Оце перетворення снігу на воду,
бажань у спокуси і снів на снопи.
Щось біле болить, угорі хороводить
і падає в руки, та не ухопить
ту справжню несправжність, і стан, і стенання
зомлілого листя, що зблискує тим,
хто досі шукає прозріння в тумані,
де очі – не очі, де день, наче дим.
Вода заблукала між вічним і тлінним.
Чи треба спочити, чи падати вниз?
А сніг був у вигляді крапель і ліній
до крапель і ліній, до болю, до сліз.

Захотіти не вірити, тільки аби захотів.
Віз і нині все там.
А де коні поділися чалі?
Все утрачено наче б, і очі хитрющих котів
не ховали нічого, окрім розуміння й печалі.
Все скінчилось і все почалося навскіс, на ізнов,
і творилося інше, та навіть ніхто не угледів.
І паски у руках, і псалми, і обривки розмов,
де здалося: пропали усі у кривавій вендеті.
Бо насмілились бачити.
Далі все інше без нас.
Насипатимуть їжу, бо жити хай трохи, та треба.
Поморилися коні, і десь невдоволений бас
натякає на свідків, ширяючи пальцем у небо.о.

Ближче сум, і обмаль часу,
вистигає чай.
Голосні ховаю часто –
не німий хоча й...
І не старший і не більший.
З горем, як горох.
Чимчикуєш знову піший,
дурень чи пророк?
Більше спокою і спека –
витирай чоло.
Вже не рай і ще не пекло:
Господи, шолом.

Час біжить занадто швидко
чи занадто швидко ми?
Зрозуміли дме нам звідки.
І тримаються томи,
всупереч усім ходінням,
у натомленій руці.
Час летить, рубцює тіні,
хто те зна: чи буде ціль?

Звикаєш, коли повтори
у людях, речах, розмовах.
І ролі німих акторів,
як тиша, що знову й знову...
І змова, і Змій...
І звабить
Обличчя відкрита брама.
А хто не такий – той з вами
іде не туди, а прямо.

Дощ відколи колишній, і грішні скрізь
мрії миють, і вигляд мають не кращий.
Відчиняйте двері і замки валіз,
а потім питайте поміж інших: “Нащо?”
Довго стійте, чекайте, коли антракт.
Час сам по собі – ніякий: був та щезнув.
Зверхньо глянеш, подумаєш: “Час – батрак”,
і долю свою покотиш – важку і чесну.

Земля відірвана від неба,
і бісова душа безодні –
це зимовій,
написаний прокльонами німих.
Нас втягувало у мілини,
які вмащували обличчя
пахощами снігобризу.
А січень сік порожнечу,
і гриз зморені душі,
і хтось втратив надію і здався.
Земля відірвана від неба...

МОРЕПЛАВЕЦЬ

До голови притисни мідяк
рукою, що не тремтить.
Буде тобі так і отак –
спасіння через три дні.
– Бачиш землю і дім на ній?
– Бачу, але тільки дим.
Думка одна: лишень не здурій.
Мідяк ліпити куди?
А зневіришся – відчай чи Бог
покаже напрям на схід.
І попливеш на вітрах сімох
до себе, неначе від.

Жалюгідні спроби втікань і течій –
непомірна ноша, чия до речі?
Років переплиття ріки споминів
викликає кризу.
“Anno Domini”
не згадав дослівно, слід загублено.
Люди десь за речами, за купами
непотрібного мотлоху свіжого.
Манну небесну нарекли їжею,
втративши те невимовне й глибоке
десь орієнтовно з лівого боку
нещодавно.
Хтось каже: “Нема”,
напевно, не той, кого звуть Хома.

Ти існуєш, як тільки густішає простір,
не помічений світлом завислих небес.
Забуваєш озватись так тепло і просто,
так реально не довго.
Нічого не бійсь.
Ти витримуєш паузу.
Тиша сповзає,
мов слимак запізніло сповзає у ніч.
Сяйво плямами бризка по стінах, по залу,
і по мармуру листя ще більше аніж
по твоєму волоссю, мовчанню, і майже
розумію цю примху – холодну, чужу.
Ти на відстані світу повільно щось кажеш,
щось у вимірах часу тобі вслід кажу.

Ранок впізнаєш, де нема зими.
І буде нудно, і пізно співати,
а шлунок кухні затягує пісню,
і ти все такий же і прісно і нині
з душею, яка учинила намаз.
Ходити почнеш і почнеться війна.
Хадж до дивану на годину сто раз.
Все пригадаєш, що є у людини:
розміри, форми, годинник швейцарський,
і кілька чарок сухого вина.
Зумієш вікно розбити.
Погляд –
Не метафізика – сила реальна.
Все дратує.
Яка муха вкусила?
Миші дохнуть – сиру переїдання,
а я голодний, як щогла, дзвеню.
Нехай зими і слід прохолонув...
Вогко в повітрі.
Печально капуста
кваситься в бочці.
І дустом травляться
мухи, комахи, – а щоб їм не густо!
Тримай оборону – ранок настав.

Зайві усі ми – мені розказали,
погрози тут марні – зізнались мені.
А дні безнадійно мої васали,
сили снують увесь час неземні.
З нами чи проти – стихії і оси?
І зменшуєш кількість утопій на чверть.
Думи, як діти, тупцюються босі.
Ніяк не збагну – все пішло шкереберть?
Вперто нічого не хочу долати,
до літа хоча б не забути про сніг.
Двері ліворуч.
Хто крайній в Пілати?
А “зайвий-незайвий”?..
Чи сльози, чи сміх?..

Тихо миналося – ось і усе – замело
землю, золу і згорілі якісь компліменти.
Скільки ятрилося і відчував саме зло –
не одкровення, якому дав крові із вен ти.
Відповідь – вік, а вікарій все зробить не так,
наче й тактовно і ноти без фальші й надриву.
Вгорнуто сонце – розмінну монету в п’ятак –
в небо потерте, немов у останні п’ять гривень.
Десь воно так – перекрили і кисень і квас.
Досі турбують і мало надії на спокій.
Тільки минання, вируючи, втягує вас
в очі чиїсь від старіння глибокі-глибокі.

Специфічний недоторк по суті з єдиним Ім’ям,
ями хиже хотіння зумовлює ногодрижання.
Попіднісно бухтіти, неначе заслаблий імам –
позаслівна лічилка чи гав, чи слонів, чи кажанів.
А ужалити хочеться – тільки прострочено яд,
і ужитися треба – вистрибуєш з одягу й тіла.
Довго мостять дорогу у пекло, а потім назад.
А до чого тут благо?
Скоріше за все: так хотілось.

Сів із краю, вхопив повітря.
Вітер куций заціплено спить.
Після трапези вуса витри.
Пісня душу ужалить, як спис.
Мучить нежить, осліпнув майже,
риба ляска хвостом по небу.
На таємний натиснуть важіль,
двері рипнуть...
Тут є хто-небудь?
А у кроквах бухика вітер
і не буде тобі по вчинках.
Після споминів душу витер.
Чим би рибу зловити, чим би?..

Не виростати поза часом,
учитись лущити горіхи.
Гріхи незіграного джазу
серед святинь моїх релігій.
А всі реалії, як регіт
чи над собою, чи над кимось?
Аби зубів не чутно скрегіт,
коли з огню в йордань не кинусь.
І суне сум...
Кого питати
про тупотіння днів за днями?
Крізь куряву ідуть солдати
попереду, немов за нами.
І вже налущився...
Набридло,
а чи навчивсь зубами гризти.
День зачинив – ніхто не прийде.
І місто зміниться у листі.

А наспалося чи дощу?
Наспівалися – хриплий голос.
Я дорогу дощем мощу,
хоч яка з того буде користь?
І циклон налетить лоб в лоб,
і почухаємо лоби.
Поморилися ми від спроб
краплі, як камінці, ловить.

Наздоганяю.
Бавлюся в мету.
Тамую подих на хиткій драбині.
Вдаю глухого.
Гамір хто припинить?
Сміття цитат – нехитрий скарб – мету.
Пройшли навиліт кулі і зірки,
дірявили і люди і дилеми.
Коли перебуваєш там, де лемент,
жорсткий на дотик і на смак гіркий.
Відкоркував у інший вимір хід,
і дізнаєшся – в Рим нема дороги.
А небеса – напружені й вологі
стікають довго цівками на схід.

Не стане двір мій – центр Європи,
яка весь час була чужою.
Мене біда місцевим робить,
погана звичка – грати шоу.
Такий філософ чи потрібен
на їхніх площах, де відсутній
смак бідування – кави ніби?
Сенс проживати все по суті,
писати криво, красти щастя?
Примара точно досі бродить,
та так, що навіть густо-часто
у двір виходжу, як в Європу.

Озирнутись, зиркнути –
ніде тишу вішати.
Світ сьогодні вимкнутий
і від того миршавий.
Маєш хист, а істини
не стоять під хатами.
До чужинців їздили,
щоб своїх засватати.
Кухоль із червінцями
аж по вінця – схований.
А прийшли не звідси ми –
розійшлися колами.

Отоді повертаються полчища мух –
заблукалих, замучених і очманілих.
І не знаєш, боїшся дізнатись: чому
ця проблема навіює колір ванілі.
Де вітчизна відчалила – різаний слід.
Усідається небо, як пил, на дороги.
Догорить подорожник і скресне болід,
і болітиме все, що колись не доробиш.
Тут і мухам капут, їх не безліч тупих.
Відступати запізно.
Залізні гармати –
пробивати залізні лоби, щоб топить
кораблі у сльозі, наче кільку в томаті.

Отак чекаєш, наче і не ти,
надією не давишся голодний,
бо вже непересічний, великодній,
всього у напівкроці від мети.
І тиша перед вигуком: “Земля!”
на реях очманіло відповзала.
І сонце запускало в тіло жало
й чекав на тому березі земляк.
Закляк – і не зосталось далі сил.
Окрім ідилій – небо під водою.
І що тобі з твоєю то звіздою?
А що мені?
Не чутно голоси...

Безпідставна надія – в неділю надибаю дров.
Вороття, як ворота, відчинені хто зна для кого.
Намолов сім мішків, покричав у порожнє відро,
а навіщо – не знаю, не втямлю – навіщо, їй Богу.
Оббиваю пороги.
Горить моя хата.
І гріх
не такий вже смертельний, а з мене достатньо й такого.
Підсумовую сум і сумирно лікуюсь, бо зліг
від вертання додому і на перетоптане коло.
А надія – для тіла, для духу надії нема.
Надіваєш сорочку і сорок разів перехрестиш.
Безнедільне снування, немов мурашиний намаз,
у якому згубився отак передчасно нарешті.

1

Коли нічого не відчуєш,
та як не виживеш поміж,
вживаєш те, про що ти чув лиш,
ростеш, як небо у комиш.
Бо миші так штани латають,
як літо неврожайний рік.
А рак свистів би під гітару,
та не пускають на поріг.
Од парубоцької проблеми –
заснути п’яному, мов чіп –
здійматиме вдовиця лемент,
хоч рак хоч риба – то мовчи.
І не розмочена шкоринка
в очах дитячих чи сльоза,
де віддаляючись не дзвінко,
дзижчить у вухові оса.
Осатаніло, з медом, з пилом.
Хто випив, той хіба живий?
А ти дивуєшся: як біло,
бо осліпило від жури.
Міліє стоптана калюжа.
Жаліє той, як і оті ж.
Росте душа, тобі кажу вже,
усе десь глибоко поміж.

2

Відхотіти, як одцуратися,
царювати на цілині.
Азраїл опускає ратиці
і хтось нижче на цілий німб.
Зачепили цю зрілість збочену,
забодали і тих і сих.
Соковито отак регочемо,
наче скибка пускає сік.
Опустошено (не до пустощів)
гаманці у цнотливих пик.
Отче, знаю: колись відпустиш Ти,
аби сам з цього Раю не втік.
Розуміти ніяк не хочеться,
хоч убий не вбоятись зміг.
Сніг летить над всіма охочими,
а придивишся – темний Змій.
Осідаємо в теплі схованки,
і співаємо: “Боже, збав”.
Ми покарані, бо скеровані
у великий, як паща, дзбан.

Поділиш на два – і мирянин усотаний в лік,
дилеми без діла, мара коронована нами.
Кодовані сни, синтаксичні для тих, хто поліг.
І, як лінування по небу – надколений камінь.
Кометних страхіть товстелезний хітиновий шар.
Не стверджуй зворотне, творити уже не достатньо.
Від того, ким був ти, тепер поступово рушай,
але не зважай, що можливо, плестимешся в задніх.
І поділ на частки – частково зворотній рефлекс.
Відсіється давність і стіл зацвіте рушниками.
Яким би ти був, до пуття ненаписаний текст,
якби не отой архаїчний архангельський камінь?

Нерест снігів, шелестіння вшаліле,
нігті в тілі – слова.
Вислизає лоза
чорнотінням, яке чи здавалося білим?
Час переходив у простір, потім назад.
Навіть не смій розуміти й змирятись.
Ніби вирок ножа: засинати пора.
Раннє схиблення пропагує радість,
після кожної радості є свій неборак.

Ранковий сік
із нас усіх.
Не очі три,
а спалюй крик.
Униз політ –
земля болить.
Не кожен знав,
хто Божий знак.

Останнє осатаніння, і стіни не стелять тінь.
Не там мертве літо влите у чашу сучасних тем.
На істинах, мов на листі, буденний наліт, а втім
не рухнути б на підлогу, як стеля бліда впаде.
Облишити зшитки прілі із сурами – хай імам
молитвою завиває, ховаючись у іслам.
І славою слів не зловиш, по вчинках дали – і мав,
на мавпячих мапах світу змішавши добро зі злом.
Де сірі сирі сараї, вростає у стріхи страх.
Харизму змінили фрази, ферзі доходились – пат.
Потрібні нехибні кроки – стіною ти весь пропах.
Притисла згори підлога, а знизу ще й зорепад.

ЗНИКАННЯ

1

Вже є ім’я.
І мито сплачено.
Ворота такі вузькі,
як вороття.
Ніяк не втямлю, що живу.
Не уживаються в мені
священні радощі й гріховні.
Перебуваючи у сні,
мій сон сміється наді мною.
І ті, хто бавляться в життя,
всі передчасно засинають.
Не зрозумію і піду,
нехай мене не розуміють.
І скажуть: спалено мости,
тому, мабуть, шукає броду.
Вже є слова.
Не розтулю
оці вуста ще скам’янілі.
Не передбачувана гра –
незіграна, не розпочата.
Вже є оте,
коли нема нічого.

2

Безтемінь, перстені,
чиєсь копирсання і безтінь.
Я жадібний жити.
Тяжіння до смерті,
то певно, щоб наново жить.
Без голосу тихо,
і часом, боюсь, безгосподньо.
Немов неціловано скроні ікон.
Кому наділяти?
Кому недолито
у чашу років?
Ти між, як межа.
І не знаєш од чого
так довго триває
все те, що тривати
ніяк не повинно було.


3

Тут я ні до чого.
Зайвий елемент.
Хто я без Нього?
Хто Він без мене?
Цей хитрозадуманий
механізм прозріння.
Бог створив Світ.
Світ зловив мене.
Безвихідь.
Я створю Бога,
котрий колись
побудує Світ,
у якому
ніхто нікого не ловить.

Повторюй хід і дихання до сходу.
Печаль на східцях згадує тебе.
Проїжджий двір уп’явся цвяхом.
Годі.
І ґудзик зник, навіщо сміх тепер?
Зчорніла мідь і місиво думок,
димок, як харч, вітчизни шар на шкірі.
Де вишкір ікол – ми у біль йдемо
іще горласті, грамотні, нещирі.
Нічийний гріш – вирішуєш, напевно.
В кишенях вітер, виторгуєш плач.
Такий болючий напрямок на південь
на рваній мапі ґудзиком познач.

Набіжить, насунеться епоха,
і конаєш злякано усе.
Гріх не залишатися убогим,
рятувати Рим катма гусей.
Репетуєш і торішні біди
за слідами вслід ідуть собі.
Легко, кажеш, існувати підлим?
А епоха, чуєш, вже сопить?

Непідсудні морози, мов біла корозія.
Результат неважливий – ужалять – помреш.
Істерія води, і стою на морозі я
остогидлих ілюзій, дурних врешті-решт.
І на рештках монархій замішані глиною
фаворити, фатальна фантазія міст.
Неуявна підступність умовної лінії,
непоступлива вдача місцевої міс.
І виконують місію сірі опудала,
маєш звірити опис і сипати сніг.
Дописемна зима між словами заплуталась,
наче крапка у реченні, я, збитий з ніг.

Вік прожив, мов повіки підняв.
Ліки є – божевіллям спасався.
Нелюдимо ховалася яв –
ні рідні, ні родини, ні пальця.
А спізнився – то пісню ридав,
а рядки різкуватими стали.
Тільки мить проступила руда,
де ввігнали прозріння зі сталі.
Вік одмучив себе, відучив
переносити чорне на біле.
Погубились замки від ключів,
а, здалося, це нас погубили.

Хмари без повтору, без ознак вторинних.
Ринви зронять зливу – металевий регіт.
Приміські бажання зріють у тварині,
вени відчувають вересневе реггі.
Мерзнуть мертві бджоли, жорна мелють листя
перебільшень вроди у кривих свічадах.
Чад чатує – дихай, ще легені чисті,
не на цьому місці мусимо кричати.
Колір досить хворий у дерев на тілі,
укоротять віку – потім кукурікай.
Потішатись, отже, ми не захотіли –
від астигматизму вигадали ліки.

Тоді прощалися, раніше – скімлилось,
а у незрячого про день запитуєш.
Такі обставини, покажуть: стіни – ось,
і цю горілочку мені б запити теж.
Так віддалялися одне від одного,
і не спинялися, немов спізнилися.
Щось десь поділося.
Чорніша чорного
нога утрачена, рука на милиці.
Ой, і не вчулися, як розминулися.
Трахея-вулиця.
Труснули решето.
А на тій вулиці мете минулиця,
як не побачимось – зітхнеш полегшено.

Нудно, недільно – наділи святкове.
Свитки, свічки і жоржини на стінах.
З тими інтимно облазили поверх,
вохрою ранок зустрів негостинно.
Де тут подітись?
Сидиш і куняєш.
Наші у місті мішатимуть кашу,
баню влаштують, немає кіно лиш.
Шило на мило мінятимуть, кажуть.
Бути чи ні – актуальність для дурнів.
Вчинки, як дині, бувають незрілі.
Глянеш – у вікнах мигання амурні,
знаєш, напевно, – сьогодні не встигли.
Вигляд ошатний.
Що проти удієш?
Більше навіщо?
Ходити б під Богом.
Тіло, хоч немічне, все-таки – тіло ж.
От і крокуємо, майже, у ногу.

Моря в’їдалися у плоть,
коли їх гладив.
Звивалось сонце, як кубло
червоних гадів.
Збирали пил своїх вітчизн
з усіх окраїн.
І поверталися ні з чим –
у спину камінь.
Кому котитися з гори,
кому котити.
А небеса лягли сирі
у слід копита.
Піти, заламуючи дні,
що на колінах,
туди, де звичаї чудні,
де Україна.

Мої вуста – покинута дорога,
а дощ – слова.
Малюй міста.
Оплакані корогви
від площ ховай.
Їх мармур, сталь
не визволять нікого.
Вповзе слимак
в мої уста
чи демони безногі –
лічи до ста.

Від слів і злив нема кінця і краю,
присів мороз і нарізно шляхи.
Це довга гра, де фраєра і кралі
скрадають час, їх наміри лихі.
Шукання правд, коли дощі уперті,
незвичний ритм – так падає вода.
І іноді буває мало тверді,
якщо тобі хтось руку не подав.
І підеш вже, не знаючи куди,
шукати щось, небачене до цього.
Але то потім – голова гудить,
та так давно, що навіть день, як дьоготь.

Літо в лютому, лють не литиму.
Від великого – тінь мала.
І зростають дерева ритмами,
ті, які не змогли вмирать.
Лід вібрує та води скорені,
а ступити забракло сил.
І міцніють у серця корені,
дощ, як трави – бери й коси.
Не натішились лисі голови,
сніг нападав аж за кожух.
А за пазухою від холоду...
Хоч і важко, та не скажу.

І відразою дражниш у не чатуванні очей.
Чим закінчиться вічність на вицвілій вірі вціліла?
Все зникає.
Лаштунки, за ними актори, а ще й
безпросвітність свою уштрикаєш у інших, як вила.
Вільно вийдеш із хати, аби заховати ключі,
вхопиш цю атмосферу – із запахом булки і кави.
Причепилась свобода – радій, обіймайся, кричи,
бо вже іншого разу не зможеш побачити навіть.
А існує проблема – метайся з кутка у куток.
Актуальне кректання і біль поза межами тіла.
І віч-на-віч із тими, хто нас полишає удвох
майже вічно стояти стовпами із солі, несила.

КОНСПЕКТУВАННЯ

1

Так бубоніли сади – все тече – і нас від того нудило.
Брудніли доріжки затоптані бажанням встигнути кудись.
Прихід весни намуляв очі і чемно перетворився на дощі,
Яким не до цнотливості – вони лилися в очі, уста, під одяг.
Тікали спантеличені миттєвості – їм все одно – натура артистична,
Аристократи пили на брудершафт зі своєю нікчемністю,
Коли в’їжджали в місто гренадери
і рідкими зубами їм посміхались фройлен,
Фіорди мерзли від надокучливості кліматичних змін.
Минали достаток і радість, а приходили смуток і плач,
У червонінні яблук, наскрізь червивих, і віття шкрябало по шибках,
Кахлі вилискували непристойними намірами.
Здавалося ніхто не розумів – куди йдемо.
Домівки раділи фронтовикам.
Ті, шкутильгаючи, несли свої культі додому.
Звірині культи не відправлялися сатанистами давно.
А партизани ще переховувалися у катакомбах,
Вдивляючись у написані кров’ю знаки древніх.
І вічний ланцюг життя – сади на цвинтарі,
Черешнями яких смакувала малеча.
В усьому Бог і думати про те страшніше за будь-що,
Але тече усе кудись.
Кудись дівається.
Нема кінця і краю.


2

Борони, Боже – біжу, спотикаюся, вклоняюся
Коням чалим. Конає кантата і ораторія.
Торуються шляхи, химери хмар свій мають шарм і вроду.
На водопій приходить літо. Літаю в снах,
Хмелію від хвороби кохання. Ніхто не відчуває чисел час,
Частину цілого. Ціліше буде, коли своє пороздаєш.
Продовження не за горами: будинок, білі стіни, чорні біди,
Біг по воді, видіння і відлига,
Лягання ниць і повзання на колінах,
І лінування уподовж, і день, найдовший у житті.
Коли побачиш захід у золотому лопотінні неба,
Не бійся – доторкнись хоча б рукою.
Так темрява зникає, аби відродитися у новій якості.
А, як відчуєш, що ти гість, не грійся біля багаття –
Не холод винен, що померзли пальці.
Тоді біжиш і бачиш – борони, Боже.


3

Пластичність плоті – плетиво густе,
Останній стогін – гімн глевкої глини.
Гомункулюс визиркує ізгіркло з найдальшого кутка пересторог.
Горюєш, грієш у шорстких долонях химерну знахідку – життя,
І жорна змелюють мовчання, чомусь нечитане ніким.
І відстань відає про води, які народжують і гублять
У купі всіх: чужих і чистих, ходячих, древніх, здичавілих.
Воліє рух спинити хаос, тварин тавро зітерти з ліпших,
З сліпих, з ослаблих, де, між інших, ще є святі і святотатці.
А стать Отцем – залишить Сина, а стати Сином – взяти смерть
Собі в супутники. І кинуть у спину тихо: “Цар людей”.
На опечаленій планеті така нескорена зима
Благає оголяти душі, аби дожити до Різдва.
Завуальовані події. Надія є – і ти живеш,
Завершуєш хрещату вишивку на стіл, де півень скльовує все прикре,
Де прийде те, чого не ждали. В діжках заквасяться дні інші,
Мішки наповняться і скрині.
Вовіки, як і нині.

То потім нас назвуть загарбниками,
Зараз ми лише миротворці –
Поціновувачі теплих країн,
Як теплих жіночих рук,
І річок, направлених у правильне русло,
І слів, накрадених у незнайомих народів
На хвилях радіо “Свобода”,
Серед зламаних лез,
Абстракцій, апробацій героїну,
І бряцання героїв головами об каміння.

Кров, яка все одно буде травою,
Хоч як не молись за спасіння.
Десь там – на батьківщині – вулиці,
Сплетені пальцями матерів,
І хоч як не молись...

Дитячі малюнки проступили на підошвах вояків
І ніякого сенсу у тому,
Що завтра тебе вже не буде.
І тільки сухе листя відчує вагу
Твого тіла.
І кров,
Та, яка не водиця...

У твоїй поблажливості повільно пливуть срібні Євангелія.
Страшно не від забуття свого народження чи ненародження.
Чи, взагалі, не страшно?
Апатія наздоганяє тоді, коли нічого не лишається позаду;
Ти відчуваєш її і торкаєшся брами,
Як сонце, розбите на безліч сонць.
Намагаєшся склеїти розкидані витвори тиш,
Абсолютно все, аби не помічати свою нікчемність
У дрижанні порожнеч, утіканні від стель і підлог,
Намощених мохом неба.

Цей мотлох, захований глибоко в нори
Застуджених горлянок.
Це тільки отут, де стискається ціле,
Де б скільки не зичив собі помирання на людях,
Починаєш тяжіти до перетворень
В голодну самотню собаку.
Все зовсім інакше і інші тепер причини.
Оговтаєшся – і знайомих нема орієнтирів,
І різко континентальний клімат,
І метафори – зворотній бік спрощення.

А коли знайдуть недосконалість,
Створену наприкінці якогось століття,
Щось невловиме зміниться
У пошматованому повітрі, у назві штучно створених рік.
Радієш, бо не буде тебе там, між просилених у різні речі спогадів,
Теплих на дотик, незнайомих на смак.

Світ, мов замах на тебе –
Так млосно від близькості чергової війни поколінь.
Раптово збагнеш – і зміниться ритм серцебиття,
І засохла луска на обличчі віддзеркалить все інше,
Не віддзеркалене до другого пришестя.
І старість стоятиме поряд, очікуючи припливи,
Як дарунок – у божевіллі називати усе своїми власними іменами.

І ніяких образ, бо не можна чекати довше,
Аніж про те знати, приховуючи за спиною поле і прірву.
В усякому разі вже не хочу ні добра, ні зла, ні доріг, ні земель,
Ні того особистого щастя, що призвело до апокаліпсису.

Намагайся ступати так, немов нічого не буде завтра,
Ніхто нічого не помітить, кажу тобі – ніхто нічого.
Для наступної переправи не достатньо ні хмар ні неба,
До іншого неба не буде рук, аби дістати.

Припускаю – сказане до цього – на вимогу обставин,
Спробуй це зрозуміти, як знак, коли чекати негоду
У наперед замовлених прогнозах, у здивуванні,
У апоплексичних ударах.
Це задля кращого завтра, це задля тих, кому ми слугуємо,
Так, ніби недостатньо звичок і блаженного крику.
Але ж ніхто і нічого...

Бо і тепер та давня рана намагається перекричати себе саму.
А, коли замовкне ненадовго, здається – це істерія
Чи, навіть, з таких дрібниць твердне стебло історії,
Яку ніхто ніколи до кінця не осягне.
Ніколи ніхто...

То куди зараз крок, як не в, начебто, інші води.
І дрижить на поверхні невпевненість і проминущість,
Зацікавлених просять висловитись – тільки коротко і по суті.
От нехай тоді розгадують наш сенс життя
Нащадки, які житимуть при комунізмі, без тіла і душі,
Серед безлічі речей і промов,
Ті, що думатимуть, наче живуть і вивчають нас,
Отих, яким здається, що померли і на їхніх кістках гадають.

Отож, ноги шукають місце для своїх слідів,
А сліди пам’ятають попередників,
І скільки б не рухався уперед,
Ніколи не узрієш свою спину.
Помиляюсь, кажуть, один узрів.
З того і почалися чутки, немов земля – куля.
А якщо ти, запаморочений обертаннями, твердо станеш на ноги,
Зрозумієш: а все-таки земля – площина.

Так, ніби нічого не сталось,
Ніби нічого не сталось
У притриманих за комір останніх днях літа,
Доволі прохолодних, але наперед прожитих,
Розпорошених доостанку, остиглих диханнях
На схематично накреслені рослини.

І звуки від скрипіння неба, цього старезного воза,
Який котився невідомо куди,
Падіння мертвих птахів із пласкої черепиці ночі,
Незрозуміла приреченість, прорізана на шкірі рівнин.

До останнього ковтка своєї безнадії,
До порожніх зашкарублих городів ми не існували,
Сховані у написах на печерних сирих стінах.
І не важливо, що буде колись,
Які міста охрестяться провулками і площами,
Які паркани притримають експансію пожовклого листя.

Ми там не потрібні, там не створено ілюзію щастя,
Щогодиних дзвінків одне одному,
Тиші, навислої очікуваною відповіддю.
А якщо утратиться відчуття реальності,
Можна здогадатися, чому нічого так і не сталось.

Діти – вони як чужинці
Загарбують те, що належало тобі на праві сильнішого.
Діти проникають в усі шпаруни і ти чуєш,
Як звідти дує теплий вітер,
І піщинки потрапляють в очі,
І від того бачиться невидиме, –
Як коридори наповнюються сміхом,
Трюми кораблів наповнюються водою.
Тоне щось важке і непотрібне
І не так боязко дихати дитячим сміхом.

А хтось відчуває – у цьому місті він не жив ніколи,
То лише потреба дерев говорити неправду.
Дерева не можуть ходити
І тому розповідають про далекі землі,
Де люди мають чотири руки і одну ногу,
Заглиблену у землю корінням,
А їхні діти яблуками падають і котяться ген за горизонт,
І всі вважають – то гримить грім.

Холоди завжди застають зненацька
І діти зникають.
Міста обмороженими і відполірованими скелями стирчать
Із білосніжних блискавок зими.
Ти відвойовуєш свої території,
А діти стають схожими на старих.
Докір, цей дивний докір в очах.
Зникають усі шляхи до міста і шкіра грубішає
Від передчуття нової війни.

Колись діти спорудять нам меморіал
Із шматочків часу.
Для кожного там буде місце.
Для кожного?..

Білі протуберанці, ранок конає.
Танці,
майже, святого Віта.
Звідти немає ходу.
Годі дивитись вгору на елементи францій.
Храми, в яких готичність із-під поли розпродуй.
Безвість дарує врода – гени в усьому винні.
Ви не туди зібрались.
Лисих не пропускають.
Камінь не є душею у прибережних ліній.
Ніч з тебе вип’є силу, доки ти вип’єш каву.
Навіть не посміхнеться та, яка несміяна.
Шана живе недовго – годі і дочекатись.
Ось вам така країна – дурні лише та ями,
хромові пістолети – тільки одна і радість.

Прогалини поміж речей,
приречення серед пророків.
І рік, здається, що нівроку,
уроком стане. Утече
душа, зневолена іще,
від хибних кроків.
Позиція чи спротив це,
знецінення центральних вулиць
із назвами, які учулись,
і снігом кинуті в лице,
немов прострочений рецепт
на сині гулі.
Уходимо в дощі, ліси,
привабити, кого не треба.
Понад залисинами гребінь,
як над володарями Син,
коли розбіглися усі,
які на небі.
Набав копійку на почин,
колись дізнаєшся, що далі,
який очікують катарсис,
оті, хто в дурні нас пошив.
І дим не буде без причин –
одні медалі.
І кола підуть по воді,
згадають вила, що писати.
Подують звідкілясь пасати,
але іронія у тім:
скоріш за все ти не хотів
пастися в задніх.
А рік навмисно вниз і вниз.
Чи місця вільного немає?
Що за життя собі намарив,
аж осінь вигоріла скрізь.
Коли від диму крок до криз –
чекаєш кари.

Варте усе, здається, кварти вина з нічого.
Човгає дощ, як хіпі, і хоч кому не кажи –
вдихуєш відстань різко, присмак чогось нічного,
ноги угрузли в дійсність.
Тісно?
Кури гашиш.
Мабуть, пора поститись – перший у черзі ззаду,
крильця собі тріпочуть, рильце в пушку і радий.
Поверх останній зможе на висоті, як задум,
рівним робити тілом все, що погода радить.
Діла не буде.
Чуєш, чим по тобі задзвонять?
А, власне, всієї справи – скажеш: “Gyd by my gan”.
Бабине літо – привід думати про осоння
цілими днями, наче цей спосіб допомага.
Гарно, коли крокуєш у повсякденних капцях.
Зціпить – ні слова ліпше, знати либонь афішам
про урожай картоплі, про самосвятість націй.
Кажуть, є Україна, – не помирай в парижах.

Із істин мав би зиск, зіскочивши з “базару”
від безлічі імен і лікарських мікстур.
Неспійманий піжон дарами Балтазару
улесливо гукав якихось світських дам.
Руда була бридка, білявка тхнула пивом,
чорнява, наче чорт, а я їй що – мітла?
Під ранок – реноме – червоний третій півень.
Зникати, брат, пора, коня хутчіш сідлай.
Отак от і звикай до всіх місцевих кральок,
завіз когось би з них – не варить казанок.
Іржав мій кінь гнідий – і не таких бо крали.
А зиску то всього – почати на ізнов.

Сумніви налипали
на сіре скло обличчя.
Чорне тобі не личить
і не хватило балів.
Різний фінал у п’єси,
де режисер-астматик.
Треба потребу мати,
як аж до смерті б’єшся.
І надкусивши хліба,
ніби вбивати голод,
хай замерзає голе
місто Бориса й Гліба.
І не містки – стилети
поміж людей лягали.
Тиша збагне: “Я – галас”
серед падінь і злетів.
Пізній сюжет, принцесо –
вже і життя минуло.
А на земній цій кулі
кроків між нами десять.

Не біда, що знаєш, те, чого не треба,
і не кажеш більше, аніж маєш слів.
Доторкнулись пальці – струм по тілу й трепет,
сіпонулось небо під гарчання злі.
Не чекаєш, вірю, пострілів у спину,
спинишся, як миша, зиркнеш і чкурнеш.
Щоб із цього бруду вийти, наче з піни,
не достатньо німбу серед хибних меж.
Животіти якось, так, аби зостатись,
несвоїм корінням уп’ястися скрізь.
Спогади приходять, розумієш – натиск,
скімлиш і від того очі мучить різь.
Треба повертатись, а куди – не знаю,
віддавати давність, ту, яка згоря.
Не біда, що бачиш все аж понад снами,
наче це до тебе не іде гора.

ІРО-НІЧНЕ ІІ

Ноги в руки, рило в пух –
борода із вати.
Бджоли вжалили – опух,
аж забув, як звати.
Хата з краю, з’їхав дах,
ходить сон-пияка.
Чи то дурня з себе вдав –
фізія ніяка.
Поперхнувся часником,
заплелися ноги.
Сайт дивитись: po***.com
не лишилось змоги.
Кобзу взяв – струну порвав,
гавкали собаки.
День не мій, прийшла пора
на граблі ступати.

І зламали першу печать,
опечалилось щось навколишнє.
Я зі смерті життя почав,
упокорено повз навколішках.
Кахелинами дні блищать,
облишаєш нудні пробачення.
Хоч і небо вузьке в плечах –
Божі знаки на них небачені.
Відчепились напасті й пси –
сипонулись зі жмені камені.
І гуляє самотній псих,
його очі – горнята кавові.
А колись починав не так
чи по іншому те здавалося?
Своє серце, мов ніж, метав
серед дикого шалу й галасу.

Коли проллється світ на світ,
і світло спробує спинити
в оце життя далеке від
всього, чого подіти ніде.
Дивитись в очі більше ніж...
Тримати руку надто довго.
Цей трепет і тривання між
самим собою, небом, Богом.
Неабсолютність сподівань,
аби прожити день до ночі.
Чого чекаєш, тим і стань
і повертатись не захочеш.
Так непомічено пішов
до нечіткого горизонту.
А світ, захований в мішок,
всього лиш незнайомий контур.

Натикається сніг сліпий
на запилену твердь пілонів.
Як перверзії ці сліди –
пробиваються до іроній.
Навкруги, мов ні те ні се,
обіцяли ще зранку зливу.
Змінний вітер печаль несе,
ляпас марить про щоку ліву.
Достеменно ніхто не зна
до якої іде домівки.
Як проґавив цей сніг у снах ?..
А сліпого чи я довів би ?..

Віднаходитись не потрібно,
в рибний день одягнули сміх.
Місце зустрічі...
Краплі дрібно
бубонять і не треба втіх.
Відчувати цей смак повітря,
опинятись то тут, то там.
До сьогодні умовність витри,
і тоді під хвости котам
незабутнє і нерозгадане,
нерозділене поміж нас.
А доріжка кишіє гадами,
мов міста, що позбулись назв.
Так і зникли – шукати марно,
розлетілись – і всіх розмов.
Риби хочуть пливти попарно,
дощ чекаю я, знов і знов...

Хоч і не знаю – не стало легше, звикав, як інші.
А тіні мали кохання ліпше, а я – лиш тінню
ходив по осінь, та збились ноги, бо знову піший.
Аж жовто в серці – занадто довго здавався винним.
Давився дивом, дивився криво, упав у тіло,
неначе правда, що закортіла мене у спину
ширнути чимось, а вийшло якось – не допустили
чи то до мене, чи то до того, хто безупинно
біжить подалі, а тільки ближче до всіх деталей.
А хоч і знаєш, хіба на користь таке каміння,
яке носили, мов обереги, яке ковтали,
якому мав би сказати: “Падай”, сказав: “Амінь” я...

Пробачити за все, у часі розминувшись,
не підійти туди, де щойно ти була.
Коли не час пливе – спливають наші душі,
то душить щось таке...
Аж стиснувся кулак.
І щойно ще живеш і не встигаєш жити.
А тиша – це статист, їй все одно – хто ти.
Від себе утікав, щоб в дурні не пошитись,
і тішився колись, бо по воді ходив.
Тут не знайти причин, не проминути сльози,
не винайти закон, в якому я і ти.
Дивитись, як дощить, не хочу чи не в змозі.
І зимно на щоці, бо нікуди іти.

Виліпив спокій з виклику,
вилікував весну.
Вікна з морозу випливли,
світла Господь плеснув.
Різні у нас ілюзії –
друзі чи вороги?
Наші дороги звузили
до однієї ноги.
Вбийте в мені покійника –
нікому грати смерть.
Вранці любов ця виникла,
коли на шосту чверть.

Як надивився на ці пустелі
в очах порожніх,
аж загубився чи від істерик,
чи в огорожі.
Чекали сонця, немов пігулку
од марнотрати.
А день у воду узяв і гулькнув,
де інший брати?
Чому смієшся, коли ридаєш?
Це неважливо.
А бігти треба все далі й далі ж,
бо вп’ється злива.
І чітко видно – вода по шию –
Потоп включили.
Проріхи в небі – сиджу і шию,
латки з овчини.
Чужим – надії, собі – не знаю
чого й потрібно.
Все розпочате, авжеж не нами,
вважайте хибним.

А я досі живу, хоч життя розсмішило до смерті.
Постирало сліди, і дивуєшся часом собі –
наче й досить сезонів, пасатів, дощів, коловерті,
аби зціпило зуби, аби у дві дірки сопів.
Понаїхали, кажуть, а інші – таки повтікали.
Тільки десь непомітний лишається слід угорі
схожий з листям кленовим – відбитки сумні п’ятипалі.
А я цій Україні доріс усього до колін.
Де тепер пожуритись – навкруг віртуальна місцевість,
ні свого, ні чужого, ні слова лихого у слід.
А на цьому маршруті ти вийдеш на власній кінцевій,
аби те, що смішило, таки роздивитись як слід.

Сидиш і дихаєш не спогадом, а подивом,
мовляв – не значишся – записуєш: досягнення.
Чия зупинка?
Невідомо де виходимо.
А до подій до другорядних чи дотягнемо?
І розподілено кому куди ховатися
без сподівань як несуттєве перемелеться.
Ти переплив холодну річку.
Це не Матриця –
передумова досягти міфічні скелі ці.
Тоді, як мовиться, згадати, що не трапиться
десь серед пауз і зітхань, за епілогами,
де тільки спомини і матимеш на трапезу,
коли подивишся ще раз, але вологими
очами чи вже не очами, а відгомоном
людей, яким ще жити не судилося.
Сидиш дивуєшся кривим вечірнім променям.
Сказати нічого і мацаєш потилицю.

Пам’ять не питає темним вітром,
вітер ще тривожить безголосся.
Висота вляглася на пюпітрі,
і триває те, що не здалося.
І тримає страхом інший голос,
на волосся сипле сніг вчорашній.
Падає, а душі надто голі,
а тіла не манни хочуть – каші.
І тоді так само, як раніше,
вирішиш – все стерпиться, а далі –
спогади у спадок – надто ніжні,
тільки без подробиць і деталей.

Чи вирушаю чи вірю, що вирушив,
виширяв геть із кутків чортівню.
Щурився – бачив: день видався миршавий,
щиро зізнався – не хочеться ню.
Виміняв радість у стомлених поглядів.
Відчай чи що опечатав уста?
Встав би удосвіта – буде хтось поряд – і
радий мені.
Чом же досі не встав?
Боже мій, берег цей – непередбачений
ні ясновидцем, ні панною пік.
Кіпоттю неба приймається спадщина,
там, де мовчання стає “Do you speak?”.
Пив оці дні – напивався і плакалось,
не докричався до себе навік.
Вірю тому, буде хто, наче я колись,
але тоді, коли я – ще не він.

Без тіла, як без простору – на цвях
почеплять душу, і дощити в борг
почне гучна експресія звитяг.
Зупинка тіла станцією “морг”.
І моря по коліна – не замало,
де мама миє раму і ромале
не знають римське право, хоч шаманом,
є іноді їх баро, як рибалить
в кишенях і коморах. Це життя,
таке до остогидності смішне.
Коли б од неба крихітку відтяв,
отямився б із тими, хто іже.
Без долі, без родини, без надій,
цінителем видихувати крик.
Гравець без гри. Хильнув би по-одній,
допоки світ рядном ще не покрив.
А потім, знай – без простору й хрестів
повзтиме мій метелик-душогубець
у снах, які на волю відпустив
цілунок незабутній... Де я буду?..

Ходіння піше – чиєсь снодійне,
ковта провулок луну поспішно.
Шукати марно – усе відійде,
коли ногою мороку кишнеш.
І кашлянеться в таку годину,
бо не згодились од часу ліки.
А поза часом – загородили.
Грубезні стіни, рябі, безликі.

Лікарня поряд, рядами ліжка.
Ридають рідні, сміється псих,
хворобу жити хильнувши лишку.
І лиш ходіння врятує всіх.

Напередодні впасти у крамолу,
серед речей, що дихають, як хворі,
де тільки тінь затисне напівголу
твій голос, наче зрубаний під корінь.

Незрозуміло – хто пірнув у грудень,
не ставиш ком, бо коматозний час
чіпляє собі істину на груди,
мов ордена із профілями нас.

Чагарники, пророщені у “вчора”,
рвуть на шматочки іншого мене.
І речень лики, вкутані у чорне, –
три крапки за ціною трьох монет.

Формує страх істерика і відстань
баптистських міст у милю від зими.
Напередодні утікання звідси
Останньою крамолою – всі ми.

Дивна земля, що пройшла моє серце навиліт,
кулею літа, так швидко, як тільки змогла.
Я перестану тут жити.
Зі стрілкою надпис “На вирій” –
от і усе по мені.
Згускне ночі смола.

Пальці трави не хапатимуть вітер за чуба,
спогади глибоко, аж під корінням верби.
Ребрами хати уткнулись у всесвіт, де грубо
хтось наліпив і ярків, і площин, і горбів.

Тільки ця куля – моє лікування старече,
вечір приречений бути тепер до кінця.
Я пересічний, земля наді мною – предтеча
Сина, який у вітчизні впізнає Отця.

І це звершилось – видали патент
злітати вниз і падати угору,
аби вдавати засланих в Едем
опісля перевірки слуху й зору,
уражених коханкою-весною,
коли здаються воїни без бою,
і п’є душа очищені дощі,
які, мов смерть, не сплутати ні з чим.

Вбиває жовтень. Жовта кров околиць
із вулиць пам’ять вивільнить для нас,
допоки вічність холодом оголить
всю безліч ніжних дотиків і назв,
що має тіло, як останній досвід.
П’янкі слова нестворено і досі
і відступаю глибоко ув осінь,
де вже ніхто...
нічого...
де вже зовсім...

Не варто питати засніженим пізнім зітханням –
зіткали таке полотно і не плач, а плати,
за те, що судилось. Судинами ринви рвуть камінь
важкого повітря, і вітру, мов смак кислоти.

Забути, як бути, і бігти облудою буднів,
віднині мені дивуватися годі на дні.
Чужою тобою спасати провулки безлюдні
у ртутному грудні чи вже не у ньому – над ним.

Писати птахами короткі послання, щоб після,
шукаючи сенсу спинити дрижання руки.
У річці листком наближаюсь, де більшають числа...
Усе зміг простити, окрім оцієї ріки...

Будинки роз’їдає до кісток
корозія січневих резервацій.
Погоду скільки цю не перемацуй,
одне лиш відчуття, що Бобик здох.
Ходити не годишся – дихай вслід,
слідкуючи, як діє містер Холод,
де місто-скло хтось ось-таки оголить,
і немовчання буде не для слів.
Угору глянеш – горе угорі:
конфіскували двісті гривень неба.
А хмарам – недослідженим амебам –
немає неба, то й земля гори.
А інший берег озера зими –
такий безлюдний, майже до безглуздя.
На берег той нікого з нас не пустять...
...Ти хоч один дістатися зумій...

Кудись подітись, у щось одягтись,
тисне осінь відчуттям, бажанням.
А жив би довше, побачив, як ти
мережиш жовтню тіло ножами.
У полонених вибір один –
заплющити очі, хай жовтіє
все, куди ще ніхто не ходив,
і, де забули колір надії.
Кому, як не нам, пропадати тут
між тим, що збулось, і тим, що буде.
Осінь – це куштування отрут
до яких підмішаний грудень.

Схолодило і тремтиш, як лист,
погляд – ніж у груди.
“Не люблю...” – ніколи і колись –
присмерки отрути.
Світ – не блюз і в ядерній весні
зникнемо навіки.
Туга стисне, наче ляже сніг.
Охолонуть лики...

Як пізно розумієш, де відстань, а де час
твого неіснування, і болю, і біди,
снування, сновидіння, невидимих прикрас
землі, з якої більше нікуди не піти.
Здешевлене прозріння – за зморшку – цілих два –
квиток туди, де більше не ходять поштарі.
Ридаєш, не згадавши, кого на поміч звав,
коли скажений вітер довів, що ти старий.
Ці сині плями – небо, ці білі зблиски – дні,
ці спалахи на сонці від осені руді.
Кудись летіти страшно і шепотіти: “Ні”.
Моя душа – пушинка у Божій бороді...