|
Я – обійму
небо!
Автобіографія
Серед голого степу з’явився паросток маленький,
непримітний. День за днем він вперто міліметр за
міліметром тягнувся ввись, до неба, до сонця,
наперекір усьому. Ні вітер, ні дощ, ні навіть
птахи, які обкльовували його листя, не вбили
його, вони лише завдавали ран. Але паросток знав
- він хоче вирости, хоче стати сильним. І коли
серед спеки на землю проливало небо краплі дощу
він жадібно їх ловив похапцем, кожним листочком,
бо боявся, що дощ скінчиться, а він не встигне
набратись сили. Час йшов, літо змінила осінь, за
нею прийшла зима, весна, і знову літо. Паросток
підріс, на ньому з’явились перші гілочки. Птахи,
вже з радістю прилітали до молодого деревця, щоб
посидіти на його гілочках. Вони більше не
клювали його листочків, бо полюбили це маленьке
тендітне створіння, серед гілок якого могли
сховатися від спеки.
Минали роки… Вже серед степу височіє дерево, могутня крона
якого простяглася ввись, а гілки, як і раніше,
тягнулися до неба, ніби хотіли обгорнути його, й
так тримати – не відпускаючи. Птахи насміхалися:
«Це – не можливо! Ти ніколи не дотягнешся до
хмар, бо вони занадто високо!». Інколи дерево
саме розуміло, що це марно, що його мрія ніколи
не стане реальністю, що птахи праві.. І тоді
воно починало сумувати, листя жовкло, опадало,
але минав час і віра з новою силою наповнювала
серцевину дерева, воно знову вперто сантиметр за
сантиметром підіймалося ввись, туди де було
омріяне небо.
Минав час, пори року заміняли одна одну, дні минали, але небо
було ще далеко… І ось знову прийшла ще одна
весна, прилетіли птахи, і одна птаха вирішила
сісти на саму вищу гілку, але… вона була
настільки високо, що вона промовила: «Ти
досягнуло свого, ти обіймаєш небо». І дерево
тихенько, тихенько всміхнувшись у відповідь лише
зашелестіло листям «Так!» |
