САД
	Дмитро Чередніченко	Черкаська область Канівський район Біографічна довідка У сяєві Генія «Український народний рух ми привезли з Литви»

Зміст:

    Ім'я цього українського радянського поета вже відоме читачам, він автор цілої низки збірок, багато пише для дітей. Провідна тема його нової книжки – любов до природи. Автор, за висловом Дмитра Павличка, глибоко переживає природу, а не просто милується нею. До збірки увійшли також переклади з литовських поетів.

У СЯЄВІ ГЕНІЯ

    Шевченко ж не знав, що він поет. “Як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець”, – недбало відповів він П. Мартосу, який підняв із підлоги списаний листок у майстерні художника... Чи знала б Україна “Кобзаря” без цього жесту?
    Зібравши ще й інші Шевченкові “папірці” з коробки під ліжком непробудженого генія, Мартос поніс їх Євгенові Гребінці. Потім вони ледве вмовили поета видати “Кобзаря”: “Не хочу, не хочу, далебі що не хочу! Щоб іще попобили! Цур йому!” – згадує Мартос Шевченкові заперечення...
    Шевченко ж не знав, що він поет. “Як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець”, – недбало відповів він П. Мартосу, який підняв із підлоги списаний листок у майстерні художника... Чи знала б Україна “Кобзаря” без цього жесту?
    Зібравши ще й інші Шевченкові “папірці” з коробки під ліжком непробудженого генія, Мартос поніс їх Євгенові Гребінці. Потім вони ледве вмовили поета видати “Кобзаря”: “Не хочу, не хочу, далебі що не хочу! Щоб іще попобили! Цур йому!” – згадує Мартос Шевченкові заперечення...
    Підняти, розгорнути і вчитатися в чужі рядки, прийняти як свої – це теж талант. Особливий дар душевної чулості. “Може, спіє пророк у тобі...” – пише Дмитро Чередниченко в одному зі своїх віршів. Це головна, визначальна тональність усього життя письменника: він мовби живе на тій глибині, де всі ми – одно, і немає особливої різниці між своєю і чужою творчістю, своїми й чужими досягненнями… Коли я бачу, як Дмитро Семенович уболіває за видання книжок письменників-початківців, як потім із гордістю їх показує, – щоразу приходять на думку оті його слова тремкого дослухання: “Може, спіє пророк у тобі”...
    Про Дмитра Чередниченка можна писати багато. Власне, тільки перелік назв виданих ним поетичних та прозових книжок, досліджень, підручників і перекладів складе кілька сторінок машинопису… Нині ж хочеться мовити про особливу тему його творчості – Павла Чубинського. Письменник уперше “зустрівся” з ним наприкінці шістдесятих років у своєму селі на Канівщині під час Різдвяних свят. “Виходжу за ріг хати, аж чую – й вухам своїм не вірю:

Ще не вмерла України
І слава, і воля,
Ще нам, браття українці,
Усміхнеться доля…

    На сусідньому городі – ватра святкова, навколо неї стоять люди, побравшись за плечі, й співають, так незалежно й натхненно співають у самісінькому центрі села український національний гімн, який у Києві й згадувати бояться”…
    Цим дивовижним спогадом починається дослідження Дмитра Чередниченка “Павло Чубинський” (Київ.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2005) – перша, найповніша монографія про автора нашого Гімну. У книжці втілені довгі роки пошуків, роботи з архівними документами, популяризації й відстоювання великого імені.
    Дмитро Чередниченко знаходить іще зовсім невідомого студента-юриста Чубинського на зібраннях Петербурзької української громади, який десь, певно, в куточку захоплено слухає Шевченка, Костомарова, Куліша… Потім – випускника університету під час перепоховання Шевченка з так і невиголошеною промовою від імені студентства: поліція перепинила урочистий хід похорону…
    І, нарешті, бачимо Павла Чубинського в найтаємничіший і найвеличніший момент його життя. Хоча тоді, певно, ніхто й не здогадувався, що то кульмінація: “Київська громада” дружила з сербами і болгарами, що виховувались в університеті й духовній академії, і запрошувала їх часом до себе на вечірки. На одній з таких вечірок “громадян” із сербами в тому домі, де квартирував і Павло Платонович (а було це на Великій Васильківській, 122, нині – 106), співали хорову сербську пісню (...) Чубинському вона дуже сподобалась. Він раптом щез, а згодом вийшов зі своєї кімнати з написаною ним піснею на мотив сербської пісні. Тут же під орудою Павла Платоновича хор у спільному піднесенні розучив цю пісню, і вона пішла добре”. Отак фактично “на коліні”, у пориві натхнення 23-літній хлопець пише пісню, яку народ обрав собі за Гімн… “І житиме, й хвилюватиме ця пісня доти, доки народ не виконає своєї одвічної програми: побудови соборної незалежної держави”, – переконаний Дмитро Чередниченко.
    До речі, книжка розповідає не тільки історію написання та дорогу до офіційного затвердження нашого Гімну, а й подає різні варіанти тексту, проводить літературознавчий аналіз, порівнюючи його з літературними творами того часу, славнями інших країн…
    Дмитро Чередниченко на широкому фактографічному матеріалі досліджує різні грані особистості Павла Чубинського – видатного вченого, громадського діяча й педагога, поета й перекладача, актора й режисера. Зокрема, чимало уваги приділено просвітницькій і науковій діяльності. Мало хто знає, що Павло Чубинський – організатор перших недільних шкіл і першого прообразу академії наук України – Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Навіть на засланні в Архангельській губернії невтомний учений займається наукою, проводить експедиції: “дві на Півночі 1866–1868 рр. по Печорі й по всій Півночі – від Кольського півострова до Уралу – дослідження хліборобства та льонарства, за завданням Російського географічного товариства”, – свідчить онука Павла Платоновича Катерина Чубинська.
    А що вже говорити про славнозвісну експедицію по Україні, яка вилилась у сім томів (дев’ять книг) “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”. Це була титанічна робота: “Чубинський записав близько чотирьох тисяч обрядових пісень; родини, хрестини й похорон; більш як у двадцяти місцях описав весілля; записав близько трьохсот казок, більш як у шістдесяти місцях зробив записи говірок; із книг волосних судів вибрав близько тисячі ухвал. Майже скрізь робив нотатки про зарплату, характерні заняття, рівень урожаю, вплив селянської реформи на економічний побут народу, про лісову торгівлю, тютюнництво, шовківництво, виноробство та багато іншого”, – розповідає Дмитро Чередниченко.
    І все це – на тлі постійного “закручування гайок” імперського уряду, обшуків, арештів, доносів, заслань “за ношение малорусского костюма” та “посещение могилы Шевченка”… Навіть наприкінці життя, вже смертельно хворий Павло Чубинський мав просити окремого дозволу, аби з’явитися у Києві…
    Забороняли й замовчували правду про Павла Чубинського і в радянські часи. Він приходить до нас аж тепер, у вільній Україні, великою мірою завдяки самовідданій багаторічній праці Дмитра Чередниченка – письменника, який усім своїм життям заслуговує на високе звання лауреата Шевченківської премії.

Марія Литвин
Адреса статті в мережі Інтернет:
http://slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=2602

Дмитро ЧередниЧенко:
«Український народний рух ми привезли з Литви»

    Дмитра Чередниченка добре знають у Литві, а особливо – литовці Києва. Саме з його ініціативи і за безпосередньої участі у 1990 році було створене литовське товариство ім. Майроніса. І до сьогодні щороку 16 лютого, у День незалежності Литви, у Спілці письменників традиційно проходять вечори литовської поезії, організовані Чередниченком. Він – кавалер ордена Великого князя литовського Гедемінаса ІІІ ступеня та лауреат премії Фонду імені Тараса Шевченка (Вільнюс). А під час нещодавнього візиту до України прем’єр-міністра Литви Альгірдаса Бразаускаса йому вручили «Лицарський хрест» за заслуги перед Литвою. У нагородній книжечці стоїть порядковий номер нагороди – 0005.
    – Дмитре Семеновичу, звідки таке захоплення литовською темою?
    – А воно в мене було давно. У мене була мрія помандрувати Прибалтикою, і в 1970 році я потрапив до Литви. Був якраз Щедрик, усі святкували. Я тоді познайомився з багатьма литовцями, і вони мене страшенно зацікавили.
    Тоді ж познайомився із працівником журналу «Нямунас» Робертасом Кятуракісом. Знайомство почалося дуже цікаво. Ми сиділи в редакції «Нямунаса», коли він кинув як докір: «А ви знаєте, у вашому історичному музеї є один дуже цікавий експонат – меч литовського ката?». На що я відповів: «Я його туди не чіпляв». – «Так-то воно так, але ж...». А я йому тоді сказав: «Хай там що, хай які «але ж», а ми з вами будемо дружити».
    А згодом після мого повернення в Україну Робертас почав слати книжки – одну, другу, потім – підручники, пізніше – словник. І так це мене захопило, що не полишає й до сьогодні.
    – У вашій трилогії «Неопалима колиска» є поема про спалене литовське село Аблінга. Ви там були?
    – Звичайно. Я тоді побував у всіх трьох селах, про які писав: українському, білоруському й литовському. Мене потім наші ідеологи хотіли змусити написати поему ще й про російське спалене село, але я відрізав: «Я там не був». – «Так поїдьте». – «Нема як».
    А Аблінга – це явище особливе. Там на місці спаленого фашистами села поставили дерев’яні пам’ятники-скульптури кожному жителеві. Ідеш – а на тебе дивляться дерев’яні очі матері, що затуляє дитину, простягаються вузлуваті руки якогось ремісника. І на кожному такому пам’ятнику – імена.
    Взагалі, у литовців варто повчитися, як зберігати пам’ять. Там є Гора Хрестів, куди з усього світу з’їжджаються литовці для того, щоб поставити хрест за кожну невинно замордовану душу. І там це ніколи не перетворюється на фарс.
    – Вам часто доводилося бувати в Литві?
    – Майже щороку, а то й по кілька разів, особливо у 80-х та на початку 90-х. Мене часто запрошували на їхній традиційний фестиваль «Поетична весна». До речі, в 1995 році, коли я був у Литві на фестивалі, у дворі Вільнюського університету спереду від мене сидів Бразаускас – на звичайній дерев’яній лавці з двома дівчатками. Я його сфотографував, і в мене є фото з того часу.
    – На фестивалі ви читали вірші литовською чи українською?
    – Українською. Але в мене є багато віршів саме про Литву. Пам’ятаю, коли у травні 1990-го ми виступали в Музеї-катедрі Святого Йонаса і я прочитав свою «Молитву в Храмі Святого Йонаса», мені влаштували скандування. Це незабутнє враження: людей – повнісінький зал, і ти стоїш, як перед цілою Литвою. І тут не можна сфальшивити.
    – А вас розуміли?
    – Ще й як. Може, не все розуміли словами, але серцем – безперечно. У мене був такий випадок. На одному з фестивалів до мене підсіла жіночка і щось запитала. Я почав пояснювати російською, а вона мене зупинила: «Розмовляйте українською». Я перепитую: «А ви все зрозумієте?» – «А ви говоріть, мені цікаво, як звучить українська». Ця жіночка була відома литовська поетеса Біруте Балтурушайтіте, ми потім довго з нею дружили. Чудова поетеса, патріот, дай Боже, нам таких патріотів.
    Взагалі, у Литві було багато несподіванок. Одного разу, коли я жив у Ніді в Будинку письменників, іду вранці до моря, а мені назустріч іде якийсь незнайомий чоловік, кланяється, вітається і дякує. Потім – ще якась жінка з місцевих, потім ще. Уже коли я повернувся, то дізнався, що до Будинку творчості хтось привіз із Вільнюса «Літературознавець», де на першій сторінці був надрукований мій вірш «Не чіпайте Литву» в перекладі Міколаса Карчяускаса. Але для мене й досі лишається загадкою, звідки вони всі дізналися, що це мій вірш і хто я такий.
    – А як виникла ідея литовського товариства?
    – Я за той час перезнайомився з багатьма литовцями, що жили в Києві, і навесні 1990 року у дворі     Музею Рильського ми зібралися і вирішили, що пора починати серйозну роботу. Мені тоді пропонували очолити товариство, але я сказав, що головою повинен бути литовець. І першим головою обрали Альфонсоса Петраускаса. А я кілька років був заступником разом із Руте Малікеніте.
    Серед перших наших акцій – літературні вечори у Спілці письменників. На перший зібралося стільки людей, що в залі не поміщалися – у коридорах стояли. І прапори були – і жовто-блакитний, і литовський триколірний.
    А в січні 1991-го, коли були пам’ятні події у Вільнюсі, ми з Петраускасом вийшли на Майдан із прапорами зібрати підписи в підтримку патріотів. І тут до нас почали підходити люди й питати, де наша скринька. Коли дізналися, що немає, за кілька хвилин принесли скриньку й почали скидати гроші. Ми потім на ці гроші накупили медикаментів, і я повіз до Литви у Саюдіс і від Народного Руху, і від простих людей цілий рюкзак бинтів, системи для переливання крові. А які записки там були, з усієї України! Це така солідарність була, така підтримка!
    – Для вас Литва стала школою патріотизму?
    – Не лише для мене, а й для всієї України. Коли ми з Галиною (Г. Кирпа – дружина Чередниченка. – Авт.) улітку 1989 року були в Литві, то щотижня пересилали до України всю патріотичну пресу, перекладали, визбирували все по краплі й передавали до Києва. На цих газетах виростав Народний Рух України. Нехай це комусь видасться занадто голосно сказаним, але ми тоді привезли РУХ із Литви. І створювався він багато в чому за аналогією литовського Саюдіса. Шкода тільки, що доля в кожного з цих рухів виявилася різною. Але як на мене, нам у Литви й нині є багато чому повчитися.

Наталка Позняк, 15 лютого 2006
Адреса статті в мережі Інтернет:
http://bezcenzury.com.ua/ua/archive/5343/society/5738.html

БРАТЕРСТВО
Людство бачиться древом:
У кожної гілки
Своя пташка,
У кожної пташки
Своя мова.
А разом – древо,
А спільно – хор.






ЗОЛОТІ СТРУМКИ

Золоті струмки розлилися.
Червоного золота повні.
Із ланів біжать,
Із ярів гомонять,
Із гір течуть,
Аж до моря чуть...
Течуть по землі
Золоті струмки
І впадають у сонце.






САД

Ніч уляглася в саду.
Не ворушиться.
Сині коси розпустила
По землі –
Сині птахи у головах сіли,
Заколисують.
Тихо.
Сидимо із коханою
На пеньку яблуневому,
Теж синьому...
Слухаємо.
Шерехнув листок
На подих –
З долини...
Жар зажахтів
На цигарці у мене.
Літак загудів.
А я й не ховаю
Цигарки в рукав,
Як од бомбовозів колись...
Тихо.
Обізвалась цикада
На світле: «Кохаю».
Гупнуло яблуко лунко
Додолу.
Я подумав:
«І не вибухнуло».








На лезі татар-зілля
Задрімав теплий промінчик
Ой рада, ой рада
Породілля –
Таки хлопчик.
На тополі – дрізд,
Колиску гойдає пісня.
Як багато гнізд,
І нікому не тісно.
На татар-зіллі –
Промінчик,
На татар-зіллі –
На лезі...








Гей, осокори,
Осокори...
Позліталися
Соколи
Та й питають:
– Чом ви не літаєте?
– Коли б ми літали,
По чому б ви знали,
Де рідна земля,
Що вам крила дала.








Я приходжу у гості
До старезного дерева
! розмовляю
Як з прадідом
– Доброго вечора, прадіду!
Як ваше здоров'ячко?
Чи не болить ваша рана
Із шведської?
Чи не болить ваша рана
З турецької?
Чи не болить ваша рана
З німецької?
Чи не болить ваша рана
Од всього чужинецького?
– Та все нівроку,
Тільки ожеледь
Ломить суглоби...–
Потягнулося дерево,
Розправило плечі –
Рипнули м'язи.
І в зелену траву
Посипалась крига.






МІЦЬ

Борисові Олійнику

Нехай там бетон чи гудрон,
Аеродром, космодром,
Чи залізнична платформа,
Горизонтально, чи вертикально,
Або й по діагоналі
Будь-яка форма...
А він, як той нелинь –
У корінь!
    Ой, десь тут була подоляночка,
    Десь тут була молодесенька.
    Тут вона впала...
Гей, хлопці, піднімемо!
    До землі припала...
Не смій на коліна,
Сестро...
Очі дерев і трави
Не пробачать ніколи.
Вони й на окопі
Полеглих
За щастя живих
Ведуть своє вічне
Праколо...
(І що тоді Савки
З дубової лавки?!)
    Устань, устань, подоляночко,
    Умий личко, наче скляночку...
Нічого ручки ломити
Білі,
Нічого серце сушити
Вогнисте –
Наші
Вікна
Чисті.
Як очі дерев
І трави,
Як роси,
Такі великі й такі малі...
Тільки той,
Хто кореня не пустивсь,
Може міцно стоять
На землі.






З «Бориспільського зошита»



ЛЮБАРЦІ

Петрові Засенку

Залінилась Альта,
Може, притомилась,
По левадах і канавах
Розлилася, розбрелась.
Попили ворони воду,
Пошукала мати броду
Та й без броду
По сухому перейшла...
Зайшла в трави по коліна,
Ледве стала жати сіно...
– Ой, болить мені трава...
Голубіє квітка синя,
Достеменно очі сина,
І говорить, як жива:
«Не вражайте, не зжинайте,
Бо дорога в нас важка...
Скільки світочку видати,
Стільки йти і поганяти
Нашу Альту...
Щоб текла
У синє море,
Щоби змила наше горе
І досаду теж...–
Зажурилась тяжко мати
Та й не стала сіно жати...
Роси випали сльозами
Над Петровими батогами.






ТАРАСІВКА

А там,
На маленькому острові
У степу,
На острові,
Що з лісу приплив
Голубими човнами пролісків,
Хрещаті стоять вітряки із барвінку
А в них на порозі –
В рожевих шоломах
Ряст.
Там фіалки
Припрошують конвалію
Взутися в сині черевички,
А вона простягла
Зелені долоні угору
Та й гукає хмарину
У кухлики білі –
Погрітися,
А синиця
Перебирає
Королівські дзвіночки
І під музику їхню
Співає високу пісню,
Якої ніхто не чув.
Ой, там на острові,
Тому маленькому острові
У степу
Так гарно звучить
Ліс.






ЗУСТРІЧ ДАЛЕКО

Ген білорусочка
іде пралісом,
спускається в долину
(за спиною кошіль,
в руках барвінок).
Чистенькі болота –
води пращедра материзна.
Ситняг і очерет,
лоза, і верби, й верболози,
і присмаглі іви...
Ось і Дніпро мій
виринув із шалини.
Такий бадьорий,
юний, гомінкий,
немов дівчата
його причепурили...
Але на березі
побачив брата –
і перейняв я древню суть.
Наливсь
живлющою водою
мій Стародуб.






ІВАНОВІ МАРЧУКУ

Так довго ідемо,
а сонце
пересохло на спрагу.
Присядьмо в червоних маках
чи в білих ромашках,
попиймо води із глека
та й пошукаємо
пташку.
Перейдемо поле,
де мудреці дрімають,
і спустимось
босоніж до річки,
яка поховала
багато човнів...
Як побачимо квіти,
зайдемо у кущі
і знайдемо волохате
гніздечко,
повне біленьких яєчок.
Може, тут
наша пташка живе,
яку ми так довго
шукаємо.
Посидьмо в човні,
не полохаймо
пташенят у яєчках –
їхня мати
весельце подасть.








Нам лосі перебігли шлях
(Лось, лосиха й лосеня).
Водій
Автобуса на хвильку припинив
1 нам усім сказав:
«Дивіться!»
Дивились, хто не спав.
А дехто ізпросоння
Кивав:
«Ага, ага»,
Хоча анічогісінько не бачив.
Такі великі горді лосі!
Перед ними зупинилися машини
Й милувалися...
А діти досі
Згадують,
Питають,
Чому вони перебігали шлях.








Липень. Поле.
Чорно-білі корови
І чередник молодий
На коні.
Трави ще не прохололи –
Мабуть, у пояс мені.
За лісосмугою
В тихий вечір
Пливуть стоги...
І світять ліхтариками
Голубими ласкавими
Петрові батоги.








Ти чемний, і простий,
І ніжний, і ласкавий,
В тобі добра
Не ріки – море.
Але дозволь мені почути,
Як ти з матір'ю говориш.
У тебе поклики ясні,
У тебе є мета,
Висока і прозора...
Але дозволь мені почути,
Як ти з матір'ю говориш.
Ти геній і герой,
Ти ріки повертаєш
І зсуваєш гори,
Але дозволь одне почути -
Як ти з матір'ю говориш.






МЕЖИРІЦЬКІ ГОРИ

Гори –
Як груди матері.
Коли втомлять
Далекі шляхи,
Нахолодить
Буденна утома,
Прийду до старого Межиріча,
Прихилю свою голову
До грудей матері –
І знову ладен
У дорогу.








Треба прокидати стежки,
Л то подумають
Не хочу,
Щоб до мене гості ходили.
Узяв лопату,
А синички – на поріг,
їсти просять.
Виніс хліба:
– Снідайте.
А я до гостинця прокидаю,
Мають же гості прийти.








Пройду селом.
Вони усі
Живі-здорові –
Земляки.
Майстри найкращі в світі,
Співаки,
Філософи –
Мої учителі.
Я бачу, де вони живуть,
Я чую їхній голос,
Навіть подих відчуваю
На щоці.
Мені так гарно
В їхньому гурті –
На перехресті дум,
! пам'яті, і болю...
Ой, мамо,
Не розказуйте новіш...
Я хочу вкупі з Ними бути.








На темний спориш
Блакитний
Метелик волошки
Сів.
Крильця змочив
У росі.
Чекає злету.
А скарабей
Викотив на шлях
Створену щойно
Планету.








Поле широке –
У два крила.
Жито високе –
У погляд орла.
Житом
Іде
Дівчина
Біла-біла,
Як мати породила,
І не боїться коня.
А білий-білий кінь
Покладе їй голову білу
На білу грудь.
І засумує жито,
Що вже поспіло,
І стрепенеться крилами
Поле широке.







ДВІ СЕПТИМИ






Куня по вітру залягла –
Струмками світла половіє
1 хилиться до чистої води...
Чикрижить тишу очеретянка
Та й знов пірнає в супокій.
Усе живе до себе прислухається.
І тільки листя шерхотить...








Дуби* куняють в тиховоді.
Бабайки сплять – анішевель,
А плигни дубові на спину –
1 як заграє цей невтола,
Як хвилі урізнобіч пожене!
І так душі своїй дасть волю,
Що й ланцюга із приколу порве.
* Великі човни








Коли на вітрі
Жодної плями не буде
І вітер тектиме на схід,
Покличу тебе
До зеленого шлюбу
І над горою, над лісом
Зійде обручка.
І заспівають
На калині дружки,
На кленові бояри.
Кваплива сорока
Захоче зняти мерщій вінок.
А я тую свашку
Задобрю короваєм –
І будеш ти молода
Цілий вік.








Вам що?
Із дому –
І на службі.
З роботи вийшов –
І вже дома.
Не треба вам труситися
В автобусах
По триста шістдесят
Хвилин.
Не треба пішки
Вам чухрать.
І мошка в пазуху
Не залізає...
Час-
До краплі ваш.
Вся вічність ваша.
Але ж
Чи ваша мить?
Чи вдасться вам
Коли пізнати,
Як вона болить?!








Загорівся мак
(Квіти повеселіли).
Хтось украв
Уночі вогонь.
(Згорнули квіти
Свої пелюстки
У сум).
Чи засвітиться той,
Кому подарували
Мак?

ДО ЛИТВИ

Лину
на крилах зозулі...
Наді мною
пташина дорога –
Чумацький Шлях.
Лину –
душа завмирає.
І піді мною
дорога пташина –
купави засіяли зорями шлях:
повився веселою стрічкою
до вершин Гедімінаса,
у Німан впадає.
Лину
на крилах зозулі,
зі мною –
великі букети яблунь,
повиті русявими
косами верб.

II
Сосни свічки засвітили,
хоч і так мені видно.
Озера
в люстерках своїх
показують,
як я лечу.
А жайвір
торкнув камертон –
щоб з голосу я
не збився.

III
Вітрику-леготу,
як мені легко.
Спіє над луками
Тихий
твій шовк.
Стокротки зронили
ледве вловимий звук.
Чую: коріння Славути
співає...
Лину до тебе
слухати
музику мови.






ЛИТВА

Литва – порога камінь сталий,
У хмарі крапля дощова.
Вогонь, який самі розклали,
В якім згораємо – Литва.
Литва – вона й з поганським міфом,
Литва – з наругою панів.
Литва – й нещадність динаміту,
Що на повстанському вогні.
Оплакано всі луки й ріки
В литовських жалібних плачах.
Революційний дух покликав –
І в підземеллях не прочах.
Ми всі там – углибу – родились
Під жалом буйної коси.
І нас усіх Литва зростила,
Мов жито лан заколосив.
О жито, вітром опалиме,
Шляхи поміж горби й траву...
Хоч будь-коли з Литви пішли ми,
Ми знов повернемось в Литву.
І там, де опочинуть ноги,
Моя де зляже голова,
Там не пишіть ім'я мойого,
Там, люди, напишіть: Литва.






ВЛАДАС МОЗУРЮНАС

ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ

Ті липи вже не шелестять на схилах
Нестримної Вільнялє, як було.
Вони своє давненько віджурили,
Розмову їхню вдалеч понесло.
Біжать стежки до гомінких соборів,
Біліють в плесах чистої води.
Мені ж ізнов здається, що під гору
Немов козак виходить молодий.
Ті мужні очі, погляд той похмурий,
Когось він виглядає, певно, жде.
Ось-ось отверзуться у місті мури
І шерех трав кохану приведе...

Тарасе любий,
Це ти чекаєш, ти:
Вона прийде, повір моїм словам,
Погладить чуб твій ніжно так, жадано
(Якби ж хоч не помітив хто, бува),
Диви, і туск пекучий в грудях стих,
Неволі крига на душі одтане,
Немов Вільняле чистої нурти
Тобі омиють враз криваві рани.
І ви отак на леготі веснянім
Шепочете, словам не знаючи ладу.
Не править, не допитує кохання,
Воно – квітуче дерево в саду.
Шепочуть липи молоді, нівроку,
Співа їм вітер – по недолі брат.
Ти ж бачиш України степ широкий,
Садок вишневий коло білих хат.
І ти про те нічого ще не знаєш,
Що вродить пісня й житиме віки,
Що пройдеш стільки, стільки мук зазнаєш,
Та вернеться та пісня до ріки
І задзвенить степами України,
І тугою тяжкою загуде...
Ті липи вже мовчать, та в час вечірній
Знов до Вільнялє дівчина прийде.








ВАЦІС РЕЙМЕРІС

ТИМ, КОМУ ДВАДЦЯТЬ
Ми знали –
залічимо рани
і вийдем на сонячні гони.
– Скільки лягло нас, краяни?
– Двадцять... мільйонів.

Ми знали –
зведемо будови,
плекатимем хліб на осонні.
– Скільки лягло нас, братове?
– Двадцять... мільйонів.

Палають
в очах твоїх ружі,
і сонце скрапає із весел.
– Скільки тобі, юний друже?
– Двадцять... весен.

Чи знаєш
ціну їм, духмяним,
що в цвіті веселому тонуть –
Скільки за них життів віддано?
За кожну весну... по мільйону.






ЮСТІНАС МАРЦІНКЯВІЧЮС

ЖИТТЯ ПОЕТА

На вечерні виспівали.
На тіпанні льону виспівали,
під копою жита вилежали.
В комірчині під полою знайшли.
Іди, кажуть, як людину стрінеш,
зніми перший шапку.

О, це свята робота
шапку знімати –
будьте здорові усі:
твій – хлібець,
твоя – слізонька,
а зітхання – твоє.

Уже й не підніму я всього,
що даєте,
уже й важко.
А як треба буде вернутися,
а як треба буде прийти назад –
туди, де я ще не був?






ЮОЗАС НЯКРОШЮС

УРОКИ

Уроки мої:

Слово – мовити,
Букву – писати,
Сонце – малювати,
Пісню – співати.

Уроки мої:

Роботу – робити,
Маму – любити,
Землю – любити,
Шанувати – Вітчизну.

Уроки мої:

Іти – до світла,
Іти – до правди.
Линуть – до сонця,
Пісню – співати.






МІКОЛАС КАРЧЯУСКАС

РАНКОВИЙ ПЕЙЗАЖ

Розвиднілось,
і зрідка пролітають сніжини
проз вікна,
розмальовані гарно
мереживом білим.
Небокрай спохмурнів,
забрівши
з далекого, яснілого села.
А на брамі зими,
чекаючи ранку,
шуга прокидається.
В торішній мітлиці хвилюється крик пташиний.
Ми вже готуємо льон. За током
Куріпок грудки покотилися.
Зачепився за береста вітер, звалився,
і лід задзвенів – розкололася річка.








Вже поіржавіли твої цяцьки
за клунею. Та блисне іноді,
мов гільза проти сонця, осколок
в серці. Нерозірваний снаряд
під рогом хати.
Ми граємо в війну – ту добру
і веселу гру.
Перепочиваєм – яблука гриземо,
балакаємо про космонавта,
який на землю не вернувся. На горищі
ластівки невтомні прибирають
гнізда. З веранди спокій
золотий розсипався в подвір'я.
Немає небуття. За квітником,
за шляхом підростає клеверище,
аж до тополь сусідських простяглося.
Немає небуття, лише, задихавшись,
хлопчиська скачуть на війну.






ДИТИНСТВО

Після війни
деревами
говорю
про життя,
про роботу,
бажання.
Літо пройшло,
наче жінка
через подвір'я,
обминувши
грананту вирву.
Дитинство.
Берези.
Олив'яне ліго.
Кохання першого
рай.
Осіннє листя
вже сіє вітер.
Збираю у жмутки
усі кольори.
Жертвую сонцю
дні
і хвилини.
У жмуткові кольорів
відчуваю,
як біль,
жовту пляму.
Простір
і час
на землю пада.






ПОЛУДЕНЬ НА ПОДВІР'Ї

Батько струже зубці до граблів.
Тремтять білого
ясена стружки
і світло.
Мигтить ув очах,
мріє на сонці жито.
Ластівки упірнають.
Насува на подвір'я лінь.
Поки робота ще не приспіла,
Поки ще молоко в колосків на вусах,
ми їдемо на граблищі
ловити в'юнів у сажалці.
Батько струже зубці до граблів,
наче диво.








Осінь.
І на деревах самі птахи,–
покинули північ і сни.
Соняха стомлене сонце –
стемнілим лицем до землі.
В туманні віконні шибки
дощ барабанить тихий, терпкий.
Голоси на льоту застигають
в повітрі, над димарями.
Малі і самотні
кущі горять під горою
і згорають по літніх роботах
на нивах утома і думи.






МАРЦЕЛІЮС МАРТІНАЙТІС

ФРАГМЕНТ

Поезія
промовляє до тих,
хто
розуміє більше,
ніж
може вона сказати.
Поезія
і для тих,
хто
з неї знущається,
і для тих,
хто
говорити не може
або
хто
мертвий.

Поезія
так само для всіх –
для звірів,
і соняшників,
і метеликів,
і раннього,
здібного
пташиного народу.






ЄУГЕІНІЮС МАТУЗЯВІЧЮС

СМАК СНІГУ

Надвечір тихо сніг пішов.
І падав сніг такий лапатий –
Легкий, пухкий, голубуватий,
І наділив терпляче нас усіх,
Мов добра мати,
Якоюсь спільністю щасливою...

І падав сніг на віти,
На плечі і лице,
І холодив вуста.
А смак тієї прохолоди –
Такий земний і первородний,
Вернувся знову він сюди,
На землю.
Цей смак джерел, озер,
Лісів і рік вітчизни.
Цей смак мінливості,
Життя
й краси,
Який тепер
Вустами я своїми відчуваю.






ЗАПИС У ЩОДЕННИКУ

...А треба, щоб навчилися слова
До всього доторкнутись –
До каменя, до дерева, до грудки,
До гробу і народження,
До хліба, і вина, і серця.

А треба, щоб навчилися слова
Вдихнуть життя собі та іншим,
Щоб були вони
Між нами, в нас –
У шумі клена, в борозні на полі,
В речах, у краплі поту,
У коханні і журбі,
У вогнику вечірнього вікна...

Нехай прийдуть
Слова ті, наче душі,
У наші долі,
В поеми, в труд, у мрії.
Нехай прийдуть
І доторкнуться до усього,
Що ти хотів би в подарунок
Залишить людям.





Збірку "Сад" надруковано у м.Київ,
Видавництвом «Молодь». 1983 рік

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато
10 грудня 2006 року