ВІД АВТОРА

    Народити, ростити. Звичайні слова, але в них закладена сама святість, яка набуває сенсу при розумінні – дитина. Той, хто не осягнув величності батьківства, не осягнув сенсу життя. Адже, наше продовження фізичне, і перш за все духовне, то – діти, внуки, правнуки... Дана збірочка для дітей, та в першу чергу для тої, яка дала мені можливість відчути себе мамою, дала щастя плекати у ній любов, ростити, навчати, відчути себе поруч неї дитиною – доня. Маленьке диво, яке уквітчало життя радістю. І хто тепер мені скаже, що чудес не буває?

ЛЮБІ
   БАБУСІ, ДІДУСІ,
        МАМИ Й ТАТИ!

Погляд шустро бігав по кімнаті,
Ховався у куточку, під диваном...
В денну спеку, чи ввечері, коли
Пора вже спати, ховався погляд
У кімнатах.
Сміхом галасував посеред нічної тиші,
Спати не давав стомленій родині,
Зате щастя дарував дитині.

Дитинство освячене любов’ю,
До старості глибокої шукатиме
В кімнатах погляд, ловити слухом
Буде гамір по дитячому завзято.
Відчуття дитинства, то є вічне
Свято, коли найціннішим подарунком,
Батька для дитини є – любити її матір.

Бережіть сімейні узи, бережіть наївність
І тепло, бережіть любов, яка плекати буде,
“Дітьми оздоблене” добро.
Бережіть ту чистоту, яка малям зоветься...
Будучи дитиною з дітьми по дитячому
Живеться.


ДИТИНСТВО






Заєнько сховався за ялинку,
Чупнув хвостиком у білий сніг,
Нашорошив вушка й помаленьку,
До іншої ялинки перебіг.
Весь трусився, з переляку, побілів,
Лапки підіймав, на гілля сідав,
Що кожухом зеленим простелились
На землі. Налякався, дуже налякався
Заєнько зими. Вона прийшла
Так несподівано, дмухнула завірюхою
На весь дрімучий ліс... і полетіло мухами,
Щось дуже схоже на зимовий сніг.
Ялинка стала домом, для зайчика малого,
Від вітру захищала – сильного, швидкого.
Він не боявся вже. Інколи , лише,
Здавалось, що ялиночка тремтить,
Певно, вже вона злякалася суворої зими.









У лиса хвостик рижий, білі вушка,
Чорні очки, чорний носик...
Дуже він вже схожий на матусин комірець.
На зимовому пальті його мама носить.
Пухкою хвилею шийку обгорне,
Залоскоче в щічки лагідно мене,
Я рукою проведу, по м’якій шерстині,
Він носика підніме, усміхаючись дитині.
Друзі з ним ми о-го-го...
Не страшна нам лютая зима,
Лиш, великувате мамине пальто, тому,
Напевно, комірець я зніму, собі на
Куртку почіплю, і гулять піду.
У лиса хвостик рижий, рижа спинка,
Біле черевко... і не дивно, що собака мій –
Левко, розгавкався на мене,
Повалив на землю вціпивши зуби у шерстину –
Від біди він рятував дитину.
На нього зовсім я не зла, хоч мама, на відміну...
Бо вже не має лисячого комірця.









Вже посіяв Грудень сніг,
Хуртовини загули...
Обгортаючи морозом ніч,
Зіроньки та Місяць, щось
Нам принесли.
Сиве, сиве показалося з-за
Шторки: кожух червоний,
Червоні чобітки, вуса превеликі,
І величезні два мішки.
Ми пригляділись, підбігли до
Дивини... А то дідусь, звуть –
Мороз. Сани на дворі залишив ,
Сам проліз через вузенький
Димохід. В мішку одному
Подарунки, в другому – Новий Рік.
Та його чекать не стали, бо
Гостинці розбирали – справа нелегка.
Так втомились, аж позасинали,
Як хтось гукнув із далека –
Вітаю! Вітаю!
Годинники першу показали,
Раз дванадцять пролунав їх дзвін.
Вітаю, вітаю – кожен шепотів.
Правда, дивний приснився сон
Одразу всім?

Вже посіяв Грудень сніг,
Хуртовини загули...
Обгортаючи морозом ніч,
Зіроньки та місяць
Січень принесли. У січневім
Візерунку на шибках замерзлих,
Діточок дарунки принесли для Перших...
Хто усмішку, а хто неспинний сміх
Дзвінкий, хто повагу, дехто і любов,
А дехто вибрики всілякі, як завжди...
Отакий дарунок Дід Мороз, зав’язав
Червоним бантом, вкинув у мішка і
Приніс до школи любим, першим
Вчителькам.







ПІСЕНЬКА
    ДЛЯ ВЧИТЕЛЬКИ -
       ДАРУНОК ДОБРОТИ

Закружляли навколо ялинки,
Що вогнями зайнялась вночі,
Білі, пухкенькі сніжинки, в
Дитячій, маленькій руці.
Не стали водою, а хвилею,
Хвиля свято рознесла навкруги,
Плавали кригами в очах,
Просторами щирими, маленькі
Зірочки доброти.
Хто вскочить у води – понесе
За собою невинний потік,
Не змерзне, бо тої ночі
Зігріє його Новий Рік.
І закружляють навколо ялинки,
Що вогнями зайнялась вночі,
Білі, пухкенькі сніжинки, в
Дитячій, маленькій руці.







ВЧИТЕЛІ...

Пісня школяра

Як гірні води дзюрчать удалині,
Несуть початок у життя,
Так безмежною любов’ю вчителі,
Засівають добром “поля”.
Маленькі душі сприймають лік не так,
Очиці – зіроньки у небесах,
А вчителі, а вчителі...
Губляться у тому погляді, немов,
У водах моря, назавжди.
Зажди, час, ти не тікай, хоч
Трішечки зажди, хай пір’я виросте
На крилах, і впевнено піднімуться
У небо солов’ї.
Милуєшся польотом, тішиш душу,
Той політ, якому роками служиш,
Несе подяку майбуття,
Подібно, як гірні води вдалині,
Несуть початок у життя.
Вчителі, вчителі...









Тишком-нишком
Він прокрався в дім,
І найменшим і найстаршим,
Всім-усім малятам,
Подаруночків приніс багато.
Підкажіть, як його звати?
Миколай.
Та, лише, до чесних він приходить,
Це запам’ятай.
Кожен має знати –
Найдорожчий подарунок
Це здоров’я дідуся, бабусі,
Мами, тата...
Помолившися за них,
Можеш і для себе попрохати.
Миколай послухає і подарує свято,
Свято піклування та любові
Всім земним малятам.
Ночі чарівної тої, він
Навіє сон, подарує казку –
Миколай -Любов.







НОВОРІЧНА ПІСЕНЬКА

Давайте разом станем круг ялинки,
Вона займеться світлом новорічним,
Для кожної, для кожної людини,
Стане сяйвом радості довічним.

Раз-ялинка, два-ялинка –
Затупотіли ніжки,
Раз-ялинка, два-ялинка ,
Хлопаєм в долоні.
Підспівують усмішки,
Ховаючись у ялинковім лоні.

Давайте, разом станем круг ялинки,
І пісня хай лунає по цілому Світу,
Охопить радістю родини,
Що дарують діти.

Раз-ялинка, два-ялинка,
Затупотіли ніжки,
Візьмемось за руки,
Чарами закутавшися,
Духом новорічним.









Сива в Діда борода,
Вуса превеликі,
Було налякалась я...
Та полюбляють його діти.

Він приходить в Новий Рік,
І несе з собою свято,
Добрий, милий, щирий Дід,
Чарівник малятам.

Сива в Діда борода,
Вуса превеликі,
Він приходить завжди
Вчасно: непомітно й тихо.

Помічниця в нього є –
Снігова красуня.
Онучко – так Він її зве,
Ну мо міх відкриймо,
І малятам всім Земним
Посміхнемось щиро.
(Пісенька)









Кожушок я маю теплий,
Він пухнастий і м’який,
Як сніжок біленький,
Хоч на мене вже малий.
Ручки ледь влізають,
Черевко стирчить,
Спинку вже не закриває...
Та зате я його маю.
На братика маленького вдягаю,
Він такий пухкенький, білобокий,
Вушка й хвостика чіпляю,
Зайко – не дарма, пестливо, мама
Його називає, інколи і тато.
Кожушок я теплий маю,
Для свого малого брата.









Сніг пішов,
Навколо – біло-біло,
Навіть, і стежина біла,
В білий ліс побігла.
Заховалася в зеленім
Кожусі ялини,
Встромивши голки
У пухкі хмарини...
Ось, вона зима, дитино.
Сніг пішов,
Навколо – біло-біло,
Навіть, річка, дзеркалом
Льодяним біле личко вкрила,
Запарувала водами із глибини...
Дитино, подих це зими.
Сніг пішов,
Навколо – біло-біло,
Нікуди подітися від
Білої пітьми,
Навіть, думка побіліла,
І побігла десь в
Білесеньке туди...









Сонечко лягає спатки,
Вітер дерева колихає,
Закриваються оченятка,
Нічка сон наганяє.
На колінах стою,
Прошу у Бога долю,
І за маму, і за тата,
За усі земні малята.
Місяць в шибку заглядає,
Зірочок посилає
У спокій кімнати,
Сном сповиває.
У куточку мурка заснула,
І ведмедик, і білчатко,
Качечка й мале зайчатко...
Тож, мені пора вже спатки,
Добраніч хлопчики й дівчатка.







РАНОК

Зайчик вибіг на поляну, стриб
Та стриб – сховався за грибочком,
На узлісся піду і погляну,
Укрився заєнько листочком.
Проміння сонечка хапає,
Що ранковою росою лягає,
Лягає скрізь і всюди –
День новий буде.
Пробігла лиска десь далеко,
Пробігли вовчик та ведмідь...
Заголосила в небі лелека,
Вітаючи ранкову мить.
Усміхнулось сонце щиро,
Піднялось високо за небокрай –
Понеслося, полетіло з лісу
В солов’їний гай.
Прокинулись усі комашки,
Усі жуки й метелики
Не сплять, розпустилися
Ромашки, росою миються й мовчать.
На узлісся піду і погляну...
Піду сонечко стрічать –
Веселковий ранок.









По кімнаті тишком-нишком
Бігла мишка,
Носика сховала за черевичком,
Хвостиком махнула,
І в нього стрибнула.
Очка заблищали з темного кутка,
Наша Мурка вполювати хоче
Мишака...
А маленькі мишенята в нірці
Вушками клепочуть,
Віддавати тата Мурці, аж
Ніяк не хочуть.
Мурка лапкою до черевичка –
Суне то сюди, то туди...
Голову засунула усередину
І з черевичком навтьоки.
А черевичок був старенький,
Сумно доживав один в кутку,
Але вже в котре помагає мишаку.









З під листочка визирає
Суниця запашна,
Почервоніли щоки,
Вигріваючись на сонці,
Визирнула, й знов сховалася вона,
У зеленими нитками, вишитій
Сорочці.
Комірець розкішний має,
І шнурок довгенький,
Листок злегка, лиш,
Прикриває стан розкішний
Та повненький.
Пахне смачно так, аж
Облизнулась, а солодка:
Ліпше меду.
Так суничка красувалась,
Що лишився, лиш, листок зелений.









Кажуть, огірки цвітуть.
Та огірочків я не бачу.
Жовтенька квітка,
Мохнате листя,
Вусики стирчать...
Не можу зрозуміти –
Чом огірки у всіх цвітуть,
Лише, листя в нас.









Насупила брови хмаринка,
У синьому-синьому небі,
Невдовзі з’явилась сльозинка,
І шляхом пройшлася до мене.
Річка у саду вишневім,
Умилась дощиком травневим,
Умились квітки і поля,
Умилася пишна земля.
Ліс довгими, довгими вітами,
Дотянувся до неба й хмаринку
Прогнав, дмухнув теплим вітром
І веселку впіймав.
На ній я сиділа, неначе, на мості,
Зливалися всі кольори...
Таку от пригоду скоїв дощик,
Ясного дня, цієї весни.









Вітер дихає через відчинене вікно,
Мило, ніжно продуває,
Несучи в кімнату тепло,
В якім весняну прохолоду ховає.
Ледь гойдається тканина,
Прозора, закутана промінням
Сонячним, ясним. Неначе, та дитина,
Ловить зайчики, та вітряні хвилі, вмить,
Граючись на підвіконні – майданчику,
Не дають зловить сонячного зайчика.









Дз-з-з...
Муха летіла, летіла, стомилася,
Сіла на квітку гарненьку –
Білі пелюстки, брюшко жовтеньке,
На сонечко схожа, тільки маленьке.
А вечір, тим часом, полем пройшовся,
Росою змочив стомлені трави,
Посіяв шепіт дібров, небо обсипав
Зірками, і до лісу пішов.
Ромашка згорнулася, мило схилила голівку.
Так муха, на нічку, знайшла собі гарну
Домівку.









Курчатко ціпало в дворі,
Шукало маму-квочку.
Та ж, всій іншій дітворі,
Щипала травичку.
Ко-ко-ко – впіймала черв’ячка:
Дивіться діти, поживна їжа та
Смачна, біжіть скоренько їсти...
Навчаючи розказувала мама-квочка
Дітлахам.
А те, маленьке, дзьобало асфальт
У нашому дворі, стало жаль його мені.
Я дав йому водички, за пухкого
Хвостика впіймав, погладив і
Додому шлях вказав.
А мати-квочка робила перекличку –
Ціп-я..
Чулося з травички.
Тож загублене маля встигло на
Вечірню перекличку.









Дивлюся: гілка, наче, похитнулась,
З поміж листя великі очі подивились,
Застукотіли зуби об щось тверде.
Я було налякалась, а то білочка,
Знайшла горіх й гризе.
Малесенька, помістилася б у мене
На долоні, я б торкнулася до носика,
До вушка, погладжуючи спинку ніжно,
А пухнастий хвостик залоскотав мене б
У шийку...
Та, напевно, білочка боїться підійти
Поближче, тому, я назбираю в кошика
Горішків і на стовбурі повішу.
Бо друзі, то не лише малята, а й птахи,
Комашки, звірята...
Природу треба любити та охороняти.
Це кожен має знати.









Зранку і коли лягаю спатки,
Молюся за матусю, татка...
Я дівчинка маленька,
Молитви ще не знаю,
Тому, лише навколішки
У Боженька прохаю –
Долі всій родині.
Дякую за кожні: нічку, днину,
За тепле сонечко, за дощик,
І за вітер...
Мама каже: слова щирої дитини,
Стають найбільшою молитвою,
Тож молімось, діти,
Щоб молитви наші до Бога линули.









Хмарилося зранку,
Сильно дмухав вітер,
Дощовим сніданком,
Ласували діти.

На десерт, веселка,
Виглянула в небі,
Дивовижна і солодша,
Від самого меду.

На каруселі,
Катались веселковій,
Щасливі та веселі,
Маленькі і дорослі.

Закрутились у таночку,
Заплутались у сонячних
Проміннях, донечки й синочки,
Коли долонями хапали вітер.

Він роздував хмаринки,
Ганяв по небу,
Легкі, немов, пір’їнки,
Крилаті, як лелека...

Хмарилося зранку,
Сильно дмухав вітер,
Дощовим сніданком,
Радо ласували діти.









А чому хмаринки білі,
Наче, вата,
Як пух м’ягенькі?
Запитав у тата
Сергійко маленький.
Та ще й додав – а
Давай, ми зловимо одну!
Виліземо, он на ту гору,
Я руки простягну і
Швидесенько хапну.
Знизу нам здається,
Що вони пливуть
По лінивому повільно,
Та насправді же, літають...
Та вони ще й крила мають? –
Перебив Сергійко тата.
Ні, синочку – промовив усміхаючись –
Хмарини не крилаті.
Тату! А як вони пливуть – небо,
Це ж не море?
Їх ганяє вітер по небесному просторі.
Сергійко задумався про вітер,
Про хмарини, про небо і про море...
Для тинини – нерозуміння, незнання –
Велике горе.
А квапливість знати, можливо,
То недолік, а можливо, перевага,
Кожного маляти.
Тож, усі матусі й тати знають,
Що хмарини крилами махають...







КАТРУСЯ-ДОБРОТА

Зручніш сідайте, діти,
Розкажу казку вам,
Як у чарівному лісі,
Дівчинка жила.
Гарненька, чепурненька,
Рум’яні щоки,
Коси русі,
Звуть її Катруся.
Будинок гарний мала
З листя лопуха,
Лозину – за перину,
Замість лампи – світлячка.
А в раннюю годину,
Вмивалася росою,
Сонечко сушило,
Проміннячком ясним
Милую дитину.
А друзів так багато,
Справжня дивина –
Жучки, комашки та звірята,
Дружная сімя.
Тож, мабуть, здогадалися,
Малята, що дівчину ту
Звати – Катруся-доброта.
Та, якось, в ліс прийшла
Химера, нечупара й дуже зла.
Заздрила Катрусі,
Злилась сильно-сильно, друзі.
А Катруся посміхнулась,
Щиро, як завжди.
Неначе, лід, Химера розтопилась,
Від дотику Катрусиної доброти.
Тож, і ви, малята, пам’ятайте –
Не личить дітям бути злими,
Радіти треба й усміхатись,
Аби не стати льодяними.









Навесні, як давно розтаяв лід,
Я забрів у брід,
Сил не маю повернутися додому,
Бо не можу вилізти із броду.
Сів, подумав, полінився трішки,
Зрозумів – треба брід перехитрити –
І поплив.
Та на пів дорозі знову лінощі обсіли,
Іх здолати я не в змозі,
Вже не маю сили.
Аж ось, у очереті, качка хвостиком
Махала, каченят навчала.
Голод взявся їх наздоганяти,
Коли я опинився дома,
Як вечерять звала мати.
Тепер я знаю –
Лінощі треба проганяти.









Ведмедик косолапий
По лісові гуляв,
Ягідки смачненькі
У кошика збирав.
Трапився йому грибочок,
Завзятий та прудкий,
Товстенька ніжка зпід листочка,
Побігла в ліс густий.
Ведмедик став наздоганяти,
Ламаючи кусти,
Та сховалася руденька шапка,
В м’ягесенькій траві.
Сердитий косолапий –
Туп-туп-туп – затупотів.
Так придумав танець,
Для сердитих ведмедів.









Сьогодні я до цирку
Водила маму й тата,
Вони трималися за руки,
Реготали, наче, ті малята...
На арену гордо вийшов пелікан,
Під гучні аплодисменти
Танок почав завзятий.
Незабаром вибігли собаки,
Стрибали через вогняне кільце,
Були кішки, навіть, ящірка і
Крокодил, дикобраз колючий,
Добре голки нагострив.
Акробати та гімнасти,
Але головний учасник – клоун,
Він найстарший.
Добре з нього посміялись
І дорослі і малята,
Та закінчилось незабаром,
Циркове, веселе свято.









Я у маминих обіймах,
Дуже добре почуваюсь,
Солодко мені, як
До неї пригортаюсь.
Поцілує ніжно щічки,
Носик, ручки, усміхнеться
Щиро, і душі тоді так мило!
Наче, медом намастила вуста,
Рідненька, солов’їний голос у моєї
Неньки, очі ласкаві такі,
А слова танцюють в нотах доброти.
Я купаюсь, наче, в морі,
Пестять мене хвилі материнської
Любові. І та любов така безмежна,
Не має в моря берегів...
Дитяче щастя живе у душах матерів.









Сонечко яскраве
У віконце загляда,
Кажуть тато й мама,
Що прийшла весна.
Розцвіло усе навколо,
Кольорово-кольорово,
Ластівка в гніздечку
Весело співа,
Бо скінчилася зима.







ДИТИНСТВО

Я полем бігла, бігла,
Трава стелилась під ногами,
Немов, летіла теплим вітром,
Що грався з пелюстками.
Квітки такі тендітні, ніжні,
Переливались кольорами –
Оранжеві, чевоні, сині, голубі,
Білосніжно білі...
Немов, хмарини по небу попливли.
Я полем бігла, бігла,
Знялись квітки-метелики
І в сни прекрасні понесли,
Де вітри буремні бувають,
Тільки теплими, і відчуваєш,
Запах, лише весни.
Зимою, літом, восени,
Цвітуть підсніжники в
Душі дитячій,
Як зацвітуть, то назавжди –
Дитяче щасятя, яке
Ти маєш зберегти.
Адже діти не лише малі –
Дорослі люди, які вміють
Залишатися дітьми.
Я бігла, бігла,
Полем бігла за щасливими
Слізьми...









Заснули кущики, дерева,
Квітоньки згорнулися тай сплять...
Сонно зиркають із неба зіроньки,
Чатують ранок, сяйвом гомонять.
Сном запахло яблуневим,
Запахло полуничним, черешневим –
Розлився кольором і втік до ранку...
Попід моїми вікнами гуляв аж до самого
Світанку.









Спить маленька,
Зарум’яніли щіщки,
Курносий носик зпід
Ковдри вигляда,
Ноженята босі...
У малесеньких долонях,
Заснуло ведмежа,
Солодко сопить
М’якими лапками обіймаючи
Дитину.
А недалеко лиска гойдає
Сон над постіллю;
Білка, горішками гладкими,
Застукотіла ненароком;
А кіт у сіні, на старому возі,
Ліниво спинку проcтягнув,
Нашорошив вушка і заснув...
Десь там, здійнявся вітер,
Хвилю спокою приніс,
Через вікно дмухнув,
Відпочив і знову в ніч поліз.









Любі мами, тати,
Бабусі, дідусі,
Братики, сестрички:
Великі та малі.
Я вам розкажу, як
У сиву давнину, наші
Прадіди гуляли,
В широкому степу,
Сади садили,
Руками гори зводили,
На них росли ліси...
Я вам розкажу, любі,
Як піт труда був
Признаком краси,
Був визначенням правди,
Гімном людських чеснот,
Спрагу тамував у полі,
У зимню стужу грів,
Молитви зводив до
Самого Бога, як умів...

Людина літ високих,
Спроможна відчувати лік,
Немовля, яке робить перші кроки,
Продовжує прожитий вже вік.









Світає, тихо ще,
Лиш, де-не-де,
Зірветься шумом вітер,
Заспіває пташка ранкову
Сонаду, сонечко, зненацька,
Прокрадеться до кімнати...
Прокинулись бабусі, дідусі,
Мами й тати,
Діточок залишивши ще спати.
Ориська розвернулась на бочок,
Петрик простягнув ручки, ніжки,
Сонно й знову спати,
Славко, Мироська, Галя,
Андрійко, Оксанка і Кіндратик...
Всі усі малята на зорі ще
Мають спати.

Себе малою пам’ятаю,
Як сон охороняли батько й мати.
Тепер, же мама я, і розумію, знаю –
Не судилось дітям дорослими ставати,
Бо навіть в років шіздесять, вони,
Батьків малята.

опублікувати один вірш, який буде додано в, додав до нього кілька власних зразків, ставлюся до ідеї розміщення віршів, Різнокольорові вірші, Розмістити свої вірші, Авторка збірки віршів, додано вірші, тексти пісень, і деяка література, Вірші українською мовою, Оцей вірш видав мені дуже файним, Угорськомовні вірші вірші, Рідний край в віршах і піснях, видав збірник своїх віршів, кожного типу віршів, можемо додати їх у формі списку, додати три вірші, що можуть бути написані, Додати пісню, буде наповнений світлими віршами, деякі з найкращих віршів української поезії, покладені на музику, проаналізували декілька віршів, збірка пісень, авторської пісні, авторська пісня та вірші. вірші, покладені на музику або можуть бути покладені на музику, пісенні вірші, поезія до пісень

АВТОРСЬКА ПІСНЯ

ЯК НАРОДЖУЄТЬСЯ АВТОРСЬКА ПІСНЯ?

Ллється вірш, неначе пісня,
Аж виходить за краї...
Несподівано в вікно до тебе
Стукає година пізня,
Відлітають у вирій журавлі...

Ллється вірш, неначе, пісня,
Руслом життевої ріки,
Злизує жорстке каміння,
Вимиває береги...

Ллється вірш, неначе, пісня,
Радіє серце, усе радіє навкруги,
Коли коханню вірність служить,
А жаль втішає біль журби...

Не чуєш голосу, але вона звучить,
Віршовані рядки складаються у снопи,
Хай так собі, лише, бринить,
Але в душі, неймовірним почуттям
Охопить.

Ллється вірш, неначе, пісня,
Руслом життєвої ріки,
Злизує жорстке каміння,
Вимиває береги...

    Думаєте, легко писати? Легко, коли тебе оточують: легкість, простота думки, врівноваженість; коли в серцю вирує турбота про когось, любов... тоді й справді, воно саме по собі ллється, виливається. І в той момент треба встигнути записати – беру ручку, папір, чи сідаю за комп’ютер намагаючись впіймати свою музу, яка летить, кружляє навколо, наче птах, птах, який сіє туман – туман натхнення, таланту... ненароком випадає перо, я хапаю його, вимальовую букви. А в той час на мене дивляться оченята доні, дивним поглядом, зацікавленим, щось просить, про щось розказує... а мені лише б, встигнути записати, на самоті, на самоті у потоці життя.
    Так і живу – щасливо і гарно, створюючи гармонію почуттів: материнських, жіночих, людяних... А ті почуття, чомусь, стають вистраждані думкою на папері. Чи то проза, чи то вірш, то – відбиток мого внутрішнього світу. Щирість притаманна людині, коли людина набуте відпускає у Світ. Тож, і надалі відпускатиму” птахи”,” пташечки”, які літатимуть, літатимуть, літатимуть...




НА СВІТАННІ...

Місячна ніч, ясная,
Перекинулась вмить яструбом,
Полетіла за гори далеко,
Спочила лелекою у висотах
Безмежних.
Місячна ніч, ясная,
Необережно, так,
Перекинулась яструбом,
У темних очах.
Були очі сліпими,
Ранок поруч блукав,
Вуха були глухими,
Як до неї він промовляв.
Місячна ніч, ясная,
Перекинулась вмить яструбом,
І втекла.
А зорі горіли високо у небі,
Серце боліло в далекій безмежі,
Хотілося спати,
Та сон прогнала, ясная ніч-яструб,
Яку охопила гірка сліпота,
Місячна ніч, ясная,
Від ранку втекла.







ВІДДАНО ЛЮБЛЮ

Коло нашого двора,
Зацвіла калина запашна,
Весною.
А під осінь, аж до лютої зими,
Червоні ягоди хилились до землі.
Немов, прохали в матінки тепла.
Та вона не чула, бо спала.
Змерзлі віти горнулися одне до одного,
Ловили звуки пісні, що по траві
Ходила ногами босими,
І це давало їй життя.
Коло нашого двора зацвіла калина,
Запашна. Весною.
Розлилась вином червоним на снігу –
Любов’ю.
Розтопила ковдру крижану словами
Ніжними – віддано люблю.







ГОЛОД

А прохолода дихала в
Обличчя,
Прохолода, що крізь пройшла
Сторіччя,
Ловила миті, що давно
Пройшли,
Подихом суворої зими.

За вікном сніг лягав, неначе,
Пухом,
Сильна розумом та слабка
Духом,
На роздоріжжі стояла життєвих
Турбот
Упала в прірву придуманих
Чеснот.

Навколо діти каталися
Сумлінно,
Лють лютувала, їм було
Смішно,
І сміх веселий розпалював
Багаття,
Не мого, на жаль, чужого
Щастя.

Я проклята, чому же я проклята
На Землі?
Поруч мене літають янголята
Не святі,
І гріх з середини мене гризе...
З’їв. Уже нема мене!







ТЕРПІННЯ

Мовчать,
Немов, набрали в рот води,
Мовчать,
Бо зазвичай бувають риби,
Лиш, німі.
Мовчать,
Тонкий вигнувши стан,
Мовчать,
Та у поглядах заховані слова.
Мовчать,
І бачення, їх, лише, світу,
Ховають у загадках,
Наче, діти.
Мовчать,
Коли хвилює море вітер,
Коли безжально палить сонце,
Не сумують, бо не вміють
Радіти...
Судилося ж їм оніміти.
Незбагненна краса, що
Терпляче вміє мовчати,
Приклад любові дає до життя,
У словах, що душею лишень
Упіймати.







ГРОЗА


У шумі вітру чути дзвони дощові,
Вони дзвенять каплями байдуже в траві,
Дзвенять струмком незграбним,
А може потічком,
Мокрою дзвенять печаллю,
Про суху любов.
У шумі вітру чути дзвони дощові,
У небі прогриміли громи,
Як завжди,
Зайнялась блискавка й палає вдалині,
Гасять її дзвони дощові.
Та не вщухає бубен з висоти,
Скрипка струни рве безжально...
Не вщухають дзвони дощові,
В потоці мокрої печалі.

  





СПОКУСА

Так хочеться спати,
Важкі повіки затуляють очі
Руки німіють та ноги,
Розчиняючись у ночі.
Обезсилений падаєш у прірву снів
Снопом лягаєш тихенько
На далекому дні.
Тягнуться руки догори
В очах пропливають хмарини,
Тікаєш з безодні шляхом єдиним
На кінці якого медовий поріг,
Двері солодкі, мов гріх,
Торкаєшся їх – полонила спокуса,
Ноги прилипли на медовий поріг...
Насолода солодка,
Та гірка спокута.
Не тямиш у смакові,
Жадібно лише ковтаєш,
Хочеться спати,
Повіки очі затуляють.
Облитий брудом пихи,
Обмазаний безчестя слюною,
Стаєш на медовий поріг,
А за тобою...
Гріх!







МРІЯ

За вікном росте горіх,
Крону пишну розложив,
У хмариночках пухких,
В мрію полетів.
А з пташиного польоту,
Сприймає погляд все не так...
Готувалось листя до відльоту,
Наче птах.
А з пташиного польоту,
На Землі, здається рай...
Готувалось листя до відльоту,
Та не в теплий край.
За вікном росте горіх,
Стовбур тиче у кімнату,
Полетів би як би зміг,
До небесного палацу.
А з пташиного польоту,
Сприймає погляд все не так...
Готувалось листя до відльоту,
Та воно не птах.
А з пташиного польоту
Сприймає погляд все не так...
Готувалось листя до відльоту –
Полетіла мрія, наче птах.







ОСІНЬ

Килимом зеленим укрилося поле –
Зійшла озима пшениця,
І тільки Бог знає її долю –
Чи помре, чи буде колоситься.
Вереском здійнялися у небі журавлі –
Летять у теплі краї,
І тільки знає один, лиш, Бог
Чи повернуться додому знов.

Зашуміло листя вітром сильним
У шепоті дібров затишних,
Співом знялося пташиним,
Далеким серцю і надто близьким.
Кажуть: осінь то прийшла.
Чотири пори року, як звичайно,
Та зажурилася душа, обнявшись
Мовчки із печаллю.









Осінь у нашому саду загубилася,
Загубилася у шепоті гілок,
У шумі вітру, загубилась,
Як відірваний листок.
Кружляючи в танку,
Пустилась над землею,
Небачену журбу у кожну
Принесла оселю.
Серце б’ється аж тріпоче,
Бо серце холоду не хоче.
Загубилась осінь у нашому саду,
Ступаючи по килиму,
По килиму, що вишитий
Нитками золотими,
Заразом прошили душу,
Холодом осінньої вже днини.
Осінь загубилася у нашому саду,
Біль не витримаю, краще я піду...







ТРИВОГА

Задрімали очі,
Гарнії, жіночі,
Задрімали тої ночі,
Як його ждала.
Спали, лишень, очі,
Бо сльозоньки жіночі,
Тої, тої ночі,
Засихали на вустах.
Сон блукав в палатах,
Пригортав дитятко,
Спали й карі очі,
Та не спала вона.
Защеміло в грудях,
Як втекла до ранку,
Ніченька премудра,
І з собою спокій понесла...
Задрімали очі,
Гарнії, жіночі,
Задрімали тої ночі,
Як його ждала.







СВІДОМІСТЬ

Я пам’ятаю дім,
Турботу в нім,
Запал очей батьківських,
Усмішку когось, той хтось
До болю рідний...

Я пам’ятаю вечори,
Я пам’ятаю ранки,
Які на жаль, та водночас
На щастя вже пройшли,
Як ніч проходить із світанком.

Я пам’ятаю все й нічого,
Нічого з того, що життя в собі
Носило – любов, тривогу...
Я пам’ятаю те, що не жило,
А живе й по нині,
Те, що пам’яттю назве людина.







ЗАВІРЮХА

Я просто лежу, дивлюся у стелю,
Інколи зиркну в вікно,
Там вітер заметіллю,
Розвіяв останнє, осіннє тепло.
Дахи з страху побіліли,
Дерева кинулися навтьоки,
В безмежжя біле,
В безмежжя суворої зими.

Я просто лежу, дивлюся у стелю,
А там, за вікном,
Сніжинки кружляють,
Чатують безмежжям,
У тому безмежжі тають.
Та під вечір подужчав мороз,
І вона заблищала
Грації сяйвом – у полях,
У лісах, у садах...
Породила тривогу
Чарівна, недосяжна зима.
Чому так надовго? –
У себе спитала вона –
Чому так надовго кудись
Я втекла, залишивши
Храм без турботи,
На довгі, на довгі часи...?

Хоч холодом морить,
Але як ніхто чарує
Безмежжям краси,
В кришталевім, холоднім лоні,
Майбуття намалює шляхи.
Та ні, не така вже й холодна,
Просто, холодними стали наші серця.

Я лежу, дивлюся у стелю,
Неначе на ній відбиток життя,
В якому „вітер заметіллю”,
Розвіяв моє майбуття.









Колись не було царства,
Панів, заможних чи вельмож...
Тоді, коли багатим називався
Той, в душі якого жив Господь.
Колись, люди мали честь і шану
Називатися людьми,
Не в поломстві п’янім,
А в реальному житті.
Колись, життя несло турботу
До чесних рук, які помолившись
Брались за роботу,
Бо цінили труд...
Колись, я мала славу –
Пізнати дух людський,
Як образ ідеалу,
Але він був не мій.
Не я була вінком надії,
Та серце тішилося щастям
Про нездійсненні мрії.









І тихо, і спокійно, і мирно,
І сум гуляє в тишині...
Прийшов у гості вечір зимній,
Щоб розказать про лють мені.
Скотилось сонце за темну гору,
Лиш, ледь промінчик вигляда,
В холодну зимню, пору
Вечірній час малює небеса.
А на землі, білі розкинулись простори,
Ловлять очі вогник вдалині,
Що сріблом сяє кольоровим,
В тім світлі породжує уже вогні.
Вони займаються, палають,
Лютують подихом морозу,
Візерунком на віконцях сяють
Вчора, сьогодні, знову й знову...









Ні в чому не карай себе,
Невинная, що звуть тебе зимою,
Лють не злість, а холод не печаль,
Запалюєш вечірньою зорею
Людський жаль.
З ніг збиваються тіла,
Під вихором шалених вітрів,
І лише, впавши розумієш –
То життя...
Життя посеред життів.
Ні в чому не карай себе,
Засипаючи дороги снігом,
Недарма ж зимою звуть тебе,
Полоном білим-білим.
Ти знятись можеш вітром,
Понестися в далеку даль,
А ми підемо слідом,
Топитись в океані.
Ні в чому не карай себе,
І не вір людським сльозам.
Недарма зимою звуть тебе,
А мене – життям.










Ти подаруєш мені квіти, як завжди,
Скажеш, що найкращий подарунок - ти,
Сповитий почуттям любові,
В танок покличеш за собою,
Закрутиш в вихорі бажання,
Розтану, наче, крига я, і аж
До самого світання – твоя, твоя, твоя...
До грудей моїх припадеш,
Загублю пальці у волоссю,
Коли ледь чутно скажеш –
Вітаю...
І тоді попрошу: давай, помовчимо
Удвох, за нас говорить хай любов.
Так приємно знати, що
Ти єдина назавжди...
Бо сміло можу побажати
Життя в якому ти.
Не хочу блиску золота і діамантів,
Не хочу чути дзвін монет...
Лиш хочу відчувати тілом, душею
Й серцем одного тебе.
Я маю благодать від Бога –
Відчуття несамовитої любові,
Яка дає плоди – дитя.
Єдиний подарунок – ви,
А ви моє життя.
Я жити хочу!
Загадане бажання розтане в небесах,
Сьогодні як ніколи дякувати буду
Богу, блаженний вітер ущухне у свічках,
І дим забере тривогу – час.
Уже давно він сіє долю в життєвім
Полю, для нас.
24. 01.06
 





ДЛЯ ЧОГО ПЛАЧУТЬ ЛЮДИ?

Усе буває – і плачуть люди,
І сміються, страждають нині,
А завтра забувають і живуть,
Як гідно жить людині.
Усе буває, бувають сльози
І від щастя, на жаль, і
Від туги, вони прийдуть
Й скінчаться, залишивши
По собі, лиш, сліди.
Але якщо, колись, ти спробувала
Сльози, відчула смак „солоної біди”,
Людино, ти прагнутимеш
Відчувать його завжди.









То було давно,
Пам’ятаю – ковтала сльози,
Мов, вино, але смак їх був
Солоний, не терпкий,
Не прохолодний...
Не прохолодний і п’янкий.
Кажуть: в сп’янілім стані,
Не відчуваєш біль.
Та я точно знаю, що причина
Втіхи аж ніяк не в нім.
Щось серце крає, спогад
В душу лізе...
Та я точно знаю, що
Не зараджу слізьми.
Тоді, чи варто плакать?
Чи варто зберігати хміль?
Купати душу в нім?
Чи варто відчувати біль?
А як навчитись жить без нього?
Адже біль то не лише тривога –
Частка світу, у світі тім дорога,
Що поведе туди...
Когось до Бога,
Когось до щастя, до любові,
А когось до біди...
То було давно,
Пам’ятаю – ковтала сльози,
Мов, вино, але смак їх був
Солоний, не терпкий,
Не прохолодний...
Не прохолодний і п’янкий.









Чому ти плачеш на самоті,
Сльози ллються руслом,
Як ріки навесні,
Змиває береги вода,
Щастя забирає прожитих
Років... і дивиться у вічі
Самота серед життів.
Та у твої 55,
Ти молода, як ніколи,
Хай просіддю виблискує
Волосся – дивний колір...
Одна єдина, лиш, одна,
Сидиш у хаті край вікна,
І просиш в Бога трішки ще
Життя, за для тривоги,
За для тривоги майбуття,
За для пам’яті про тих,
Кого уже нема...
Ти просиш в Господа життя.
(В день народження мами)







    Час швидкоплинний: сьогодні, ще в кучугурах снігу бушує вітер, часто здіймаючи справжню заметіль;майже кожного ранку, прокинувшись, стаємо свідками неймовірних пейзажів на люстерках завжди нова зимова казка... І навіть не отямишся як у лісах здійметься хвиля проліскового моря дихаючи вже весняною прохолодою. А далі зазеленіє трава, набубнявіють бруньки, і в процесі їхньої клопіткої праці відбудеться справжнє диво – листочки, цвіт... запишніють навколо оповідаючи про літо.літо.


ВЕСНА ПРИЙШЛА

Навколо сніг білим простелився сумом,
Ще зимній вітер трубить у сурми,
І ліс ще солодко хропе...
Та дивне відчуття, не жарке, але тепле,
Сонце в променях несе – весна.
Під снігом вже дзюрчить вода,
Нестримний гомін з гір несе,
Цвітуть лісові поля, щоб ароматом
І красою полонить тебе – МАТІР.
Єдиную людину в світі, яка любов
Плекає в дітях.
Не день Тобі присвята, мамо,
Бо 8 Березня то лише час, що
Нині є, а завтра вже не буде.
На відміну – вічність притаманна матерям.
Єдині, вірні, кохані...
Не передать всі почуття словами.
В обіймах непорозуміння розтрощу,
Лице умию сльозами, коли в котре прошепчу –
Вітаю, мамо...

     







Коли я стежкою йшла лісовою,
В сплетінні барвінка квітку знайшла,
Усміхнулась мені голубою
Усмішкою, квіточка та.
Сонця проміння хапала
Між високих, високих дерев,
Схована у травах –
Зелених безмеж.
Красувалась вона
Тендітним стеблом,
За листочком зеленим
Ховала любов.
Любов до зорі,
І до заходу сонця,
До шуму вітру,
До гомону струмка...
Голубу, тендітну
Квітку, стоптала я.
Усміхнулась вона
В сплетінні барвінку,
А як піднялася моя нога –
Зронила останню сльозинку
Щаслива була, бо жила...
Неначе росою змочилась трава.







ЖІНОЧЕ – „Я”

    Ще вчора була дівчинкою, дівчиськом, сьогодні - дівчиною, жінкою, а вже завтра – матір’ю, бабусею. Отаке воно жіноче – „Я”. Насправді, у нашому всесвіті є безліч світів, а ціна їм - духовність. Бо кожна людина то є не лише окрема особистість, а такий собі маленький вимір. У тому вимірі інші цінності, інші надбання, що носять в собі не речове значення. А жінка то є прекрасне творіння, яке з кожною хвилиною прожитого життя набуває нового образу: час виконує роль скульптора, що вміло видозмінює новостворений шедевр. Справді, вміло підібрана”глина” дозволяє відтворити кожен вигин, най тонкіші деталі...Але щоб творити треба натхнення, і для кожної з нас натхнення уособлюється спочатку у батькові, в братові, в коханій людині, іншими словами - душа, бо кожен „шедевр” окрилений душею творця. Отже жінка і так зване жіноче „Я” полягає у тому хто поруч неї, у тому, хто спонукає до любові, до турботи, до бажання жити. Та головне навіть не в цьому, головне навчитись піддаватися змінам, сприймати їх, окрилювати власною душею – жіночою, яка вміє відчувати жіночність вже у ролі творця. Отже, ми творимо один одного – жінок та чоловіків для самих себе, для життєвих моментів, які чи то в дитинстві, чи в юності, молодості, зрілості, старості надають існуванню ознаку життя, найцінніший подарунок протягом якого – ЛЮБОВ.

Не може бути зла любов,
Як не буває диму без вогню,
Не повторюється доля знов і знов,
Самота не доповнить самоту...
Лише вона породжує життя,
Продовжує у вас, в мені, у них...
Жінка – оновлена весна,
Існує для життів чужих.
Вона несе потік, і шум, і гамір,
І безпеку в лоні материнськім,
Немов, вода сніги із гір.
Так затишно у світі тім!
В тім світі ви жива, оновлена,
Як кожен рік весна, і молода,
Бо не буває жінка стара.
А те, що восьме березня,
Зустріло вас морщинами новими,
І біль у серцю за близьких людей...
То ознака того, що ви жили й живете,
Не лише для себе, а для нього, для дітей...
Повірте, і це є щастя, відверто вам
Кажу, бо знаю, бо сама живу.
 







Уже розтанув сніг, чи ні?
Про щось шепоче ліс,
Почувся гомін у дібровах,
Пташиний спів
Оповідає чиюсь долю...
І як завжди, у той весняний
Час, цвітуть підсніжники,
Не сині, і не білі – веселково,
Веселково стелячись впродовж
Дороги.
Шляхи далекі і безжальні,
Мов, час, що палицею
Підганяє нас.
Але ніщо не змінить
Квітучої пори, так,
Вона зникає, але не назавжди,
Породивши диво – жінку,
Якій підкоряться віки.
Вона як квітка –
Розквітне, полонить ароматом,
Зав’яне...
Але краса у серцю
Залишиться назавжди.







СТРАХ

Ти втратив цвіт?
Ні, просто пожовтів,
Зелені лишились краї...
Неначе, сонце на траві.
Так не буває!
Буває, коли лягає спати,
Горнучися до землі,
А ти стоїш і бачиш вдалині
Сонце, що йде на захід,
Якась мелодія звучить в душі,
Та, що кладе спати,
Засинаєш і бачиш у вісні –
Хто був, кого любила,
Навіть те, чого не хочеш знати.
То віщий сон, боїшся правду відчувати,
Боїшся засохнути, немов, листок,
Ще не відірваний, але настане час...
І всіх не стане нас.
Така ось, істина проста –
Нема нічого вічного у Світі,
Увічнена, лише, душа,
Яка любити вміє і радіти.
Ти втратив цвіт?
Ні, просто пожовтів,
Та я не помираю,
Я, наче, сніг –
З’являюсь і зникаю...