то ні
Він — бухгалтер колгоспу.
        При справі людина
Є у нього похмурі
        і радісні дні,
Є хвилини невдач
        і щасливі години.
Тільки ж помилка трапилась,
        бачиш, яка?
На граніті ім'я...
        Аж незручно, їй-богу...
...А коли розшукав
        обеліск у садках,
Подолавши важку
        і далеку дорогу,
Поклонився братам
        і землиці сирій.
Потім довго сидів,
        вибивав на граніті
Проти власного прізвища
        слово «ЖИВИЙ» —
Найпрекрасніше диво у світі.
І гула, і цвіла, і стогнала земля,
Глухо вирви боліли,
        розорані в житі —
Повернувся солдат!
Він прийшов звідтіля,
Де всі двері
        навіки закриті!
Повернувся солдат.
        А з солдатом сини.
А з синами онуки
        на втіху старому.
І дивуються мовчки
        подільські лани
Незвичайному диву такому.
Що хоробрих — то правда.
        Що смертю — то ні.
Він — бухгалтер колгоспу.
        При справі людина.
Є у нього похмурі
        і сонячні дні,
Є хвилини невдач
        і щасливі години.
А сьогодні він тут,
де відлунював бій...
Довго-довго сидів,
        вибивав на граніті
Проти власного прізвища
        слово «ЖИВИЙ» —
Найпрекрасніше диво у світі.







У ЛІКАРНІ

Білі стіни. Халати білі.
П'ятий місяць в одній палаті.
Білі думи переболіли,
Білий смуток став душу рвати.

Сам білію, бува, від злості,
Бо не можу знайти контрасту.
Школяра б запросити в гості,
Щоб поставив на білім кляксу.







ПЕРША СКРИПКА

Вже стільки тих невдач у нас було:
Здавалось, горе шкрябалося в шибку
Лише тому, що десь, ну як на зло,
Ми не змогли зіграти першу скрипку.

Та час минав. Ішли у забуття
Невдачі наші з думами сумними.
Пірнали знов у круговерть життя,
І спогади здавались нам смішними.

І хай моя вершина — нота «мі»,
А в тебе «соль» із першої октави,
Та головне, що граємо самі
І що душа співає не картаво.

Та коли заздрість чорна, як асфальт,
Повзтиме в душу, зупинись, маестро!
Послухай-но, як дивно вторить альт
У вселюдському славному оркестрі!









Коли звабливий день покличе в путь
І вдарить кінь копитом під порогом,
Коли кортить знайти в мандрівці суть,
Та стримує обов'язок твій строгий,
Від мандрів тих себе ти бережи.
Спокус ще буде тисяча достоту.
Коня свого баского прив'яжи,
А сам вернись, закінч свою роботу.

Коли залізе в душу хитрий біс
І від спокус рятунку вже немає,
Коли душа іде на компроміс,
Лиш совість ще сідло твоє ховає,
Ти на поклін до совісті не йди.
Такі поради біс дає не вперше.
Коня свого у стайню заведи,
Аби спокус було од нього менше.

Коли ж заїсть нудотна суєта
І підуть дні, немов близнята, схожі,
А на душі і в серці пустота
І врятувать ніхто тебе не може,
То кинь усе і виведи коня.
Хай власна совість та не буде строга.
Скачи в сідло, і —птахом — навмання!
Бо від хандри врятує лиш дорога.







СНІГ

(З Каушута Шамиєва)

Так довго-довго падав білий сніг.
Розкинув срібну ковдру на півсвіту.
І хто б тепер, скажіть, розгледіть зміг,
Де спить пирій, де хліб чекає літа?

І дерезу, й солодкий виноград,
І аличу, і карагач колючий —
Усіх зима вдягнула в свій наряд —
У білий сніг, пухнастий та блискучий.

Хай чваняться і дереза, й пирій,
Хай карагач хизується бундючно,—
Ти тільки їх розгледіти зумій.
Таким у масці й справді вельми зручно.

Але недовго маскуватись їм.
Пригріє сонце — промінець блискучий
Розтопить сніг. І стане ясно всім,
Де хліб і цвіт, а де бур'ян повзучий.







ДЕРЕВА
    ЛИСТЯМ
        ОБРОСТАЮТЬ

(З Каушута Шамиєва)

Як було важко до сонця їм вирости —
Вітам самотнім тієї весни.
Кілька листочків тремтіли, як сироти,
Нині ж у пишнім наряді вони.

Віти зміцніли і соків набралися,
Райдужним цвітом і бджолами снять.
Гордо на стовбур собі повсідалися
И срібними струнами в небі дзвенять.

Кожного року з веселим лелекою
Нове пагіння приносить весна.
І не злякать їх морозом чи спекою.
В дружному гурті біда не страшна.

Тут від дощу подорожній сховається.
Птахам привілля малечу ростить.
Добре, що дерево вшир розростається
И слабшого може завжди захистить.







ЗОРІ НАД ХІРОСІМОЮ

Значна частина американських
фізиків-ядерників, які працювали
над створенням атомної бомби,
вважали себе далекими від
політики слугами чистої науки і
весь тягар злочину намагалися
(та й тепер намагаються) звалити
на плечі військових.
    З газет

Все крячуть, мов круки,
        з гнилого паркану:
Ми — слуги науки,
        не політикани.
Нам діла немає,
        із ким хто воює...
По принципу: хату
        я скраю збудую.
І креслять, мов діти,
        квадратики й ромби —
Нові проектують,
        потужніші бомби.
В них душі чутливі,
        їх нудить від крові,
Серця полохливі
        в мужів наукових,
Їх вчили у школі.
        В них — батько і мати.
Не будуть ніколи самі
        убивати.
Вони незалежні —
        фанатики вчені.
Вони не шукають
        для себе мішені,
Їм винайти треба.
        Вони не солдати.
А бомби із неба
        вже іншим кидати.
У позі бундючній,
        як ослики в'ючні,
Бредуть по планеті
        туди, куди зручно.
Та все галасують про чисту науку,
Хоч знають напевне,
        кому це на руку.
Все крячуть, мов круки,
        з прогнилих парканів:
«Ми слуги...»
        Так, слуги...
                у політиканів.

(перша частина вірша)









Чим я живу? Питаєш, чим живу?
Цікавишся чи просто, для годиться,
Зронила слово, а в душі ятриться
Свій власний щем з журбою наяву?

Зронила слово, а в душі ятриться
І біль, і гнів, і радість, і печаль,
Хоч вже давно зруйновано причал
І білий парус більш тобі не сниться.

Давним-давно зруйновано причал,
А я ще й досі звикнути не в силі
(Бо миють берег невгамовні хвилі),
Що я своє чаїно відкричав.

Десь миють берег невгамовні хвилі...
Десь тихо мріють чайки легкокрилі...
Десь ніжно світять очі твої милі...
Чим я живу?
        ...Розшукую причал.







ПІСЛЯ ГРОЗИ

От і все: відшуміла гроза,
І зробилось так тихо-тихо,
Що аж лячно.
        Впади сльоза —
Відгукнеться відлуння лихом.
Та ще небо, немов зумисне,
Заховало кудись голубінь.
І дві хмари важкі повисли
В загадковій своїй журбі.
То не хмари. То наші чвари.
То насупились я і ти,
Бо немає нам більшої кари,
Як прийти і сказать: «Прости».
Ми ж обоє такі уперті,
Що не ступимо перший крок.
Ми готові чекать до смерті,
Аби іншому дать урок.
Та, на щастя, приходять друзі
Чи озветься німий телефон,
І повільно, в шаленій напрузі
Переходим на стишений тон.
Вже й небавом розходяться хмари,
А з-під них острови голубі.
Виринають, неначе із марень,
Щоб потрапить в дарунок тобі.
Чинно випливуть лебеді білі
І, мов свійські, з твоєї руки
Візьмуть корм і злетять легкокрилі,
Залишивши нас біля ріки.
Ще не знайдено слів для розмови,
Ще насуплено дивишся ти,
Бо все важче і важче нам знову
Будувати кленові мости,
Та летить від лебідки на згадку
Білосніжне перо з висоти.
І ляга поміж нас, ніби кладка,
А по кладці потрібно пройти.
Мовчки робимо кроки несмілі.
Вже й, здається, немає ріки...
Тільки б лебеді, лебеді білі
Не цурались твоєї руки.







ОЗЕРЯНИ

Іще в дитинстві в пам'ять забрело
І вразило, як полум'я багряне,
З Чернігівської області село
Із назвою простою — Озеряни.
У тім селі ні разу я не був,
Та кожен двір незгірш, як власний, знаю:
Розчахнуту гранатою вербу
І спалахи пожеж на небокраї.
У те село приходжу і тепер
То мрією, то материна пісня
Веде мене між голубих озер
На тихий двір, що ніби радість пізня.
А довкруги п'ють вікнами блакить
Хати добротні. І куди не гляну —
Щасливий люд.
        ...Лиш наша все горить,
Підпалена іще у Вітчизняну.
І вкотре я стаю біля воріт,
Вдивляюсь у зав'юнену дорогу
З надією, що все ж вернеться дід
До рідного, до отчого порога.
Та пролітають здиблені роки,
А від солдата все немає звістки.
Лиш зорями, як вдови з-під руки,
Вдивляються у вічність обеліски,
їх не зістарить час і сивина,
Не воскресять їх і весняні роси.
О, як давно закінчилась війна,
А ми з фронтів вертаємось і досі.









І трапляється так, що скресають сніги,
Хоч морозний ще вітру повів.
Та вже срібним струмочком дзвенять береги
І зима нам лаштує повінь.

Ще натомлені білі хурделиці сплять.
Позіхають морози сиві.
А красуні відлизі коня б осідлать,
Тільки вітер засвище в гриві.

Ще новий календар нам за все дасть одвіт
(На листку в нього січень тільки).
Та світлішає день, і брунькується світ,
Як тоненька вербова гілка.

Між горбів крутих попід городи
Тихий Соб тече в Південний Буг.
Гайсинчанкам юним зичить вроди,
Літнім людям навіва журбу.
Річку цю не всяк назве рікою,
Хоч на кожній карті є вона.
Так собі, качкам для водопою
Та сільським рибалкам для човна.
Огірки повзуть сюди з городу,
Позбігались в берег капусти.
Тут черпають життєдайну воду
Хлопчики й дівчатка, щоб рости.
Кожен з них своє шукає русло,
Повноводе, чисте і пряме.
То вже потім в'юниться і гусне
Плин ріки, як і життя саме.
Та шумлять хліба й вишневі віти,
Мчать на крилах радісне село.
Як з води ростуть над Собом діти
Не міліє вічне джерело.









У круговерті буднів і доріг,
У плині діл, захоплень і роботи
Ми часто рідний батьківський поріг
Минаємо, пославшись на турботи.
А за порогом батько й мати ждуть —
Дві сиві пташки у гнізді ясному.
Чекають, мріють: може, приведуть
Шляхи-дороги їм дітей додому.
Не треба ні гостинців, ані слів,
Їм тільки б глянуть, чи в роботі руки
І чи вдалися в діда і синів
Під щедрим сонцем зрощені онуки.
Ну, а сини нечасто так ідуть,
А в дочок також клопотів чимало.
І ось надходить час — рушають в путь
Старі батьки, бо в хаті тісно стало.
Вони несуть гостинця дітворі,
Гостюють так, щоб нам не заважати.
І, ледь ступивши гостем на поріг,
Думками линуть до своєї хати.
В них розповідь скупа...
        Забракло слів.
їм тільки б глянуть, чи в роботі руки
І чи вдалися в діда і синів
Під щедрим сонцем зрощені онуки.







ВЕСНЯНЕ

Пташиний щебет тишу розбудив,
Дзвінким струмком побіг поміж гаями.
Я знов переживаю диво див —
І все єство наповнилось піснями.

Ось п'ють тепло заврунені поля,
Бруньки тополі тужавіють мрійно.
Так дзвінко сонцем повниться земля,
І так на серці легко і спокійно!









Не плач. Не треба. Сльози не для нас.
Я повернусь. Ти тільки вмій чекати.
І не забудь оцей прощальний вальс,
Що ти танцюєш з завтрашнім солдатом.

А ще прошу: пиши мені листи
Про тихий Соб і про сільські новини,
А я піду, бо мушу берегти
У світі мир та спокій Батьківщини.

Я мушу йти, як батько мій і дід,
Бо ще потрібні на землі солдати,
Щоби щодня, зустрівши сонця схід,
Всміхалась до дітей щаслива мати.

А ти чекай. Печалитись не слід.
Я повернусь. Запам'ятай цей вечір...
Іде юнак. Тривожний білий світ
Ляга погоном хлопцеві на плечі.









Ще зелена молода пшениця.
На колгоспних росяних полях.
Золотий ще колос тільки сниться
У весільних мріях і піснях.
Та вже сонце ронить позолоту
На ласток, на колос, на стебло.
І жвавіше робиться робота, —
Переджнив'ям сповнене село.









На Поділлі доспівають вишні,
Ягоди займаються, як жар.
Жайворонки з гнізд своїх затишних
Піснею здіймаються до хмар.

Агроном стоїть посеред поля
Як господар сонця і вітрів.
Це за труд його зробила доля
Адміралом золотих морів.

А вітрець-пустун бадьоро грає
На струні пшеничного стебла.
Дзвін колосся людям сповіщає,
Що жнивна пора уже прийшла.

І тривога в серці тихо тане
У святковій музиці полів.
Ждуть команди хлопці — капітани
Степових могутніх кораблів.









Маленька, сухенька, згорблена.
Старіша од світу білого.
Роботами перероблена.
Ніжніша од цвіту спілого.
Іде і у землю дивиться.
Постукує патериця.
В біленькій простій хустинці
Онукам несе гостинця.
Із вузлика яблука, сливи
Виблискують проти сонця.
Із посмішкою, щаслива,
У гості іде до доньки.
Іде собі й думку думає.
Немудру таку, простеньку:
— Іванко цукерку схрумає.
Галинці — сливку смачненьку.
Зупиниться, відпочине —
І далі ногами човга.
Мудрує, що дать дитині.
На те, мабуть, і дорога.
— Степанкові — пиріжечки,
Оксанці — калач та грушку... —
Іде собі по моріжечку,
Несе свою щедру душу.







НАСТРОЄВЕ

Ну і що? Хай дарують квіти.
Ну а я подарую сум.
Ти ж бо знаєш, я вільний вітер,
Що куйовдить твою косу.

Як зустрінемось випадково,
Після «здрастуй» — скажу "прощай":
І не думай чогось такого,
Марно часу не витрачай.

Та не знаю, це сум чи радість:
Знов хожу наче сам не свій.
Причесала мою зухвалість
Гребінцями чорнявих вій.









Сонце вийшло з-за лісу.
Травиця втерла сльозинку.
Заквоктала корба біля криниці.
Голосно плямкнуло відро, —
Народився день.
Заметушилися люди біля немовляти.
Жінка надоїла йому молока,
Витерла рушником забрьохані в росі ноги,
Зодягнула у вишиту сорочку,
А потім пішла у поле, а за нею день.
Працювала, аж поки втомилась.
Зупинилась, полуднати стала.
День зняв із неба хмаринку
І витер їй спітніле чоло.
Потім жінка знов за роботу,
А день — збирати волошки аж до горизонту.
Зогляділася жінка — немає дня.
«Либонь, на вечорниці побіг...» —
Подумала та й пішла додому.









Плюскотіла веслами,
        джерелом.
Думав, разом з веснами —
        перелом.
Думалось-гадалося
        недарма:
Мрієнька гойдалася
        крадькома.
Відгуля хурделиця,
        скресне сніг,
Рушники постеляться
        нам до ніг.
За снігами скреслими
        лід зійде.
Плюскотіти веслами
        час прийде.
Ой, пригріло в березні,
        припекло.
Задзвеніло в березі —
        потекло.
Коси перевеслами
        на човні,
Поділилась веслами...
        Не мені...









Буває, що плачуть з радощів.
На сміх піднімають горе.
Бувають щасливі заздрощі,
І спраглим буває море.

Цей світ дивина дивиною.
Для нас він вже тим цікавий,
Що плачуть зима з весною,
Вжилися і сміх з журбою,
І стрілися ми з тобою,
А усміх такий лукавий.

Хай в будні приходять свята,
Хай часто любов, мов кара.
Хай заздрять тобі дівчата,
Що в тебе прекрасна пара.

Не дивно, як птах весною
Злітає в осінній вирій.
Лиш дивно, коли з тобою...
Лиш дивно, коли зі мною...
Лиш страшно, коли обоє
Почнемо брехати щиро.







БАТЬКОВІ

А вже дощі.
        А вже минуло літо.
І теплий день тепер осіннім став.
І скошено твого врожаю жито.
Озимий лан вже й сходи гарні дав.
І певні всі, що бути урожаю,
Так пишно розкущилося зело.
Та тільки ти все спокою не знаєш,
Все віриш, що прийде іще тепло.
Та ще твої важкі селянські руки
Щораз дзвенять пагінням навесні.
Хоч серцю легко: сіють вже онуки,
У кожного із них — по борозні.









Зварила вареників повну макітру —
Сіла. Засумувала.
Якби зійшлися додому діти,
Взяла б нагодувала.
Пороз'їжджались до інститутів.
Тепер чекай аж влітку.
Ходить — не знає, куди приткнутись.
Поштар минає хвіртку.
А звечоріє...
        В добрих зажитках
Ввімкне оті хокеї...
Знає, що й діти десь в гуртожитках
Дивляться разом з нею.
А тим вареникам ще стояти.
Нікому їх поїсти...
Така простора селянська хата,
А матері у ній тісно.









Якщо ти юність —
        я твої весни.
Якщо ти човен —
        я твої весла.
Якщо я лебідь —
        ти мої крила.
Якщо я хмара —
        ти моя злива.
Якщо ти пісня —
        я у ній голос.
Якщо ти нива —
        я на ній колос.
Якщо я небо —
        ти в ньому жайвір.
Якщо ти доля —
        світ облітаєм...









Непроханим гостем у дім не зайду,
Хоч певен, що ти мені рада.
Давно облетів цвіт черешень в саду,
Сліди замело листопадом.

Вже вкотре на землю лягають сніги
І льодом вкриваються ріки.
Все мріють з'єднати для нас береги,
Вони ж — розійшлися навіки.

Ще тішать надію зелені гаї
В дзвінкому весняному вирі.
Та от прилітають твої солов'ї,—
Моїм — відлітати у вирій.

До мене у дім заглядає весна,
А в тебе кінчається літо.
До мене йде осінь, а в тебе зима
Сніги просіває крізь сито.









Таке: ні дівка, ні вдова.
Для дівки трохи застаріла,
А вийти заміж не зуміла.
Таке: ні дівка, ні вдова.

Отож, ні дівка, ні вдова.
Вже й гірших побрано в дружини,
А тут рум'яна, як жоржина,
Стоїть незірвана. Дива...

Стоїть незірвана? Дива...
В дівках зібралась посивіти?
То, може, скажете, що вітер
Рум'янець з неї обрива?

Повірю, вітер обрива...
Коли б мого та не зманила, —
Сусідка глипнула ревниво, —
Воно в житті всього бува...
Воно в житті всього бува.

Стрічались, звісно, ловеласи,
Що на чужий шматочок ласі.
Для кого пісня ця нова?

В житті ця пісня не нова.
Не всі забудуться одразу
Глузливі кпини, сміх, образи,
Та всяка рана зажива.

Не скоро рана зажива.
А що життя, як довга нива,
То і живе собі, щаслива,
Безглузду славу зажива.

В сусідок славу зажива.
Хоч має мрію, дім, роботу
Незгірш, як в інших, і на йоту,
Та все ж...
        ні дівка, ні вдова.









Розпустились бруньки.
        Зацвіло.
            Відцвіло.
Ще тремтить зелен-лист,
        та вже осінь.
Навіть бабине літо,
        лизнувши чоло,
Примостилося спати в волоссі.
Навіть сонячний день
        спохмурнів і притих.
Ще не дощ,
        та вже блискавка жалить.
Я ще юність свою
і розгледіть не встиг,
А вона вже від берега чалить.









Сріблястий сніг на голову іде.
То вже зима.
        А літо...
            Сниться ж літо!
Нічний ліхтар хурделицю пряде,
І веретено вперто крутить вітер.

Пухнастим білим килимом зима
Лягла під ноги. Боязко ступати.
Нехай би осінь...
        Осені нема.
Лиш морозенко проситься до хати.

Приймаю сніг. Холодний білий сніг.
Хай ще не раз хурделиця зірветься,
Та вірю:
        сніговиць скрипучий сміх
Дзвінким струмком у березні озветься.







В ГОСТЯХ У ЛІСНИКА

Коник, буланий коник
        скаче по лісі зранку,
Ніби веселий дзвоник —
        музика з-під копит.
Вискочить на галяву,
        струсить росу-веснянку,
Збудить сову, що й досі
        десь непробудно спить.
Поміж дерев проскочить
        вихором поміж віти,
Спиниться на секунду
        й далі гайда ускач.
Радості ніде діти —
        в гриві гуляє вітер —
Щастя таке, хоч смійся
        і хоч ставай та плач.
Дивиться мовчки мати.
        Що ж бо тут їй казати?
Бавиться син нівроку,
        гарно росте і спить.
Що ж бо тут їй казати?
        В мами на серці свято.
В сина на серці свято —
        музика з-під копит.
Коник, буланий коник
        при лісовій сторожці,
І лісникові діти
        мчать за лошатком вскач.
Радості ніде діти —
        вітер бринить в сорочці.
Щастя таке, хоч смійся
        і хоч ставай та плач.
Коник, буланий коник...
        і лісове осоння.
Коник згубив свій дзвоник —
        впав з чотирьох копит.
Тихо дубам на крони
        сперлося сонце раннє.
Дивиться: що за диво?
        Стомлений коник спить.







ВЕСНА БІЛЯ СОВУ

Торішній очерет поважно спить,
А молодий прокинувсь несміливо.
Та завтра берегів зелена грива
Обабіч Собу тихого злетить.

Побачать люди вранці береги,
Зрадіють люди зелені, як святу,
І понесуть з собою в кожну хату
Цей дивний світ, близький і дорогий.









Я до тебе злотим сонцем, а ти тінню
Промайнула, і неначе й не було.
Я від тебе поза хмару за осінню,
Ти за мною з рушниками у село.

Я до тебе білим цвітом, теплим літом, —
Ти від мене блискавицею втекла.
Я від тебе майським громом, буйним вітром, —
Ти до мене срібним помахом крила.

Я до тебе ніжним звуком, тихим словом, -
Відвернулась, не дала мені руки.
Я від тебе світ за очі, тільки ж знову
Ти для мене вишиваєш рушники.









СВІТ У ГОДИНУ ТИШІ

(Поема)

1
Тиша повільно пливе над Дніпром.
Гасне серпневий день.
Вечір у плавнях причалив пором.
Місяць між зір бреде.
Мляво тополі ворушать гіллям,
Вітер сховавши між віт.
Гарно й спокійно дрімає земля,
Рідний мій, лагідний світ.

2
Тільки вже в глибині душі
Десь прокинувся щем
І неспокій мені лишив
Невиразний іще.
Темно-сивий туман густий
Затягнув небосхил.
Та ще радості птах ясний
Впав додолу без крил.
Що ж це трапилося, скажіть?
Поясніть-бо мені.
...Лиш тривога у ніч біжить
В тишині.

*
Пильно вдивляюся в світ...
Все так спокійно і тихо.
Я ж бо несу одвіт
За спільну радість і лихо.
Пильно
        вдивляюся
            в світ...

3
Над планетою ще один день догорів.
Миють берег невтомні хвилі.
Та збентежено лине з південних морів
Коротесеньке слово —
        Чілі.
Громовицею, розпачем, вибухом б'є
Коротесеньке слово —
        Чілі.
І нуртують скорботою серце моє
Думи важкі,
        наболілі.

4
О маленька країно із серцем гарячим,
Океани й моря пролягли поміж нами,
Та душа моя квилить, і тужить, і плаче
За полеглими в битвах твоїми синами.
Знову тьмариться радість пісень солов'їних,
Що так весело линуть із ясного неба,
Та ще мати, що й досі із фронту жде сина,
Похмурніє, згадавши — о Чілі — про тебе.

*
Пильно вдивляюся в світ.
Ніби спокійно і тихо.
Я ж бо несу одвіт
За спільну радість і лихо.
Пильно
        вдивляюся
            в світ...

5
Пам'ять, ти невблаганна.
        Пам'ять, ти незрадлива.
Ти оживаєш завжди
        грізним, тривожним сном.
Ще ж ніби вчора...
        Вчора
            Чілі була щаслива,
А вже сьогодні горе
        ходить попід вікном.
Ще ж ніби вчора...
        Вчора
            в Чілі буяло свято.
Сонячним і привітним
        був для чілійців світ.
А вже сьогодні горе
        чобітьми солдатів
Гупає по Сантьяго.
        Всюди колючий дріт.
А вже сьогодні хунта,
        ніби потвора люта,
Рискає по країні,
        вдягши мундир війни.
В тюрмах людей закуто.
        Тільки ж порвуть всі пута
З гордим ім'ям — комуністи —
        мужні чілійські сини!

*
Пильно вдивляюся в світ.
Ніби ж спокійно і тихо.
Мушу нести одвіт
За спільну радість і лихо.
Пильно вдивляюся в світ..
Дивна якась ця тиша,
Що крізь колючий дріт
Аж із Сантьяго вийшла.
Пильно
        вдивляюся
            в світ...

6
Над нічним Сантьяго стигнуть зорі.
Тиша мре. Ні шерхоту ніде.
Тільки сива мати в чорнім горі
Сина жде.
        Ще й досі сина жде.
Так просидить ледь не до світання.
Вмиється сльозою на зорі.
Це ж Альберто...
        Це ж її останній
Вже не зміг ступити на поріг!
Наймолодшим був її Альберто.
Був у нього батько-комуніст
І брати два, що пішли в безсмертя,
Комуністи Карлос і Луїс.
В серці біль нечуваної втрати.
Тілька йшли в передньому ряду
Всі вони у бій...
        Зосталась мати —
Яблуня підрубана в саду.
Але волю жінки не зломили
Піночета віддані раби.
Три сини із братської могили
Закликають знов до боротьби.
І вона стає, свята і чиста,
Мудра і велична, як земля,
Донька Чілі.
        Сонцем променистим
Підніма синівський гордий стяг.
І стають під стяг сини народу,
На героїв свій рівняють стрій,
Щоб під гордим прапором свободи
За життя і правду йти у бій.

*
Пильно вдивляюся в світ.
Лячна якась ця тиша,
Що крізь колючий дріт
Аж із Сантьяго вийшла.
Пильно
        вдивляюся
            в світ...

7
Снуються думи прикрі і сумні.
Я пробую, я прагну зрозуміти
Чому?
        Чому?
            Чому, скажіть мені,
Ростимуть в Чілі сиротами діти?!
І спогад поверта мене в село:
Я подумки заходжу в кожну хату...
Згадати страшно, скільки полягло
І скільки вдів лишилося чекати!
...Тут місяць світить, скупаний в Дніпрі,
А в пам'яті дитинство повоєнне:
Йшли на батьківські збори матері,
А батько був у Льоньки та ще в мене.
Вони живуть і досі на землі,
Солдатські вдови, стоптані роками.
Оті, що для ровесників моїх
Були і матерями, і батьками.
їх меншає щороку, щовесни.
То в бронзу переходять, то в граніті
На віки вічні втіляться вони,
Щоб кликати до пильності у світі.

*
Іще повільно гоїться В'єтнам,
Ще матері ридають посивілі,
А в душу знову з болем напролом
Чаїним зойком увірвалось —
        Чілі!
І знову серце, ніби у лещатах.
І крик німий, і розпач, і журба.
Я знов стою у спокою на чатах,
И сигнал тривоги подає труба.
І вже думки в стражданнях обгоріли,
І пильність, як натягнута струна...
А пульс планети — Чі-лі,
        Чі-лі,
            Чі-лі —
То затиха, то знову почина...

8
Пильно вдивляюся в світ.
Що ж це ти, друже любий,
В спокій зарився, як кріт,
Тишу вчуваєш всюди.
Пильно вдивляюся в світ...
Де ж це той спокій і тиша?
Хунта колючий дріт
Знов пряде вище і вище.
Ти ж бо стоїш на посту.
Глянь, подивися довкола.
В битві за правду святу
Мужніх і смерть не зборола.
Тишу шукаєш?
— Нема!
Чуєш,
        немає тиші!
Хай сокіл крила зламав —
Дух не зломить бунтівничий!
Крила його заживуть
І наберуться сили.
За комуністами йдуть
Ті, кого смерть не скосила.
Чітко карбує кроки
їх переможний стрій.
Чілі веде жорстокий
Бій!




Збірку "Серпневі зорепади" надруковано у м.Київ,
Видавництвом «Молодь». 1979 рік

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато
10 грудня 2006 року