Де атлетам з палестри
Сурмлять стадіони, —
Там в парнаськім оркестрі,
Я баламкаю на ксилофоні.

Де брунасті тунíки
Вакханки скидають гоплітам, —
Там гучніше за хтиві їх крики
Мої гонги розлунюють плутаний ритм.

Де прекрасній Партенії-Діві
Вклоняються таври
Під орудою юних своїх Іфігеній, —

На офірній скривавленій ниві
Мої мідні літаври
Дзеленькочуть незмінно, як Понт Евксеній.

ЖВАВИЙ РАНОК

В жупанні хмари пнеться спис
Від моря, склистого на жовто,
І крутояр, і кипарис
Знімають сутінкові кофти.

Вершин, розкреслених навскіс,
Жевріють джмелисті постави,
І розмина далекий мис
Жорству плечей своїх жилавих.

Жахтить іржаво чайок плач,
Жевжикуватий карагач
Впівжартома до тамариску

Скидає жмут загальних фраз, —
Жбурляючи жерстяні бризки,
Джеркоче карадазький джаз.

КАРАДАЗЬКИЙ ЛИСТОПАД

скелі

неначе пагоди завиті мушлі-локони
зужитих коконів як хтось наврочив розсип
падуть відточені шиповникові ягоди
по стелі бач акацій мужніх вогник

чаєм

струмує обрій млою вечора до моря
малечі рими піднімають ґрати всує
бо мають стати добрі зорі зимнотінню
щоб блимати осінньо і звичайно

звада

мчить в горах в небі у шаленому екстазі
в зелених нетрях завмира мета остання
гора Свята на Карадазі хоч далéбі
час винограду та кохання жовтий порох.

Я плив, поранений дельфін
До вас за порятунком,
Вточив журбу очей-щілин
І протрубив нелунко.

Ви обережно підпливли,
Взяли древко зубами —
Скривавились корали мли,
І закипіли шрами.

Немов під шкваром палаша
Пошматувались шибки шкла
На шпиччя непрозоре.

І з тіла чорного душа
З гарпунням разом відійшла
У вічне Чорне море.

ПЕРЕДВІСТЯ

   Закличні
Хмари повзуть, як кицьки;
   У січні
Квітне мигдаль Нікітський,
   Безстрашно
Снігу кида пальчатку —
   Завваж-но:
Незле для початку.

   Забуті
Пляжі приплив полоще,
   Як лютий
Ріже кораблетрощі,
   Іржаві
Якорі вкрила крига;
   Та в славі
Сурмить відлига.

   Шпалера
Крапель впаде на місто,
   Вже в бере-
зня не бракує хисту:
   Всі голі
Вулиці дощ заклеїв,
   Ассолі —
В обіймах Ґреїв!

ЧАЙКОЮ В КІЛЬВАТЕРІ

Ароматно бачити палахкий вапняк,
Наслухати дотики репетів лелек.
Хоч кіоск млинцевий наш нині трафив шляк,
До забави маємо “Меджик-чебурек”.

Там висить картиночка, ніжна, ніби ти.
Балюстрада палева, травень назагал.
Над будинки кремові кетягом злети,
Прилітай супліддями просто на причал.

Чортовими колесами вітер перенось,
Аби лився балками яблуневий джем.
У повітрі пеститься кошенятне щось,
І ряхтіють гавані новим вітражем.

Розплескайтесь, пагорби, цебрами води!
Розійдіться, вулиці, танцем Гаяне!
Мила, там де рубками щогляться плоди,
Чайкою в кільватері віднайдеш мене.

ФЛАМАНДСЬКА ШКОЛА

Ханство бежевого вітру, ґрунту, стовбурів і крон,
Із гарячим шоколадом при нагоді.
У готелі “Севастополь” сто колон? півста колон? —
Все рахуємо, збиваємось та й годі.

Херсонеські кладки теплі, а на пляжі галька — ні,
Сон-трава під Панорамою тендітить,
Крешуть сталь зужитих суден на Північній стороні,
І розкрешують доріжки в парках діти.

У маршрутці все лунає то “Роксет”, то “ДДТ”.
За вікном на дубі сухолистя светр,
Та за мить його зриває і мете, мете, мете
На барвисто-шумний П’ятий Кілометр.

Ханство бежевого вітру, ґрунту, стовбурів і крон.
Пачка йогурту в руці і плащ на лікті.
Залишивши тут діброви нерахованих колон,
Ми майбутнє заощадили по крихті.

Хмаринки вечірні зорею неторкані.
Їх ночі окроп розчиняє, як каву.
Пливемо з Артбухти до Радіогорки ми,
А може, із Графської на Балаклаву.

Де храм-піраміда на цвинтарі Братському,
Народжений бріз повертає на берег,
І кітелі, пряжки, обшлаги та лáцкани
Начищує вмить кипарисовий шерег.

Патруль сірих чомг іде гальками пляжними,
Патруль білих чайок проходить по скелях —
Пантрують в припливі між мушлями й пляшками
Всі ґудзики-рибки на хвильних шинелях.

Бадьоро в мундирах своїх і бушлатиках
Полискують взводи олив і платанів.
Чи є тут розхлябані й кволі? Нема таких! —
Нічна перевірка сержантів-бакланів.

А місячний шлях вже карбується кроками:
Дивізії зорь… Маяки-капітани…
Пливемо на Графську з Північного Боку ми,
А може, з Учкуєвки до Інкерману.

Гайда в океан за мушлями!
Сідаймо в старий баркас.
Хай буря-сестра незворушними
Побачить на банці нас!

Хоч з обрію всіма румбами
Вже суне за валом вал, —
Відчуймо себе Колумбами!
Керманич, тримай штурвал!

Молитва хай лине дзвонами:
"Дай духові Царство Твоє" —
А тіло вже так просолонилось:
Сто літ у землі не згниє!

Баркасами гостроносими
Долаймо цей океан,
І будьмо завжди матросами:
На мостику — Сам Капітан!

ОСТАННІЙ ЛИСТ НА ПІВНІЧ

Коли у вас ще віхола вирує
І місто потерпає від застуд, —
У нас баклан бакланісі дарує
Сімейний символ — водорості жмут,

Фіалковіють виярки і схови,
Б’є в ніздрі хіттю млосною земля,
Повідіграли тхори весілля́,
Летять додому ваші всі птахове,

Над виноградниковими долинами
Лисніє небо перами павиними;
Та мариться мені такої днини:

Полинути над балкою рудавою,
Над ріднозолотою Балаклавою —
І вкутатись у ваші хуртовини!

ФЕОДОСІЯ 1910

Знав Феодосію містечком, де ще побутували
італійські прізвища: Дуранте, Біанкі; де ґенуезців
звали автентично: "женовезі".
Максиміліан Волошин


Ми креслимо лоції та ізотерми,
Пильнуємо лоти, буссолі, квадранти,
Щоб потім вірші у портовій таверні
Читати дівчатам Біанкі й Дуранте.

Панянки до нас притуляються в тремі,
Так затишно в цьому матроському вирі.
— А наш дядько в Пізі вже став академік!..
— Наш пітерський братик все знає про звірів!..

Десь п'яний чиновник бурмоче цидули;
Таверна гуде, хоча б'є третя склянка.
І шкіриться шкіпер над м'ясом акули:
"Дівчата, ви лесбі… чи просто Біанкі?"

Нахабу миттєво тягнемо за доки,
Де він закарбує в короткій імпрезі,
Що можна, що зась в Феодосіі, доки
Тут мешкають вовки морів — женовезі.

Вже вітер мускатний натягує ванти,
Хитаються щогли, як шия жирафа.
До зустрічі, панни Біанкі й Дуранте!
У серці лиш море,
вітрила
та Кафа.

ФЕОДОСІЯ 1920

На ладан старих карт обсерваторії
Стікає віршів літургійний хор
Це ювілей Чесменської вікторії;
(Ще ляскає під бризом триколор).

Над площею вокзалу та "Асторії"
Надривний шепіт: "глад, і трус, і мор",
Зашкалює барометр історії
(Стоїть ще Олександрівський собор).

Північна розворушена Флоренція,
Пропахло місто віршами до денця
(До чаю є ще хала і родзинки).

Забиті ятки меблями і крамом.
А Еренбург у чайній з Мандельштамом
Справляють вже римовані поминки.

ОПТИМІЗМ

Так мені важко нині усвідомить
яким для Криму був рік сороковий

ось найчисельніше радянське покоління
народжене в двадцять четвертім році
розквітло і в серцях у них палають
кохання і наснага комсомольська

— послухай, що утнула наша Віра *
дві голі дівки що несуть сніп жита…

тимурівців повнісінький Артек
башкірських та саамських піонерів
і назагал вщерть повний Крим тур‘я

й усюди — біля ватр і на пляжах,
на ринках кухнях в горах у верстатів
поміж палких обіймів і цілунків
— яке життя будé за двадцять років
— куди прогрес дійде за півстоліття
— в якому щасті житимем небавом

так мені важко нині усвідомить…

ФЕОДОСІЯ 1990. ВДОВА РАТМАНОВА

Георгій Ратманов (1900-1940) — видатний пітерський океанолог; в молодості мешкав у Феодосії, тут одружився. Його вдова у похилому віці повернулася до рідного міста.
 

пані вже втратили мову
спогади бгають знову
зморшечки на обличчі
бабця беззвучно кличе

шпацери над довгим молом
дарунок з мушлі намисто
здогадка що марить гідролог
не тільки водою для міста

страждання жалобний креп
тремтлива з намиста нитка
море
георгій
неп
і юна феодоситка

КАСТРОПОЛЬ

Тіні спадають з етюдника Генія;
Мі-ля-бемолем дзвенять Його струни;
Сонце за скелею Іфігенія
Б’є — кипарисове, свіже та юне.

Небо духмяністю глиці вмережане.
Море шемранням шосейним так вабить.
Кози, каміння, світ і за межами —
Все засмагає… У Києві, мабуть,

Сніг, краєвиди кольору старості.
Тут же — повітря плюс двадцять чотири,
Ринуть метелики, пружаться парості,
І в голові лише пісня Земфіри.

ВЕСНА, ГУРЗУФ

КРИМ-ХОКУ

Я — мушля. Випорожніла мушля.
Та приклади до мене вухо, кохано, —
І почуєш рокотання моря.
Роман Корогодський

1.
Асфальт і люди попілясті.
Один тролейбус —
З кольорового кіно.

2.
Розвиненістю ранньою
Своїх дівочих форм
Збентежила юнка-акація.

3.
Ще яблунь цвіт не відлетів,
А листя вже розбрунькувалось.
Смачніє у салатниці небес.

4.
Чайки на скелях
Сміються і плачуть,
Як немовля у метро.

5.
Фотоспалах блискавки
На фотоплівці вулиці
Карбує кадри до проявки зливою.

6.
Джерготять автогени в доках,
По схилах шерхочуть щебені.
Акомпанують чайкам.

7.
Весла, клішні, медузи
Баклани порпають
Натюрморти припливу.

8.
Як конверти листів
На конвеєр поштамту —
Листя валками йде у повітрі.

9.
Вода
Відсутністю в крані
Карає нас за Анастаса.*

10.
Модем застогнав.
От послати б
Весь світ на три дабл’ю, крапка!

11.
Вийдемо, мила, за хату,
Подивимось, може, на зорі,
Якщо в поцілунку розплющимо очі.

12.
Як сплески ментолу,
Як свіжого соку стакан —
Твої тонізуючі очі.

13.
І навіть потряски
Маршрутки по вибоїнах
Нас кидають одне до одного.

14.
Твоя краса
Заспокоює
Наче валеріана.*

З ІВАНА БУНІНА

Зрадницю міняй на рис
Давнє сімферопольське

"Викривши й довівши мою зраду,
Чоловік мій — сам Алі-Азіс —
Дав собі на це розумну раду:
Хутко обміняв мене на рис.

Та живуть не вічно в світі люди.
Незабаром вмер Азіс-Алі.
До його могили звідусюди
Жебраки й жебрачки поповзли.

З ними й я прийшла.
    В могильний морок
Промовляла:
    “Ах, Алі-Азіс,
Ти би мав, напевно, разів сорок
За життя мінять мене на рис!"

РАНКОВА ГАЗЕЛЬ

сонце збудило гори
доторком ледве чутним
війнуло зітхання стомлене
скелями Карадагу

завзялися кручі рожеві
вмиватись повітря вологою
вдивляючись в дзеркало моря
над скелями Карадагу

і кучеряві долини
робили ранкову зачіску
гребенем-вітром що нишпорив
скелями Карадагу

гострі верхи стрімчаків
на сніданок вже краяли небо
спадали квітчасті смужки
скелями Карадагу

так про останні новини
кричали баклани та чайки:
“день покотився новий
скелями Карадагау”

КРИМСЬКА БАХАРІЙЯ *

від бруньок сочаться брості ніжним димом
він зійде у високості понад Кримом

принесе на квіти роси як алмази
і похилить їх у вранішні намази

огорне сади ізаррю медовóю
вкриє яблуні рожевою чадрою

а зустрівшися з весняним свіжим брізом
розгуляється усім Кара-Денізом

в ріст погонить виноградних лоз пагíлля
і пухнасту парость тирси у степах

і земля тоді зітхне як породілля
і почується тихеньке Еваллах!

* Бахарійя — близькосхідний жанр оспівування весняного вітру, що за народними віруваннями, землі приносить запліднення, а квітам - роси й аромати. Тюркізми: ізарь — одяг: полотно, що огортає груди й стегна; Кара-Деніз — Чорне море; еваллах —спасибі

НЕОАКМЕЇСТ

Залпами струменів, старими струнами,
Гіпопотамами карих стожар
Небо Коранове зранку поранене,
Небо коралове — мавпами хмар.

Золоточайними грифами й деками
Сни кіммерійські в Неву уведу.
На півшляху між варягами й греками
Міфи Почайни згромаджу в скирду.

Зграя ожинова вас не принаджує? —
Маю пружинний лілейний коктейль
Багатогір’їв, де клейкі і хаджеві
Лейла з Меджнуном у затінку скель.

Матінка жне. Та марудною прілістю
Крилиться рудо магнолії лист.
На півшляху між морями відкриюся,
Невсько-тавричеський неоакмеїст.

Щоб бегемотами, вже недоречними
Карі стожари спливали на плай,
Де попід дротами — you have to catch me,
Де понад прірвою — catch in the rye!

Зал памистру мені вста рими с трунами
гіп-оп-от а мами кар их сто жар
Небокора нове з ран купора нене
не бо кора love — мав памихмар.

ЛЮТНЕВЕ

На якійсь індустрійній виїмці
Розпочати б життєпис заново…
Влаштувався я у Макіївці
Шахтарем на копальню Бажанова.

Після зміни вдягаю валянки,
На хурдельну плуганюсь гору
Споглядати фарбовані сталінки
І нове візантійство собору.

А коли все захлюпне в повенях,
Стане весело й надто несклизько —
Переїду до ще нецяцькованих
Сірих ліній і труб Харцизька.

МАКІЇВСЬКЕ ШОСЕ

мораль острожна
териконна
і не зупинишся — несе
дорожна
течія вагонна
з Макдональдсу
до Мак.шосе

у вчора віримо
й сьогодні
не забиваємо на все
ми ще азартні
хоч не модні
у нас Маккартні
й Мак.шосе

а Джизус Крайсти
суперстари
сидять за ґратами
з мерцями
що бачать макові
примари
і рак
повільно душу ссе

б'ють у серця
як в маківари
женуть отарами
Макарів
і пружать гуж
аллах-акбарів
і п'ють з калюж
на Мак.шосе

СЛОВ’ЯНОГІРСЬКИЙ КВІТЕНЬ

Бірюзова весна
хмарки-перці
цілує,
готуючись на
нові ґерці, —
хай їй грець
шаленіти всує! —
спливе Донець
бурштиновими рейдами,
парує докорами,
сірокрейдами,
Святогорами
розколошканими,
ажурними
сіє трошки нам —
та й намистами,
арматурними
аметистами.

І зажурено
зав’язались вузлами труби,
стогнуть руди
сльозами грона,
простягаючи спраглі губи,
спраглі груди
і спраглі лона.

   Сталінки в ряд,
   бензиновий чад —
рідночеканна поема;
   йду навпростець
   через Донецьк
вулицею Артема.

   Наче надгробки —
   сталеві коробки
хот-доґово-кока-кольні;
   навколо асфальти
   проваллями взяті:
ще трошки — почнуться штольні.

   Снується крам,
   будується храм,
щокроку фіалки й мімози.
   “Чому я люблю
   тебе до жалю,
до болю, й не стримую сльози?”

ЗІ СТУДЕНТСЬКОГО ЩОДЕННИКА

Ти вже дивишся знущально. А колись все було просто.
Ми ховалися у місті антрацитними ночами.
І росли собі з асфальту ліхтарі в два людських зрости,
Під якими зустрічались на проспекті Ілліча ми.

Поцілунки наші бачив космодром "Локомотиву",
Будівельні крани церкви з петербурзьким її шпилем,
А в капличці проти "Чаю" ми, ховаючись від зливи,
Одне одному читали Солов'я та Анну Білу.

І хоч нині лізуть в очі лише кайло, серп і молот,
Хоч за хвилю розійдемось по закальміюських нетрях,
Хоч усе це був лиш голод, лише сенсорний наш голод,
Та від мене і до тебе — сорок тисяч кілометрів.

ОСТМОДЕРНІЗМ

1. МУРАББА

2. ВИБОРЧІ СЛОҐАНИ

НАВІЯНЕ ЗЕМФІРОЮ РАМАЗАНОВОЮ

місто
   журилось мною трунки листя засніжили-
   ся касети уві сні на кожнім кроці
   в запомороці пригадала як лекала
   твої малюнки запалили мені очі

люди
   нечемні під кофтину погляди і снови-
   дінь вологих щастя може новим роком
   я розішлю світлини старим незнайомцям
   що їх пізнаю за жагливим ароматом

згодом
   моє таксі на світлофор тоді таємни-
   ці хова у вікна місто темне зорі
   слова і чистий коридор у млості вроди
   її не мала зроду —
      ну і слава Богу!

УФІМСЬКИЙ СМАК

"О, Агідель, ах, Агідель!
   О, Батьківщина, Батьківщина!”
Співа чорнявий менестрель
   З нудним натхненням муедзіна.

Як значив ще Багров-онук,
   Рубля даш — він курне чубук —
І знов скриплять башкірські ліри
   Від Салавата до Земфіри.

Тут і митцям від Шульганташу
   До нестеровських іноки́нь
Дає Хазяйка мідну чашу
   І пензлі з малахітних скринь.

А потім радісна і чиста
   Завія зайве заміта.
Так серцю неоакмеїста
   Привідкривається Мета.

Смакуй, люби шорсткі байраки,
   Передуральську карамель,
Хрущовки, ятки, нафтобаки,
   І понад все це — Агідель!

ІСЕТЬ

Невідстріляні кулі терену
У заметах попід мечеттю,
І якась там луна Чічеріна,
І хурделить луна Ісеттю.

Тут би їсти єкатери́нбургер
Запивати уралкоголем,
Відчувати біль на все імпортне
І тягнутись до нього з болем.

Заварив я у банці шавлію,
П'ю — і з кожним ковтком окропу
Незворушно з душі вичавлюю
По краплині свою Європу.

КОЛЬСЬКА ВÁЖЕНКА *

Ой, ти важенка моя важенка!
Потолочила весь мій ягельник,
Ба й брусничник, і навіть йорники
Затоптала та розкуйовдила.

Не годяво — землі розхристаній!
Ой, не лічить їй роздягатися:
Налітає на неї сіверко,
Ой, порато, порато зимно їй!

Мила важенко, рідна важенко!
Ти знаткáя північна жіночка!
Донедавна гуляла з Мяндашем,
А наразі — станеш моя!

* Мурманські діалектизми: ва́женка —
олениця; я́гель — лишайник, основна
їжа оленя; йо́рники — карликові берізки;
годя́во — добре; пора́то — дуже; знатко́й —
провидець; Мя́ндаш — людина-олень,
герой фольклору

SCIARA DEL FUOCO *

Залишивши невчасно Азію
Не відкупимось гекатомбами
Краще вип'ємо всю мальвазію
По тавернах під схилом Стромболі

Вітер Сходу нас робить голими
Ах ці вічні таліби з шахідками
Краще йдемо на Поле Полум'я
Загативши рюкзак оливками

Хтось оплутує метастазами
Хтось коркує судини тромбами
Світ розважливо п'є мальвазію
А над ним вибухає Стромболі

* Sciara del Fuoco — Поле Полум’я,
місцевість на острові-вулкані Стрóмболі

З-поза бетонного забора
Зорить трапеція градирні,
На трубах ТЕЦ вогні пунктирні —
Немов якийсь крейсер "Аврора"

Або "Титанік". Оковирно
Риплять турбінові мотори,
І, наче совісті докори,
Рокочуть дроти несумирно.

Маршрутка промайне остання;
Вертають хлопці з проводжання,
Зірвавсь впівголос мат незмінний.

Трамвай продзеленчить на розі,
Заблиснуть фари по дорозі,
І чутно лише шорох шинний.

Стоїмо впритул,
Споглядаємо вир:
Під нами Інгул
Або Салгір.

Мостик ажурний,
Залізна ласка.
Фабрики сурма,
Дзеньк і брязкіт.

Тряским клепом
Зійдуть самоскиди.
Над нашим степом
Встають Бескиди!

ЗРЕЙКОСХОДЖЕННЯ

Хотів, та не став машиністом,
Зате вікував в поїздах,
Біг за локомотивним свистом
По перонних своїх роках.

Та коли в світляне коло,
Билися строфи
В хороводі химер, —

Вступило соло
Катастрофи:
Шалений джергіт-джерґіт-джер...

Серце зім’ялось квадратами,
Голова — кавалками скла,
Крики по скронях калатали,
Запах смаженого тнув, як стріла.

Бачив то ніби згори:
Періщили вогняні кулі-плоди,
В клубочінні рудої пари
Виринали жаринки палаючої бороди;

Розтікалися плями криці,
Розпанахані черева і сідниці;
Шалений джергіт-джерґіт-джер

Розточувався ребристою трубою,
Звідки кожен кликав іти за собою,
Але я тоді — не вмер.

КОХАННЯ У СТИЛІ
     КОНСТРУКТИВІЗМ

бухта канатна
й дорога канатна
квадратні стогони
зметені валкою
на кавалки
ромби індигові
вже зривають
бомби над кригою
кран підйомний
блоки здійма
кроків назустріч
тьма

стук дикий
молоточковий
лик з повіками
точно Вій
сопками
у два карата
коробками
від сканера та
принтера дріма
трубоконструкцій
тьма

цвях той
невідточений
шахтою
наврочив нам
ракети
артоборони
незле ти
кріпиш прогони
там де бетону
катма
встає найосяйніша
тьма

ХАРЕ ХАРКІВ

1.
Недарма ж-бо ми в Леваді стали левами,
Й ви на площі Фейєрбаха були феями —
І тому у Журавлівці не журилися,
Ну і, звісно, на Сумській не сумували ми,
Не торкали зимноти Холодногірської,
Лише парами співали: "Харе Харків!"

2.
Вранці Успенська дзвінниця похмура,
а Благовіщенський — сяє.
Проте ввечері він захмарений,
а вона — зорить таємничо, наче зі сторінок Андерсена.
Може, один собор спить вдень, а інший — уночі?..

3.
Площі спочили, куняє Благбаз,
Напівпоснула Сумська.
Спалах повік відбиває наш час
По роках.

Руки зігрівши над Вічним Вогнем,
Глянувши на циферблат,
П’ємо казковий дзвіницевий щем,
І назад!

4.
Покровський — поруч з Успенською,
але він залюбки відображається у Лопані,
а вона — ні.
— А чи вона не віддає перевагу річці Харків?
— Ні, й там Покровський міниться виразніше…
Може, вони обидва закохані у Лопань,
але щастя випада лишень одному?..

5.
Сквер між Пушкіном та Гоголем — зацілований,
Всі доріжки понад Лопанню — перелапані,
По канатці в Поле Павлове — впали в love,
Щоби парами співати:
Харе Харків! Харе Харків!
Харків-Харків! Харе-харе!

СТАНСИ ДЛЯ ДЖАНІКЕ

Чому це сонце таке руде,
Солоне, як у пустелі?
Твій дух маслиновий заведе
В Багдади, Стамбули, Делі.

Чому повітря таке легке,
Споживне, як рис у глеку?
Перенестися б, о Джаніке,
До тебе, немов у Меку.

Чому ці спогади — як змія
Між сірих барханних звивин?
Не хоче грати зурна моя
Без кращої із князівен.

Чому ці хвилі — немов муслін,
Цей берег — із оксамиту?
Якби я був усевладний джинн,
Віддав би тобі півсвіту!

ЗІ СПІВЧУТТЯМ
        ДО ЖІНОЧОЇ ДОЛІ

Пояснити хіба що кармою
Невблаганність вина цих грон.
Карколомна Червона Армія
Із боями бере в полон.

Вся ти горнешся, наче листячко,
Переснажене до гілок.
Скуштувати б якогось тістечка,
Зануритися у куток,

Зупинити хоча б ворóжбою
Остогидливий караван…
Анальгін заїдаєш ношпою
І лаштуєшся на диван.

ВАХТА У САДАХ

Ми п’ємо взаємний персиковий сік,
Ми стаємо в опівнічну вахту.
Струмені реклам, оркестрів і базік
Пряжаться вином твого смарагду.

В бульбашках шумує манговий приплив,
Хлюпається хвилями об зубки.
Шкварячись в олії оченят-олив,
Кришаться душевні шкаралупки.

Бастіони порухів, подихів форти
Обстріли проводять нетутешні.
А на полі бою гуснуть грейпфрути
І твердіють зеренця черешні.

Стелеться з Яскині через Божий Сад
Бурштиновий дим дарів офірних;
Прохопив волосся ніжний аромат
Воску, меду, ладану і смірни.

Ми п'ємо взаємний Божий фіміам,
Тож не забувай предвічну Вахту! —
В струменях базік, оркестрів і реклам,
Спряжених вином твого смарагду.

CПОМИН АРГОНАВТА

   Шквальний вітер,
Аж тремтіла бригантина вся,
   По траві тер
У степу, мускатом слинився;
   Під тим тиском,
То не хмара золотава, ні —
   Крапок, рис, ком
Візерунок п’явся в гавані,
   Де вітрила
Вже скупалися помалу би,
   Та не хтіли
Відірватися геть з палуби.

   Береги там
Клубочилися, розхристані,
   Оксамитом
Брижі слалися до пристані,
   Рудна скеля
Звела замкові мури нові,
   Мов куделя
Схили гладшали полинові;
   Гребні валу,
Бригантиною покремсані,
   Заховали
Шпаркі подуви у трем сині.

   В акваторії
Між Сцилами й Харибдами
   Серед моря я
Крізь шторм розчув колиб дими:
   На солодощі
Там пряжився солоний плюск,
   Замело дощі
Завився небосхил-молюск,
   Перепнутий вщерть
Хмаринними ескадрами.
   Не тримала твердь,
Здригалася вся надрами!

   Кручі й гавані
Сіпнулись землетрусами;
   В моїм плаванні
Вітрила рватись мусили;
   Тож з кінгстонами
Відкритими я впав углиб:
   Ми потонемо
Серед молочносизих риб;
   Чайкостогони
Здіймалися у коло то:
   І до чого не
Торкався — було золото!

ПОСТАТІ ПРИМОРСЬКІ

1. Говорить він
Заграло в полисках атласних
Волосся пір’ями фазана,
І очі — струмені фонтана —
Бриніли у пістрявих пасмах.

В’юнились крапельки зірками
В пухке мереживо гирлянд —
По свіжих пуп’янках троянд
Кольору кави із вершками.

Ти все виструнчувалась нишком,
Ішла, вельможна, мов ріка,
Хоч стомлена, але тривка,
Пружиниста домашня кішка.

2. Говорить вона
Чуприна, до чола вкипіла,
Ряхтіла, нібито слюда,
Й чавунно-сіра борода
Латунню заполум’яніла.

Землі не стало. І в екстазі
Зміївся вогниковий плин
Метеоритних крапелин,
Що ярились пружками м’язів.

Ти йшов поривчасто і зграбно,
Темнистий, наче цинамон,
Як спалах, вибух, цорк повабний,
Пекучопалахкий дракон.

З ТЕОФІЛЯ ГОТЬЄ

Тра-ла, тра-ла, ла-ла, ла-лере!
І хто б не знав мотив цей милий?
Його, веселий, як холера,
Ще наші нені мурмотіли. —

Це ж спів шалених карнавалів!
Він просто з міста Каналетто,
Примандрував і до балету,
Усепроникний дух каналів!

Наразі дивлюсь: у Парижі
Граційні па і ніжні трелі
Передають каналів брижі,
Гондоли — як віолончелі;

З них за колони, мов за тумби,
Човняр закидує швартові;
В цятинах крові і любові —
Фонтани, статуї та клумби.

Я чую зі своєї ложі:
Неначе гама хроматична,
Венера йде Адріатична
З рожевих вод у місто дожів.

Ба, як під платтям її неба
Пасують куполи лагуні! —
Квартали, як дівчата юні
Із куполами там де треба.

О, ці палаци і палітри,
І маскаради до світанку,
Печаль і ніжність у повітрі!..
Цвітеш, Венеціє, миланко!..

Так освіжає пічікато,
Тремтливе, як душа поета,
Твій шарм, твій шик і твої шати,
Кохане місто Каналетто!

З П’ЄРА РОНСАРА

Є груденята добрі, як казки.
Є бюсти, що спроможні і наврочить.
Твої ж святково-сонячні соски
Подеколи виразніші за очі.

Я не про звабність, Боже упаси! —
Я лиш про Храм твій, втоплений у буднях.
Це він зоріє в таїні краси
І благовестить в яснооких грудях.

Минуща плоть, та тільки не цей Храм.
Осяє він і душу, — вір! — і тіло.
Я всі дари свої тобі віддам,
Щоб тільки це, любов моя, здійснилось.
 

УВІБГАЙ

Ти припливний мій жбур,
Пляшко джинова,
Одкоркуй посвіт рур,
Напружи мене!

Арабескових зорь
Скло незаймане
В міражі розпрозорь!
Увібгай мене!

А як тінню кори
Час зітхань мине,
В легкоплинні дари
Зафірань мене!

ВАХТА У ГОРАХ

З кучерявістю полонин
Щось там вітер з кичер куховарить,
Каченята і квочки
Вилазять з калюжних кушеток.

П’ю кофтин твоїх кофеїн,
Йой, міцний, аж мене вже марить! —
П’ю кефірні сорочки
І так далі аж до шкарпеток.

Хай кошлатиться кошиком
Небо моє кошенятне!
Світ коштовнішим став,
І кошари вже повні руна.

Я куштую потрошку
Кухлі твої виноградні,
Закущавлений став
Кучугуриться аж до дна.

І кушпеляться
Трави у кашу,
І повітря пругке
Від тим’яну.

І постелиця
Така наша,
Як це слово пухке:
Кохана.

Говорити, мабуть, і не варто…
Я до тебе маю забаганок:
Заспівай-но “Кедь ми прийшла карта”
Під задзвін сердець, коліс і склянок.

Розворуш-но затолоч вагонну
Вітром гір, а може, й Орієнту, —
Щоби цю гравюру монохромну
Спопелить миттєво і дощенту.

Щоб на шибках танув перший іній
І змивав ці начерки печерні…
Твій вогонь — не серед зимних ліній:
Він такий, як другий день у червні.

Вже вбирається на свята
Місто Лева у вовчу маску.
Тільки що нам ця суєта?..
Бачиш, з трійнею он коляску?

Мерзнуть горлиці й горобці.
А ми плавимось, як у воску,
Розмовляючи про щипці
Акушерські і ту ж присоску.

Не п’ємо і спимо без снів,
Лиш до побуту — трошки хисту:
Наше сіре сирітство днів
Надто повне якогось змісту.

Зворохоблюєш попіл книжний,
Нагартовуєшся на спів,
І чотири десятки тижнів
Проминають як сорок днів.

Запекти би на серці клейма,
І самому — у схлипи й кров.
Я б і сам відчував перейми,
Я б і сам народився знов.

Розкалюжені смуги лижні,
Незабаром скресає лід.
А вона там за сорок тижнів
Проживає мільярди літ.

Хвилі рими, ліри милі,
Темно-сірі та русяві,
Порозкрили білокрилі
Бусли гнізда у забаві.

Гусли ріки в простоквашу,
Просто пили грішні греки;
І люляли радість нашу,
Повертаючись, лелеки.

Сниться до ранку, дниться надвечір:
Ялинка-миланка випростує плечі,
Плека, чорнокудра, на бростях замети
Прозора і мудра й легка.
   Фіолети

Хмарок затінюють рок і уроки,
Грунями грудяться, струдяться строки;
Б’є сокогін, хоч вона ніц не просить:
Їй на осоння б.
   І того задосить!

ЗОЛОТОГРАЇ

Київ — мов ліс,
а люди в нім — листя.
В.Іванов

Коли по вікнах
мого Лівобережжя
мерехтять золотограї,

коли Троєщина в затінку
малино-вишневого неба,

коли на гіллі
смужки доспілого снігу,
і тролейбуси зваяні
зі сніжного металу —

і тоді весь Київ —
мов сад,
а люди у ньому —
бджоли.

ЗІЗНАННЯ ТРОЄЩИНІ

Задивишся на тебе з-за Дніпра —
немов на цукрові-піску
купки кавалків рафінаду
і біло-рожевої пастіли.

А зблизу твої будинки —
як плитки шоколаду,
як смугасті шербети,
як кекси з вікнами-родзинками.

Ти палахкочеш
під обгорткою небесної фольги,
понад дорогами кольору халви,
поміж свічками-тістечками каштанів.

О, Троєщино зефірно-мармеладова,
кохаю тебе, солодка моя!

ЕСКАЛАТОРНЕ

двоє
     юрба
         ескалатор
         гуркоче
             оратор
             стриманий
                           грима
                                   пальба
                                   канонада
                                               і очі
                                               в очі
                                                    принада
                                                    змія
східцем вище — ти!
    східцем нижче — я!
неабищо хід цей:
    зійти вулканом
і в магмі борсатись
    торсів-голів
до кратера
    ескалатора
        жерло юрливе
манливе киянам
    закоханим і поготів

парно-майданна
    воля вулканна
        хіть океанна
безтямна
    і нічия
        течія.

МАЙДАН. ЛЯДСЬКА БРАМА

під сонцем архангел золотий
ніби оранжевий
під місяцем архангел срібний
ніби синьо-білий
насправді архангел бронзовий
сіренький і червонястий

АНТОНІНІ МАНЖОС

Апельсинові сонця
На смарагдовім морі,
Таємничі віконця,
Обертони прозорі

Набігають припливом,
Ілюзують зірками —
Ніжна і норовлива
Інтермедія драми.

Магнетична соната,
Авансцена пасата
На світанку до бурі —

Жартома ясні стріли
Обсипають всі схили
Світлом, повним лазурі.

В АЛЬБОМ

Поліна!
    Краплиною
        свіжою
            ти
Розмішуєш глину
    посух і втрат.

Духмяний твій дух —
    без духоти.
Його аромат —
    пряність полину,

Фітонцидна і шпетна:
    плідний союз
Карет і корон
    та грон і грації.

Полин — як озон.
    І я, знаєш, боюсь
Полинової
    інтоксикації.

ШЛЯХ ЖИТТЯ

душа — вікно
і Бог — крізь нього світло
не забрудни прозорих шибок скло

а тіло — рами
що теж прагнуть світла
та не забудь за рамами про скло

весь сенс вікна
передавати світло
щоб не тьмяніло плинучи крізь скло

блажен хто може
збільшувати світло
перетворивши в лінзу своє скло

то горній шлях
а нагорода світла
що розчиниться в Світлі твоє скло

ПЕРЕДЧУТТЯ

Ані лідійські барди,
Ані споруди Креза,
Ні гарди, ані леза
Не порятують Сарди.

У розпал маскараду,
У розквіт Елевсиній
(О панни! о рабині!) —
Як дати собі раду?

Хоч там шляховий невід
З барильцями-містами,
Занурений у море села,

Вже бгається пружками
У саван металевий —
Та нам така труна замала.

ЛЬВІВСЬКА ЕНТРОПІЯ

Шоколадиться в залі скульптура,
Золотіє на площі карета.
Та не чує нявчання від Юра
Гостровуха песиця Ельжбета.

Не співають жовніри за храмом.
Не пиячать в зимових квартирах.
Прометей тут давно став Адамом,
А орел — музо-янголом з ліров.

Вже, здається, й сеньйору Корнякту
Не цікаве підхмелене дійство:
Напливають з Глинянського тракту
Лиш рагульство і малоросійство.

Рейки пилами пилять бруківку,
Хідники стали вужчі за ліжка,
І повітря примарного плівку
Рве трамвай — роздратована кішка.

Монументи заламують руки,
Конвульсують у звичній халепі;
Сипле порох з будинків на бруки,
Гниє річка в бетонному склепі.

Брак води і життєвого хисту —
Це мій Львів, неврятований митар.
Мабуть, зникне з туманом це місто,
Як сказав Достоєвський про Пітер.

ЛЬВІВСЬКА ЕНТРОПІЯ 2

на довгі мандри Львовом
написала мені М.К.
на своїй половині шмуцтитулу
кохання і війни

і ось — Вірменський собор
кавказькі профілі ликів святих
свічки у тацях з піском
ніби джезви
але пісок вкритий інеєм

намисто з коштовних камінців
в антикварній крамниці "Дзиґи"
скромний цінник: 5000.00
і дзиґар вибиває мелодію
звичайно ж "Мертвого півня"

порівняльна характеристика
площі Ринок і Краківського ринку
перша зимна другий жаркий
перша скиглить другий гуде
перша мінорна другий мажорний
та в обидвох є щось цвинтарне

до пристані вулиці Галицької
швартовано лайнер-катедру
з-над борта її
скульптури — сухі дідугани
з докором вслухаються
в "сім-сорок" з тамтого причалу

хаос майдану проти Бернардинів
обрамлений цебрами з квітами
тванно-калюжний трикутник
в який ввібгано цілі Сорочинці
навпіл із Миргородом

алея посеред Академічної
ряд забутих двірником мітел
під Макдональдсом зябнуть турінці
охоронці нетлінної Плащаниці
чому ж у повітрі запах тліну?

кав’ярня на вулиці Дудаєва
кавалки тортів на тарільцях
пливуть зусібіч
як човники-джонки в китайськім порту
роззявлені чашки випускають
жовтоквадратні язички
чайних пакетиків

тепер розумію
це місто складене з того
чого я найбільше не люблю

не люблю бароко
бруківку
трамваї
та каву
от не люблю та й годі

а позаяк
на просяяння
написала мені М.С.
на своїй половині шмуцтитулу
кохання і війни
тому я повертаюсь
на південь
на північ

конче мушу
омитись у морі
і очиститись у хуртовинах

ПАВЛУ ЗАГРЕБЕЛЬНОМУ

Для Вас
чоловіча душа є глибшою,
але вузькою, як штольня;
а жіноча — мілкішою,
зате широкою, як море.

І поки він не спізнав глибини —
потопатиме у жіночих душах!
І доки вона не осягнула широти —
провалюватиметься у душі чоловічі!

Ваше найбільше відкриття —
у риторичних питаннях:

чи багато жінок не осягнули власної широти
до юності?
і чи багато чоловіків спізнали власну глибину
до старості?

ПАРОДІЯ НА ПАВЛА ВОЛЬВАЧА

Натягнувши махновську папаху,
Їду кучером вітру доріг.
Проминаю все пахоти, пахо…
Мавзер вигне кишеню, як гріх.

Обсідають обличчя комахи,
Бо яка ж Батьківщина без них?..
Пацанва посила мене на …,
Чи це, може, всього лише "фіг".

І нагадують рейки і труби
Десь там дірки і в чомусь там губи.
За базарями бруд або грязь,

Недопалками тліє дорога.
А я бачу блондинчину ногу,
За яку я ще досі не взявсь.

ПАРОДІЯ НА РОМАНА СКИБУ

Я тебе роздягатиму, як шкарубкий ананас,
Я тебе розбиватиму, наче кокос волохатий,
Як Везувій, пітніючи, стогнучи, буду порати
Сивий попіл комет, що ніяк щось не пада на нас.

Вурдалацькі степи не набридне мені споглядати:
Там без одягу юнки валяються посеред трас.
Але ці краплі крові, що скапують з космосу фраз,
Ніби порох, метуть смолоскипники з нашої хати.

Знову п’яні пілоти покинули лайнер покійний.
В амазонок із хмар з арбалету свого лиш поціль-но,
Й буде герб Андруховича битись, як деревотрус.

Не закличу я зливу крізь холод котячий Сатурна;
Вже й під місяцем осінь, і чавлять болота задурно
Очманілі міста… І в Хусейна немає вже вус.

ПАРОДІЯ НА
  СЕРГІЯ ПАЛІЄНКА

Ліхтар під снігом,
Як сяйний кетяг.
Завія-дзиґа
Вже спить в заметі.
Ворона з креком
Злетить, мов гримне.
Яка це спека —
Любить князівну!

В снігу Карпати —
Дереворити!
Тут би кохати!
Тут би любити!
Як гори в небо
Зринають дивно,
Я йду до тебе,
Моя князівно!

Вогонь пекельний
Пропалить душу;
В печерах скельних
Блукати мушу;
Там вічний вечір,
Похмуро й зимно;
Є холоднеча
Й нема князівни.

ЕПІГРАМА

Укрсучліт — дорожний знак
На повороті в райські кущі,
Де на сніданок — Андрусяк,
І Мельників — НА СОН грядущий.

АВТОЕПІГРАМА

Ну, який-бо з мене рантьє?!
Я життя проведу у вагоні,
Сівши в потяг Рабле – Готьє
Із зупинкою на Війоні.

АВТОЕПІГРАМА

Мені радіти чи стрілятись? —
Наснився сон, шпаркіший жала,
Що я став Larus Argentatus*,
А ти мене окільцювала.

* Larus Argentatus — срібляста чайка