|
Все, що пошле мені ласкава доля, -
Краплину з лугу чи зернину
з поля,
Усе, що живить дух чи завчасу
Мене долає тут, -
перенесу.
Перенесу труди мої медові,
Гіркі меди невинної любові,
Сльози німої трепетну росу
Якось в собі, в душі
перенесу.
Свої і людські тяготи й недуги,
Які в мені не знищені, не стерті,
З одного краю сутності на другий
Перенесу -
з народження до смерті.
Лиш тобі повідаю одному, -
Більш ні з ким про те не говори, -
Я живу у небі осяйному,
Світ зелений люблячи згори.
Що життя не розумію – плітки,
Знаю його примхи до кінця:
Я щодня вертаюся до клітки,
До будення – тихого ловця.
Але небо і тоді присутнє.
Лиш душі висоти голубі
Відкривають істинне і сутнє
У житті людей і у собі.
Знов затвори скреготять злобливо.
Хай вони потішаться, нехай, -
Птиця я
усім замкам на диво.
Ти мене у небі почекай.
(З кн. «Територія слова»)
Поетична збірка
"ТЕРИТОРІЯ СЛОВА"
Розділ 1.
ПРОСИЛОСЯ СЛОВО
Весна йде. Пташині стріли
Вже небо перехрестили
І, наче локатор, крило
Нащупує рідне тепло.
Я заздрю цтахам - з причини,
Що мають природу горду,
Що вірні гнізду, і роду,
І співам своїм височинним...
Я заздрю птахам завжди,
А найбільше, коли над миром
Летять чорно-білим пунктиром
І знають:
чому і куди.
Низенько ясен клониться:
зі святом!
Вербове серце ніжністю взялось...
Весну в неділю березень посватав,
Лише весілля ще не відбулось.
Але іде щасливе готування:
Проміння тчеться, і цвіте лоза,
і ліс готує синє гаптування
І розселяє птиць по голосах:
При-линь, при-линь
На-Волинь, на-Волинь...
Щемить березі сік у білих грудях,
Як захід на блакитне полотно
Під тихий шепіт зоряних прелюдій
Проллє рожеве запашне вино.
Весну в неділю березень посватав! –
Так гілка гілці,
так – лоза лозі.
І очерет, сухий, дивакуватий,
Скрипить від щастя на одній нозі.
ПІСНЯ ПРО ГАЛИНУ ВОЛЮ*
Тільки небо вгорі та внизу кучеряві мохи,
Та навколо лісів – нескінченна зелена
сваволя,
В лісовій гущині, від очей заховавшись лихих,
Настороженим птахом жила собі Галина Воля.
Ой, не знаєш ти, Галю, що волю твою потайну
Розсекретили люди назавше й до самого споду,
Лісоруби прийшли, прорубали дрімучу стіну,
Відчинили ворота у двір твій і двері в господу.
Й над високими кроквами імені твого села
Твоя воля витає, як пісня, а може, легенда...
Кажуть люди, ти в пана вродлива кріпачка
була,
Мала спутані руки, душі не давала в оренду.
Кажуть люди, що доля до вільного, до козака
Незрадливу тебе привязала такою любов'ю,
Що одразу всі пута згоріли на спритних руках.
А як ти утікала – летіла зоря за тобою.
Як з коханим у лісі складала нехитрий палац,
Був солодким твій піт, бо робота була
не з понуки.
Ти й сама ще не втямила – тим, що від пана
втекла,
Визволяла з неволі і діток своїх, і онуків,
Їм носили в колиску співанки пташки лісові,
Зачаровані лосі на рогах приносили зорі.
Їх не виказав ліс ані жодній лукавій сові...
У Волині та Галиній Волі –
споріднений корінь.
• Галина Воля – село в Старавижівському
районі на Волині.
Просилося Слово біля дверей:
«Пустіть на дорогу, пустіть до людей...
Я гоже й дуже, я знаю шлях!»
А його дверима по лобі: трах!
І заглядало в усі шпарки,
Характер мало стрімкий, шпаркий.
Билось-просилось, як риба об лід,
Через «не можна», через «не слід»...
Пошматувало крила й злягло.
Довго ще гріло живлюще зло,
Врешті, з роками згасло і те.
Заходжу:
«Дядечку Слово, спите?
Вставайте! Біля відкритих дверей
Жде вас дорога...»
«Я вже старе...
Я вже ледь тепле – минув мій час.
Внучатко родилось, йому б до вас.
Воно також прагне височини.
Хоча б кватирку йому відчини!»
Просилося Слово біля вікна...
ІЗ ЦИКЛУ «НАД ПРИП'ЯТТЮ»
I
Ріко, ріко... Ти вже й не річка – назва.
Промовиш вголос – озирнеться світ.
То по тобі пройшлись убивчі спазми,
То над тобою Всесвіт посивів.
І місто те, на березі твоєму,
Стоїть німе і біле, як мана.
І тільки ліс навколо потаємний
Схилився, ніби зречений монах.
А ти ж таки не хто-небудь, а річка,
І світла пуповина джерела
Веселого іскристого потічка
Колись отут навіки прип'яла,
Аби в тобі блищала риба всяка,
Аби дівчата омивали вид
І відчайдушні хлопці-волиняки
Твої глибини міряли убрід.
Під самим серцем в матері Волині
Ти вічно б'єшся і течеш, течеш...
І гіркота твоя по крапелині
У неї струменіє з-під очей.
Бо скільки у собі вона носила
Річок, джерел (немає їм числа!)
Тебе біда найтяжча підкосила.
Твоя біда з водою не сплила.
II
Їдемо над рівчаком. Дорога додому звична.
Ось вже і ліс поріділий нас на шляху
перестрів.
Ні, не втечу, не змовчу.
Невже ти і справді річка?
Невже ти і справді Прип'ять – отой
підшнурований рів?
Признаюсь, я й досі нишком надіюсь, що це
не ти,
Що, може, десь у траві тихенько собі петляєш...
Але, до землі прип'ята, куди б ти могла
втекти?
Ти ж лелекою не злетиш над луками і полями.
І вірити мушу,
мушу любити отой рівчак,
Що десь там рікою стає, що має джерельне
начало...
І тільки дитятко моє три рази перепитало:
– Невже то, мамусю, річка? – із недовір'ям
в очах.
III
Тебе, живу-живісіньку, як вуж
Отой, що сірим блиснувши хвостом
Подався із чорничника чимдуж
На простір,
у лещата взяв бетон.
Здавалося б, для користі й вигоди,
Та правильної форми береги
Не гріють більш твої маленькі води,
А стережуть тебе, як вороги.
Ще небо голубіє над тобою,
Ще чапелька на голос джерела
Несе мерщій до твого водопою
Два сірих невпокорених крила.
Та з берега високого не чуті
Їй наспіви джерельні.
І тоді
Стривожить дно, нап'ється каламуті
І не побачить неба у воді.
Не дайся, річко,
Пручайся, річко!
Знайди у лузі блакитну стрічку,
Зірви перешкоди, мости і плоти,
В зелену косу її знову вплети.
Повір, і мене випрямляли не раз,
Здавалося, – просвіт у вікнах погас.
Але, як у власну повірю біду,
Я просвітку того уже не знайду.
О, як нам навколо земної осі
Нелегко крутитись не так, «як усі»,
І мати своє, незалежне русло,
І дбати, щоб ряскою не поросло,
На кожного з нас є суддя не один,
І кожен бажає, щоб плив так, як він.
І кожен про тебе судити мастак:
Інакше течеш – то, значить, не так.
Нам, річко, з тобою на світі оцім
Як жити – то разом, як вмерти – усім.
Та поки нас живить з глибин джерело,
Нам треба своє захищати русло.
Цей дощ – сліпий. Іде собі над шляхом,
Як хлопчик, що від матері утік,
Легких, принадних прагнучи утіх,
Не переляканий ніяким ляком.
Сліпий собі.
Від хмари геть одбивсь,
Та він – її веселий відголосок.
І сонце щедре і простоволосе
Йому вже сушить п'яти голубі.
Та він періщить! Ще не відступив,
Ще сонцеві доказує незгоду.
Але ніхто ніде серед народу
Ніколи сонце не назвав сліпим.
О. ГОНЧАРУ
Собор стояв. І темними ночами,
Неначе місяць, сяяв його дзвін.
Хтось вивіску повісив: «Магазин».
Окремі йшли,
собор не помічали.
А ті, хто куті двері відчиняв,
Не витирали ноги на порозі.
І торгували в войовничій позі,
І торг цей дикий галас учиняв.
А тут – гроза і злива небувала...
Не витримала вивіска, упала.
Явились миру обриси святі.
Хто де стояв – і праведник, й злочинець –
Попадали відразу на коліна.
У захваті.
В страху.
У каятті.
Той камінь був тяжким. Привалювали чесно
Не зрушить вже ніякий буревій.
– Якщо він дух святий, то хай воскресне! –
Складали губи в усмішці кривій.
І хоч розп'яття відбулось прилюдне,
Та щось лякало: а якщо якраз?
І пильнувало юрмище іудине:
І знову:
то артикул, то указ!
Ні слова, ані пісні. Вже зірниця
Пригасла в материнському жалю.
Вже темрява, як чорна плащаниця,
Лягла на душу, очі, на ріллю.
Здавалося, вже лиха того досить.
Уже мертвяк. Могила – та й усе.
Як в нього навіть діти – малороси,
То хто їх до Вкраїни вознесе?
І раптом в мить одну, усім ті а подив,
Прорвавши темноти камінний прес,
Великий Дух великого народу,
Немов Христос, воскрес,
воскрес!
Отак, в єдину мить.
Й не зоглядівся
Ні сторож, ані ворог. Тільки Бог,
Єдиний, Бог, що чув, як він молився,
Утер сльозу, простив і гріх, і борг.
ВІДРОДЖЕНІ
Як Фенікси, підносяться святині.
Піднявшись, ще святішають однині,
І мудре світло посилають нам
Відроджені портрети, імена...
В нових убраннях і слова, і храми,
Вже їхнє торжество не за горами.
Спинімся!
І покаймось між .людьми, –
То не вони відроджені, а ми.
Вони, у часі й просторі безмежні.
Як сонячні, неспопелпмі вежі.
А нам би тільки очі підвести,
Нам – вирватись серцями з суєти!
Обізвуться святині, не німі –
Відроджуються не вони,
а ми.
ПОКРУЧ
Невесела пісня в українця...
То немов жалоба, то спокута...
Висохло вино – біди по вінця.
Вицвіли меди – сама отрута.
Покруч! По містах і селах – покруч!
По умах, серцях, в зерні і слові!
Дивина бере, коли десь поруч
Солов'ї виспівують ранкові.
Пісню ту, що прадідам звучала,
Зберегли пташині дитинчата.
Праліси корінням стрепенулись –
Людські від своєї відсахнулись!
Чахнуть приморожені черешні.
Блудять світом вивітрені душі.
Ми на цій землі – як нетутешні.
Наче вже минулі – не грядущі.
Україно! Божа ж ти провінція!
Доки у тобі – біди по вінця?
Доки в світ дивитися з ослінця?
Доки в смутку
пісня українця?
РІЗДВО
Учора на землю вертався Бог.
На саме свято, на саме Різдво.
На землю, дрімучішу від берлоги,
Як сонце, сходило торжество.
А Бог ішов і уже не таївся.
Чудився, минувши столюдне плато,
Що біля порогів та біля під'їздів
На нього уже не чатує ніхто.
І там, де відчинені двері для нього,
Де в мирі чуття і в молитві уста,
На вікна не кинута пересторога,
Як нічка, густа...
І тільки в одному –
печаль чи тривога:
Невже й на сніги є своя татарва?!
Лежала земля без убранства, убога,
Заплакана й чорна, як бідна вдова.
Ніде ні сніжиночки, ані льодинки –
У ніч найтріскучішу, в ніч різдвяну...
І начебто вимушено
ялинки
Світилися ніяково в далину,
І все було в світі якесь... дописемне.
Та співом народ свою душу будив.
Народ свою пам'ять ще не застудив:
«Радуйся, ой радуйся, земле!
Син Божий народився...».
ЩЕДРІВКА
Скинув, скинув бистрий кінь
золотую збрую.
Ти, мій коню, відпочинь,
а я защедрую.
Утомився ти в путі,
стерлися підкови...
Залишай на щастя ті –
підкуємо нові.
Підкуємо, як сніги
місяць переоре.
Нумо, коню дорогий,
перескочим горе.
Десь на схилі, за горбом,
щастя рве стремена.
Як напружитись обом, –
може, доженемо.
Може, пісню, як зорю,
на шляху зустрінем.
Краще, конику, згорю,
ніж її покинем.
Ген летить моя стріла,
серце наскрізь ранить...
Не вези до джерела –
підвези до брами.
Повні руки щедрувань,
господарю – почет!
Рушив, рушив мій гривань.
Нумо, Новий роче!
КРАЇНА ІММІГРАНТІВ
Пташино, птахо, пташко гострокрила!
З далекої, як темінь, чужини
З-за тридев'ять земель до нас летіла
Співцем зеленокосої весни.
Гніздо своє, зруйноване у зливу,
Лаштують знову крилечка малі,
І від твойого радісного співу
Світлішає і небу, і землі.
Земляче, мій зневірений земляче!
Й тобі весна розквітла навкруги.
Чому ж ти в ноги дивишся, неначе
Земля тобі тікає з-під ноги?
Гніздо своє похиле занедбавши,
Розносиш бруд, ламаєш те, що й є,
Неначе ти збираєшся назавше
Покинути руйновище своє.
Я чую, як тихцем зітхає вранці
Земля моя під небом горілиць.
Вона – немов країна іммігрантів,
Домівка – лиш для перелітних птиць.
Та правди гіркота усім відома:
Покине птах і гнізда, і сади,
А ми на цій землі – таки ж удома,
Між власного багатства
чи нужди.
Чого мені треба – відваги,
Розсудливості чи зневаги,
Щоб не втратити рівноваги
Під ногами?
Хитається світ, мов човен.
Хитається від учора
Та ще й сьогодні раз по раз...
Де опора?
А мені, щоб не впасти, треба
Хоч би зірки триматись у небі
І вірити, що ніде
І ніколи вона не впаде.
О загребущий, судорожний час!
Чорний Едем... посередині нас.
А ми забули заповіт і суть.
І знов спасати світ іде Ісус.
І кожен, спотикаючись,
за поли
Спасителя хапає, аж доколи
Не вирве хоч би клаптичок поли –
І все,
немов прощення відмолив.
Іде зухвало далі торгувати
Душею, лахом, тілом, словом, братом,
Ще й доказати святість власну може: –
-- А в мене – он,
благословення Боже.
|
В селі закінчила середню школу. Вчилась старанно, в основному на
«відмінно». Особливий потяг мала до гуманітарних предметів,
багато читала. Активною була і в громадському житті: секретар
комсомольської організації школи, активний учасник художньої
самодіяльності. Знала кожну стежину у навколишніх лісах, любила
ходити туди сама, багато думала, мріяла і співала.
