Василь Юрійович Гарвасюк народився 15 квітня 1938 року в селі Видинові Снятинського району Івано-Франківської області. Поет, прозаїк, публіцист. Член Національної спілки письменників України з 1988 року.
    За фахом вчитель. У 1960 році закінчив філологічний факультет державного Чернівецького університету й отримав призначення на Вінниччину. Вчителював у с. Строїнцях Тиврівського району, Котюжанах - Муровано-Куриловецького, був на партійній роботі та в апараті райдержадміністрації у Мурованих Курилівцях. Активно друкується у періодиці з 1954 року.
Автор поетичних збірок "Вишневий рід" (1972), "Пшеничні промені" (1977), "Поле колоситься" (1987), "Історія душі" (1999), "Пора осмислень" (2004), "У серці слова" (2004).
    Василь Гарвасюк автор іронічного роману "Жертва гороскопа" (2005), повістей "Благодійна авантюра" (2004), "Два детективи і ворожка" (2005). Має урядові нагороди.

Матеріал з
тижневика Всеукраїнського товариства "Просвіта"
"Слово Просвіти"
http://slovoprosvity.com.ua/modules.php?name=News&file=print&sid=1125

У вірності безсмертна є краса.
І людям, і деревам будьмо вірні.
Плекаймо думи – колоски добірні –
Нехай ростуть сміливо в небеса.
Із вірності землі квітує сад,
І плодоносить в щедрості безмірній.
У пошуку нестримні і настирні
Слова плекаймо чисті, як роса.
Нехай нам не підказує досада,
Що антипод у вірності є – зрада,
Що їх повік здружити не дано.
Щомить у світі колосальні зміни/
Лиш не шукаймо вірності заміни:
Вона одна, неначе знамено!






БАЛАДА ПРО ПІСНЮ

Пам'яті Віктора Хари

А Віктор співає. І пісня його, мов прапор,
Червоно шугає над клекотом стадіону.
І бачать фашисти, що можна свободу попрати,
А вбити не можна – немає для неї скону,
А Віктор співає. Над морем облич смаглявих
Громадяться хвилі надії, і гніву, і бунту.
Лютують горили, бо пісня єднає лави,
Мов слово Альєнде, що знову зійшов на трибуну.
І думають ниці, що винна в усьому гітара.
На друзки гітару! Під чобіт її, співучу!
А Віктор співає! І пісня його, мов хмара,
Громами покари вергає у кривду повзучу!
А з попелу книги самі воскресають, мов птиці,
Щоб людям повідати про небуденне й значиме.
Страждання і рани – усе те колись відісниться,
І правда незнищена двері в'язниць одчинить.
...Вже й руки відтято. Не пальці – червоні фонтани.
Вогненні гвоздики, несхитної мужності символ.
А пісня літає і спеченими вустами
Все сіє і сіє пророцтво своє невгасиме.
Над мертвим співцем піднімають її стадіони,
І що їй тортури? Ну що їй дроти-перепони.
Як стільки хоробрих сердець їй повірили свято –
Хіба ж не повіриш, як руки за пісню відтято?
Хіба ж не повіриш, коли у вогні лиховіснім
Усе до останку співець передав отій пісні!






САД

Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
М. Вінграновський

– Ходімте в сад, – озвався агроном.
І вид його розхмарився зненацька,
Немов над ним веселковим крилом
Майнула, птиця, дивна і ненаська.
Тугий, смаглявий, як пшеничний сніп,
Зав'язаний врочисто на обжинки,
Він недоспав уже багато діб,
Лиш очі пломеніли, як вуглинки.
Полеглиця, залежаний покіс,
Невчасні зливи, клопоти й мороки,
Бентежить душу будуть ще допоки
Жнива замовкнуть, як осінній ліс.
Ходімте в сад! Веди, стежино, нас
Туди, де яблуньки такі ще юні,
А пагілля напружене, як струни,
Здається, хлюпне музикою враз.
Де яблука рясні, як виногрона,
Що ніде притулитися й листку.
І ллється в душу їх снага червона,
І світить, наче сонце у струмку.
Які вони духмяні, соковиті,
Довершено-округлі! Мов клубки
Тих променів, що сипонуло літо
Рукою нескупою на садки.
Ходімте в сад! Люблю сюди вчащати.
Ці яблука тужаві, аж дзвінкі
Уміють завше смуток відігнати
І думи перевіяні гіркі.






МАЙСТРИНЯ

Хто вас навчив до серця промовляти,
Поколені, потріскані пучки,
У вушко голки промінь засиляти,
Мережити узори та квітки,
Коли у хаті, схиленій, нужденній,
Окрайця хліба часом не було?
Пряло чекання журне веретено,
І думи вишивали вам чоло
Надією і сподіванням дива,
І скапували сльози, наче віск.
А жовтий язичок лизав тремтливо
І білу свічку, й ваш полинний вік.
Розповідала потемніла скриня,
І кожен в серці ті слова писав,
Як плакала й сміялася майстриня,
Як гарно світ в її сльозі блищав.








А серце чує і мовчить.
Якесь воно небалакуче.
А як мовчанням спопелить
Оте, що радує і мучить?
Тоді – замирення дрімуче,
Тоді, ледаче серце, – цить!
Та й поговір же неминуче
В міщанські сурми засюрчить.
Не страшно поговору в зуби
Попастися. А гірше згуби,
Що серце щось велике згубить,
Одвічно люблене розлюбить.
О, краще вже напитись болю,
Сльозою виллятись у світ!
Та як я серце приневолю,
Воно ж бо чує – і мовчить.
Мовчанням слово попелить.








Холодна темінь, як вологий ворс,
До щік гарячих м'яко припадає.
Удалині задумливо моргає
Безсонними очима світлофор.
Зненацька озоветься десь мотор
І в лабіринтах ночі пропадає.
І вільно думка молода ширяє
Аж до зірок, в осяяний прозор.
Дивлюся я в майбутнє звідтіля.
і віддає натомлена земля
Для мрій моїх свої живлющі соки.
З тих пір пройшов я гони немалі,
А чи віддячити зумів землі
За те довір'я, чисте і високе?






НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

Осіння ніч, немов важке рядно,
Над вогнищем замисленим висіла.
З глибин душевних тиха пісня зріла
І зависала між явою й сном.
Вона утому проганяла з тіла,
У серці проростала, як зерно.
її тривожно-чисте знамено
Здіймало до небес червоні крила.
В химерних відблисках вогню штики
Блищали, як оголені гілки
В терпкім передчутті весни стрімкої.
Бійці були ще зовсім юнаки,
Ввижались їм прийдешнього роки
В ту дивну ніч напередодні бою.






ПОРТРЕТ

З Анатолія Біцуєва

Давно загоїли ми рани –
Земля і родить, і буяє,
Та чорний попіл осідає
На давні потемнілі рами.
Знов зі стіни старенька зніме
Веселий довоєнний знімок
І посумує дотемна
За тим, кого взяла війна.
Старенька сльози утирає,
Імення сина повторяє.
Це ж він, її надія-цвіт,
Пішов з життя в сімнадцять літ.
Лиш фотографія зосталась –
Гірка розрада їй на старість...
О, на скількох жінок сини
Безжурно дивляться з стіни!
З воєнних лиховісних років
Ще й досі юні, ясноокі.
І лиш насіялось сивин
У матерів – за всіх мужчин...
У серці – гострий біль багнетом.
Схилилась мати над портретом –
Сміється син... Ридає мати...
Про це не можна забувати!








Комбайн в пшеницю запливає,
Що град нещадно столочив.
Здригається, немов ридає,
Та не зарадити нічим.
І комбайнерові досада:
Він – ніби туча грозова.
Украдено в людини радість –
Нечувано важкі жнива.
Пливе до обрію спроквола
Комбайн, немов через піски.
Як злота розсипи, довкола
Лежать побиті колоски.








Солодкий хліб з селянського стола,
Тебе так важко люди здобували
І до обожнювання цінували –
В тобі ж загадка вічності була.
Над нами кепкувала доля зла,
Жбурляла нас в огонь за ідеали.
Та не судилось, видно, нам потали,
Згоріти не роковано дотла.
Бо рід наш колосок здіймав – не спис,
Вже зайда бур'яном давно поріс,
Та не зів'яло наше буйноквіття.
Ми з рідної землі, мов колоски,
Уперто проростаєм крізь віки,
Як незбагненне сонячне поліття.






ПОЕЗІЯ

Я тебе ношу, як здивування,
Завмираю з дива весь свій вік.
Юних вишень біле дівування,
Стигле сонце, як гарячий віск.
Час ридає і безсило злиться,
Бо не властен обірвати путь,
Де у вишень вічні вечорниці,
І хрущі замислено гудуть.
Хай розлука пахне молочаєм,
І печаль згинає до землі –
Нас обручка блискавки з'єднає,
Що кують у хмарах ковалі.








Співають птиці над моїм портретом
На маминім святковім рушнику.
І, листовію непідвладні, трепетно
Листки їх пісню слухають дзвінку.
То сльози мамині, червоні й сині,
Спадали на пречисте полотно.
1 крилами забилося над сином
її любові світле знамено.
Турботою обліплений земною,
Заходжу в білі тереми зими.
1 бачу, як рушник летить за мною,
Гаптований гарячими слізьми.






ІСКРИ

1
Стежка від отчого дому
Породила стонадцять доріг...
А сама поросла травою.

2
Так стрімко збігли літа –
Деколи навіть здається,
Що й не від'їжджав я з цього полустанку.

3
В іскри життя миттєве,
Строга дилема вибору:
Згасни –або в огневі
Власне безсмертя вибори.






КОМБАЙНЕР

Гарячі барви стиглої пшениці
Лягли ласкаво на суворий вид.
Як ластівки, у літній краєвид
Вписалися задумані зіниці.
А в них –утоми ледь уловний слід,
Бо ж битва за врожай – то не марниці.
Од спеки блідне спраглий небозвід,
Неначе трави в'януть крила птиці,
Затискує кермо його рука,
Немов хлібина, тепла і шорстка,
І ллється, як потік, зерно тужаве.
Услід ятриться молода стерня
І на вустах усміхненого дня –
Його ім'я, просте і величаве.








Пора полинам сивіти.
Чорніти ожині пора.
У хащах безжурного літа
Гасає прудка дітвора.
Жадання палке загнуздати,
Немов лошака, цю мить
Прийде лише згодом, щоб стати
У низці болючих відкрить.








Не кажи мені про літо,
Не шепчи мені про щастя.
Ходить хмара грозовито
І не знає, де упасти.
Вітер, парубок-гульвіса,
Термосить її, як грушу.
– Я із хмари, – напосівся.
До зернини дощ обтрушу.
А у літа на долоні –
Хмари теплої соломи,
І пасуться карі коні
На отаві до оскоми.
Вільно марити й сміятись
І мовчати щасно вільно.
Вільно піснею проллятись.
Сонцесяйно, тиховійно.
Коси молодо іскряться,
Лине в душу їх сіяння.
Ушановуй тільки працю,
Що лікує всі вагання.








Де ти, моє весняне божевілля?
Серпнева тихо вруниться ріка
І в осінь невмолимо витіка,
Як музика в чиєсь гучне весілля.
Земля щаслива, наче породілля,
Свої набутки лагідно торка.
І сяйво випромінює рука,
Натомлена, не звикла до безділля.
Плодами обернувся ніжний цвіт,
І мудрістю засяла далеч літ,
І досвідом – всі пройдені дороги.
Натхнення – віршем. Вірністю – порив.
Ти сам таким, як є, себе створив.
Отож не будь суддею надто строгим.








У сизуватих травах мак
Переколишеться.
Все, що тобі сказати мав,
Мені залишиться.
Нежданим громом ті чуття
У серці визріли,
Та пригасило їх життя,
Як барви вицвілі.








Як ранній птах, я відлечу увись,
Услід мені здригнеться пружно гілка;
Достоту, як годинникова стрілка,
Що на вокзалі нам обом колись
Відлічувала час... Він сплив кудись,
Розтав, як у тумані перепілка,
Лиш зелен-виноград біля причілка
Безжурно в'ється, як зухвала мисль.
Зухвалосте! В мені твої сліди,
Такі глибокі, як сліди біди,
Котрі не зможуть стертися і в щасті.
Вони мене розрають в дні сльоти,
Але не порятують від сльози,
Що конче має визріти і впасти.






ДЗЕРКАЛО ДУШІ

Із Серафима Попова

Хтось там голоском лестивим
    обіцяє рай...
Та словам медоточивим
    ти не довіряй.
Ти спочатку в очі пильно
    глянуть поспіши:
Їх назвали непомильно
    дзеркалом душі.
Боягуза й лиходія
    видасть погляд враз.
Заховатись не зуміють
    у сплетінні фраз.
Тут ніяк не схитрувати...
    проживи хоч вік,
Все до букви прочитати
    можна з-під повік.
В тих очах – як у проваллі,
    не побачиш дна
Ті – як світанкові далі,
    ті – як ніч сумна.
Є в очах така безвихідь,
    що не треба й слів.
Є й такі, що просять вигід –
    грошей і чинів.
І минуле, й ім'я навіть
    можна приховать.
Але очі... В них лукаві
    не сплетеш слова.
Кануть в Лету паспортисти,
    зникне і печать,
Лиш зіницям променистим
    будуть довірять –
Сяйву творчого горіння,
    відблиску добра,
Дзеркалу твого боріння,
    чистих рук і справ.








Бринів, немов акинова домбра,
Цілинний степ, облітаний орлами,
Озвучений густими пшеницями
Для радості, для щастя і добра.
Незмовчних жнив настояна пора
Покликала мене з товаришами.
Пахучими, співучими струмками
Пливло зерно й сіяло в бункерах.
Його сіяння, лагідне і тепле,
Нам нагадало про вітри нестерпні.
Про лють буранів, герці снігові.
О, скільки треба і терпіння, й хисту
Невтомним сівачам і трактористам,
Щоб виплекати зерна ці живі!






ВІДЛУННЯ

Сонети

1
Посіяла свій спів, немов срібло,
Як промені у невсипущу ниву.
Незчувсь, як із душі із того співу
Кохання проросло, немов зело.
Безмежний світ служив йому за тло,
Відкритий найсвятішому пориву.
І на коні, вчепившися за гриву,
Дитинство геть од мене утекло.
Світилося мені її лице
Між соняхів і верб, поміж рядками
Тих книг, в які пірнав я вечорами,
Краси і ніжності живим взірцем.
Світився світ надією і дивом
І вабив, вабив усміхом щасливим.

2
На польовій задуманій дорозі,
Як дичка, що неждано зацвіла,
Стояла ти. Очей блакитна мла
Сіяла. Мов калина на морозі,
Цвіли вуста. Десь лагідно бджола
Гула над квіткою в п'янкій знемозі
І юний вітер в сонячній тривозі
Торкався пальцями твого чола.
А я тебе до нього ревнував;
І, мов загублений струмок між трав,
Шептало серце таємниче слово.
Та вітер слово те відніс в поля,
Неначе райдужного мотиля,
А ти лиш усміхнулась загадково.

3
Де глід світився, як червоні сльози
На почорнілому лиці куща,
Там я гасав, немов прудке лоша,
Що залюбки наздоганяє воза.
Та дні, як борозни з-під лемеша,
Стелились рівно. Криком паровоза
Ятрила серце далеч стологоса,
Щоб їй назустріч сміло я рушав.
І поки потяг мірно коливався,
Як маятник, між містом і селом,
На диво я даремно сподівався
На півдорозі між явою й сном.
Відтак порушилася рівновага,
Та залишилася любов, як спрага.

4
Під вечоровим втомленим крилом.
Що землю колисало, як дитину,
Я ждав тебе над зоряним ставком
В свою простору й світлу самотину.
Але в її задумливий огром
Не принесла усмішку ти промінну.
І об чекання – сонячну шипшину –
Вколовся я і серцем, і чолом.
Для мене ти, як чисте сяйво цвіту
У золотому ластовинні бджіл.
Без тебе похмуріє все довкіл,
Як у негоду яснота блакигу.
Вуста твої – пекуча таїна...
Чом іншому відкрилася вона?

5
Думкам врочисто й лагідно було.
Скипало літо соняхами злотно.
Вихлюпувались пшениці спекотно,
Як ворушкий огонь на синє тло.
Таке ясне чуття в душі жило,
Що місця не знайшлось думкам скорботним.
Стелилися дороги, як полотна,
Коли я вранці покидав село...
Та мов пораненого з поля бою,
Своє кохання ніс я із собою,
Хоч знемагав під тягарем отим.
Я виходив його в годину скрути,
Але не зміг тебе я привернути
Ні словом щирим, ні чуттям святим.

6
У тій щоденній неквапливій прозі,
Де книга сяйво таємниць несла,
Душа мужніла, вищала й росла.
Здавалось все досяжним їй, небозі.
Та замірів здійснити не в спромозі,
Розгублена перед забралом зла,
Згоряла, мов казковий птах, дотла
На трудному життєвім перелозі...
Чи не твоя, любове, яснота,
Немов жива вода казкова та,
її щоразу знову воскрешала?
І для нових стремлінь давала сил.
Тобою осіянне все довкіл,
Усе кипить твоїм священним шалом.

7
В тремкім передчутті метаморфози
Напнута мисль, як пружна тятива.
Духмяно, звабно дихають слова
Як чебреці розквітлі при дорозі.
Натхнення вже вуста їм відкрива,
Упевненість вселяє в перемозі.
І в їх пекучій молодій тривозі
Твоє лице несміло ожива...
Чомусь мені наївні ті рядки
Згадалися тепер через роки,
Хоч не хотілося їх воскрешати.
    Яка безмежна слова далина!
    Вона – немов любові таїна,
    Було б лиш серце мужнє і крилате.

8
Принишкло змовкли гілка і стебло.
Ось квітка блискавки спахне яскраво
І ворушким зигзагом золотаво
Впаде, немов прив'ялене зело.
Неначе сонячне дзвінке весло,
Що розгортає хмари, як отави,
І відслоняє сонце нам ласкаве,
Аби зігріло нас його тепло.
Так блискавка палкого почуття
Осяє темінь нашого життя
І нам1 без сяйва жити вже несила.
Нехай і згасне за якусь там мить,
Та світло те у нас уже не вбить,
Краси не стерти, що навік сп'янила.

9
Вона пройшла, граційно, наче лань.
І загубилася у лісі років,
Лише відлуння мелодійних кроків,
Як пісня солов'я в травневу рань,
Звучало крізь усі мої мороки,
Крізь темновиння самоти, й страждань.
Лише світився усміх ясноокий,
Олюднюючи дику глухомань.
Та пам'ять нездоланна зберегла
Шовкових брів сягнистих два крила
Й очей сіяння, дивне, загадкове,
А ліс гучніше, дужче все шумить.
Бо що йому та неповторна мить,
Оте видіння, світле, пречудове?

10
Іскринками незнаних почувань
Світився я, мов небеса зірками.
Крилатими і чистими думками
Ширяв натхненно у саду чекань.
Прийди нечутно й біля мене стань.
Щоб сяйво місячне тебе струмками
Умило. І руками, як гілками,
Я ніжно обів'ю коханий стан.
Хай трепетне погасне незнання,
Як полум'я червоного коня
За вечоровим обрієм згасає.
Нехай чекання обірветься нить,
Хай трунок одкровення нас п'янить
І чарівним серпанком сповиває.

11
Душа мінилася, ясніла, грала –
У зливі сонячній гірська ріка.
Квапливо бігла течія прудка,
А сяйво те з собою не забрала.
І вірилось: то – не миттєвий спалах,
Що просіяє, а відтак зника.
Бо ж вічна сила сонця пломінка
Його ріці назавше дарувала.
Звучали, ніби струни, кольори,
І звуки мерехтіли, наче барви.
Вони таки не зникли до пори,
Хоч набігали грозовиті хмари.
Мінилася, ряхтіла, як ріка,
Мого кохання сила пломінка.

12
З тих іскор – полум'я яскравий сніп,
З тих зерен, що посіяло кохання.
Немов червоних маків колихання
Чи кров гаряча, що збагрила сніг.
Як річка повновода повесні –
Могутня сила буйного скресання!
Даремні і прокльони, і волання,
Для неї береги вже затісні.
Те полум'я не меркне і здаля,
Той квіт мені до серця промовля.
Та річка іще сердиться й нуртує.
Хоч літо вже ступило на поріг...
І мариться, що й досі ще сумує
Оте дівча. І жде мене з доріг.

13
Моя любове, ти неначе хліб,
Без тебе не зумів би й дня прожити
Ні мріять, ні сміятись, ні тужити
У буйнобарвній круговерті діб.
Ні золота, ні статків не нагріб.
Не звик ні в кого милості просити.
Од завидок і злості не осліп,
Бо твій огонь в мені не погасити.
Несу його розкрилено, мов стяг,
І він шумить на молодих вітрах
І не дає моїм думкам старіти.
О, скільки одцвіло, опало літ,
А той бентежний, дивовижний цвіт
Морози не зуміли опалити.

14
Мене в тяжкі хвилини осявала
Твоя краса. І хвилі доброти
В мені будила. Помагала йти,
Утому й безнадію проганяла.
Ступати крутизною до мети,
Не зупинятися на перевалах.
Порив зухвалий і натхнення спалах,
І радість, і печаль – усе це ти.
До тебе я спішу з усіх усюд,
З розчарувань усіх і всіх спокут,
Щоб серцем біля тебе просвітліти,
    Біля твоєї милої руки,
    Біля твоєї чистої ріки,
    Що промениться, ніби самоцвіти.

15
Посіяла свій спів, немов срібло,
На польовій задуманій дорозі,
Де глід світився, як червоні сльози,
Під вечоровим втомленим крилом.
Думкам врочисто й лагідно було
У тій щоденній неквапливій прозі.
В тремкім передчутті метаморфози
Принишкло змовкли гілка і стебло.
Вона пройшла граційно, наче лань,
Іскринками незнаних почувань
Душа мінилася, ясніла, грала.
З тих іскор – полум'я яскравий сніп.
Моя любове, ти, неначе хліб,
Мене в тяжкі хвилини осявала.






ОСТАННІЙ ВІРШ ФРАНКА

Ось і все. Пронеслися літа борні' і праці.
Одвулканили грізно, спливли золотавим листям.
Безліч задумів ще у могутньому мозку іскряться,
Та одному лишень на цнотливий папір перелитися.
Самотина. Війна. Заклопотано-хмурі львів'яни.
У жовнірах сини і дружина в лікарні давно.
І минуле просвічує в пам'яті дивним сіянням,
Проростає крізь глей забуття, як зерно.
Ти орав. Корчував. Розбивав гнівно молотом скелі.
Україні і людству гостинець в будучність мостив.
Якби знову почати, забувши про муки пекельні,
Що б змінив ти? Нічого б, либонь, не змінив.
От і все. Не чекалось такого швидкого фіналу.
В незліченності дум, що гудуть, як стривожений рій.
Упіймай ще одну, молоду, бунтівливо-зухвалу,
Й поклади на папір, наче камінь важкий.
Так закінчиться шлях: кострубатістю літер,
Що, як іскри, летять з-під погризеного олівця.
І вогненністю слів, що ніколи їм не спопеліти^
І безсмертям думок, як вінок над чолом у співця.
Хай заскімлить смішком ботокуд, утішаючись:
Без Франка, мовляв, буде нам легше прожить.
Та осінній твій вірш на папері, мов рана, червоно горить:
– Не мовчи, коли гордо пишаючись,
Велемовно брехня гомонить!








Як я піду під тихий сплеск печалі
При світлі барвінкової роси,
Ти не топчи чуття мої прив'ялі –
Вони з твоєї виросли краси.
Не співчувай, а обійди їх просто,
Бо я їх сам на знищення прирік.
В твоїм житті я випадковим гостем,
А ти в мені – веселкою навік.








Під навісом, на мішках пшениці
Хлопчики замислені лежать.
Люта спека лапою тигриці
Вперто їх силкується дістать.
Хлопчики утомлені й щасливі,
Люба їм перепочинку мить.
Полудень снує думки ліниві,
Як незриму, невагому нить.
Я до хлопчиків тих серцем лину,
В їх стозвукий і стобарвний світ
Спогади натягую, як линву
За десятки бистроплинних літ.
Я тягнуся, аж душа німіє
І бринить в напрузі, як струна.
Тільки ж берег той все даленіє,
Де ожина і верба сумна.








Відкрийся мені, літо, не спіши
За пруг осінній. На твоїм порозі
Зустрітися поезії і прозі
Судилося. І срібний плач ожин
Мене перестріває по дорозі.
Так безтривожно й чисто на душі,
Мов сів я одпочить на спориші
І все, що мріється, здійснить в спромозі.
Хитає ствердно головою клен.
Цей день мені навік благословен –
Його шляхи, турботи і тривоги.
Чому ж так швидко відпливає час,
Мов корабель у даль космічних трас,
А я стою в задумі край дороги?








Коли ми йшли на практику до школи,
Шарівся ніжно на деревах лист,
Бо осінь мала незбагнений хист
У радість огортати все довкола.
Але її краса смагляволиця
Не мала стільки ясноти і чар,
Як те тендітне, лагідне дівча,
Що розсівало сміх, немов пшеницю.
Я стежив, як пливе важка коса
Й березовий листок, немов оса,
Настирливо над нею кружеляє.
Дівча пішло у глибину алей.
Його шукаю я давно, але
Береза сумно віти опускає.






ВИСТАВА

28 серпня 1903 року в моєму
рідному селі Видинові, що на
Покутті, в селянській клуні
відбулася перша аматорська
вистава.

У сільськім незвичайнім театрі
Сцена мощена з дощок шорстких.
І артисти не вміють ще грати –
Неприродно виходить у них.
Люди мовчки стоять на прем'єрі
І захоплено ловлять слова.
І в трактовці наївно-химерній
Вічна драма людська ожива.
Як їй вірять, тамуючи подих!
І в прозорій краплині сльози
Переплутані радість і подив,
Наче пруття тонкої лози.
Переплутані біль і надія,
Мов у вишивці сяєво барв.
Це ж така незвичайна подія –
Хто б ще стільки людей тих зібрав!
Тут сільський самоучка-філософ,
І одвічний нетяга-гультяй)
Тут покутська мадонна боса
Розпустила коси ручай.
Щось неясне у головах бродить
І колише думки-комиші.
Мало хліба земелька ця родить,
А потрібен ще й хліб для душі.








З Анатолія Біцуєва

Ти хочеш поділити людську радість?
Вона нічого не сховає, ні.
І засміється щиро і посадить
До столу, де веселощі й пісні.
Ти хочеш поділити людське горе?
Нелегко стежку віднайти туди.
Бо горе не одразу заговорить,
Воно мовчить. Та ти її знайди!








Заплуталися в літі всі стежки.
Немов черінь, пашать дороги спраглі.
І дітлахи, на сонечку засмаглі, -
Вовтузяться на березг ріки.
А наші крила вже в політ забагли.
Село ми покидали залюбки,
Аби вернутися через роки,
Як скрутять болі і страждання наглі.
Та хоч би й знав, пішов би без вагань
У світ цікавий, у досвітню рань,
Як на побачення ідуть уперше,
Я й досі пізнаю його дива.
З його краси усі мої слова
Шугають, вільно крила розпростерши.








Як із Прутом зостануся я наодинці,
То любов свою виповім кожній билинці,
Кожній гілці, що птаха співучого бавить,
Кожній бджілці й мурашці малесенькій навіть.
По гарячім камінню пройдуся босоніж
І побачу дитинство своє на осонні
У хлоп'ячім гурті, при безжурній розмові,
Де смішинка проблискує в кожному слові,
Де літа ще не мчать у нестримнім розгоні,
А скубуть неквапливо траву, наче коні.
В білім мареві мріють хустинки знайомі.
Йдуть із поля жінки. Доброта на обличчях і втома.
А дівчата розквітлі аж світяться юним азартом.
Розколошкають нас несподіваним жартом...
Тихо. Серпень сліпуче горить, як ракета.
Тут ходило дівча, полохке, мов трепета.
Вже у скроні мені заплітається осінь,
А хода дівчиняти у серці відлунює й досі.
Крутосхили життя... Полустанки і станції людні.
Бризки свят і глибинно-напружені будні...
Прояснілий, я знову зійшов на знайомій зупинці
І в любові освідчуюсь кожній билинці.
І задумливо Прут мені дивиться в очі,
І тополі його з кожним роком дорожчі.








В дитинстві ми дивились на зірки.
Лилося в душу сяйво їх манливе.
Словами подивовано-малими
Перекидались довго залюбки.
Мовчали приголомшено садки,
І в них на те свої були мотиви,
Бо в зоряному небі стільки дива.
Як на раменах принесли гілки
З весняного дзвінкого неспокою.
Молочною дорогою ясною
Блукав допитливий дитячий зір.
Хоч відповідь і не на все знаходив,
Та оселився в ньому вічний подив
Перед величним мерехтінням зір.






МОРЕ

1
Віч-на-віч з морем, як віч-на-віч з горем,
Розгублено і знічено стою
Чи почуваю в чімсь вину свою
Перед його розгніваним простором?
Віч-на-віч з морем, як віч-на-віч з щастям,
Свічусь жагою щастя, аж горю,
Немов відшукую свою зорю
У з'ятреному мареві хвилястім.
Віч-на-віч з морем, радістю і горем
Потрібно посередника мені.
Він ці рядки, мов хвилі, перегорне,
Замислиться: а що ж у глибині?
Чому душа, як море, хвилювалась,
Що значить чайок несповитий галас?

2
Буває море добре, як мій тато:
Хоча й таїть печаль у глибині,
Але нічим не виповість мені –
Мовляв, і в тебе клопотів багато.
Ці зустрічі нечасті – наче свято.
І незлинялій раді новизні,
Ворушаться якісь чуття чудні,
Мов кільчики – пора їм проростати.
Я не боюся осуду і кпин,
Видобуваю слово із глибин,
Пихату поверховість зневажаю.
Не зраджу лиш закону доброти:
Печалі невигойної пласти
У серці неторканними лишаю.

3
За кілька днів поїду я звідсіль,
Забравши тінь прозорої осмути,
Що так і не вдалось мені збагнути
Блакитне диво – таємницю хвиль.
Мінливість безнастанна. Лет розкутий.
Мигтливих зблисків золота кадриль.
Веселий відгомін бучних весіль.
Слід юності, ясний, хоч призабутий.
Далекий обрій, наче тятива,
Що натягнула моря мисль жива,
А берег – лук, вигинистий і пружний,
І певне, кожна хвиля – то стріла,
Що в серце безборонне увійшла,
Мотив збудила, сонячний і мужній.

4
Дівчатко гралося у хвилях, як дельфін,
Кидалося у розімлілі хвилі.
І в їхнім незбагненному розкриллі
Дзвонила юність – лазуровий дзвін.
Про що у ті хвилини мовив він?
Що даль життя – то сонцебризні милі,
Де каравани радісних флотилій
Пливуть, пливуть за щастям навздогін..,
До кожного своє приходить море,
То незглибиме і жахне, як горе.
Суворе, гучносиле, як борня.
То, наче мати, щире і ласкаве.
То, як буяння юної уяви,
Що мрію неосяжну здоганя.








Ряхтять-сміються квіти на галяві.
Яке єднання неповторне барв!
Червона, синя, біла, голуба –
Як витвір фантастичної уяви.
Медово пахнуть соковиті трави.
Дерев могутніх сонячна різьба.
Зрівняєш їх із воїнством хіба,
Що з гідністю несе знамено слави.
Ген пасіка видніє вдалині,
І на бджолиній золотій струні
Бренчить заблудлий вітер біля вуха,
Вустами ворушкими верховіть
Так тихо, що лиш серце розрізнить,
Питає ліс: «Яка у тебе скруха?»








Дощі наступають і кінно, і пішо,
Здригаються плечі тужливих беріз.
Ногами дощів скаламучена тиша,
Котру я так ревно беріг.
Дощі не вгавають – навальна піхота -
Де поле, де ліс, а де путь.
Дощі марширують – за ротою рота -
І осінь в обозі везуть.








До мене осінь журно підійшла.
В очах яскріло сяйво горобини.
І ледь розгублена, як у дитини,
її усмішка сонячна була.
Габою слалася прозора мла,
В холодну вільгість кутала долини.
І голосне прощання журавлине
На білих крилах височінь несла.
Як жінка із прив'ялою красою
Торкнулася мого чола рукою.
Мені ж той приторк болісно щемить.
Бо з кольорів бучних празникування
Весняного безжурного буяння
Не зміг я і в уяві воскресить.








Мій друже, над нами літа-літаки
Летіли-гуділи замислено й стрімко.
Але не старіють чуття і думки,
Як наші обличчя на давньому знімку.
Поволі майбутнє минулим стає,
Але залишається з нами минуле.
І є ще майбутнє – твоє і моє –
І те, чому в юності ми присягнули.
Наївні розмови – у серці на дні.
Із них проростали і мудрість, і досвід.
У плині життя, на його бистрин
Вони нашу волю гартують і досі.






КАЗАХСЬКІ ЕТЮДИ

1
Той потяг, наче промінь крізь туман,
Уперто пробивався крізь простори.
Ряхтіли ниви, височіли гори,
Граційно ріки вигинали стан.
Задумливі міста синіли чисто,
Напружуючи мускули і мисль.
Звабливу далеч і бентежну вись
Вітчизна відкривала урочисто.
Ми в ній були, мов у ріллі зерно(
Вона у нас – огромом океану.
Ми – колосочки золотого лану,
Вона – могуть, і віра, й знамено.
Ми – крила для польоту розпростерті,
Вона – надія світла і безсмертя.

2
Приземкуваті і міцні, як пні,
Принишклі у задумі незворушній,
Хати стояли. Надвечірні ружі
Цвіли манливо в кожному вікні.
Ця даль розкрилена, неначе стяг,
Комусь була за лагідну домівку,
Що знала пісню мудру і примівку.
А ми у неї поки що в гостях.
Йдемо по вулицях, безмежно юні,
І надимає наші сорочки
Романтика. І м'язи, наче струни,
Собі роботи просять залюбки.
Отої, що, бувало, з ніг валила,
Що нас із цілиною поріднила.

3
Мені здавався степ казахом літнім.
У пам'яті його мільйон сказань.
Пригаслі барви юних поривань
На вижовклім виду вже ледь помітні.
Неначе гуси, бігли ковилі,
Хапали вітер за прозорі поли.
Котився день, як перекотиполе,
Щоб десь згубитись на краю землі.
Я слухав мову мудрого казаха,
І стежив зором за ширянням птаха,
І щось собі наївне міркував.
Усмішку літа і принадність льоту,
Ясну ширінь і сонячну щедроту
Мені казахський степ подарував.

4
Вантажили ми сіно запашне.
Заклично блискали на сонці вила,
А спека невмолима так в'ялила,
Безжалісно пекла, немов огнем.
В натузі нили від незвички руки,
Описуючи дуги без кінця.
Котився піт струмками із лиця,
Солоний, почорнілий від пилюки.
Напарник мій, неначе Саваоф,
Згори дививсь на автора цих строф
Не те, щоб зверхньо, швидше добродушно.
Мене той погляд ніби обпікав
І за безсилля я себе картав.
Чи вистою?– бриніла думка скрушно.

5
Комбайн хурчав, гудів; двигтів, помалу
Занурюючись в жевриво хлібів,
А курява з пилюки й остюків
За горло брала хижо і зухвало.
А сонце так нестерпно припікало,
Незрушне, хоч сідай бери та й плач.
Я пильнував, як міг, свій копнувач,
Аби солому викинути вдало.
Коли ж спинились врешті на обід,
Гучав мені металом небозвід,
А комбайнери на м'якій соломі
Сьорбали борщ, неквапні мовчуни.
Та їх прості слова без зайвини
Такі, немов зерно, були вагомі.

6
Посеред степу юрта самотіла,
Немов прийшла вона туди з легенд.
На вітрі бляклий лопотів брезент,
Як птах, що пробує для льоту крила.
Казашка поралася на подвір'ї,
Погукуючи зрідка до дітей.
І голос, вилітаючи з грудей,
Незримо танув у яснім безмір'ї.
Була земля гаряча, мов долоня,
І ковилів замислена погоня
Несла повз мене предковічний сум.
Чи захмелів я від краси п'янкої,
Чи, може, від піали кумису,
Піднесеної доброю рукою?








Цнотливі барви снігу. Аж ногам
По них ступати боязко й бентежно.
Біліє даль, ясна і безбережна,
Відкрита навстіж голосним вітрам.
А чий то слід повився обережно
І загубився десь у лісі там?
З природою зоставшись сам-на-сам
її життя уважно й пильно стежмо.
Від нас залежить: будем рівня їй
У доброті і мудрості своїй,
Чи в суєті погрузнемо убого.
Завіяло дороги, замело.
По груди у снігу стоїть село.
Над ним – хлібина сонця золотого.






СПОГАДИ ПРО ВЕСНУ

1
Там тополька чекає на березі,
Скачуть коники, сірі й зелені.
Лиш не знаю, де жаль береться,
Де той спогад росте, як зело.
Хвилі гріють блакитні лапки,
Смичуть сонце за довгі коси.
Вітер свиту свою перелатану
Простеляє на сінокосі.
Можна спалахи вгамувати,
Бути стриманим на обіцянки,
Заховатися гордовито
В неприступні, пихаті амбіції.
А твою чистоту криничну
Не замулює тимчасовість.
Не змовкає полин предвічний,
Посивілий, гіркий, як совість.

2
Як я до тебе слово ніс –
Чуттів юнацьких спалах –
Весняна повінь твоїх кіс
На вітрі вирувала.
Звучав, як скрипка, виднокруг,
Душа моя співала,
Коли гаряча злива рук
Натхнення дарувала.
Схиляв ячмінь русявий вус,
Яріло стигле літо,
Коли жаркі пелюстки вуст
Розкрились буйноквіто.
А літо бігло у літа,
Наздоганяло осінь...
Твоя усмішка золота
Мені сіяє й досі.

3
Відтоді, як лебединою ходою
Ти пройшла і чуле серце обпекла,
Над моєю молодою головою
Віхола мела, мела, мела.
Стан тополі. Чорні брови. Карі очі.
Темні ночі. Переливні голоси.
А кохання, як калина, палахкоче.
Буйний вітре, синій вітре, погаси!
Як тужив я! Скільки мріяв-перемріяв!
Знають верби, і тополі, і зірки!
Стільки світу я любов'ю переміряв!
Осипались осіянні пелюстки.
Відпливло. Затихало. Даленіло.
Перелуння переливно одцвіло.
Перемовкло. Перестигло. Заніміло.
Лиш печаллю опромінило чоло.
Я в ласкавім надвечірньому промінні
Знов на тихім полустанкові зійду.
І на скронях заясніє ранній іній,
Як роса у білоквітному саду.








Ступила осінь на побляклий луг.
А ще недавно тут весна буяла
І ти в ромашковім вінку стояла
Все сяяло й мінилося довкруг.
Схилило сонце на вечірній плуг
В задумі голову. І запинала
Туману сивого останній спалах
Закутали у свій вологий пух.
...Промчиться потяг. Видива минуть.
Покриє все холодна каламуть.
Коли ж нарешті крига ночі скресне,
Побляклий луг і вдалині село,
Твоя хустина біла, мов крило,
У пам'яті моїй ізнов воскресне.






БАЛАДА
   ПРО П'ЯТЬ
      ШМАТКІВ ХЛІБА

Із Серафима Попова

Без батька у війну зосталась хата...
П'ятірко нас до матері тоді
Тулилося – маленькі ще хлоп'ята,
Замурзані, голодні і худі.
Прийде з роботи мама і з собою
Окраєць хліба принесе у дім.
Відтак покрає точною рукою
На п'ять шматків, щоб порівну усім.
Сама на лавку втомлено сідала
І їла теж. Було нам невтямки:
Коли вже навіть дітям нестачало,
Які ж мізерні їй оті пайки!
Та сталось так, що мамин той шматочок
Одного разу зі стола пропав.
І лячно зустрічались наші очі,
Аби збагнути врешті: хто ж узяв?
Бо то було велике святотатство...
Повинен той покару понести;
Хто посягнув на чесне наше братство –
І треба його конче віднайти!
Але шукай, як кажуть, вітра в полі.
І стала мама журно міркувать,
Як рівними зробити знову долі,
Щоб замість чотирьох та стало п'ять.
Вона не видавало свого болю,
Шептала: «їжте, рідні ви мої!»
І на змалілий той шматок поволі,
Мов зерна, сльози падали її.
Та не тому, що голод лютий морить,–
Було їй кривдно, що в тяжкий той час
Брати, такі довірливі ще вчора,
Зневірилися нині перший раз...
З літами ми ще більше подружились,
Звірялися у радості й журбі,
І таємницями всіма ділились –
Ніхто не замикався у собі.
Ніхто не став ні скнарою, ні впертим,
Лиш той, хто мамин з'їсти хліб посмів,
Немовби учинив він злочин смертний,-
Признатись нам у цьому не зумів.






ДАВНЄ ФОТО

Ось те, що не піде у тлін:
Сім'я присіла на ослін,
Ще мамі серце біль не крає,
Що зліз найменшенький з колін
І білим світом десь блукає.








Уже на хмарах-парашутах
Спустились осені десанти.
Птахам щасливого маршруту
Багряні зичать транспаранти.
Яке роздолля кольорам,
Яка завихреність півтонів!
Живопис є – немає рам.
Закони є – нема канонів.
Оця нескутість кольорів,
Душевна щедра розмаїтість
Од гроз узята і від вітрів,
Полишених у теплім літі.
Кошлата супиться блакить,
Передчуваючи негоду.
А літнє сонце мирно спить
У кулаці смачного плоду.








Мурують скирту бронзотілі дядьки.
Орудують упевнено й завзято.
Виліплюють їй артистично боки,
Вивершують, аби була ошатна.
Удосконалюючи, як мистецький твір,
Не вдаючись до схем і епітетів,
Мурують скирту, як пам'ятник літу –
Хай осінь здивується: ого яка!
Із сонячного прядива на фоні блакиту –
Русява красуня, граційна й легка.
Перелистано літо. Серпень – його епілог.
Вже вітер хмари у валки згрібає,
А скирта випромінює тепло
і опустіле поле осяває.








Як наша нива золотиться,
Гриваста, вільна, гомінка,
Тоді душа, неначе птиця,
І чиста мрія – мов ріка.
Ясне безхмар'я і погіддя,
Золототканий піснепад.
Яскриться сонячне поліття –
Тужавих колосків парад.
Думок бентежне рокотання.
Та з-поміж них – гучніш одна:
Всі наші славні починання
Ростуть з маленького зерна!





Збірку "Поле колоситься" надруковано у м.Одеса,
Видавництвом «Маяк». 1987 рікік

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru

Роботу над сторінкою розпочато
26 листопада 2006 року