Поезія і авторська пісня
в Україні
поезія, драматургія, статті, Нові Поезії
Про Українську поезію, Сайт української поезії, Зоровий вимір поезії
Кому потрібна сучасна українська поезія?
над рядками поезій,
Портал української поезії
Стихи, поэзия. Клуб поэзии
Официальный сайт газеты
Откровения - сайта за лично творчество
Створення національного сайту української поезії
Примітки до сайту Поезія
Я обожнюю поезію
Це чудова поезія
також публікувала власні поезії
ПРО ФОРМУЛУ ПОЕЗІЇ
Вітаю вас на сайті українського письменника
В разделе "поезия"
Антологія коломийської поезії
Українська поезія загалом
Українська поезія вцілому |
СВОЇ ГНОБИТЕЛІ
Ой, народе мій терплячий,
Українці мої любі,
Не останні ж в світі люди!
Невже доля тебе згубить,
Невже Бог цього не бачить?
Скільки тебе не гнобили,
Ти ж ні разу не зламався,
Ворогам не підкорявся,
З колосочку піднімався,
Хоч би як нещадно били.
Переживши стільки лиха
У продовж стількох віків,
Може за гріхи батьків
Від руки своїх синів
Проливаєш зараз сльози тихо.
Скіки можна це терпіти,
Цей нелегкий хрест нести?
Від князівської Русі
Потурають більше ті,
Кого мусиш ти любити.
Ті багаті – з глотки преться,
Але їх щось не багато,
Інші бідні аж до латок,
Хоч іди жебракувати,
Чим далі, тим страшніш стається.
Звертаюся до тебе, Боже,
Боже добий, Батьку наш!
Дійшли ми вже до краю аж.
Та припини Ти цей шабаш
Синів ___ла чи ___ може!
на І-модулі
БОГ ТОБІ СУДДЯ
Так, так, так, мій любий друже,
Мабуть так воно і є:
Справа – ангел, зліва – біс
У душі твоїй живе.
Ніби два коти в мішку
Верещать та рвуть ряднину,
Не поділять з покон віку,
Хто на тебе більше вплине.
Ангел каже: “Не вбивай,
Бо тяжкий то буде гріх!”
Біс шепоче: “Не звертай,
Як на мене, то це – сміх”.
Знову ангел: “Чесним будь
І чужого не чіпай!”
Біс підказує: “Забудь,
Все, що можна прихопляй”.
“Не вдавайся в блуд, розпусту,”-
Учить правий – “вірним будь!”
Кричить лівий: “Зараз лусну,
Тебе ж люди засміють.”
“Не суди”- повчає добрий –
Брата й ближнього свого.”
Злий шипить: “Та будь хоробрий,
Прокляни скоріш його.”
Перший каже: “Будь слухняний,
Батьків, старших поважай!”
Другий бреше: “Та не слухай,
Все одно не втрапиш в Рай.”
Правду кажуть старі люди,
Править зараз сатана.
Хоч утричі гарним будеш,
Дяка буде все одна.
Але Бога ти боїшся –
Хочеш вічного життя.
Навіть інколи і злишся,
Що один він нам суддя!
10.1994
В НІЧ НА ІВАНА КУПАЛА
Для Руслана.
Слов`янський епос
сучасним віршем
Це сталося в ніч на Івана Купала
На свято любові, надії, життя.
Десь папороть-квітка в бору розквітала,
В ту ніч розцвіла і дівоча краса.
Шарілася, ховалась, що кохала,
А він був красень, воїн сили.
Вона для нього цей вінок сплітала,
Для нього в стрімку річку опустила.
Полинь, полинь віночку за водою
До милого хатини, щоб я знала,
Пливи водою, моя доле, я з тобою ...
І тут стріла їй серце розірвала!
Печеніги прийшли – ці вовки степові,
Зруйнували нам свято любові!
Печеніги прийшли – страшний жах уві сні,
Щоб напитись древлянської крові.
Б`є тривогу набат, мов Перун в тулумбаси,
То до зброї кличе Руська земля.
Багатьом доведеться голову скласти,
Захистити свій люд і ліса і поля.
І малий і великий стали до зброї,
Це єдине, що можемо, далі – то смерть!
Ми поляни, древляни сло`янськиї вої
Будем нищити ворога й розіб`ємо вщерть!
Він перший вскочив у полум’я бою
І хижий, як звір, цього ворога бив .
За неї він бився, за віночок любові.
Бо плакав і кров’ю він ворогу мстив.
В цю страшну ніч на Івана Купала
Ворога трупом і нашим вкрита земля.
Всю громаду на захист підняла
Слов’янська та кров кипуча й стрімка.
Ходить мати, шукаючи рідного сина
Полем брані кривавим – полем буття,
Л`ються сльози від болю без спину,
Лиш віночок пливе – то є іскра життя!
21.05.2005
ГЕРМАНІВКА
Спогади з першого відвідування братської
могили, де похований мій дід Дуб Юхим
в селі «Германівка», бувше «Красное 2»
Село «Германівка». Ні, не від слова німець,
Це наші пращури так шлях казали,
А герми – щоб не втрапив в нівець,
Це знаки, їх поставлено віками!
А німець тута був, бо ця могила,
Підтвердження тому. В ній сплять солдати,
Звичайні воїни, що вража сила
Поклавши тисячі, їх не змогла зламати.
Коли писав Пантелеймон Куліш
Про «Чорну Раду»? – Тут вона!
На пагорбі, в Германівці, як ніж
Цей хрест з землі! Болюча сивина!
Це саме тут порубані були
За Гадяцький за договір годящий
І Верещак Прокоп і Сулима,
Читаючи сувій козацький.
Татарське іго – рана не одного віку
На тілі Батьківщини, що гноїлась,
Читаю напис і очам своїм не вірю,
Невже воно отут скінчилось?
Величний хрест на пагорбі, як диво,
Могила братська найстрашнішої війни,
Часів Русі полону здоровенна брила -
Це ж України тут лежать сини!
Вклонімось низенько цім людям,
Похованим під тим камінням.
Також сучасникам, що землю люблять,
Що мають пам`ять, бережуть коріння.
02.2006
ДІДІВСЬКИЙ ЗАПОВІТ
Вої-характерники колись були у нас,
Що Неньку-Україну берегли,
З жорстоким ворогом стрічалися не раз,
В ділах та січах славу здобули.
Боролися за вільну Батьківщину,
Боролися за вільний труд та хліб,
Не рахувались, хто вперед загине,
Чи дід, чи син, чи батько – хто би не загиб.
Боролися за те , щоб ми, онуки
Жили в достатку, в злагоді жили,
Щоб пам`ятали їхні муки,
Коли і де, і ким вони були.
1992
на І-модулі
ДОЛЯ
Не хвастай тим, що мав та маєш
І не вважай, що це талан,
Бо іще сам того не знаєш,
Що зробить доля - це обман.
Сімейна злагода, положення в громаді
І Бога вже за бороду схопив,
Ось на банкеті друзі всі багаті
І жінці кажеш, що не пив.
Вона дурненька вірить, так здається,
Для того, щоб тебе не ображати,
Усміхнене дитятко кругом в`ється,
Сімейне щастя, ну – ні дать, ні взяти.
Знайомих, друзів повна хата,
Чого в житті не вистачає?
Усі бажають іще більше мати,
А хтось в кишені дулю вже тримає.
Ой, лишенько – біда спіткала!
Палац розбився кришталевий,
Все накопичене до рук прибрала
Злодійка – доля металева?
Не легко знов на ноги стати
І жінка розумніша стала,
Вже почала потроху докоряти,
Горілку, друзів – всі гріхи згадала.
А друзів тих лишилась зграйка
Старих й нових, що співчувають.
Із дулями розбіглась шайка,
Ці роблять вигляд, що тебе не помічають.
Не хвастай тим, що мав та маєш,
Бо доля – Бог, ні дать, ні взяти,
Цінуй лиш те..., тепер, напевно, знаєш,
Що більш за все потрібно цінувати.
05.1995
ЗАВІТАЙТЕ В КАФЕ “ЛЬВІВ”
Присвячене Людмилі Аврамівні
(господарці)
У Києві сьогодні дощ,
Із сумом парасольку відкриваю,
І настрій, мов прокислий борщ,
Куди податися і сам не знаю.
Хоч грошенят в кишені трохи є,
Шумні розваги щось не в тему,
Іще з вчорашнього у скроні б`є,
Бреду по вулиці Артема.
Читаю назву кафе «Львів»,
Спускаюся, заходжу і що бачу?
Це ж саме те, чого хотів,
Так, гарній вечір передбачу.
Привітна посмішка вродливої хазяйки,
Щось музикант вусатий награва,
Чудовий зал, за столиками зграйки
І вільних місць майже нема.
В цьому кафе, що носить назву “Львів”,
Тут обслуговування, як у ресторані,
А страви – не маю навіть слів,
Та і напої, скажу вам, не погані.
Хвилинами здаються тут години
І зачиняються уже, як на біду,
Поганий настрій сам собою згинув,
Обов`язково завтра знов соди прийду!
11.1994
КОЛИ БУЛИ Б МИ КОЗАКАМИ
Ех, та як були б ми козаками,
Такими, що читаємо про них,
Такими, що родилися віками,
В піснях та думах досі збереглись,
То ми б з тобою не сиділи
Зіклавши руки, гледючи в верхи,
Зібралися б до купи, говорили,
Та купу рішень прийняли би залюбки.
Нікого українці не боялись,
Ні хана, а ні князя, ні царя,
До недругів вони не залицялись,
Та й не займали сусіднього стільця.
Була одна людина, котру шанували,
Яку боялись, поважали, підкорялись,
Яку всім миром чемно обирали
І та людина – гетьман називалась.
Той гетьман був обранець від народу,
Уклін не клав ні жодному вождю,
Беріг мою й твою свободу,
Як батько доньку зберігав свою.
То ми ж з тобою, брате, їхні діти,
Ми навчені віками трударі,
Вже годі хлопці гомоніти,
Пора до діла – зсохнемо в ріллі.
Хоч дехто вже забув і рідну мову,
І звичаї, і танці, і пісні,
Але ж усі ми, брате, українці,
Ми - навчені віками трударі!
1995
МІЙ ДНІПРО
Присвячений пам`яті діда Юхима
Ось-ось прийде наказ – в атаку.
Як живете, мої рідненькі?
Завити хочеться собакою,
А як там діти, як старенькі?
Нам перейти б його, який широкий!
Це мій Дніпро! Сто грамів не працює.
Та все ж ми будем з того боку,
Хоч німець-падло так лютує!
Це мій Дніпро, бо я тут виріс,
Тут на світанку десь рибалив,
Не може бути, щоб цей вирід
Та встояв, коли ми повалим!
Молю тебе, люб`язна Василино,
Щоб діток наших берегла,
А ми тут зараз усім миром
Таки зламаєм німчурі хребта!
Спалили нашу хату – знаю,
Я відбудую, серденько, не плач
Я зараз їм усе згадаю
Та ось команда. Все, пробач.
Ура! Вперед! І я вже не боюся
Ні смерті, а ні німця, не ”отця”,
Лиш тихцем подумки молюся,
Щоб Бог залишив нам життя.
Добратися б до річки цілим,
В колінька, в душу, в бога матір,
Земля горить, та ще мене не вбили
І їх ми будемо на смерть карати!
Ми їх повинні подолати!
Комбате, серденько, не кинь в погибель.
Ми їх зубами будем шматувати
За Батьківщину, за дітей, ну гниди!
Команда – полонених не беремо,
Вони ж прийшли, щоб знищить нас
По трупах пройдемо, даремно,
Що смерть усюди, який жах!
Ой, як ударило у груди!!!
Ох, передайте всім моїм,
Що бив я німців, як паскудин,
Що воював так, як умів.
Так думав дід і мій і твій,
Коли з окопу піднімався,
Коли пішов в останній бій,
Коли вже смерті не боявся.
Це дід листа мені писав
Онуку, правнуку, ще далі,
Щоб хтось із нас колись згадав,
Як наш Дніпро солдати брали.
01.05.2005
НАДІЯ
Летять роки, мов білі журавлі.
Щоосені у вирій відлітають,
За горизонт ховаються в імлі,
Та на весні назад не повертають.
Летять думки, мов блискавки у небі,
То тут, то там на мить засяє,
Кожна яскрава, та ось вже не в потребі,
Щораз одна одну міняє.
Летять з думками поруч мрії,
Мов тіні. То попереду, то ззаду,
З`являються й зникають, десь о півдні,
Таку вже тіні мають ваду.
Лиш в серці залишається надія,
Хоч невблаганно час минає,
Живе в роках, думках та мріях
І, мабуть, лиш останньою вмирає.
07.1994
ПОВІНЬ
(1970?-1971рр.)
Вдихнув Дніпро на повні груди,
Зламавши пута крижані,
З горбів до нього звідусюди
Струмки побігли весняні.
Під теплим сонячним промінням
Старий Славута набухає,
Від талих вод свого верхів`я
Й з притоків сили набирає.
Місцями десь закутий у бетон,
Весь греблями та в шлюзах перетнутий,
Він, інколи, не бачить перепон,
Для того, волю щоб собі здобути.
Перевалив за берег лівим боком,
Пішов гуляти на просторі,
Залив, на скільки бачить око,
Усе водою - наче море.
Стирчать лиш де-не-де верхівки
Осик, вільшини та берези,
Як “диво-павука” кінцівкі,
Стовпи високовольтної мережі.
Затоплені людські оселі,
Що на шляху стихії стали.
Стоять в воді по-пояс села
Від Позняків до Вишеньок і далі.
02.1994
ПОДОРОЖ У МАЙБУТНЄ
Мандрували козаки курним чорним шляхом,
Та й зустрілися в степу із ворогом-ляхом.
Чи то лях, чи, може, ні, та коли скрутили,
Каже: «Все зроблю для вас, що б не попросили.
Можу сала і ковбас, можу і горілки,
Можу кожному із вас - молоденьку дівку,
Або хату і коня, в позолоті зброю,
Таких-сяких марципанів без ліку, як гною!»
Враз хотіли посікти брехуна “в капусту”,
Бо не здатні козаки на таку розпусту.
Пошкребли потилиць трохи, далі митикують:
«Воно б можна й подивитись дивину такую.
Як не бреше вражий син, то нехай дістане,
Перш за все, ковбас та сала, ну, і марципани,
Ще б горілки не завадить, тільки не багато,
Ну, так, може, кварту-другу, чи то й жбан, на брата.
А про дівок, волоцюго, та про всяке інше
І не думай заїкатись, щоб не чули більше!
Ми ж на Січі! Як про це братчики прочують,
То киями привселюдно в смерть залупцюють!»
Згода. Вирішили так: час перепочити,
Коли цей не бреше дідько, ще й перекусити.
Той крутнувся кругом себе, завив, як собака,
І до ніг усе поклав притихлим казакам.
Козарлюги всі хоробрі, в бувальцях бувалі,
Але вуса й оселедці – дибки повставали!
Оце тобі вража сила! Це не лях-вояка
І не турок там, якийсь, мабуть – вурдалака!
Постояли якийсь час, потряслися трохи,
Вже хотіли дременути, як отії блохи,
Гордість все ж своє взяла. Чого там боятись?
Посідали кругом жбану, давай причащатись.
Потягли по одній, другій – хоробріші стали,
Далі вже у хід пішли ковбаса та сало.
Все ж із коса поглядають на біса. Іще б пак!
А той собі зуби скалить, ніби пришелепок.
Як на доброму обіді хлопці розгулялись
І до того вовкулаки з п`яну вже чіплялись:
«Покажи, нечиста сило, що іще ти вмієш,
Не таке, як ці дрібниці, ну, сам розумієш.
Ось, напиклад, щоб усі, хто отут присутній,
Та й потрапили відразу, скажімо, в майбутнє.
Подивитись би хотілось, як там будуть жити,
Ми їм зовсім не чужі – вони наші діти.
Десь, так, в Київ, не на довго, в сторіччя двадцяте.
Певно там уже навчились добре працювати,
Горя, мабуть, і не знають, купаються в слаі,
Ти ж нас тута почекаєш, від гріха подалі.»
«Згода, хлопці, подивіться на своїх потомків,
Та назад, лиш, не тягніть повнії котомки.»
Повернувся, раз крутнувся, хрюкнув по-свинячі –
Зникли наші козаченьки, що ні хто й не бачив.
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *
Час іде, сідає сонце. Повернулись браття,
Сіли тихенько у коло, розвели багаття.
Засмутились козаки, щось під ніс бурмочуть,
Буйні голови схилили, не підводять очі.
«Ну, то що? - питає клятий, - як вас зустрічали?
Де гостинці, покажіть. Чим там пригощали?»
Мовчать та сопуть у вуса – в рот води набрали,
Не прийдуть ніяк до тями, так погостювали.
Оговтались запорожці, сперечатись стали,
Щось нарешті порішили, біса підізвали:
«Якщо хочеш ще пожить, зробиш добру “чайку” ти,
Нам постав її на морі, та й іди під три чорти!
Чули ми, якийсь Колумб, хай йому ікнеться,
Відкрив, кажуть, Новий Світ – Америка зветься,
А Колумб той прожива в цьому часі, з нами,
Може він іще не вийшов в море кораблями?
Добре людям жити там, в Сполучених Штатах,
Попливемо зараз ті Штати відкривати,
Поки десь там цей Колумб ніжиться на ложі,
Ти, давай, чаклуй мерщій, випередим може!»
12.1993
СЛЬОЗИ
Сльози, сльози, душять сльози,
Капають десь там, в собі,
Дзвони, дзвони, як прокльони,
Але це не по тобі.
Ще не вийшов час твій, синку,
Ще не все в житті пробив
Молока парного кринку,
Може, ще ти не допив,
Може матір ще стареньку
Перед смертю не втішав,
Може син іще маленький –
Треба, щоб виховував.
Може просто серед лугу
Ще не бачив ти зірницю,
Може просто з кращим другом
Ти не викопав криницю?
Може саджень молоденький,
Що вштирхнув у землю десь,
Служить затінком гарненьким
Для Господніх для овець?
Сльози, сльози, душять сльози,
Та ніхто не бачить їх,
Дзвони, дзвони, наче грози,
Вдосталь горя і без них.
В горе те, чого не маєш,
Що у мріях не збулося,
В горе те, чого не знаєш,
Зрозуміть що не вдалося.
Горем б`ється в серці зрада,
Душить груди туга,
Горем б`ється в тілі вада –
Подарунок друга.
Горем, горем стука в скроні
Безвихідь, безсилість,
Хоч в надії у полоні
На Божую милість.
Сльози, сльози, душять сльози,
Капають у душу.
На устах усмішка грає,
Хіба ж хочу – мушу.
03.1994
|
|